Дослідницька діяльність І. Франка

Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX—XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856—1916 pp.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття. Зародження літературознавства Франко пов'язував із творчістю Арістотеля і на його прикладі переконливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики..

Важливе місце в науковому доробкові Франка посідає його теорія реалізму, яка складалася поступово, поглиблюючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Уже в ранній науковій праці «Література, її завдання і найважніші цілі» (1878 р.) Франко аргументовано довів, що художня література, так само як і наука, має бути засобом пізнання життя. Саме тому в найфантастичніших вигадках уже на світанку суспільного розвитку обов'язково відображалися реалії дійсності. Головним принципом реалістичного осягнення дійсності дослідник називає правдивість і пов'язує її з типізацією. У це поняття Франко вклав особливий зміст, вбачаючи передусім вміння письменника в житті «відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих», а в кожному окремому явищі знайти, «відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне».

Франко чітко усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька типізація набирає конкретно-чуттєвої форми, а це дає можливість естетично впливати на свідомість читача.

Теоретичні погляди І. Я. Франка є надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.

У збиранні, публікації та дослідженні писемних пам'яток минулого І. Франко вбачав одне з важливих своїх завдань. У цій галузі своєї діяльності учений досяг значних успіхів. У результаті невтомної праці у рукописних відділах бібліотек багатьох міст, завдяки постійним відвідуванням книжкових виставок та тісним зв'язкам з антикварами, багатьма освіченими людьми, вченими-дослідниками старовини І. Франкові вдалося розшукати, зібрати й опублікувати велику кількість рукописних та маловідомих або й зовсім невідомих пам'яток, увести їх до наукового обігу, розширивши відтак джерелознавчу базу для майбутніх дослідників.

У полі зору Великого Каменяра були різні за стилем і жанрами та мовою пам'ятки, вчений цікавився давніми писемними пам'ятками не лише української мови, а й церковнослов'янської, давньоруської, російської, польської, німецької та інших мов.

Великою заслугою І. Франка як дослідника є те, що він залишив нам чудові зразки методики дослідження давніх пам'яток. Франкові дослідження цих пам'яток відзначаються науковою сумлінністю, глибиною і багатоплановістю. Автор всебічно аналізує досліджувану пам'ятку. Він вказує не тільки на її історико-літературне значення, а й подає повний палеографічний опис пам'ятки, широкі бібліографічні дані про неї (місце і дату написання, її автора, місце зберігання оригіналу чи копії, публікацію пам'ятки, різночитання пам'ятки, допущені різними видавцями помилки у публікаціях, на неправильне тлумачення значень окремих слів, аналізує мову). Показовою може бути давньоруська поема " Слово о Лазаревъ воскресенії". Скрупульозністю дослідження характеризуються й інші писемні пам'ятки. Наприклад, драма " Слово о збуренні пекла" охоплює. всього 428 рядків, але до неї І. Франко подає понад 200 різночитань, наявних у чотирьох варіантах цієї пам'ятки. Крім того, вчений встановлює дату написання пам'ятки, розглядає її будову і ритміку, характеристику дійових осіб. Майже до кожного публікованого і досліджуваного тексту − широкі коментарі, в яких згадуються наукові праці, присвячені вивченню цієї пам'ятки. Подаючи такий багатий науковий апарат, І. Франко прагнув одного − полегшити роботу тим ученим, які хотіли б глибше дослідити важливі проблеми історії давньої літератури й мови.

Заслуговують на увагу і методи дослідження І. Франком давніх пам'яток. Крім описового методу вчений найчастіше користувався порівняльним. Зокрема, до останнього автор вдавався при висвітленні проблем, пов'язаних з історією та походженням апокрифів і легенд, духовних та світських пісень, пасхальних драм, інтермедій тощо.

Багатий матеріал допоміг ученому грунтовно висвітлити питання про походження апокрифів, їх поширсння, значення, мовні особливості та ін. Історію апокрифічних оповідань та легенд учений розглядає на широкому фоні, у порівняльно-типологічному плані. Поруч з українським матеріалом він використовує також матеріал інших слов'янських і неслов'янських народів Заходу і Сходу.

Великий інтерес виявив І. Франко до пам'яток літописної та полемічної літератури. Опубліковані ним Літопис Підгорецького монастиря, уривки з " Книжки" І. Вишенського, " Політика свіцькая" становлять міцну базу для вивчення багатьох питань історії української мови.

. Франко публікує шість документів 1535− 1540 рр. з передмовою, у якій характеризує мову цих пам'яток, підкреслює їхнє значення для вивчення історичного минулого народу та його мови.

15, 16. Психологічна теорія О. Потебні(художньо-психолог.школа)

У другій половині XIX століття в Україні виникає так звана художньо-психологічна школа літературознавства, її зародження пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835— 1891 pp.) та його послідовників А. Горнфельда, Д. Овсянико-Куликовського, Т. Райнова, Б. Лезіна, В. Харцієва, І. Лапшина. За основу свого вчення О. Потебня, а викладене воно в низці наукових праць («Мысль й язык», «Из записок по теории словесности», «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка»), взяв ідеї німецького філолога В. Гумбольдта (1767—1835 pp.), який досліджував зв'язок мови та мислення. Український науковець вважав, що трьом елементам слова — звукові, внутрішній формі, лексичному значенню в будь-якому літературному творі відповідають зовнішня форма, образ і зміст (ідея). Таким чином, внутрішній формі слова у художньому творі відповідає образ. Кожне окреме слово Потебня розглядав як специфічний поетичний твір.

Мистецтво для людини існує як засіб пізнання дійсності. Воно розвивається паралельно з науковим пізнанням. Поет творить, на думку Потебні, спочатку для себе, а вже потім для читача. Літературний твір виникає як питання, на яке автор спершу хоче дати відповідь самому собі. Кожен твір, вважає Потебня, є автобіографічним, у ньому відбиваються психічний стан письменника, його внутрішні переживання. Творча уява лише тоді може бути плідною, коли вона спирається на неповторні переживання автора. Читаючи художній твір, ми продовжуємо творчий акт, і це продовження буде різним у залежності від культурного і освітнього рівня, життєвого досвіду, світогляду тощо. Головне, чим має займатися літературознавство, — це досліджувати психологію творчого процесу та психологію сприйняття твору читачем. Сприйняття — це індивідуальний вияв духовної діяльності людини, процес творчий, продуктивний. Сприймаючи текст, читач послідовно формує у свідомості певні образи, які народжують зміст, сприяють поліфонічності його звучання. Харківська психологічна школа літературознавства видавала свій друкований орган «Вопросы теории и психологии творчества», який нерегулярно виходив з 1907 по 1923 рік, усього вийшло 8 томів. Потебня стверджував, що поняття образу є основою художнього мислення, народжуваного в людській психіці.

Основний ефект поетичності в слові й творі, наголошував О. Потебня, добувається завдяки метафоризації мови. Природа її — в тройному мисленні, концентрація якого — в синекдосі, тобто в способі передачі цілого з допомогою частини. Алегорія, гіпербола, літота й інші тропи — це теж різновиди синекдохи, а всі разом вони складають явище, яке іменують метафоризацією художньої мови. По-своєму ця метафоризація виявляється в різних видах і жанрах творчості — від прислів'я до роману чи трагікомедії. Все залежить від художніх завдань слова і твору, а завдання формується знову ж у психіці людини, митця.

Такі висновки О. Потебні мали принципове значення для розвитку українського і світового літературознавства кінця XIX ст. Захоплені історико-культурним прочитанням літпроцесу, дослідники того часу ніби відхилялись від найголовнішого в творчості — від психологічних основ її художності. О. Потебня своїми працями навертав їх до цього, змушував приглядатися до поетики й образності як основи народження і формування історико-культурних ідей у творах. Цим самим актуалізувалися головні питання літератури — її специфіка, суть, функції, природа впливу, завдання критики тощо. Ставало очевидним, що в феномені літератури людина має справу з дуже складною естетичною діяльністю, яка, з одного боку, має історичну протяжність (нове в ній " в'яжеться" з традиційним, у традиційному є елементи майбутнього та ін.), а з іншого — виступає не коментаторкою готових ідей, а творцем їх завдяки образній мові.