СИТУАЦІЯ 1. У чому секрет творчого самопочуття педагога?

У чому секрет творчого самопочуття педагога? Що надихає його на творчу захопливу взаємодію з дітьми? І чи має це значення для результативності педагогічної праці, чи проявляється в дитині натхнення праці вчителя?

Поміркуємо над цим, читаючи уривок з повісті Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу». Дія відбувається у важкі повоєнні роки, коли відкривалося багато ремісничих училищ, щоб дати країні умілі кваліфіковані руки для відбудови господарства, а голодним знедоле­ним дітям воєнної пори — освіту і професію.

...У майстерні, куди нас завели «справа по одному», не було нічого такого: ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собі вигадували, ні інструментів, розкладених по поличках, ні креслень та схем на стінах.

Стояли тільки зсунуті один до одного п'ять верстаків з неструганих дощок, і на кожному — шестеро лещат, по троє з обох боків. Біля них лежали молоток, зубило, терпуг і товста залізна плашка. В одному кутку — бормашина з великим колесом (нею свердлять залізо), у дру­гому — наждачне точило. Все це ми бачили ще дітьми у колгоспів­ських кузнях, і, може, тому похнюпилися всі: отака майстерня!.. Єдине, що здивувало нас, — купа снарядних гільз, рівненько складених попід стіною, штук сто, а може більше. Вони дивилися на нас пробитими капсулями... Верстаки були не однакові: перші два вищі, ще два нижчі, і п'ятий, останній, найнижчий. Майстер обміряв нас очима і метушли­во, майже бігцем розводив по місцях. При цьому він брав кожного за плечі і легенько пхав поперед себе, примовляючи: «Сюди, сюди, сюди...» Мені та ще п'ятьом малорослим хлопцям випало місце за найнижчим верстаком.

Розставивши всіх, майстер подрібушив до свого верстачка, присунуто­го до наших упоперек, став за ним й урочисто, як з трибуни, промовив:

— Товариші, увага сюди! У-ва-га! Перед вами — ваші робочі місця.
Зараз вони вам ще чужі, але незабаром стануть рідними...

Його слухали понуро, зорили у вікна, за якими посеред емтеесів­ського двору порпалися біля комбайна «механіки». Майстер перейняв те позиркування і, швидко червоніючи, тоненьким голосом, що буває у дітей та в старих, закричав:

— Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра ваші ме-ха-ні-ки робитимуть отуто теж саме, що й ви сьогодні. Всі починатимуть з ручок і з пучок! Панів не буде. У-ва-га: тема сьогоднішніх занять — рубка металу за допомогою мо-ло-тка, — він узяв з верстака і підняв угору молоток, — і зу-би-ла. Ось воно. — І показав зубило, тримаючи його посередині двома пальцями, як цяцьку. Він сяяв увесь, показуючи нам зубило й молоток, жести його були рвучкі, очиці світилися, і ми почали слухати його не так з цікавості, — що ми зроду не бачили молотка й зубила? — як від подиву: чого він так ото радіє? А може ще й те приспокоїло, що механіки теж недалеко від нас одскочили, раз і їм цієї майстерні не минути...

— А тепер узяли всі у праву руку молоточки. Хто лівша — у ліву. Не соромтесь. Великий «Лівша» — читали таку книжечку? — теж був лівшею, але блоху підкував...

Ми взяли молотки.

— У світі є три, — майстер значущо підняв угору вказівний па­
лець, — всьго три удари молотком. Перший — кистьовий, коли рука
згинається лише в кисті. Отак. Усі робимо за мною: раз-і, раз-і, раз-і...

Ми помахали молотками, самою кистю.

— Другий удар — ліктьовий, при якому рука згинається тільки в
лікті. Цей удар сильніший ніж попередній. Спробували: раз-і, раз-і.

Ми ще помахали молотками.

— Третій, найсильніший удар, плечовий. Він нам поки що не приго­
диться... Тепер зубильце. Його тримають не двома чи трьома пальця­
ми, а в кулаці, щоб не виприснуло від удару і не влучило в сусіда.
Взяли зубильця, обняли всіма пальчиками... Так. Щоб рубати метал,
треба бути сміливим. Якщо котрийсь із вас ненароком влучить себе по
пальчику або щиколотках — це буває, — не бійтеся: прикладем подо-
рожничка, а біль буде наукою по чому цілитися — по зубилу чи по
руках. Від болю прибуває ума! Така теорія. Переходимо до практики.
Нам треба взяти всім по гільзі, розпустити їх зубилом та молотком
уздовж, одрубати денця з капсулями і відрихтувати залізо, щоб воно
було рівне, як аркуш паперу...

Гільзи були широкогорлі, але не дуже довгі. Ми рубали їх на дворі, стоячи навколішки або сидячи на траві під майстернею, бо майстер сказав, що земля — «найкраща маса», бо в неї нема віддачі. Майже в кожного з нас були вже садна і синці на пальцях і щиколотках, ми мовчки, крадькома один від одного лизали їх час від часу, пере­сміхувалися, якщо хтось там, ударившись, починав сичати від болю і дмухати на ліву руку. А майстер метався поміж нами, воркотів лагід­ненькі слова, показував кожному сам, як рубати, і роздавав з кишені прив'ялі, м'які листки подорожника: видно, ото він подорожник і рвав на пустирищі.

— Обережніше, о-бе-реж-но! — вигукував він. — Набити руку —
це не означає побити руку... Йоду в нас немає. Йод пішов на фронт!

Потім він теж став навколішки, швидко розпустив дві гільзи підряд короткими і, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу...

Розрубані гільзи ми розгинали спершу об груди, вчепившись паль­цями в гострі краї, потім гуцькалися на них ногами, а поправляли мо­лотком. І кожен намагався закінчити першим...

В такий час на «теорії» нам уже хотілося обідати, а тут — ні. За роботою ми забули і про себе, і про їжу. Згадали про неї лише тоді, коли майстер оголосив перерву і повів усіх до майстерні показувати, які інструменти ми скоро будемо робити своїми руками. Ми стовпи­лися навколо його верстака.

Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обко­ваний по углах старою синюватою міддю, і ледве висадив його нагору. Коли він метушливо, хрипкенько хекаючи, відімкнув дрібний висячий замок і підняв кришку, ми второпіли: з сундучка вирвалося на сонце сяєво. В аудиторії з креслення ми бачили на стендах всі слюсарні інструменти і знали, що як називається, бо вони були підписані. Зви­чайні чорні інструменти, тільки й того, що не захватані і не торкнуті іржею.

— Хочеться подержати в руках? — спитав майстер, поклавши воло­
хаті куценькі брови на круглі окулярики в куценькій оправі. Ми заки­
вали: хочемо.

— Нате. Тільки добренько держіть у руках...

І він почав роздавати молотки й молоточки, плоскогубці й плоско-губчики, циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручні тиски, завбільшки з сірникову коробочку, кронциркулі, внутроміри, крейс-мейсер, ножички для тонкого металу... Всім хватило. Мені перепали плоскогубці, і я ніяк не міг удержати їх на долоні: вони ковзали на ній, бігали, як ртуть; я підхоплював їх з долоні на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщі, і тоді по них потекли сонячні промені — як прозорий димок по дзеркалу. З хлопцями, кому попався інструмент без ручки, було теж саме: вони перекидали його з долоні в долоню, як жарину, і сміялися так, ніби їх лоскотали. Майстер і собі сміявся, заки­нувши голову назад, і в його роті було видно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й на стіни майстерні розбігалися сонячні зайчики.

— Це інструмент полірований, — сказав майстер, пересміявшись. — Того він і в'юнкий такий.

— А ним можна щось робити? — спитав хтось.

— А я ним і роблю. Навіщо ж я його виготовляв би? От прийду від вас додому, буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажімо, з м'ячем? Ну, а я — з металом. Старому, як малому — втіхи треба.

— А ви голки вмієте рльобити? — спитав Іван Пиріг із сусіднього з нашим селом хутора Пироги (він вимовляв: «Пирліг, я з Пирльогів, а ти?»).

— Що, нема голки вдома? — спитав майстер.

— Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються. — І роззявив рота. У нього не хватало губів стуляти рота.

Майстер зняв свою пілотку, вимотав з неї нитку з голкою і простя­гнув Пирогові.

— Віддаси матері, хай не сердиться.

Той узяв і ще дужче роззявив рота, показуючи, що то він усміхається.

Хтось із дитбудинківців ширнув його під бік і прошепотів над саме вухо, але почули всі: «У-у, кугут, уже вициганив!» Пиріг скривився плакати і промимрив: «Я ж не прльосив...»

— Тихо, — сказав майстер дуже мирно. — У кого ще немає голки,
підніміть руки. Чесно, не соромтесь.

Ніхто більше не підняв. Майстер покивав головою.

— Роблю й голки, чого ж. І ниточку можу викувати... срібну.

— А вушко чим — свердельцем провірчуєте?

— А в мене щипчики такі є: угорі зубчик, унизу гніздечко. Нагрів товщий кінець голки, клац — і вушко. Потім знову загартовую.

— А розкажіть, як ви кулемети робили.

— Кулемети? А я їх і не робив. Я тільки підчищав — те, се... Так, щоб вони були безвідмовними...

Ми позносили його інструменти, але як не намагалися скласти їх купкою, вони розсковзувалися. Так і зосталися лежати проти сонця на верстаку, виграючи сріблом...

За півтори години до обіду майстер і Гришуха зібрали заготовки — хто добре обпиляв, хто абияк — і понесли до кузні у протилежний куток емтеесівського двору...

Емтеесівський двигун просвистів на обід, запахкав повільніше, по­вільніше і зовсім став. Паси теж зупинилися. У дворі зробилося тихо. Ми вже нічим не забавлялися. Сиділи попід стіною майстерні на со­нечку, як сонні горобці — рядочком, а перед очима стояла тільки черга до їдальні.

Саме в цей час якогось сірого гуртового оніміння з-за механічної майстерні, де кузня, вийшли майстер і Гришуха. Обидва вони несли по дві в'язки нанизаних на дротиння готових-готовісіньких лопат: з про­довгуватими горбиками посередині, з рунками, заклепані, з дірочками для цвяхів, щоб держак прибивать — ну все, як у справжньої лопати! Ми попідхоплювалися з-під стіни, стовпилися.

— От... — сказав майстер, поклавши в'язки на землю і втираючи пілоткою мокре чоло. — Перша ваша продукція. І — першого сорту! Лопати ваші не гнуться й не ламаються! Отже... — Він раптом випро­стався, знову, як і вранці, коли його привів директор, ударив правим черевиком об лівий так, що аж похитнувся, і приклавши долоню до вуха, як те роблять старі, коли недочувають, крикнув:

— Вітаю вас, товариші, з першою лопатою!!!

Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися, перепитували один одного: «Як тебе звати? Іван? Диви, і мене Йван!..» Я теж когось штовхав і допитувався, як його звати, і казав, що я — Павло...

Йшли до училища не через місто, а навпростець, вирубаним пар­ком — самі пеньки та пагіння од колишніх дерев. Не строєм ішли, а так. І в кожного у руці — по лопаті, і кожен хоче впізнати, де ж та, що він робив. Але вони всі однакові: сірі після вогню, трохи в сажі. Трид­цять дві лопати! Тридцять наших і дві майстрових.

Були вже й підлабузники. Я знав ще зі школи їх — оті, що до вчительші лащаться. Вони терлися біля майстра. А Пиріг із Пирогів навіть іти йому заважав — забігав наперед, зазирав в очі та допитувався:

— А післязавтра будемо ще рлюбати метал?

— Ні, не будемо, — одказував майстер голосно, всім, — бо післязав­тра ви ні зубила не вдержете, ні молотка. Хай вавки позагоюються, руки відпочинуть, тоді знову рубатимемо. Ще навтішаєтесь...

— А інтерлєсно рлюбать! Наче матерлію ножем рліжеш!..
{Тютюнник Григір. Вогник далеко в степу // Скарб високої лю­
бові. - К.: Веселка, 1990. - С. 95-101.)

_____________________ Дида к тичні завдання _____________________

/. Які деталі спілкування та поведінки майстра переконують нас у його творчому самопочутті під час заняття з учнями?

2. Використовуючи матеріал ситуації, визначте роль творчого само­почуття педагога в організації взаємодії з учнями на уроці.

З- Які елементи творчого самопочуття педагога яскраво представ­лені в цій ситуації (усвідомлення завдання і «надзавдання» занят­тя; контакт із вихованцями, породжений баченням кожного учня «зсередини»; захопленість педагогічною діяльністю; самоконтроль)? Обґрунтуйте вашу думку прикладом з тексту.

4. Простежте взаємозв'язок «творче самопочуття педагога — твор­ча самоорганізація власної педагогічної діяльності». Як виявилося творче самопочуття педагога у взаємодії на початковому етапі заняття? Які способи використав педагог для підтримання заці­кавленості учнів у процесі роботи? Як розроблена і здійснена май­стром завершальна частина заняття?

5. Простежте, як змінювався внутрішній стан учнів від початку до кінця заняття. Зробіть висновок про вплив творчого самопочуття педагога на внутрішній стан учнів.

6. Згадайте свого вчителя, творче самопочуття якого у взаємодії з учнями ви відчували. Розкажіть, у чому виявлялося його творче самопочуття.

СИТУАЦІЯ 2

/ знову про секрети творчого натхнення вчителя! Загляньмо в його незриму лабораторію, де створюються образ і душа майбутнього уроку.

Микола Михайлович устав з-за столу і почав ходити по своїй неве­ликій, але вільній кімнаті...

Зараз він уявив собі завтрашній урок. Уявив так яскраво, ніби він уже провів його і тепер згадує.

Ось він входить до кабінету історії. Входить, як завжди, з радістю, натхненний, із палким бажанням вести урок так, щоб не було байдужих облич, очей, що нудьгують, навіть коли тема уроку не дуже цікава. Наближається кінець року, треба підтягнути слабких учнів, повторити пройдене. Учні цього не люблять. їм хочеться нового.

Микола Михайлович спитає, які виникли запитання під час повто­рення матеріалу про три етапи революційного руху в Росії. І миттєво помітить у різних кінцях класу кілька пар очей, що старанно уникають погляду вчителя.

Запитально дивиться Наталка. За неї Микола Михайлович спокій­ний. Пройдений курс вона знає відмінно. Не просто знає. Розбираєть­ся. Розуміє. Але запитань у Наталки завжди багато. Зараз вона мов­чить, бо соромиться забирати час. Подорослішала Наталка. У молод­ших класах на її запитання ішла більша частина уроку.

А ось Філіп Оречкін — ледачий товстун. Він просто не завдає собі клопоту взятися за історію. Та хіба лише історію? Що для нього го­ловне в житті? Це Миколі Михайловичу ще не зрозуміло. Може, цікавість, захоплення прийдуть із роками? А може, так і залишиться він людиною пустою, нікчемною, байдужою до всього? На жаль, і так буває. Ані добрі зустрічі, ні уважні вчителі, ні життєві уроки — ніщо не допоможе.

Микола Михайлович замислено пройде по класу і заговорить з учня­ми спокійно, довірливо. Він запитуватиме їхню думку про ту чи ту подію, погоджуватиметься з ними чи заперечуватиме, помічаючи неточ­ності й помилки, примусить учнів посперечатися один з одним, оперую­чи датами і фактами. А потім раптом перерве своє ходіння між ряда­ми, зупинившись біля столу, і скаже: «Якщо ви не заперечуєте, Іванову ми поставимо п'ять за повідомлення. Іншим — четвірки». Заперечень немає.

«Ну, а що ж було в нашому краї у другій половині дев'ятнадцятого століття?.. Хто з діячів науки й мистецтва жив тут, у нашому місті?» І десятки палаючих очей освітять душу вчителя своїм проникливим світлом. Стрімко злетить угору довга рука Семена.

«Я за матеріалами архіву, Миколо Михайловичу, — хрипко від хви­лювання скаже він, — хочу виступити. Дозвольте!» І вчитель надасть йому слово. Цей виступ новий для учнів. Він буде цікавим. Потрібно залишити для нього час.

(Кузнецова А. А. Земной поклои. — М., 1982. -— С. 125—126.)

__________________ Дидакт ич ні з авдання __________________

/. Які способи вироблення творчого самопочуття використовує вчи­тель на етапі розробки задуму уроку?

2. Використовуючи матеріал ситуації, обґрунтуйте взаємозумовле­ність творчого самопочуття вчителя й розробки творчого задуму уроку.

З- Доведіть, що Микола Михайлович є представником гуманної педа­гогіки.

Тема 29 ______________

ВИВЧЕННЯ ПЕРЕДОВОГО ДОСВІДУ ВЧИТЕЛІВ -ШЛЯХ ДО ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

Думки мудрих

Поодинока, недовголітня досвідченість, хоч їй сорок чи п'ятдесят років, ніщо перед досвідом кількох по­колінь, де зосередилися результати педагогічної діяль­ності незчисленної кількості, принаймні таких са­мих, як і він, педагогів, серед яких було багато видат­них талантів та незвичайних осіб, котрі віддали всі свої сили справі виховання.

К. Д. Ушинський

Передається думка, виведена з досвіду, але не самий досвід.

К. Д. Ушинський

Нові покоління сприймають усе цінне, набуте багать­ма тисячами поколінь... Педагог — це та людина, яка повинна передати поколінню все цінне накопи­чення віків.

А. В. Луначарський

Зусилля треба зосередити на формуванні «філософії предмета», розумінні його суті, бо «можна набути досвіду, але втратити суть».

Т. Еліот

Кожен учитель покликаний сам будувати власний досвід роботи (за нього ніхто цього зробити не може); будуючи цей досвід, вігі} 5ьК, у дзеркало, вдив­ляється в досвід інших учителів.

Ю. М. Кулюткін

Накопичення вчителем практичного досвіду є необ­хідною, але недостатньою умовою професійного зро­стання: лише постійне осмислення, аналіз і перебу­дова власного досвіду дає змогу вчителеві розвива­ти свою майстерність.

Т. Г. Браже

К. Д. Ушинський