В. Белінський

Художня література для нього – одна з форм суспільної самосвідомості, діючий засіб морального й эстетического виховання. Мистецтво Бєлінський постійно зв’язував із сучасністю, із завданнями боротьби проти несправедливих суспільних відносин.

Теоретичні судження Бєлінського по багатьом питанням і сьогодні не втратили живого актуального значення. Він створив ту концепцію реалізму, що у своїх основних рисах виявилася справедливої для наступного розвитку російської літератури. Ця концепція була невіддільна в Бєлінського від ідеї народностей літератури. Він був переконаний, що «якщо зображення життя вірно, те й народно». Ще в статті про Гоголя 1835 р. Бєлінський прямо затверджував, що народності є не достоїнство, а необхідна умова істинно художнього твору.

В літературі й літературній критиці 20—30-х років поняття національність і народності часто вживалися як синоніми. Навіть у статтях про Пушкіна Бєлінський не завжди диференціював ці поняття. Захищаючи принципи «натуральної школи», він доходить висновку, що насамперед у народі, у селянстві відбиваються кращі національні риси. Тому він уважав безсумнівним достоїнством «натуральної школи» те, що «від вищих ідеалів людської природи й життя вона звернулася до так званій «юрби», винятково обрала неї своїм героєм…», що й дозволило літературі стати «цілком национальною, русскою, оригинальною й самобитною…».

У системі эстетических поглядів Бєлінського важливе місце займає принцип історизму. Він полягає в розкритті багатогранних зв’язків літератури з життям, що, як писав Бєлінський, «завжди вище мистецтва, тому що мистецтво є тільки один з незліченних проявів життя». От чому в критичних статтях 40-х років Бєлінський прагнув розглядати проблематику художніх творів у соціальному плані, виявляти в літературі відбиття суспільних протиріч епохи, судити літературу життям, а життя – літературою Послідовно борючись із теорією «мистецтво для мистецтва», Бєлінський разом з тим рішуче наполягав на визнанні специфічних особливостей літератури. Мистецтво здатне виконати свою найважливішу суспільну роль тільки при тій неодмінній умові, що воно є саме мистецтвом, а не набором фраз. Бєлінський постійно відстоював думку про нерозривний, діалектичний зв’язок змісту й форми. Положення про змістовність художньої форми є одним з найважливіших завоювань естетики Бєлінського

З тих же діалектичних позицій розглядав критик і проблему типового, котру він назвав «одним з основних законів творчості». Критик прагнув насамперед усвідомити пафос художнього твору, зрозуміти його внутрішню структуру, розібратися в його внутрішньому світі.

Велико критична майстерність Бєлінського. Він використав всілякі жанри: статті оглядов і проблемні, створював блискучі памфлети, прибігав до засобів іронії й пародії. Мова Бєлінськ-критика стала одним з факторів подальшого розвитку публіцистичного стилю в російській літературній мові.

Эстетичні погляди Чернишевського були органічною частиною його ідеологічної діяльності як революціонера-демократа. Внесок його у світову эстетическую думка визначався тим, що він підходив до рішенню багатьох актуальних проблем мистецтва з позицій матеріалістичної філософії. Основні положення естетики Чернишевського найбільше повно відбиті в його дисертації «Эстетические відносини мистецтва до дійсності» (1855). Сама назва дуже точно передає задум автора й суть його роботи. Як співвідносяться мистецтво й дійсність? Це найважливіше питання естетики, що вирішується по-різному залежно від того, хто на, його дає відповідь: матеріалісти або ідеалісти. У часи Чернишевського в області естетики панувала ідеалістична теорія, що опирається на навчання ідеаліста-філософа- Гегеля.

Своє розуміння прекрасного Чернишевський засновує на переконанні про первинність матерії, реального світу. Ця дійсність, цей мир прекрасні самі по собі, а зовсім не як відблиск якоїсь ідеї. Так виникає основна теза його дисертації: «Прекрасне є життя».

По переконанню Чернишевськ-матеріаліста, дійсність завжди вище мистецтва. У суперечці з ідеалістами, які «піднімали» мистецтво над життям, Чернишевський схильний був як би «принижувати» його: він навіть полемічно називав мистецтво «сурогатом» (у тому розумінні, що реальна, живаючи, теперішнє життя завжди богаче, яскравіше, значніше свого відбиття). У повній відповідності з матеріалістичним рішенням питання про відношення мистецтва до дійсності Чернишевський чітко формулює мету й завдання мистецтва:

«… відтворення всього, що цікаво для людини в житті; дуже часто, особливо в добутках поезії, виступає також на перший план пояснення життя, вирок про явища її».

від основних положень своєї теорії він ніколи не відмовлявся. У сучасній естетиці творчо розвиваються багато положень, уперше висунуті Чернишевським. Мистецтво необхідно як особливий метод суспільного виховання людини, його емоційного й інтелектуального розвитку. І щодо цього воно не може бути замінено, наприклад, наукою й не є, отже, формою популяризації наукових відомостей. Значення эстетических поглядів Чернишевського було дуже велике для свого часу, але вони не застаріли й у наші дні,

Для Чернишевського Бєлінський був ідеалом критика й суспільного діяча. Чернишевський був першим, хто не тільки нагадав про критичні статті Бєлінського, але вказав на їхнє принципове значення, зробив їхнім наріжним каменем своєї історико-літературної концепції. Він писав, що Бєлінський — «щирий учитель усього нинішнього молодого покоління».

Переважна увага Чернишевськ-критика залучали нові добутки російських письменників, що зверталися до висвітлення насущних суспільних проблем. Він захоплено зустрів появу «Губернських нарисів» Салтикова-Щедрина, бачачи в них розвиток тих самих гоголівських традицій, які вважав найважливішими для російської літератури. У статті про повісті Тургенєва «Ася» Чернишевський виступив проти політичного боягузтва й безвільності лібералів, що проявляються у всіх сферах життя. Це був прекрасний приклад публіцистичної критики. Безсумнівне художнє чуття Чернишевського яскраво виявилося в його рецензії на ранні добутки Л. Толстого. Він проникливо відзначив ті риси таланта письменника, які стали провідними й визначальними для його наступної творчості: правдиве відтворення селянської свідомості, що видається дарунок психологічного аналізу, майстерність у дослідженні «діалектики душі», чистота морального почуття

Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814—1895 pp.), який у своїх наукових і літературно-критичних працях 70— 90-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі"», 1873 p.; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й ста­новище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував з творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, частково Ю. Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.