Культура Латинської Америки доби національно-визвольної боротьби й буржуазних революцій та формування національних культур латиноамериканського регіону

Наприкінці XVIII століття на величезних просто­рах колоніальних володінь Іспанії та Португалії відчувалося наближення епохи війни за незалежність, епохи анти­колоніальної буржуазної революції. Десятиліття, що підготували її, минули під знаком економічного, культурного й духовного піднесення, під знаком іспано-американської Просвіти, під впливом таких глобальних подій світової історії, як Велика Французька революція 1789—1794 років і війна англійських колоній за незалежність 1776—1783 ро­ків.

Просвіта надала нового імпульсу розвиткові прикладних наук — агрономії й метеорології, інженерній, гірничій і морській справі, медицині й педагогіці; тільки в Новій Іспанії, в Мехіко, в останній третині XVIII століття були засновані школа хірургії (1768 p.), перша в Іспанській Америці Академія витончених мистецтв (1773 p.), гірничий коледж (1783 p.), Ботанічний сад (1788 p.), школи море­плавства в Буенос-Айресі (1792 р.) та інженерів у Каракасі (1808 р.) тощо.

Сильна, хоч і неоднорідна в ідеологічному й політич­ному відношенні, іспано-американська Просвіта сформувала динамічне покоління вчених-енциклопедистів, мислителів і політичних діячів: у Новій Іспанії це були філософи-просвітники X. І. Бартолаче й X. А. Альсате, у Венесуелі — діячі культури та освіти А. Бельйо й С Родрігес, на Ла-Платі — М. Морено й передовий мислитель і революційний генерал М. Бельграно; у Новій Гранаді — різнобічно освічені вчені-ерудити Ф. Е. Санта-Крус-і-Еспехо, Ф. X. де Каль-дас і А. Нариньйо, перекладач Декларації прав людини і громадянина.

Особливе місце у визвольному русі належало зайняти венесуельським патріотам Франсиско де Міранді (1750— 1816рр.) — провісникові латиноамериканської незалежності й Симону Болівару (1783 — 1830pp.) — визволителю, полко­водцю, законодавцю й мислителю, який довів до перемож­ного кінця боротьбу за незалежність іспанських колоній.

Найбільші міста Іспанської Америки, значні торгові та економічні центри охопила хвиля антиіспанських змов і повстань.

Щодо Бразилії, то хід визвольної боротьби проти порту­гальських колонізаторів був зумовлений ще й тією обста­виною, що вигнаний французами з Португалії королівський двір на чолі з принцом-регентом Жоаном перемістився до Бразилії, в Ріо-де-Жанейро, де перебував до 1872 року. Його син Педру був коронований у 1822 році як імператор незалежної Бразилії. На відміну від американських колоній Іспанії Бразилія здобула свою незалежність без війни. Це певною мірою зумовило й збереження єдності країни, де сепаратистські тенденції не набули широкого розмаху.

В результаті війни за незалежність іспанські колонії позбулися колоніального гніту й стали суверенними держа­вами: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Централь­ної Америки, Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Парагвай. Дещо пізніше завершився процес утворення незалежних держав на Ріо-де-Ла-Платі, де ситуація ускладнювалася гострими протиріччями між провінціями й зовнішнім втручанням. Винятком тут був лише Парагвай, який дістав незалежність іще в 1811 році. Інший стан переживали Об'єднані про­вінції Ріо-де-Ла-Плати. На початку 1820 року вони роз­палися й фактично перестали існувати як єдина держава.