Сімнадцяте січня 1995р.

Стояла середина січня і білий, пухнастий сніг укривав собою чорну, голу, холодну землю, приховуючи сірість осені з її пожовклою зів'ялою травою, опалими, неприбраними, що втратили свою яскраву красу листям, являючи всім білосніжний, срібний одяг зими, граючи крихітними, скляно-крижаними кришталиками сніжинок на сонці, пускаючи величезну безліч сонячних зайчиків, засліплюючи тих, що вийшли на вулицю у своїх справах і турботах, людей.

Маленький Ясик провів в дитячому будинку декілька місяців і вже встиг трохи обжитися, але все одно тримався осторонь від усіх, але вже не тому, що не шукав компанії, а тому, що компанія не хотіла приймати його. Та його початкова, відчужена поведінка закріпилася за ним настільки, що відколи він почав вести себе подібним чином, йому було вирішено наперед залишатися в стороні від усіх, з ким жив в дитячому будинку під одним дахом.

Деякий час у нього навіть виникало невелике, крихітне бажання знайти собі друга, але ніхто не хотів з ним водитися, а іноді йому навіть доводилося бути об'єктом насмішок інших дітей.

Дитячі насмішки часто бувають дуже жорстокими, оскільки діти по юній, наївній глупості не розуміють, наскільки сильно можуть ранити чужі почуття, тому і бувають настільки жорстокими у своїх насмішках і знущаннях. Саме через це Ясик і вирішив, що краще йому залишатися окремо від них і не шукати з ними спілкування, оскільки місця в їх суспільстві йому не знайшлося. Він тільки нещодавно змирився зі смертю батька і прийняв стан справ таким, яким він є, і, було, міг продовжити бути звичайною дитиною, не такою веселою і радісною як раніше, але все таки хоч трохи веселим і трохи радісним; грати, сміятися, дружити з іншими дітьми, але мабуть доля цього не хотіла, тому і залишила його бути одинаком далі. Далі сидіти осторонь, нудьгувати, і любити ті часи, коли батько був живий, ще сильніше і ще міцніше, ніж тоді, коли він хотів бути один, а не зараз, коли йому бути одним доводилося. Він знову був вимушений слухати шум вітру у вухах і шум сплячих, голих зимових дерев і знову згадувати батька й тих, хто його у Ясика відібрав, змусивши спочатку мучитися від недоліку самотності, а тепер від його надлишку.

Кожен день проходив однаково, як і раніше, але тепер з однією лише відмінністю - пункт «Неробство» змінив свою назва на «Нудьга» і був настільки в тягар, що вже краще б було неробство, ніж ця нудьга, що давить на його дитячу голову, розтягує час настільки, що день здавався тижнем, який завтра пройде точно так само як і сьогодні, з найменшими відмінностями, які на тлі загальної монотонності не будуть помітні.

Зараз якраз був час цієї самої нудьги, і дітей, серед яких був Ясик, вивели на вулицю на прогулянку, на морозне, свіже повітря, в обійми блискучої зими. Виходячи, вони рухалися довгою колоною що складається з тих, що йдуть одна за одною, дитячих пар, що тримаються за руки, але замикала цю колону зовсім не пара, а один хлопчик, котрим як не важко здогадатися і був маленький Ясик. Він вже звик, що він завжди йшов останній і без пари, тому він просто засунув свої слабкі дитячі ручки в кишені не нової курточки і мовчки йшов вперед, втомленим поглядом розглядаючи візерунки на шапочках попереду тієї, що йшла, сміялася і розмовляла на безневинні дитячі теми, пари.

На вулицю їх виводили мало не щодня і шапочки попереду мінялися з невідомою, хаотичною послідовністю, і навіть по багато разів повторювалися.

Йдучи в колоні ніхто певної пари не мав, і вибирали всі її собі самі і з якою послідовністю підуть, вирішувалося також хаотично, але Ясик, якого собі в пару не хотів ніхто, завжди йшов на одному й тому ж місці - в кінці, адже колона б втратила свою красу, простоту і естетичність, варто було б одинакові вклинитися між двома парами.

А його не особливо й хвилювало його розташування в цій колоні. Йому було все одно. Адже як не крути, йшов би він в носі, середині або в кінці - він у будь-якому випадку залишився б одинаком, і все одно йому б довелося, заховавши ручки в кишені дивитися втомленим поглядом кудись і миритися зі своєю долею вигнанця.

Де б він не знаходився - а знаходитися він міг тільки під наглядом дорослих, які стежили за ними, а отже і поряд з іншими дітьми - він був один і завжди сидів і дивився куди-небудь, оскільки більше зайнятися йому було нічим. Він, напевно, вже вивчив кожне місце і знав, де яка річ, який камінь і яка порошинка повинні лежати, пам'ятав, як на початку вересня рання осінь починала прикрашати дерева, і пам'ятав, як пізня осінь їх повністю роздягала. Пам'ятав як їх опале, ще тепле листя встилало собою землю, створюючи прекрасний осінній килим, і пам'ятав, як на початку зими вони лежали зів'ялі і безжиттєві, а перший сніг повільно лягав на них, ховаючи до наступної весни. Він пам'ятав усе і став би пам'ятати далі, але ці картини приїдалися занадто швидко і також швидко набридали, що пам'ятати йому їх просто більше не хотілося. І лише тоді погляд його набув цієї втоми, якої ні в кого з дітей в погляді не було. Навіть думки його були просякнуті цією втомою - настільки змучений був він від цього всього; від цієї одноманітності, яка хоч і змінювалася раз в сезон іншим сезоном, іноді розбавленого дощем, снігом - всю решту часу залишалося незмінною.

А що ж буде далі? Що буде, коли настане весна й закінчиться? Що буде, коли настане й закінчиться літо? Що буде, коли цикл часу замкнеться на тому дні, коли Ясик потрапив сюди, і завершить налічувати перший, почавши рахувати другий рік Ясиного перебування тут? Що буде тоді, коли не буде нового сезону, якого Ясик ще не бачив, і не буде абсолютно нічого нового, що зможе хоч трохи послабити присутність монотонності, коли час для нього обчислюватиметься не сезонами - тому що він тут ще не всі сезони зустрів - а роками, коли він зустріне всі сезони? Скільки втоми буде в його очах тоді? Наскільки все це стане йому в тягар і наскільки нудьга проїсть його маленьку і таку молоду свідомість? Що буде з ним? Чи не з’їде він з глузду? Чи не покине його розум в такому юному віці?

Колона припинила рух і старша (доросла, яка за всіма ними наглядала) дала вказівку, що вже можна грати, і всі як маленькі осінні листочки з дерева, розлетілися хто куди, і ще довго не переставали бігати, як маленька зграйка енергійних мурашок; і лише Ясик не поворушивши ні єдиним м'язом невеселого свого обличчя, не виймаючи ручок з кишень, мовчки пішов і сів на своє постійне місце, яке він займав завжди, коли був на прогулянці - під старим високим кленом - і сперся на його масивний, шорсткий стовбур спиною, уставивши погляд в далечінь.

Далечінь в яку він дивився не викликала у нього ніяких емоцій, оскільки виглядала як і минулого разу, але почекайте, щось в ній було не так. Якась пляма псувала своєю чорнотою всю її одноманітність. Що це?

Ясик встав і попрямував до плями. Нудьга настільки замучила його, що навіть кожна нова пляма в загальному пейзажі далечіні могла його зацікавити.

Він йшов повільно і байдуже, крок за кроком наближаючись до плями, і крок за кроком пляма наближалася до нього, стаючи все чіткіше й набуваючи більш знайомих форм, але все одно доки не було зрозуміло, що це. І Ясик продовжував робити крок за кроком, і байдужість поступово починала зменшуватися, коли пляма прийняла ще більш чіткіших форм, і він починав здогадуватися, що це може бути.

Він прискорився і вже майже біг до цієї плями, але останні кроки він робив ще повільніше і акуратніше, ніж на самому початку цього короткого шляху, адже цією плямою виявилося маленьке, чорне кошеня, яке тремтячи, сиділо на снігу і таким же втомленим, змученим і відчуженим поглядом дивилося попереду себе, якого щоб не злякати Ясик і вповільнив крок, і який хоч і від наближення маленької людини і насторожився, але тікати не став, від втоми чи тому, що не боявся - невідомо. Але Ясик благополучно зміг підійти до нього впритул і благополучно сів перед ним навпочіпки, а кошеня у відповідь лише боязко, насторожено дивилося на Ясика і виглядало досить недовірливо. Воно небагато прогнулося вперед, прийнявши позу готовності до втечі, а зіниці його з двох тоненьких, гострих паличок перетворилися на дві великі, круглі намистинки.

Ясик дивився на нього і вперше за довгий час доброзичлива, приємна посмішка освітила його обличчя, а втома з виразу його обличчя на якийсь час зникла. Кошеня продовжувало дивитися з недовірою, але Ясик протягнув до нього руку, і долонею, лагідно провів йому по голові, і недовіра кошеняти, на його маленькій котячій мордочці миттєво випарувалося і тваринна, непомітна посмішка задоволення засяяла на ній. Декілька хвилин Ясик гладив кошеня по голові, а кошеня у відповідь підставляло голову, щоб її гладили. Потім хлопчик обережно подивився по сторонах в надії, що більше ніхто з дітей кошенятка не побачив, і посадив його собі за пазуху, легко притиснувши рукою, адже на вулиці було холодно, а кошеня все тремтіло. І через декілька секунд нутро Ясикової курточки наповнилося тихим, приємним муркотінням, що означало, що маленька тварина вдячна йому за теплоту.

Ясик повернувся на своє місце - під старий клен, і так під ним і просидів до кінця сьогоднішньої «Нудьги», яка сьогодні була вже не такою нудьгою, як раніше, а була чимось у багато разів приємнішим, і все завдяки цій маленькій, чорній плямі в далечіні, яка сиділа зараз у нього за пазухою і муркотіла, поширюючи приємну вібрацію на грудях і видаючи задоволені торохкітливі звуки. Хлопчика не хвилювало звідки це кошеня взялося. Чиїм воно було не хвилювало теж. Хвилювало його тільки те, що воно зараз сидить у нього за пазухою.

Вулична прогулянка вже добігала кінця і пора вже було йти, але кошеня з собою Ясик узяти не міг, але і викидати його тут на мороз він не хотів, тому він, поки в нього в запасі була пара хвилин, непомітно підійшов до однієї зі стін будівлі дитячого будинку, і тихо спустившись по сходинках зовнішнього входу в підвал, швидко просунув кошеня в діру в дверях, і так само швидко вибіг нагору, і непомітно повернувся до загального натовпу, який вже починав вишиковуватися в стандартну колону.

Благо двері в підвал були старі й гнилі, всі в дірах і ніхто за ними не стежив, оскільки всім було плювати на них. Такий вже період життя тоді у суспільства був в ті роки. А-то куди б ще можна було заховати нового Ясикового друга?

І завтра, якщо всіх знову виведуть на прогулянку, то Ясик знатиме, де кошеня шукати. І повертаючись назад в саме приміщення дитячого будинку, йдучи в кінці колони Ясик не відчував тієї байдужості і не мав того втомленого вигляду, який був присутній в нім на початку цієї прогулянки. Він був радісний і приємна посмішка до самої ночі, до тих пір, поки він не заснув, приємним вигином рота, не покидала його дитячого, юного обличчя.

* * *

Пройшло вже декілька тижнів, і кошеня небагато підросло, але як і раніше залишалося маленьким - декількох тижнів недостатньо, щоб воно змогло вирости в дорослого кота. Але все таки, трохи підрости воно встигло, і в його маленьких лапках стало відчуватися більше сили, а мордочка трішки змінилася й на ній стали видні риси розумніші, що дають зрозуміти, що не лише сила в його тільці збільшилася, а і розуму додалося теж. Але, скільки б не говорити про те, що воно зміцнішало й порозумнішало, воно все одно залишалося маленьким, слабеньким кошеням, і йому як і раніше було нелегко жити на вулиці, на холоді, маючи найменші навички добування їжі, але з цим йому вже допомагав маленький Ясик, який міг відкласти і заховати трохи їжі зі сніданку, обіду і приносив цю їжу кошеняті, годував його, а потім брав його собі за пазуху і тримав його там до кінця «Нудьги», яка знову-таки поміняла свою назву. Поміняла назву на: «Найприємніший час дня», який насправді і був найприємнішим часом дня для нього, а якщо, бувало, що вуличної прогулянки не відбувалося, то і найприємнішим часом декількох днів одразу.

Кожного разу, коли всіх виводили на вулицю, Ясик насилу стримувався, щоб не побігти вперед колони, якнайшвидше до свого тваринного друга, але кожного разу терпів і чекав зручного моменту, щоб непомітно піти від вже бешкетуючого дитячого натовпу до тих самих підвальних дірявих дверей і також непомітно повернутися, але вже з теплим, муркотячим вантажем під одягом.

Він приховував кошеня від усіх. Незрозуміло чому він вирішив, що буде краще його приховувати, але все таки він так вирішив, і ось вже декілька тижнів благополучно робив це, оскільки ще поки не було випадків, щоб прийшовши до дверей, Ясик не знаходив свого чорного друга, і не було випадків, щоб цей чорний друг був помічений з іншими дітьми.

Кошеня завжди сиділо у своєму «таємному» притулку і коли Ясик наближався до нього, то радісно і, скучивши, виходило до нього назустріч. Звичайно, ці всі аргументи не давали стовідсоткової гарантії того, що кошеня більше ніким не було помічене й інші діти контакту з ним не мали, але Ясикові вистачало і того, що прийшовши до потрібного місця, кошеня було там, і це його заспокоювало. Сама ця ідея таємничості подобалася маленькому Ясику, адже він як і раніше залишався вигнанцем в очах інших, але насправді був не самотній і мав свою власну, маленьку компанію.

Імені кошеняті він поки-що не давав. Він навіть не замислювався про те, що йому треба дати ім'я. Навіщо? Воно поки не було необхідним, адже ім'я - це те чого вимагає громадськість, а якщо вас тільки двоє, то для чого тоді воно? Воно не потрібне. Тому кошеня й залишалося всього лише кошеням, без імені, але не саме, і при цьому теж когось не залишало наодинці з самотністю.

* * *

Через ще декілька днів колона з дітей у черговий раз прямувала до двору дитячого будинку на прогулянку, і Ясик, що як завжди йшов в кінці й без пари, чекав того наступного моменту, коли він знову непомітно зможе піти від усіх, спуститися до підвальних дверей, нагодувати кошеня, посадити його за пазуху й сісти під тим же старим кленом, слухаючи ніжний котячий муркітливий спів, відчуваючи приємне тепло і ніжно погладжуючи той горбок на грудях, який кошеня створить собою.

До місця залишалася вже не велика відстань, і йти туди було вже не довго, буквально хвилин п'ять, а то й навіть менше, і Ясик відчував невелике, приємне хвилювання, передчуваючи прийдешню зустріч зі своїм маленьким, чорним приятелем, який, як Ясик сподівався, теж вже був до неї готовий.

Хвилювання Ясикове було не сильним, в порівнянні з першими днями знайомства з кошеням, а якщо сказати чесно, то воно взагалі було мізерним, оскільки з кожною черговою зустріччю, з кожним новим днем воно зменшувалося і зменшувалося, і буквально через декілька таких прогулянок воно зникне зовсім, і, прямуючи в кінці колони в бік місця, де вони зазвичай гуляли, Ясик взагалі не буде його відчувати, а просто радіти новій прогулянці і можливості знову непомітно спуститися до підвальних дверей і погладити кошеня по спині.

Але сьогодні маленький Ясик все ще хвилювався, і хоч хвилювання було невеликим, час все одно здавався трохи розтягнутим і таким, що йде повільніше, ніж зазвичай; не дуже повільно авжеж, але все-таки трохи загальмовано. Тому він, намагаючись скоротати ту невелику кількість часу, що залишилася до початку найприємнішого часу дня, з приємною, м'якою посмішкою на обличчі дивився на всі боки і роздивлявся все те, що шляхом потрапляло в його кругозір, невимушено бачучи всі ті спогади про те, як усе це виглядало на початку осені, в кінці осені й на початку зими.

Он високі, висаджені в ряд дерева, які виглядають майже однаково, за винятком маленьких відмінностей; які стоять на своїх місцях вже по багато років, шумлять, гойдають головою, прогинаючись під натиском вітру; які восени стояли золоті, яскраві, а зараз голі, сплячі, але як і раніше, неначе здригаючись від сну, гойдаються на вітрі.

Ось криві, нестрижені кущі, котрі, напевно, хтось намагався висадити в рівну лінію, але мабуть занадто неслухняними ці кущі були й проросли не так як хотілося тим, що саджали, а так як хотілося їм самим; які хоч восени, хоч взимку, все одно виглядали кривими й неохайними, оскільки розкинули свої гілки в різні боки, і гілки ці хоч з пишним листям, хоч без нього, виглядали як сухі, довгі, потворні руки, що тягнуться і намагаються зачепитися за все, що знаходиться поряд.

Ось невелика будова сторожки, в якій навстіж двері, і в якій мешкає старий сторож, що то вічно виглядає у вікно, то стоїть біля відкритих дверей, спершись на них рукою і спостерігає за караванами-колонами дітей, що проходять повз; який восени завжди був одягнений в стару, коричневу, всю в потертостях куртку і такі ж старі, але чорні штани, а зараз, взимку в тепле, старе, зимове пальто, з чорним, хутряним, але не виглядаючим старим, а досить красивим і пухнастим, хутряним коміром, темних штанях і в коричневій пижиковій шапці-вушанці, із зав'язаними на маківці вухами. Він хоч взимку, хоч восени, незрозуміло чому, не закривав у свою сторожку дверей. Осінню ранньою можна було зрозуміти чому, але ось пізньою осінню, а вже тим більше взимку, коли було вже холодно, зрозуміти, чому він їх не закривав було складно. Невже він холоду не боїться? Невже подобається йому, коли холод навколо?

На цього сторожа Ясик завжди звертав увагу. Звертав через його не боязнь холоду, через його спостереження за дітьми, що проходять повз, і через властиву добродушним людям посмішку, яка була на його обличчі під час цих спостережень. Він був не єдиним сторожем, в цій сторожці виконуючим свою роботу. Його замінювали ще двоє інших сторожів, змінювався з котрими він за певним графіком, працюючи з ранку і до наступного ранку. Але ті двоє були дуже простими, сумбурними і миршавими людьми, на відміну від того, що приглянувся Ясикові, тому, що випромінював доброту і було в нім щось занадто просте й дитяче, не властиве його віку.

Часто можна було чути як він, стоячи у своїй звичній позі, на ґанку, спершись рукою на двері, говорив: «Дітки йдуть», роблячи при цьому таку інтонацію, неначе безмірно радий їм, хоча до них майже зовсім не підходив і на пряму не розмовляв, а діти не підходили до нього і з ним не розмовляли теж. Просто любив він дітей, і радів, коли бачив їх, маленьких і наївних, які не заморочуючись ні про що, слухняно виконуючи вказівки старшої - відповідальної за них, йшли колоною повз, і коли безневинно і також ні про що не заморочуючись бігали й грали недалеко від його сторожки.

Навіть зараз, коли Ясикова колона проходила повз, було виразно чутно, як сторож задоволеним голосом сказав: «Дітки йдуть!», і навіть через товсті окуляри, які він, напевно, використовував для читання (Зазвичай він їх не носив), і які цього разу найшвидше просто забув зняти, було видно розчулення в його очах. Але ніхто, навіть Ясик, не надав його словам значення, і колона просто пройшла далі, не звертаючи уваги на добрий зворушливий погляд супроводжуючий її.

А ось і той клен, під яким Ясик постійно проводив спочатку неробство, потім нудьгу, а тепер проводить і найприємніший час дня, стоїть нерухомо, розкинувши свої гілки, неначе він атлант, що тримає на своїх плечах небо з останніх сил, з, що прогнулися від тяжкості синяви, руками, голий, сплячий і неначе неживий, такий, що віддав зимі свою душу на збереження, поки весна не зможе його зігріти.

Вже майже на місці.

Пройшовши ще буквально десять метрів, колона зупинилася, і було дано дозвіл гуляти, бігати й грати. Колона розсипалася подібно до карткового будиночка.

Ясик небагато відійшов убік, спостерігаючи за оточенням, і вичікуючи відповідного моменту, коли він менше всього буде на очах, щоб благополучно підійти й спуститися вниз сходинками зовнішнього підвального входу до підвальних дверей, і побачитися із захованим там кошеням.

Він почекав хвилину.

Діти вже бавилися в усю, і думки їх були десь там, далеко, в країні власної уяви, де вони уявляли себе героями власної вигадки або, наслідували інших героїв: екранних, книжкових, творцями образів котрих були вже інші люди.

На Ясика уваги вже ніхто не звертав, і можна було потихеньку рушати до спуску.

Ясик повільно, невеликими перебіжками, став наближатися до підвального спуску, при цьому все одно обережно озираючись на всі боки. Він прагнув бути як найбільш акуратним, щоб зберегти свій особистий секрет про свого таємного друга. І ось він нарешті вже на місці і зараз почне спускатися… але почекайте! Внизу чутно чийсь голос.

Його очі звикли до засліплюючих променів яскравого сонця, що відбивалися від кристалів снігу, і поки що не могли добре бачити, коли він увійшов до тіні що наповнювала спуск. Він виразно міг чути, що внизу, в парі метрів від нього хтось є. Він чув голос. Тоненький дитячий голосок. Він спустився на декілька сходинок вниз, і, примружившись, потер очі, щоб вони скоріше звикли до тіні і дозволили йому побачити.

Він доки не знав, що він там побачить, тому побачити скоріше і хотів.

Він розплющив очі, і як з чорного туману перед ним спливла маленька дівчинка - його однолітка, яка тримала на руках кошеня, хіхікала, притискаючи його до себе і швидко гойдала ним з боку в бік. Кошеня ж мало вигляд розгублений: воно не розуміло, що зараз відбувається, так само як не розуміло, хто це така тримає його в себе на руках і сильно притискуючи до себе, гойдає ним з одного боку в інший, але вирватися не намагалося і так, розгублене, з настороженими очима, здивовано дивилося на неї.

Ясик знав цю дівчинку - він бачив її щодня за сніданком, за обідом, на прогулянці, перед сном, завжди. Вони були з однієї групи, і, спостерігаючи цю сцену, він відчув подив, оскільки не міг зрозуміти, коли вона встигла пробратися сюди раніше нього ще й непоміченою, а також сильне схвилювання, тому, що, по-перше йому не подобалося те, як вона торкається кошеняти - якось вона занадто грубо в нього вчепилася, занадто сильно, занадто читалося в ній, те, що тримаючи кошеня - Ясикового друга останніх декількох тижнів, того хто грів Ясикові душу весь цей час - вона не бачила в ньому нічого окрім м'якої, милої, живої іграшки. А по-друге - Ясикова таємниця була вже не таємною. Вона розповість усім! Чомусь він був у цьому впевнений і, боячись того, що інші діти не дозволять йому більше грати з кошеням, забравши його собі, й не підпускаючи Ясика до нього, хвилювався ще сильніше.

Він наблизився до неї на один крок.

- Від-віддай, - нерішуче видавив він з себе.

Дівчинка здригнулася і перелякано обернулася в Ясиків бік. Вона так захопилася кошеням, що не помітила того, як він наблизився.

- Віддай, - вже трохи впевненіше сказав він.

У відповідь дівчинка лише сильніше притиснула кошеня до себе. Кошеня тоненько пропищало.

- Віддай, він мій, - нотки хвилювання були чутні в Ясиковім голосі.

- Не дам, - відповіла дівчинка.

- Віддай! - до ноток хвилювання в Ясиковому голосі додалася також і нота благання.

- Ні. Він мій! - відповіла дівчинка.

- Неправда! Він мій! Я його зовсім давно знайшов. Він мій! - усе з тими ж нотками говорив Ясик.

- Не дам! Я ще раніше за тебе, його знайшла! Давно-давно! Ще рік тому! - дівчинка явно брехала, це читалося в її очах, та й, тим більше ж що кошеня було занадто молоде, щоб бути рік тому знайденим. Його тоді ще не було на світі.

- Неправда! Віддай! - Ясик розхвилювався сильніше.

- Ні! Йди звідси! Він мій!

Ясик спробував вирвати кошеня у дівчинки з рук, але вона штовхнула його, і втративши рівновагу, Ясик відступив назад, намагаючись знайти яку-небудь опору, й зупинився лише, коли натрапив спиною на гнилі двері, але дівчинка вже бігла геть з цього підвального спуску нагору, як і раніше міцно притискуючи кошеня до себе.

- Дивіться, що в мене є! - почув Ясик, як вигукнула вона вже вийшовши з підвального спуску.

Притримуючись рукою об стіну, спотикаючись, Ясик вибіг нагору. Думки його були тільки про кошеня. Він не знав, що він робитиме. Не знав, як він зможе відібрати його у натовпу дітей і як він знову зможе його приховувати. Але єдине що зараз було для нього важливе - це повернути собі свого пухнастого друга - відраду своєї душі; те, що робило нудьгу приємною.

Сонце знову, відбиваючись від кристалів снігу, вдарило йому в очі і легка, неприємна лоскочуча різь наповнила їх, і на мить він не міг бачити нічого окрім яскравого світла, що затьмарило собою все оточення, але Ясик відчуваючи приблизний напрям продовжував бігти.

Поступово зір його почав розрізняти темні силуети, а через ще декілька митей зміг чітко побачити, що дівчинка, що забрала кошеня з його «сховища», на руках його вже не тримала, а посадила на сніг і, опустившись якнайнижче до нього, навпочіпки, захоплено, з очима, що горіли, дивилася як досі не розуміюче що відбувається кошеня, стояло на снігу і з глупеньким поглядом принюхувалося до місця. Інші ж діти збігалися до того місця, створюючи навколо нього зростаюче коло, й з таким само захопленням дивилися на кошеняту.

Ясик, було, вже хотів увірватися в це коло й, підхопивши кошеня втекти далеко-далеко, щоб заховати його, і нехай Ясика за це покарають потім, все одно втекти і заховати кошеня від усіх, і плювати на те, як він зможе побачитися з ним наступного разу, але діти всі були налаштовані проти нього і відштовхували при кожній спробі пробратися до центру кола.

- Йди звідси Мовчун! - кричали діти, обзиваючи його прізвиськом, яке вони йому дали на честь його малого спілкування з іншими. - Йди звідси!

Але Ясик знову і знову продовжував спроби прорватися.

- Йди звідси! Він не твій! Він наш! - кричали вони, примушуючи Ясикову душу стискуватися від слів «наш», «не твій». - Йди звідси!

Але Ясик не залишав спроб. Від занадто сильної фізичної і емоційної напруги сльози виступили на його очах.

- Йди звідси! Йди звідси Мовчун! - продовжували кричати діти, відштовхуючи його. - Йди звідси!

Усі перемкнули свою увагу тільки на нього, забувши про кошеня. Метою всіх було відігнати Ясика.

Ззаду почувся різкий, глухий хлопок, хрускіт і пронизливий, але згасаючий тоненький писк.

Перші декілька секунд діти продовжували кричати на Ясику, обзиваючи його Мовчуном і відганяючи, але потім, обернувшись, побачили маленьке, чорне, нерухоме тільце кошеняти, з кров'ю, що сочилася з рани в голові, лежачим зовсім поряд, скривавленим, приблизно одного з мертвим тільцем розміру каменем й, що беззмістовним, можна сказати тупим поглядом, дивився на пухнастий труп хлопчиську, котрий цей камінь і кинув.

Усі замовкли.

- Що відбувається? Чому ви всі кричите на Амурика?.. - втрутилася старша, але побачивши тіло мертвого кошеняти, одразу ж перевела всю увагу на нього. - Що це таке? Чому воно тут? - запитала вона в усіх.

- Це він його вбив, Надія Олексіївна, - майже хором відповіли всі, вказуючи на того, що продовжував тупим поглядом дивитися на мертве тіло кошеняти, хлопчиську.

- Федю. Федю, навіщо ти це зробив? - звернулася Надія Олексіївна до нього.

Федя перевів свій тупий погляд на неї, але продовжував мовчати.

- Навіщо ти це зробив Федя?

Федя нічого не відповів, а тільки трохи моргнув беззмістовними очима.

- Федя. Навіщо ти це зробив? - роблячи наголос на кожному слові, знову запитала старша.

На обличчі Феді окрім тупого погляду з'явилася ще й тупа усмішка, й трохи усміхнувшись, Федя залився тупим, писклявим, гидким сміхом. Він сміявся так пару секунд, а потім не звертаючи уваги ні на Надію Олексіївну, ні на дітей, що дивляться на нього, ні на саму ситуацію, продовжуючи заливатися тим же тупим сміхом, побіг бешкетувати далі як ні в чому не бувало, напевно, вже забувши про те, що він тільки що вбив живу істоту.

- Ех… - зітхнула Надія Олексіївна, й, підібравши з землі тільце кошеняти, віднесла його до сторожки, щоб викинути в сміттєву урну, яка біля неї знаходилася.

Діти стежили за кожним її рухом, і здавалося, зовсім забули про мертву тварину, тільки його труп зник за стінками сміттєвої урни, вони пожвавилися, почали знову переговорюватися, хихотіти, а через хвилину деякі й зовсім продовжили бігати й гратися, і лише маленький Ясик стояв приголомшений і не міг зрушитися з місця. Він просто стояв, а сльози навислі на його віках вже не були сльозами напруги - це були сльози смутку, жалості, скорботи.

- Діти! Шикуємося! - вказала Надія Олексіївна, й діти вишикувалися в так знайому нам колону, і Ясик як завжди стояв в її кінці.

Час повертатися до будинку.

Колона рушила, й усе в ній було майже незмінне - діти як і раніше йшли парами, як і раніше один з одним переговорювалися, а Ясик як і раніше йшов один, але ось що було не так як завжди: Ясик був увесь в сльозах. Він плакав, і великі сльози текли з почервонілих очей, змочуючи обличчя хлопчика настільки сильно, що здавалося він пару секунд назад умив лице водою й просто не встиг його поки-що витерти, але це була зовсім не вода. Це були сльози.

Ясик плакав, але прагнув щосили стримати свій плач. Він не хотів, щоб ті, що попереду йдуть, помітили це, але іноді гучний схлип виривався з його нутра й видавав його. Але ніхто цьому схлипу не надавав значення. Всім було чхати. Чхати на нього і чхати на кошеня, яке потрібне було їм тільки коли було живим. Коли могло нявчати й муркотіти. Коли могло гратися, злитися, бути лагідним. А тепер усім чхати. Всім окрім Ясика, який не лише співчував смерті такого молодого створіння, але й втратив єдине, що було для нього в цьому місці милим і приємним.

Коли колона проходила повз сторожку, він навмисно відстав від неї, щоб підбігти до урни в яку кошеня було викинуте, й знайти його мертве тіло, щоб хоч би востаннє взяти його на руки, а головне щоб не залишати його труп гнити подібно до сміття й інших людських відходів, які були настільки мерзенними, що хлопчик просто не міг кинути тільце свого чорного друга серед них.

Він старанно, обливаючись сльозами, порпався в сміттєвій урні у пошуках потрібного йому тільця, розгрібаючи сміття в сторони, викидав його геть, аби скоріше знайти тільце, але не встиг.

- Хлопчику, - почувся збоку старий, пошарпаний роками, але добрий голос. - Навіщо ти викидаєш усе це сміття з урни? Вона ж тут для того, щоб його, навпаки, в неї кидали.

Це був той самий сторож, який мабуть, вийшов подивитися на дитячу колону, що проходить, і сказати своє «Дітки йдуть», але побачений ним Ясик, що риється і розкидає сміття на всі боки, зацікавив його більше.

Старий посміхнувся.

- Навіщо ти це робиш? Недобре, - Він погрозив пальцем і посміхнувся ще раз.

Ясик повільно підняв обличчя і старий побачив, що хлопчик плаче.

- Що? Ти щось загубив? Іграшку? - намагаючись вгадати причину сліз, запитав старий.

Ясик не відповів. Він не знав що сказати. Та і сказати суттєво нічого не міг - плач не давав.

- Іграшку загубив? - ще раз запитав старий.

Ясик відступив назад.

- Не бійся. Я допоможу знайти. Може я її бачив? Яка вона?

Ясик нічого не кажучи, а лише почавши сильніше обливатися сльозами, кинувся бігти чимдалі звідси, кинувши останній погляд у бік сміттєвої урни, й сильно, гірко розсердившись на себе, за те, що не встиг знайти те, що шукав, і кинув гнити в цій могилі зі сміття.

Сторож дивився йому в слід, так само добродушно посміхаючись, як і спочатку цієї короткої бесіди, в якій говорив тільки він.

- Злякався, - спокійно сказав він сам собі і підійшов до урни, щоб просто заглянути в неї, невідомо навіщо.

Він побачив там щось чорне, маленьке, таке, що нагадувало маленьку кролячу лапку, вірніше кінчик цієї лапки, і, просунувши руку в урну, вхопившись за кінчик цієї лапки двома пальцями, дістав мертве тільце кошеняти, і добродушна посмішка на його обличчі зникла.

Він подивився вдалину, де Ясикова фігура вже виглядала досить маленькою.

- Так це той хлопчина, - сказав старий дивлячись удалину, й узявши котяче тільце вже за тулуб, відніс його в сторожку, але потім повернувся, щоб зібрати розкидане хлопчиком сміття й покласти назад в урну - туди, де йому місце.

10-1