Зародження вітчизняного літературознавства

Перші відомості теоретичного й літературно-критичного характеру у вітчизняній науці зустрічаються вже в «Ізборниках Святослава» (1073 і 1076 pp.), у яких була зроблена спроба з'ясувати характер і призначення художньої літератури, наголосити на тій користі, що її може принести читання творів. Автор застерігав від знайомства з недозволеними книгами, а це була Володимиром.

Найдавнішою працею, в якій висвітлювалися проблеми тогочасної науки про літературу, був трактат Георгія Херабоска «О образах», уміщений в «Ізборнику Святослава» (1073 p.) Праця Херабоска була перекладена з болгарського варіанта, а не з грецького оригіналуПереклади робилися досить вільно, їхні автори вносили різні доповнення й уточнення, переробляли окремі місця, могли поєднувати з іншими працями, а апокрифічна література, твори з поганськими елементами тощо. Справжня літ-ра: духовну літературу, де викладалося християнське вчення, запроваджене в Київській державі тому переклади нерідко відрізнялися (й суттєво) від оригіналу. У згаданій праці Херабоска невідомий перекладач створив літературознавчу термінологію давньою українською мовою, що було викликано нагальними потребами тогочасного культурного життя, розвитком художньої літератури та мистецтва. Невідомий перекладач дає слов'янські відповідники тропам та стилістичним фігурам. Це практично всі відомі ще в античній Греції та стародавньому Римі тропи та фігури поетичного синтаксису. Більшу частину праці Херабоска становлять формулювання визначень цих літературознавчих категорій. До кожного з них автор перекладу додає по кілька прикладів, що розкривають сутність відповідного поняття.

Загальмованість теоретико-літературної думки в наступні століття була викликана тими обставинами історичного характеру,.

З розвитком вітчизняної літератури письменники дедалі частіше стали звертатися до аналізу змісту, форми, мети написання і спрямованості творів інших літераторів. (XV—XVIII століть, яскравим її представником став Іван Вишенський (між 1538 і 1550 — 20-ті роки XVII ст.). Полемізуючи з книгою Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Іван Вишенський висловлює своє естетичне кредо: «Не смотри на то только, яко сладко пишут й сладкие речи ставят, да смотри: если правда в них сидит и над ними зверхность имет»(своїми словами)

Критичний пафос Івана Вишенського продовжили Ме-летій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Могила. Першим українським літературним критиком можна вважати послідовника й друга Івана Вишенського Ι ο β α Княгиницького, який детально проаналізував рукопис «Зерцала богословія» Кирила Ставровецького. Побачивши в тексті рукопису численні помилки, він радив перш ніж друкувати книгу, спробувати їх виправити.

Після винайдення в Україні літературознавчого характеру набули передмови або післямови до книг. У цьому зв'язку можна згадати передмови К. Острозького до Біблії, І. Федорова до Нового Заповіту, його ж післямову до «Апостола».

Першою бібліографічною працею було «Оглавление книг, кто их сложил» Єпіфанія Славинецъкого (1665— 1666 pp.), в якому подано короткі анотації на майже півсотні україн­ських, російських і білоруських книг.

В. Брюховецький вважає виступ письменників-полемістів «першою теоретико-літературною дискусією в Україні».

Першим узагальненим досвідом українського віршування став розділ «Граматики» Лаврентія Зизанія Тус-тановського (бл. 1560 р. — після 1634 р.), в якому дослідник розглядає поняття про «ногу» (стопу), аналізує п'ять різновидів стоп — дактиль, спондей, трохей (хорей), пірихій, ямб. Зизанію належить також визначення трьох головних віршових метрів — героїчного, елегійного та ямбічного, що було спробою застосувати класичні розміри для рідної мови.

Проблеми віршування були порушені в «Граматиці» («Грамматики славенскія правилное синтагма»), надрукованій у 1619 році. її автор Мелетій Смотрицький (бл. 1578— 1633 pp.) назвав відповідний розділ цієї праці «Просодія віршова». Підручник М. Смотрицького був популярним в освічених колах XVII—XVIII століть. «Просодія, — зазначав автор, — вчить метром чи мірою кількості вірші складати».

І її необхідно знати, оскільки вірші — це не прості звичайні слова, а художні, «винайдені». Практично з праці М. Смотрицького у вітчизняній теоретико-літературній думці з'являються поняття художності, поетичної образності. Він уперше повів мову про тропи та фігури поетичного синтаксису. Однак найбільша його заслуга полягає в тому, що М. Смотрицький створив цілісне вчення про художню специфіку поетичного слова.

До двоскладових розмірів автор «Граматики» відносив спондей, пірихій, трохей і ямб, до трискладових — дактиль, анапест, амфібрахій, амфімакр, бакхій, палібакхій, трібрахій, трімакр.

У праці М. Смотрицького, а також А. Римші вперше з'являються бароккові елементи. Професори Києво-Могилянської академії розвинули й утвердили їх. Про барокко як естетичну систему кінця XVI—XVIII століть в українській літературі вперше заговорив Дмитро Чижевський («Український літературний барок». Прага, 1942—1944).

Значним кроком уперед у розвитку теоретико-естетичної думки стали латиномовні книги Феофана Прокоповича (1681— 1736 pp.) «De arte poetica» («Мистецтво поетики», 1705 p.) і «De arte rhetorica» («Мистецтво риторики», 1706—1707 pp.). згадані праці Ф. Прокоповича кладуть «початок класицистичній поетиці. Ф. Прокопович давав поради письменникам сміливо відходити від традицій і авторитетів, більше покладатися на здоровий глузд і природність життєвих явищ. «Поетика» складалася з трьох частин. У першій — «Вступ до поетики» — йшлося про походження поезії, її природу та призначення. Друга частина — «Епічна і драматична поезія» — це аналіз творів епічної та драматичної поезії. У третій — аналізувалися твори буколічної, сатиричної, елегійної, лі­ричної та епіграматичної поезії. Вона так і називалася «Буколічна, сатирична, елегійна, лірична та епіграматична поезія».

Ф. Прокопович багато уваги приділив літературним родам і жанрам, хоча сам термін «жанр» у його працях відсутній. Дослідник, виходячи з людиноцентричного принципу, поділяє поезію на більш чи менш важливі для людини жанри. Вищим із них, як і Платон, він вважає епопею, а не драму, як це мало місце в теоретичних настановах Буало. Елегійна поезія стоїть у нього вище за ліричну, оскільки в ній передаються переживання, гнів, любов, радість і скорбота людини,

У «Риториці» Ф. Прокопович порушив актуальні проблеми стилістики, зокрема він виокремив три мовні стилі: високий (важливий), середній (барвистий) і низький (простий). Виходячи зі специфіки кожного з них, учений подав свою систему прозаїчних жанрів. Високим стилем(роздуми), низьким — листи до друзів, діалоги та трактати, середнім — «слова похвальні» та історичні описи.Останньому жанру присвятив спеціальний розділ дослідження — «Про спосіб написання історії». Особливу увагу він приділив «житію» — традиційному жанрові вітчизняної літератури. Цей жанр має спиратися на події та факти історії і цим самим відрізнятися від байки чи оповідання, в основі яких лежить вимисел. Як твердить М. Наєнко, «автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових „лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драматичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився „зсув" у бік епічності. «Поетика» і «Риторика» Ф. Прокоповича на ціле XVIII століття визначили напрямок руху літературно-теоретичної думки в Україні, хоча в цей час були спроби й інших науковців показати своє бачення теоретичних проблем. Не всі вони були вдалими. Як свідчить Л. Білецький, невдалою виявилася поетика 1707 року Лаврентія Горки (бл. 1660—1737 pp.), яка «трактує питання поетики лише в загальних рисах», Надто короткою була поетика 1718—1719 років, хоча «в цій уперше зустрічаємо спробу характеристики українського силабічного вірша, правда, як додаток». У 20—30-х роках XVIII століття були написані ще кілька поетик. Українські поетики XVII—XVIII століть, продовжуючи вітчизняну теоретико-літературознавчу традицію, водночас широко спиралися на античні знання про літературу, досягнення західноєвропейської естетичної думки доби Відродження та Нового часу. Незважаючи на певні схоластичні елементи в трактуванні окремих питань, вони відігравали важливу позитивну роль у процесі становлення вітчизняної теорії літератури.

Важливу роль у формуванні критичної думки в Україні відіграв Григорій Сковорода (Ί 722—1794 pp.), який утвердив гуманістичні просвітницькі засади у творчості, рішуче противився сліпому наслідуванню кращих зразків античної та західноєвропейської літератури, орієнтував митців на свідоме й творче засвоєння українських традицій, активне використання народних елементів у художній творчості.

Цікавими були також естетичні погляди О. Паліцина (1777—1811 pp.), керівника так званої «Попівської академії», чи не першого літературного гуртка в Україні. Йому належать спроби створення наукових коментарів до «Слова о полку Ігоревім», в яких він використав вітчизняні літо­писи, етнографічні та фольклорні матеріали.