Черти й різи, берестяні грамоти, графіті, кирилиця, глаголиця).

У період феодальної роздрібненості Русі продовжувався подальший розвиток писемної культури: виникали нові провінційні центри, але всі вони, аж до татаро-монгольської навали, були під великим впливом блискучих досягнень київської писемної школи.

Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба.

Про існування у слов’ян якихось систем письма в дохристиянський період існує немало фактів, свідчень і гіпотез. Насамперед, це таке достовірне джерело, як трактат. Про письмена болгарського монаха, відомого під іменем Чорноризця Храбра (кінець ІХ – поч. Х ст.). Храбр розповідає про три умовних періоди розвитку слов’янської писемності.

До другої половини ІХ ст.. у слов’ян не було абетки й писемності. Хоча й збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні слов’яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у творі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства слов’яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов’янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку 60-х рр. ІХ ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.

Перший - користування чертами і різами за часів язичництва. Це підтверджують і археологічні знахідки: т. зв. Рубцівська знахідка 1937 р. на Донеччині – горщик з письменами (зрубна культура), численні сарматські знаки, пам’ятки черняхівської писемності. Деякі відомості про найдавніші писемні пам’ятки слов’ян наводять арабські мандрівники X ст. Що таке " черти і різи" — достеменно не відомо, хоча можна з упевненістю твердити, що йдеться не про алфавітне письмо, а про якісь умовні позначки з певним семантичним змістом. Це повідомлення стародавнього ченця вельми інтриґує дослідників, що прагнуть знайти йому якісь матеріальні відповідники. Поширеною, зокрема, є думка, що то взагалі були не літери, а звичайні насічки й зарубки, якими наші предки користувалися для лічби (" чьтеаху") і ворожіння (" гатааху").

Слайд13

У 863 р. слов’янський просвітитель Кирило с творив слов’янську абетку. Згодом Кирило та його брат Мефодій були направлені візантійським імператор до Моравії для проповіді християнства слов’янською мовою. Брати перекладали слов’янською мовою церковні книги, і таким чином їхня діяльність закладала підвалини слов’янської писемності.

Узагалі існувало дві форми слов’янської абетки: кирилиця і глаголиця, які зберігалися за алфавітним складом, розташуванням, назвами букв, але відрізнялися за формою їх написання.

Слайд14

Глаголиця – від старослов’янського «глаголъ» - «слово», глаголити – говорити; створена близько 863 р. Кирилом, родом з міста Салоніки. Як система знаків глаголиця ідеально відповідала слов’янській звуковій системі, нею написані найдавніші слов’янські пам’ятки, зокрема Київські глаголичні листки.

Глаголиця проіснувала недовго, в ХІ ст.. її витіснила кирилиця. Кирилична абетка була створена на основі грецького алфавіту, доповненого кількома літерами, що передавали шиплячі звуки, яких не було в грецькій мові. У кирилиці перша буква називалася «аз», (що означає «я»), друга «б» – «буки» (буки), третя «в» - «веди» («відати», знати). Отже, в буквальному перекладі три перші букви кирилиці означають: «Я букви відаю».

Другий етап – використання латинських і грецьких літер без устроєнія, тобто без пристосування їх до фонетичних особливостей слов’янської мови. За свідченням Храбра, таке використання продовжувалось дуже довго. Про існування у слов’ян у дохристиянський період алфавітної системи письма свідчать також договори слов’янських князів з Візантією VІІІ–Х ст. Договори завжди передбачають створення тексту двома мовами. Найбільш цікаве свідчення про писемність на Русі ще в IX ст. знаходиться в грецькому рукописі «Житіє Костянтина Філософа» (йдеться про легендарного винахідника слов’янського алфавіту Кирила). В цьому рукописі розповідається, що на шляху до хозарів 860 р. Кирило Філософ зустрів у Корсуні (Херсонесі, в Криму) людину, в якої бачив Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писані». Далі в цьому рукописі говориться про те, що Кирило швидко навчився читати ці книги.

Інформативне значення цього повідомлення важко переоцінити. Воно засвідчує цілий ряд таких явищ, які рішуче суперечать поширеним уявленням. 3 нього випливає, що Київська Русь часів Аскольда (60-ті роки IX ст.) мала багато християн і вже почала створювати власну церковну літературу, тобто переклади християнських книг на слов’янську (руську) мову існували ще до відповідної діяльності Кирила та Мефодія. На жаль, ми не знаємо, з використанням якого алфавіту ці книжки були написані, а отже не можемо певно сказати, яку азбуку створив Кирило.

Починаючи від Храбра, створення слов’янської азбуки за традицією пов’язується з іменами візантійських місіонерів, видатних слов’янських просвітителів, братів Кирила та Мефодія. Відомо, що у 862 р. до Константинополя прибули посли моравського князя Ростислава з проханням до імператора і патріарха направити до Моравії (Чехія) проповідників, які б могли вести проповіді не на латині, а зрозумілою слов’янською мовою. 3 цією метою до Моравії були направлені сааме «Солунські братии» (Кирило та Мефодій були родом із Солуні, Салоників), напівслов’яни за походженням, ймовірно, болгари, високо освічені вчені.

Там у 863 р., вважається, Кирило й створив слов’янську азбуку, за допомогою якої брати переклали основні богослужбові книги. Питання про те, який саме алфавіт був тоді винайдений, лишається досі відкритим. Найдавніші пам’ятки слов’янської писемності написані за допомогою двох різних алфавітів – кирилиці та глаголиці, котрі графічно відрізняються одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв, однаковий порядок розташування літер, тобто свідчать про сильний вплив однієї азбуки на іншу. Абсолютно точно відомо, що глаголиця мала розповсюдження серед західних слов’ян, де й проповідував Кирило, і це явно штучний алфавіт, як вірменський чи грузинський. У східних слов’ян поширення набула кирилиця, як більш проста й зручна азбука, що, ймовірно, еволюціонувала з грецької протягом довгого часу та була остаточно закріплена в кінці IX ст. учнем Кирила в Болгарії, куди перемістився в цей час центр православної просвіти.

Офіційне введення християнства на Русі, безумовно, мало велике значення для розповсюдження писемності. Не підлягає сумніву, що після прийняття християнства грамотність швидко розповсюдилась серед широких верств населення Київської та Новгородсько-Псковської Русі.

Слайд15

У другій половині ХХ ст. джерельна база для вивчення давньоруської писемності поповнилася двома важливими різновидами пам’яток – берестяними грамотами та графіті (текстами, видряпаними на стінах культових споруд). Особливо багато написів знайдено С. Висоцьким на стінах Софійського собору в Києві, а також у Видубицькому монастирі, на руїнах Золотих воріт, Успенського собору, на стінах Кирилівської церкви та в печерах Києво-Печерської лаври. Найбільша кількість графіті була зроблена на стінах київських споруд у XII ст. Серед графіті численну групу складають написи за формулою «Господи, помозі рабу твоєму...», поминальні записи, літописні відомості.

Однією з найцікавіших епіграфічних знахідок є відкриття незвичайної азбуки в Софійському соборі, проритованої (продряпаної) по давньому тиньку. Складається ця азбука з 27 літер, з яких 23 грецькі та 4 слов’янські, датується першою половиною XI ст. На цей час у загальному вжитку була вже повна (болгарська) кирилиця з 43 знаків. Отже, софійська абетка займає проміжне місце поміж грецьким алфавітом і ранньою (моравською) кирилицею, що мала 38 знаків. Зображена абетка є докириличною і відбиває початковий етап спонтанного «устроєнія» слов’янського письма.

Слайд16

Берестяні грамоти були відкриті археологами вперше в 1951 р. при розкопках в Новгороді. Це були, як правило, клаптики березової кори (берести) з прорізаними на них текстами. Інструменти – загострені та відполіровані кістки – «писала» – також виявлені при розкопках. На сьогодні відомо вже сотні берестяних грамот, знайдених не лише в Новгороді, але й у Пскові, Рязані, Смоленську, Вітебську, тобто в північній частині давньоруських земель, де завдяки сильній вологості ґрунту вони збереглися. За змістом берестяні грамоти були дуже різні – це

й приватне листування, й господарчі чи юридичні документи. Писали не лише чоловіки, Але й жінки та діти, тобто грамотність була загально розповсюдженою.

Кількість рукописних книг, створених на Русі у ХІ–ХІІ ст., була, без сумніву, значною, проте до нашого часу дійшла лише маленька частка цього багатства – Євангелія, Ізборники, службові Мінеї, Псалтирі, Повчання, Требники, Житія, Патерики та інші твори. Їх можна поділяти на оригінальні, тобто створені на Русі, та перекладні – як правило, з грецької чи болгарської. Крім того, їх можна поділити умовно ще на три великих групи – богослужбова, літургійна література (для відправлення служб у церквах); література релігійного змісту для читання (т. зв. четьї книги); література не релігійного змісту, світська (збірники законів, літописи, художня література). Написані всі книжки на пергамені кирилицею трьома різними

видами почерків – уставом (коли всі літери великі, квадратні, не зв’язані між собою), півуставом (літери менші, виписані не так старанно, як в уставі) і, пізніше, скорописом. Заголовки писали в’язью.

Серед ранніх давньоруських рукописів ХІ ст. є чотири великі рукописні книги із зазначеною датою створення. Про них і про інші пам’ятки давньоруської книжності – в наступній таблиці.

Писали писалом на глиняних дощечках, воскових дощечках, бересті.

Археологи знайшли у Новгороді кипу вправ хлопчика Онфіма, який навчався майже 800 років тому. Серед них – алфавіт, склади і навіть малюнки.

(В язичеські часи існувала вузликово- язичеська писемність: її знаки передавались за допомогою вузликів, зав’язаних на нитках та замонатих у книги-клубки („вузлики на пам’ять”, клубок Баби-Яги, „нить повествования”...).

Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

Кирило та Мефодій – реформатари уже існуючої слов’янської писемності. Їхню працю неможливо переоцінити – обидва вони канонізовані Православною Церквою (рівноапостольні).

Слайд17

Писемні твори поділяються: Розвиток науки до цих часів був утруднений. Достатньо сказати, що лише з прийняттям християнства в краї остаточно і назавжди утвердилась писемність. До християнізації і наука, і словесна творчість мали фольклорний характер.

У духовній культурі К.Р. велику роль продовжувала відігравати усна народна творчість: загадки, билини, пісні, казки, легенди, прислів’я, приказки, заговори, заклинання, в яких закарбовувалась народна пам’ять про події давнини. (створення Києва, перекази про Олега, Ольгу, Ігоря, Володимира і т.п.).

Слайд18

Рукописи на пергаменті (Остромирове Євангеліє 1057р., Ізборник Святослава 1073 і 1076рр. Та інш.), Епіграфіка (напис на Тмутараканському камні), Графіті (напис про кончину Ярослава Мудрого на стіні Софійського собору в Києві), Берестяні грамоти (записи, вицарапані писалами на шматках берести).

Слайд19