Р. Десяте Вересня. Сутінки тільки починали згущуватися над передмістям міста Персто-Слободів і уживана, чорна Audi їхала по дорозі

Сутінки тільки починали згущуватися над передмістям міста Персто-Слободів і уживана, чорна Audi їхала по дорозі, неквапливо, але упевнено наближаючись до пункту призначення.

Любомир, сидівший за кермом, виглядав досить не в собі і мав при цьому байдужий, але в той самий час збуджено-злий, надутий вигляд. Ця поїздка, для нього неначе була деяким покаранням за невідомо яку провину, і самолюбство його страждало під нервовими ударами свого ж хазяїна. Йому не подобалося те, що йому доводиться їхати зараз саме в це «Ср..не» - як він сам думав - передмістя. Він більше віддав би перевагу тому, щоб залишитися вдома. Не той у нього зараз був настрій, щоб взагалі куди-небудь їздити. Хотілося спокою.

Він усвідомлював, наскільки принизливо для нього буде повертати ті десять тисяч, які лежали в нього в бічній кишені куртки, які він хотів би залишити собі, але тепер уже точно не міг. Він не міг про ці гроші навіть думати, тому, що невдача з розслідуванням палила йому нутро, але думав про них постійно і знову і знову мучився і шаленів через них. Програвати не подобається нікому, а Любомиру тим більше. Особливо якщо взяти до уваги деякі риси його характеру - досить згадати тільки те, як він бив усе, що під руку потрапить в квартирі, сильно розізлившись. Але все одно він їхав, хоч і з силою стискуючи кермо автомобіля, знервовано перемикаючи треки на аудіосистемі, безвихідно, удавано, жовчно, в думках, сардонічно, іноді навіть грубо висловлюючись у свій бік і розуміючи наскільки ці слова все ж безглуздо звучать - їхав, і зупинятися не збирався.

Нарешті він під'їхав до того самого котеджного селища, де жив Сергій Андрійович. І нехай навколишня атмосфера сірого, нудного передмістя була замінена приємною, акуратною атмосферою охайного, багатого селища, і нехай навіть ніч ще не встигла повністю приховати всю пістрявість і красу будинків, огорож і рослинності що в цьому ж селищі знаходилися, зараз йому тут категорично все не подобалося і, здавалося, втратило всю свою привабливість. Хоча, в цю пору все починало виглядати набагато яскравіше й строкатіше ніж коли-небудь - вересень набирав силу, і осінь починала сходити на трон. Листя на деревах, нехай поки що не все, але починало жовтіти, помаранчевіти, червоніти і створювати собою палітру свіжо-зелено-яскраво-пекучих кольорів радуючих очі всякому, хто це міг бачити, а квіти як і раніше продовжували квітнути наче натякаючи, на те, що вони спеціально ще затримаються пару тижнів, щоб підкреслювати собою красу дерев і щоб дерева підкреслювали їх красу. І, напевно, кожен замилувався б усім цим, побачивши, але тільки не Любомир, для якого це красиве місце незабаром стане місцем морального приниження. Причому він вважав, що принизить себе сам, коли скаже, що справа не може бути розкрита.

Він під'їхав до воріт, за якими стояв будинок Сергія Андрійовича, і на пару хвилин затримався в машині. Він спершу дістав з кишені гроші, подивився на них, і знервовано напружившись і зробивши злу, страждальну гримасу поклав їх назад. Потім він поліз у внутрішню кишеню куртки і, попорпавшись в нім і знайшовши усього лише пінцет і медичні, латексні рукавички, залишив їх в спокої. Він став промацувати всю куртку у пошуках чогось, але поки що безрезультатно. Потім на пару секунд замислившись, відкрив бардачок і став порпатися там. Знайшовши, нарешті, те, що він шукав - маленьке прямокутне посвідчення, що закривається на кшталт книжечки, - розвернув його і подивився на ті слова, що були в нім написані. Це посвідчення було посвідченням приватного детектива.

- Любомир Прилуцький - приватний детектив, - з презирством промовив Любомир.

- Детектив… - ненависть до себе чулася в його голосі.

Він недбало, але чуттєво кинув посвідчення на сусіднє сидіння і ривком вийшов з машини, сильно грюкнувши за собою дверцятами. З декілька секунд схвильовано потоптавшись на місці, зробив крок до воріт і невпевнено, показуючи, що йому емоційно важко це робити, натиснув на кнопку комунікатора.

- Пост охорони, - заскреготав голос.

- Любомир Прилуцький. У мене зустріч з...

Не встиг він договорити, як ворота почали відкриватися. Раніше такого не було.

Він повернувся за кермо свого Audi і повільно заїхав у двір.

Під'їхавши до ґанку будинку Любомир побачив, що біля дверей його зустрічали двоє дворецьких-охоронців, але вже інших, нових (працювали вони позмінно) причому у обох на обличчі сяяла промениста, привітна, люб'язна посмішка.

Любомир стомлено зітхнув. Його насторожувало це. У цьому не було нічого хорошого.

Хоча, найшвидше, нічого поганого і надшокуючого не станеться, але все таки все це кинулося в очі і було для нього незвичним. Можливо, зараз буде важка зустріч. І дуже діюча на нерви.

Тільки Любомир відкрив дверцята машини, як ті двоє відразу-ж кинулися до нього з такою добродушністю і люб'язністю, неначе сам король приїхав, і проводили його до будинку.

Уся ця люб'язність… удавана люб'язність… явно несправжня, лицемірна, така, яку показують саме заради чогось. Заради чого?

- Сергій Андрійович у себе? - байдуже, без яких-небудь емоцій запитав Любомир, піднявшись на ґанок будинку і входячи всередину.

Дворецькі-охоронці йшли поряд з ним.

- Я вас проведу, - викликався один з них, дженджуристого вигляду, і упевнено й енергійно став підійматися східцями на другий поверх. Він провів Любомира в той самий кабінет, дорогу куди Любомир і сам прекрасно знав. Але якщо цей дворецький-охоронець так хоче, і якщо йому хочеться зайвий раз пометушитися, то нехай проводить. Це якось більше його проблеми, ніж Любомирові.

- Ось. Прошу. Проходьте. Сергій Андрійович чекає на вас, - проводжатий вказав долонею на двері.

Любомир нічого не сказавши у відповідь, просто, зі стомленим виглядом (мабуть позаяк від злості до себе, також і від усієї цієї компліментарності), увійшов до кабінету, залишивши дворецького-охоронця за нею.

Сергій Андрійович сидів в окулярах із золотою оправою за своїм столом і гортав якісь папери. Побачивши Любомира, він одразу ж зняв окуляри і підхопившись з-за столу, схвильовано підбіг до нього.

- Любомир. Ви... ви… - заїкаючись, заторохтів він.

Любомир же дістав з кишені гроші і мовчки, але з роздратованістю в очах й зі зніченістю в тілі протягнув їх Сергію Андрійовичу.

- Що? Ви? Ні! Ви не можете. Не можете! Ви повинні знайти його! Бачили б ви, що він зробив з Іринкою! - ще швидше заторохтів Сергій Андрійович.

- Я бачив це раніше вас. Я знаю, що він з нею зробив.

- Тоді ви повинні знайти цю тварину!

Любомир усміхнувся. Тварина.

- Ви повинні впіймати його! Так понівечив її тіло!

Любомир лише продовжував простягати гроші Сергію Андрійовичу.

- Ви повинні його знайти! Він повинен відповісти!

- Повинен був. А тепер ні. Я відмовляюся від справи. Заберіть свої гроші, - Любомир переконливо струснув пачкою купюр, не припиняючи простягати руку.

- Але. Але. Але ви повинні!!! – неначе у відчаї вигукнув Сергій Андрійович. - Повинні!!!

- Я нічого не повинен, - Любомир був твердий.

- Але ви… ви… Хочете, я заплачу більше? Хочете? Я заплачу!

Сергій Андрійович схвильовано, незграбно підбіг до столу, висунув одну з шухлядок і дістав звідти пачку грошей завтовшки в палець.

- Ось. Тут ще десять тисяч доларів. Візьміть! - він підійшов до Любомира і став вкладати гроші йому в руку.

- Візьміть! Візьміть!

- Не потрібно.

- Візьміть!!! – навперебій кричав Сергій Андрійович.

- Не потрібно! - Любомир стиснув зуби.

- Візьміть!

- Не потрібні мені ваші гроші! - накричав на Сергія Андрійовича Любомир, - ви думаєте, все це зможе допомогти? Ці посмішки, люб'язності, гроші? Дайте хоч мільйон, легше не стане! Я не займаюся вбивствами! Я казав вам із самого початку. Не займаюся! - моральна напруга чулася в його голосі.

- А як же ваші джерела? Вони ж є у вас. Ви самі казали.

Любомир згадав Кирила.

- Я не буду, - видавив він із себе.

Якщо від однієї невдачі він вже вийшов з себе, у себе вдома, то, що буде, якщо невдача знову спіткає його? Він не хотів усе це погіршувати. Не хотів, щоб злість ця знову охоплювала його. Не хотів, щоб знову було, за що себе корити. Нехай вбивства залишаться позаду. Адже не просто так він покинув убивчий. Не просто так вирішив залишити їх позаду. Але все таки ця тяжкість в нім, ця злість на самого себе була породженням бажання цю справу розкрити. Знайти вбивцю. Це був пекучий Азарт, який давненько вже оселився в нім, але велику частину часу спав і прокидався тільки в таких випадках як цей. З'явися хоч щонайменша можливість зачепитися хоч за що-небудь в цій справі, то Любомир, хоч і не хотів усе погіршувати, скористався б нею. Адже, по суті, толком ще не знав, чим уся ця злість на самого себе, зможе закінчитися. До чого все може дійти… Не часто вона його відвідувала. Майже ніколи. Це був тільки другий раз. Другий раз за останні два роки. Другий раз за все його життя. Але все ж… все ж він скучив за вбивствами. Скучив…

- Але як же так?! Як же так?! - Сергій Андрійович роздосадувано подивився Любомирові в очі. Потім розвернувся і, дійшовши до свого столу, сів за нього і, недбало відкинувши гроші, підпер голову обома руками. Виглядав він розбито. - Ви ж говорили... Говорили, що у вас джерела є.

- Говорив. Але все виявилося не так просто. Все складніше.

Любомир підійшов до столу ближче і поклав гроші на край.

- Я нічого вдіяти не можу. Даруйте, - сказав він.

Розвернувшись, він попрямував до виходу.

- Тільки якщо ви не знаєте, хто такий Сольц Євген Аркадійович, - роздратовано, ненавмисно і тихо пробубонів він собі під ніс, ще сильніше докоряючи себе в невдачі і жовчно посміхнувшись, сміючись над собою.

- Що? - перепитав Сергій Андрійович з приводу невиразних, сказаних Любомиром слів.

- Нічого, - відповів Любомир.

Він відкрив двері і збирався вже виходити.

- Але ви сказали Сольц? Я знаю Сольца.

Любомир здивовано обернувся до Сергія Андрійовича.

- Сольца Євгена Аркадійовича знаєте?

- Ні. Сольца Аркадія знаю, - невпевнено, неначе Любомир був метеликом, а він боявся його злякати, відповів Сергій Андрійович.

- Аркадія?

- Так.

- Тобто ви хочете сказати, що знаєте батька Євгена Сольца? - недовірливо запитав Любомир.

- Євгена? Я н-не знаю. У нього були діти, але я не знаю, як їх звуть.

Любомир відчув себе трохи незатишно. Невеликі вагання зародилися в нім.

- Так він батько Євгена Сольца чи ні? - наполегливіше запитав він.

- Я н-не знаю… - Сергій Андрійович безглуздо подивився на нього. - Зараз… зараз!

Сергій Андрійович схопив зі столу свій телефон і схвильовано став набирати чийсь номер.

- Алло! Аркадію?! Аркадію?! - забелькотів він у слухавку. - Євгеній… Євгеній Сольц твій син?

З динаміка телефону тут же пролунав дзвінкий, приглушений звукмовлення. Звук був гучним тому, що співрозмовник був явно обурений і тон його голосу був підвищений. Сергій Андрійович же стояв винувато опустивши очі, і не промовляв ні слова. Він просто стояв і вислуховував невдоволену промову свого друга і виглядав при цьому як дитина, що провинилася і яку відчитували батьки. Любомир же стояв і дивився на цю сцену з невеликим нетерпінням, але більше з байдужістю. Нехай він і трохи вагався, то все ж все одно твердо мав намір залишити це розслідування і поїхати додому.

- Мені треба дізнатися… - виправдовувався Сергій Андрійович. - Дізнатися, як звуть твого сина. Як його звуть?

Любомир продовжував стоячи в дверях спостерігати цю сцену.

- Одна людина. Він хоче знати. Він тут зі мною, - продовжував Сергій Андрійович.

- Я не хочу нічого знати, - твердо сказав Любомир, але Сергій Андрійович не слухав його.

- Хто він? - Сергій Андрійович кинув у бік Любомира короткий погляд. - Він мій знайомий. Він детектив. Він… він розслідує вбивство моєї... моєї... - сльози почали давити його. Він затнувся. – Моєї Іринки. Він з тобою поговорить?.. - з надією в голосі запитав він. Голос його тремтів.

Обурення відобразилося на Любомировім обличчі.

- Я ні з ким не говоритиму! - обурено сказав він. Але Сергій Андрійович зовсім його не слухав, неначе Любомира в кімнаті не було. Неначе приклавши телефон до вуха, окрім телефону він перестав чути все навкруги.

- Він поговорить з тобою? Можна?

Сергій Андрійович схвильовано відвів телефон від вуха і швидкими, незграбними кроками підійшовши до Любомира, протягнув телефон йому.

- Я ні з ким не говоритиму, - з роздратуванням на обличчі і злістю в очах сказав Любомир, але Сергій Андрійович простягав йому телефон все наполегливіше. Він напирав і напирав.

Обурено зітхнувши, Любомир все ж узяв телефон і підніс його до вуха.

- Так? - незадоволено, але так само байдуже сказав він.

- Навіщо ви хотіли поговорити зі мною? - почувся в трубці серйозний, а так само і досить приємний і мужній голос.

- Я… - Любомир замислився.

«Біс з ним… - роздратовано подумав він. - Повна маячня».

- Сольц Євген Аркадійович, знайдений мертвим третього вересня, ваш син? - байдуже запитав він.

Сергій Андрійович здивовано охнув і схвильовано закрив рот долонями.

- Ви хочете поговорити про нього? - запитав Аркадій.

- Він ваш син? - трохи наполеглевіше запитав Любомир, зробивши наголос на слові «Ваш».

- Мій. Так про що ви хочете зі мною поговорити?

«Мій» - Холодно відлунилося всередині Любомира. Він відчув, що починає хвилюватися. Вагатися він почав сильніше. Що робити далі? Буквально пару хвилин тому він твердо мав намір відмовитися від справи, але зараз сумнів терзав його. Він відчував Азарт усередині себе. Так що ж робити? Що робити далі? Що?..

- Мені… - він, коливаючись, затнувся. - Мені треба поставити вам декілька питань. Чи можемо ми зустрітися?

- Ви з міліції? Я вже розмовляв з міліцією з приводу мого сина, я все, - Аркадій небагато затнувся - я все вже їм розповів.

- Я не з міліції.

- Що саме вас цікавить?

- Я думаю, нам буде краще поговорити про це особисто.

- Ви не з міліції, точно?

- Не з міліції, - твердо сказав Любомир.

З декілька секунд голос Аркадія в слухавці мовчав. Чутно було тільки його дихання. Дихання спокійне і розмірене. Чому він замовк зрозуміло не було.

- Ви вмієте зберігати конфіденційну інформацію? Майте на увазі, вона дуже важлива, але чи допоможе вона вам, не знаю, - сказав він через ще декілька секунд.

- Конфіденційну? - Любомир відчув, як збудження в нім зростає. Конфіденційна… Само це слово зацікавлювало. Одного його вистачало, щоб інтерес до розслідування зріс. Любомир від нього вже не відмовиться. Принаймні, вже не зараз.

- Можу, але враховуючи, наскільки вона конфіденційна.

- Так не піде. Поверніть трубку Сергію.

Любомир сторопів.

- Почекайте, - розгублено сказав він.

- Віддайте трубку Сергію, - наполегливо повторив голос.

- Почекайте… Добре, я збережу, - йому так не хотілося упускати цю можливість.

Сергій Андрійович насторожено почав дивитися на Любомира. Щось йому, зі сказаних Любомиром в слухавку слів, не сподобалося.

- Я не з того почав, - сказав Аркадій. - Наскільки близькі ваші з Сергієм стосунки? - запитав він.

Любомир не знав що відповісти. Фактично вони були близькі. Вони один одного знали давно, але насправді вони не були один одному близькими. Любомир його недолюблював. Причому недолюблював майже завжди, а в останні декілька тижнів, ще більше.

- Я не знаю, як пояснити, - трохи невпевнено відповів Любомир.

- Добре… - задумливо сказав Аркадій. - Поверніть слухавку йому. З вами ми ще продовжимо. Пізніше. Можливо. Ні на що поки що не сподівайтеся. Віддайте йому слухавку.

Любомир намагався якось заперечити, але всього лише декілька невиразних звуків вийшло з його рота.

- Віддайте слухавку Сергію, - твердо, вкладаючи вагу в кожне слово, повторив Аркадій.

Любомир невпевнено повернув слухавку Сергію Андрійовичу, який не припиняв насторожено дивитися на нього. Дещо подібне до переляку читалося у Сергія Андрійовича на обличчі.

Любомир відчув, як знову починає хвилюватися, збуджуватися і злитися. Азарт усередині нього почав зростати. Тільки що змінивши намір залишити розслідування, на намір не залишати, він сподівався, що йому міняти назад його не доведеться, але в глибині душі він сам собі говорив: «Навіщо ти в це лізеш? Ти більше не займаєшся вбивствами». Але і одночасно бажав це вбивство розкрити. Знайти вбивцю. Він скучив за цим…

Сергій Андрійович напружено, швидко вихопив телефон у Любомира.

- Аркадію… Арк... Ти збираєшся йому розповісти щось важливе? - з долею боязкості промовив він у слухавку. - Що ти збираєшся йому розповісти? Що?

Було чутно, як Аркадій намагається щось говорити йому.

- Ні! Спочатку ти відповідай! Що ти хочеш йому розповісти? - ще схвильованіше запитав Сергій Андрійович.

З секунду він слухав зі слухавки відповідь.

- Добре. Добре, - сказав він. – Добре, - Йому явно стало легше.

Тепер вже насторожився Любомир. Ці дії Сергія Андрійовича були підозрілі.

- Наскільки близькі? - продовжував говорити в слухавку Сергій Андрійович - Близькі. Близькі. Я знав його, коли він ще хлопчиком був. Я знайомий з його батьком. Близькі.

Ще пару секунд він слухав слова зі слухавки.

- Добре. Я передам.

Він натиснув кнопку завершення виклику, підійшовши до столу, поклав телефон на нього назад і обернувся до Любомира.

- Ви можете до нього приїхати, - невпевнено, трохи запинаючись, сказав він йому. - Тільки їдьте зараз, і ненадовго. Він зайнята людина.

- Яка адреса? - прагнучи не показувати свого невеликого збудження, запитав Любомир.

- По цій же вулиці, - Сергій Андрійович вказав у вікно, на вулицю, по якій Любомир приїхав сюди. - На п'ять будинків далі. Будинок номер сорок два.

Любомир серйозно, задумливо кивнув.

- Ви ж не хочете відмовлятися від розслідування? - з надією в очах запитав Сергій Андрійович.

Любомир не відповів, а лише підійшов до столу, трохи, буквально з секунду сумніваючись, подивився на десять тисяч доларів - саме ті, що він хотів повернути - і, все ж узявши їх, розвернувся і попрямував до виходу.

- До побачення, - серйозно сказав він.

Сергій Андрійович дивився йому в слід.

- Почекайте, - окликнув він його. - Напевно, варто вам сказати. Та інформація… конфіденційна…

Любомир обернувся.

- Ви не кажіть йому, що це я сказав, але він досить шанована людина. Погана слава ні йому, ні його сім'ї, ні до чого, але скажу вам, що його син був наркоман. Ось що це за інформація.

Любомир нічого не кажучи, кивнув.

- Тільки ви нікому не кажіть. Нікому!

- Добре, - сказав Любомир і покинув кабінет.

8-2