Проблема людської свободи

Поняття свободи - одне з найбільш складних і неоднозначних понять. Немає жодної іншої філософської проблеми, яка би породила стільки спеціа­льної літератури, скільки присвячено проблемі свободи.

Філософія розглядає «свободу» у співставленні з «необхідністю» (най­більш відоме визначення - «свобода є пізнана необхідність», свобода як здатність приймати рішення зі знанням справи). Політичний аспект свободи має своєю опозицією поняття «порядку». Моральна свобода протиставляєть­ся «відповідальності».

Свобода є правом і обов'язком людини реалізувати свою волю і своє призначення в світі. Свобода - один з основоположних ідеалів су­часних демократичних держав.

Свобода людини проявляє себе в різних аспектах і існує як економіч­на, політична, правова свобода, як свобода творчості і дії, свобода вибору і свобода волі.

В історії людської думки здавна відомі дві крайності, дві протилежні, але обидві помилкові позиції в розумінні свободи волі людини: волюнта­ризм і фаталізм. Волюнтаризм - переконання в можливості абсолютної, нічим не обумовленої свободи. Фаталізм, навпаки, - заперечення можливо­сті вільних вчинків, наполягання на повній обумовленості людських дій або природними законами, психічними факторами, або соціальним середовищем, або волею Бога.

Концепції волюнтаризму ототожнюють свободу волі зі свавіллям. Прибічники волюнтаризму (серед яких - А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Ж.П. Сартр та ін.) вважають, що мотив людського вчинку може виникнути абсолютно спонтанно, випадково, мимоволі, ірраціонально, невідомим чи­ном. І у цьому вони бачать свободу людини. «Якщо Бога немає, ми не маємо перед собою ніяких моральних цінностей і приписів... Немає детермінізму... людина вільна, людина - це свобода. Людина приречена на свободу», - писав французький філософ-екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Людина нібито віддана власному свавіллю, і це проголошується як свобода.

Фаталізм у розумінні свободи ґрунтується на переконанні, що всі дії людини обумовлені непідконтрольними їй чинниками. Теоретики фаталісти­чного заперечення свободи вважають, що будь-які бажання чи небажання, спонуки, думки, вчинки, рішення і навіть примхи людини є неминучим нас­лідком зовнішніх причин - генетичного коду, взаємодії генів, психічних ком­плексів, дії підсвідомих потягів та інстинктів, переживань раннього дитинст­ва або впливу соціального середовища.

Так, математик П. Лаплас вважав, що усе в світі підкоряється одно­значним законам механіки. Античні мислителі висловлювалися про вродженість людських вад і чеснот, а звідси - відстоювали незалежну від волі лю­дини схильність до добра або зла. За словами Аристотеля, «не у нашій владі бути хорошими чи поганими». Вчення протестантських теологів М. Лютера і Ж. Кальвіна про абсолютну визначеність людської долі Богом ґрун­туються на твердженні, що божественні всемогутність і всезнання несумісні зі свободою людської волі. Лютеру була близькою думка Августина про те, що людська воля є вільною у злі, але не в добрі (тобто людина у стані гріхо­падіння не може сама по собі ні бажати духовного блага, ні прагнути до до­бра, ні навернутися до виправлення свого життя, якщо Бог не покличе її силою своєї благодаті). Свобода волі для нього - «порожня назва». Б. Спі­ноза стверджував у своїй «Етиці», що уявлення про власну свободу в люди­ні є лише наслідком її неуцтва, невігластва: людина просто приймає за сво­боду або випадок, або те, причин чого вона не знає. Людина виявляється тотально невільною: «Воля не може бути названою причиною вільною, а тільки необхідною» (Спіноза). 3. Фройд мотиви всіх вчинків людини вважав обумовленими несвідомими потягами.

Насправді ж свобода волі полягає у здатності волі обирати з низ­ки мотивів основний, відкидати деякі з них або перетворювати їх. Людина може виправдовувати свої негідні вчинки, перекладаючи свою від­повідальність на середовище, на свою біографію, на спадковість (на «важке дитинство і нестачу вітамінів», «на сусіда», на «брак часу», на те, що «так трапилося», що «життя заїло» і т.д.). Проте воля (воління) зовсім не прире­чена в обов'язковому порядку слідувати за певними мотивами, вона сама робить вибір, надаючи перевагу одному із них. Без того вона би перестала

бути волею. Немає ніякого примусового жорсткого зв'язку між спонукою і дією.

Отже, свобода волі притаманна людині, але вона не є абсолютною.

• Свобода, у тому числі свобода волі, не є ілюзією, вона є невід'ємною
характеристикою людського буття і його безумовною цінністю.

• Абсолютної свободи немає, свободу не можна звести до абсолютної
сваволі.

• Свобода людини є її самовизначенням, здатністю бути і залишатися
причиною самої себе. Свобода частково обумовлена зовнішніми
чинниками, але неоднозначно: перед людиною завжди є поле мож­
ливостей, з яких вона робить власний вибір. Будь-який вибір є про­
явом свободи волі і, разом з тим, - самообмеженням (здійснюючи
вибір певної можливості, людина відмовляється від інших варіантів,
тобто обмежує себе в чомусь).

• Свобода завжди обмежена необхідністю, але необхідність може бути
зовнішньою (тиск обставин, середовища), а може бути внутрішньою
- як примус совісті.

Можливість вибору є необхідною умовою свободи. Проте свобода ви­бору не є вичерпною формою людської свободи. Філософ Е. Фромм вважав, що така форма свободи - свободи вибору - це необхідний проміжний етап становлення людського духу. У самій необхідності вибору є певний недолік волі. Вибирає лише недосконала воля. Людина опиняється в ситуації вибо­ру, коли вагається, коли не впевнена в результаті. «Найкращий» і «найгір­ший» з людей не стоять перед вибором, вони його вже зробили: один - доб­ро, другий - зло. Вибір існує для незрілої людини, для «середньої», для тієї, яка ще вагається.

У сучасній філософії прийнято розрізняти два взаємопов'язаних ас­пекти в розумінні свободи: «свободу як заперечення» («від чого людина хоче бути незалежною, що вона заперечує як несвободу?») і «свободу як утвердження» («для утвердження чого людині потрібна свобода»).

«Негативна» свобода («свобода від») - свобода як заперечення перешкод для дії і права вибору, що передбачає звільнення від зовнішнього примусу, відвернення втручання, обмеження і подолання заборон для самореалізації. Як для особистості, так і для суспільства є згубним обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах.

Негативне визначення свободи стало основним у ліберальній етиці прав людини. Етика європейського лібералізму бере свій початок з епохи Нового часу і є моральною складовою ідеї правової держави. Загальною на­становою такої етики є проголошення свободи як можливості робити все, що не приносить шкоди іншим. Кожна людина має право прагнути щастя на тому шляху, який їй уявляється найкращим, якщо при цьому її свобода не приносить шкоди правам і свободам інших. Тобто, свобода передбачає не тільки подолання різних перешкод на шляху людини, але й свідоме самооб­меження своїх поривів, котрі можуть обернутися несвободою для інших лю­дей і тим самим привести до суспільного «дефіциту» свободи. Свобода одної людини закінчується там, де починається свобода інших людей.

Але свобода не є лише усуненням певної залежності від чогось, від зайвих, обтяжливих обмежень у житті. Перед людиною повинне постати питання: «А для чого тобі твоя свобода? Щоб стати краще? Чи, можливо, щоб мати більше? А може - щоб просто нічого не робити?» «Позитивна» сво­бода («свобода для») - свобода вибору себе, свобода як можливість сві­домо і вільно визначатися як особистість. У своєму позитивному визначенні, як «свобода для», - свобода є станом людського духу.

Реалізація особистістю своєї свободи в суспільстві має супереч­ливий характер. З одного боку, свобода індивіда реалізується тільки в суспільстві і за допомогою суспільства. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи в самому суспільстві. Пра­вова держава саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права. Причому чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Право і закон у суспільстві - це механізми приборкання, засіб запобігання перетворенню свободи на свавілля. Свобода і відповідальність зумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших - від нашої свободи.

Разом з тим, людина як вільна істота завжди чинить опір соціа­льній необхідності, зовнішньому середовищу, певному соціуму, якщо вони заважають її особистісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, власній позиції, принципам моральності, ідеа­лам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і ви­ступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вона підкоряється, через яку не може переступити і якою вона не хоче поступи­тися. Соціально-економічні, політичні, моральні засади будь-якого суспільс­тва завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справ­жньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода осо­бистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адапто­ваною до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності, - завжди нонконформіст, він - «не як всі», дивак, який, якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але на­скільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальнос­ті, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.