Людина як предмет філософського осмислення

План

1. Людина як предмет філософського осмислення.

2. Проблема історичного походження людини.

3. Індивід, індивідуальність, особистість.

4. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людини.

5. Проблема людської свободи.

Людина як предмет філософського осмислення

Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І. Кант питання «що таке людина?» формулює як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чи­ном і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза ме­жами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми.

Основними проблемами філософської антропології є:

• природа (сутність) людини;

• її історичне походження;

• сенс життя, доля та призначення людини в світі;

• можливості т|і межі людської свободи і творчості.

Кожна філософська концепція в історії людської думки додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини.

Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосмос, що є відо­браженням і символом макрокосмосу - Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християн­ську традицію, висувала на перший план релігійно-моральні проблеми люд­ського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка по­єднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її пред­ставником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфіч­ній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л. Фоєрбах, а потім і засновни­ки марксизму повертають людині її цілісність - розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського ро­зуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.

Сучасна філософія стурбована не стільки визначенням загальної сут­ності людини, скільки проблемою збереження неповторності і унікаль­ності людської індивідуальності, проблемою безпосереднього існу­вання особистості в умовах панування масової культури, з її тоталь­ною уніфікацією і стандартизацією повсякденного життя.

Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, 3. Фройд), які домінуючими риса­ми людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсві­доме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, X. Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самови­значення («екзистенції») людини.