Загальномистецькі закони (мімесис, катарсис, перетворення, умовність, очуження) та їх інтерпретація в художній літературі.

Мімезис – в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному. Також мімезис можуть називати як Теорія наслідування (грецьк. mimesis— наслідування) — естетична теорія, яка пояснює походження і сутність, мистецтва наслідуванням людиною природи. Ще Аристотель у " Поетиці" писав, що людині від народження властиве наслідування, яке дає їй насолоду. Наслідуючи довкілля задля насолоди в розмаїтий спосіб, людина творить різні види мистецтва і три роди поезії (епос, лірику, драму). Ідею наслідування розвивали вчені й митці Відродження, Просвітництва, заперечуючи копіювання дійсності. Реалісти XIX ст. говорили про творче наслідування, розробляли вчення про художню типізацію. На принципах творчого наслідування дійсності грунтується теорія відображення. Всі мистецькі напрями (передусім реалізм), які більшою чи меншою мірою дотримуються ізоморфізму у творенні художнього світу, називаються узагальнено міметичними. їм протистоять літературно-мистецькі течії модернізму, які знаходять альтернативні шляхи художнього відображення. Від Т.н. слід відрізняти літературне наслідування, яке часто призводить до епігонства.

Катарсис (грецьк. kathаrsis — очищення) — у давньогрецькій філософії — сутність естетичного переживання, зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей та насолод (Платон). Запровадив термін Аристотель у " Поетиці" для визначення трагедії, в якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона " за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів"). Більшість мистецтвознавців розглядає К. в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами. Основа К. вбачається у віршованих творах певної строфічної будови (сонет) та жанрових різновидах (балада, драматична поема і т.п.). К. присутній здебільшого і в новелі (проза), і в трагедії (драма) та ін. Метаморфоза (з грецької - «перетворення») - цей художній прийом передбачає перетворення однієї форми образу на іншу, його видозміну. Характерна ще для міфологічних творів, у яких явища, предмети й самі персонажі мали здатність до перевтілення, взаємопереходу; метаморфоза охоплює лише певний епізод сюжету (на відміну від метафори).Проблема художньої умовності в свій час обговорювалась науковою громадськістю, її висвітлювали часописи " Вопросы философии", " Вопросы литературы", " Театр", " Искусство кино", " Творчество" та інші видання. Частина авторів, розуміючи умовність її трактування теоретиками сучасного формалізму і авангардизму як " необмеженої свободи" і свавілля творчості, заперечували її як немовби чужу реалізму і духу мистецтва.Умовність, включаючи в себе момент подвійного прочитування, дозволяє за допомогою звичайного і звичного побачити щось нове і незвичайне, виводячи його із розряду тривіального в розряд художнього, із форми об'єктивно-нейтрального стану в форму людського життєвого процесу. Вже в найбільш ранніх формах мистецтва художник і той, хто сприймає, повинні давати собі звіт, що відтворюване, те, що відбувається, є " несправжнє". Художник немовби заздалегідь домовляється із тим, хто сприймає, аби той вірив йому, його почуттям і думкам, діям і переживанням і не займався співставленням відтворюваного в мистецтві і об'єктивно існуючого. " Найбільш строгий, найелементарніший реалізм, — пише А. Валлон, — повинен повідомити про фікцію, якщо він хоче зберегти... різницю між тим, що існує, і тим, що зробило його існуючим, тим, що потрібно закликати для того, аби підтримати або розвернути його існування". Тому, виконуючи танок " бізона", " страуса" чи " тюленя", туземець, розуміючи, що такий танок — своєрідна гра, час від часу піднімає маску, щоб нагадати глядачам, що дія, яка відбувається, умовна гра, яку не можна приймати за дійсну подію і дію.

Відчуження - це процес відділення від людей процесу та результатів їх діяльності (діяльність розуміється широко, як будь-яка соціальна діяльність), які стають непідвладними людині і навіть панівними над ним. В результаті цього люди стають чужими світу, в якому живуть. Тема відчуження вперше з'являється в епоху бароко і розглядається прихильниками теорії «суспільного договору» (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, К. А. Гельвецій). Вони характеризували сучасне їм суспільство як суспільство відчуження - делегування повноважень. Соціальні інститути в такому суспільстві (мораль, релігія, мистецтво, також звичаї, звички - все, що несе в собі підпорядкування загальним інтересам) є посередниками між людьми і в силу того, що вони є втілення волі приватних осіб, стають чужими людині, змушуючи його підкорятися приватним інтересам і розвивати свою особистість в рамках встановлених законів. Ця сила, яка стала над людиною, забирає у нього «справжність», нічого не давши взамін, і він перетворюється в часткового людини («дробову одиницю»).
У такому значенні «відчуження» застосовувалося і М. Гессом. Крім вищеописаних соціальних інститутів, панівних над людиною, він відзначає ще явище грошового фетишизму в суспільстві: «Гроші - це продукт взаємно відчужених людей, відчужений зовні людина» (М. Гесс «Про сутність грошей»).
Для Гегеля відчуження - це реалізація і овнешненіе Абсолютного Духа.

4. Естетичне як філософська категорія. Мистецтво як творець естетичних цінностей (прекрасне, високе, діонісійське). (Естетичні емоції. Естетичне і естетизм. Естетичне і художнє).Категорії естетики - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.Естетичні уявлення можуть існувати в нашому розумі як пари протилежних категорій, боротьба протилежних сил: «прекрасне - потворне», «піднесене - низьке», «комічне - трагічне». Китайський мудрець Лао-Цзи казав: «відкиньте прекрасне, і не буде потворного, облиште високе, і не буде низького». Естетичні категорії – це духовні моделі естетичної практики, де закріплено досвід опанування людиною світу.В естетичній свідомості людства незмінним зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.Естетична свідомість існує на рівнях: Безсвідомому – як генетично успадкований від предків інстинкт, Чуттєвому – як емоційні стани, Розумовому – як усвідомлені цінності, естетичні категорії. Естетичні категорії виступають мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного. Прекрасне – центральна категорія естетики, в якій знаходять оцінку явища дійсності, твори мистецтва, які дають людині відчуття насолоди, втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Найбільш близькі за значенням поняття: гармонійне, досконале, краса, гарне, вродливе, яскраве.В естетиці існує декілька моделей розуміння прекрасного: 1. Прекрасне розуміють як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.2. Прекрасне не є чимось об'єктивним. Джерелом та витоком прекрасного є сама людина, її свідомість.3. Прекрасне – це природний прояв об'єктивних якостей явищ дійсності, найбільш близький до їх природних особливостей.4. Прекрасне – це співвідношення об'єктивних особливостей життя з людиною як мірою краси .Особливості прекрасного: має об’єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри; має конкретно-історичний x-тер; уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя; ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури; суб'єктивне розуміння прекрасного зумовлене рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку. Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Це категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості. Отже, якщо людина впізнає втілені в життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні, а якщо зустрічаються з розпадом життя, з зовнішньою або внутрішньою дисгармонією, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне – найвища позитивна естетична цінність, а потворне – негативна естетична цінність. Піднесене – категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є вийнятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене – це перевищення міри, тобто піднесене – це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевищує можливості сучасного людства. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущістю, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу.Пафос, патетичне - від грецького path́ etikos, сповнений почуття, ṕ athos - страждання; споріднена категорія, що виражає великі та сильні людські почуття. Ці патетичні почуття виникають внаслідок прийняття найважливішого рішення, напр., на краю смерті. Низьке – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не вся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості. Трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю чи бажанням та неможливістю їх здійснення. В центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода), або ж між тим, що людина має (обов'язком) і чого хоче (бажанням). Тобто конфлікт між прагненнями різного рівня - особистими та соціальними.Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. Комічне – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов’язане з загальною культурою людини. Форми комічного: гумор (використання дотепності та гри слів); сатира (критика недоліків, суперечностей); іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою); сарказм (“зла іронія”, що має руйнівну силу).