Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Культурологічна та історична типологія






Те, що сьогодні називається Латинською Аме­рикою, явище історично порівняно молоде. Дата її зароджен­ня — Ί 492 рік, коли в ході великих географічних відкриттів на землю Америки вперше ступили європейці, поява яких поклала початок формуванню нових етнічних груп, що виник­ли в результаті метисації і змішування культур. Це було не відкриття й навіть не зустріч, а зіткнення трьох не схожих один з одним світів.

Корінними предками сучасних латиноамериканців передусім слід вважати індіанців. Крім того, попередниками тих, хто живе там сьогодні, стали європейці й африканці. Європейці прибули як завойовники й колонізатори, африканців же завезли туди, де, як правило, не лишилось індіанців, котрі були знищені загарбниками або втекли від гноблення.

З початком завоювання Америки (конкісти) панівне ста­новище в суспільстві займала меншість, яка склалася ви­ключно з європейців та їхніх нащадків, народжених в Америці. їх називали креолами. Численні метисні варіанти європейців і креолів з індіанками та негритянками опи­нялись у нерівноправному, пригнобленому становищі. Нові расово-етнічні утворення — метис (нащадок європейця та індіанки), самбо (нащадок негра та індіанки), мулат (нащадок білого і негритянки) — здобули назву «схрещених» і безліч зневажливих прізвиськ, що відображали складну етносоціальну ситуацію в Латин­ській Америці в колоніальний період.

У XIX і XX століттях ці проблеми стали ще складні­шими. Це значною мірою зумовило прибуття до Латинської Америки «нових європейців», а також іммігрантів із Близь­кого Сходу — арабів, євреїв, індійців, китайців і японців, їхні нащадки стали «латиноамериканцями», такими ж, як нащадки індіанців, «старих європейців» і негрів. Жодна з колишніх і нових американських колоній не лишилася без поповнення. Чисельність іспанців, португальців, італійців, німців, англійців, французів, євреїв постійно збільшувалася. Імміграція 1850—1930-х років досягла 15 млн чоловік. Далеко не всі знають про драму італійських іммігрантів, які замінили на кавових плантаціях Бразилії чорних рабів. Такою ж стала доля 80 тис. китайців, вивезених у Перу, де їх використовували на збиранні цукрової тростини.

Можна сказати, що жодна частина світу не бачила такого гігантського змішування рас, як Латинська Америка й Карибський регіон після 1492 року. Тут прямим шляхом або через посередництво проміжних носіїв змішалися всі раси й чимало етносів людства.

Відомо, що в культуру Північної Америки, яка включає Сполучені Штати й Канаду, не входить складова, котру прийнято називати латиноамериканською. Проте в обох країнах латинське населення представлене досить повно. Крім того, кордон між двома Америками не є ні расовим, ні лінгвістичним, ні релігійним. Його ознакою не може бути й політичний устрій. Не збігається вона і з кордонами, що встановилися в процесі зіткнення між європейськими колонізаторами й конкістадорами нового типу — янкі — в Мексиці, Пуерто-Ріко, Канаді й США. Кордон цей про­ходить по контуру, що проведений економічними відмін­ностями, викликаними конкістою та європейською колоні­зацією. Вони-то й визначили наступний розвиток нових американських суспільств.

На північ прибув фермер-буржуа і протестант. Це був представник Європи, що вже стала на шлях капіталістич­ного розвитку. А на півдні з 'явився авантюрист, який вийшов із лицарських романів, захоплений нескінченними міжусобними війнами — характерний представник Європи, зануреної в минуле й зайнятої інквізиційними переслідуваннями. Плуг і мисливський пес — два різні шляхи колонізації. Вони й визначили вихідні точки, з яких і бере свій початок кордон між Північною Америкою й Південною.

Романська Європа в особі Іспанії та Португалії, а пізні­ше й Франції, зусиллями своїх прелатів сприяла культурно­му об'єднанню та європеїзації Нового Світу. Спочатку цей процес мав поверховий характер: пригноблена маса інді­анців, метисів і найбідніших креолів, а пізніше й негрів-рабів, завезених з Африки, була фактично відлучена від культури колонізаторів. Це дало їй можливість зберегти у своїх надрах народні форми суспільної та естетичної свідо­мості, багатий фольклор. Цей фольклорсловесно-міфо­логічний, пісенно-танцювальний, скульптурно-живописний, ритуальний — виявився таким життєздатним, що й за умов колоніального режиму почав проникати в романську культу­ру своїм світовідчуттям, своєю естетикою, створюючи нові культурні цінності. Навіть католицька церква, пристосову­ючись до місцевих умов, не уникла певних індіанських впливів не лише в декоративному оформленні храмів, а й у самій літургії.

Завоювання незалежності, що знаменувало перехід Ла­тинської Америки на шлях капіталістичного розвитку, й пов'язане з цим поступове, але неминуче залучення до суспільного життя народних мас, сприяло формуванню самобутньої національної й континентальної самосвідомості латиноамериканців. У наш час поняття «Латинська Аме­рика», що його застосували французькі географи й полі­тичні діячі в середині XIX століття, символізує не лише територіально-географічну сукупність, а й певну єдність у суспільно-історичному й культурному плані.

Латинська Америка з моменту свого виникнення мала культурні та інші зв'язки з Європою, Африкою, а пізніше з англосаксонською Америкою. В ході історичного розвитку і контакти сприяли збагаченню місцевої культури, дода­ючи до неї все нові й нові елементи. Так латиноамери­канська культура поступово здобувала особисте обличчя. Процес цей посилювався у зв'язку з розвитком засобів масової інформації й залученням до суспільного життя найширших верств населення, яке репрезентує весь расо­во-етнічний спектр континенту. Зберігаючи свою власну неповторність, ця культура водночас має риси численних народів і племен, які жили, боролися й творили на землях Латинської Америки. Саме тому, говорячи про єдність Латинської Америки, ми не повинні забувати про її багато­манітність, строкатість конкретних форм суспільної та етнічної свідомості. Не можна забувати також, що йдеться про далеко не завершений процес становлення цієї куль­тури. Колись Латинська Америка та її культурні прояви взагалі розглядались як провінційні, а вірніше, колоніальні, які відтворювали лише культурні досягнення метрополій — Іспанії, Португалії, а також Франції.

Про національну культуру можна говорити там, де є нація, на Латиноамериканському континенті ж нерівномір­ність формування націй очевидна. Вона проявляється й у нерівномірності розвитку культури окремих країн Латин­ської Америки. Одні держави значно просунулися по шляху створення національних культур (Мексика, Бразилія, Аргентина); інші, маючи спільність мови, території, еконо­міки, в культурному відношенні тяжіють до більш роз­винених сусідів (Уругвай); треті, хоч і розділені кордонами а економічними бар'єрами, проте об'єднані спільними рисами у сфері культури (країни Центральної Америки). Є й іще цікавіші випадки — наявність у межах однієї або декількох країн двох різних культурних традицій, які ще не встигли остаточно переплавитися в ході національного фор­мування (Перу, Болівія, Еквадор). Інакше кажучи, сучасна політична карта Латинської Америки зовсім не збігається з її культурною географією, що відображає, з одного боку, більш сталу зумовленість окремих культурних зон, з іншо­го — суперечливість і незавершеність суспільних процесів на континенті. Майже всі південноамериканські нації мають політичні кордони, які не узгоджуються з їхньою етнічною конфігурацією.

Які ж фактори сприяють латиноамериканській єдності і є загальними для всього регіону? До тих, що об'єднують, слід віднести спільність території, мови й релігії, а також колоніальне минуле та економічну відсталість. Природно, що ці фактори діють у різні періоди неоднаково: вони можуть слабшати й навіть перетворюватися на свою проти­лежність. Так, нерівномірність економічного розвитку може призвести й призводить до поступового відставання менш розвинутих країн від більш розвинутих. Навіть у мові від­буваються зміни, виявляючи певну тенденцію до дезінте­грації, незважаючи на те, що вона виступає одним із головних факторів єдності.

Спільна історія, спільні вороги в минулому й загрози в сучасності були й лишаються потужними стимуляторами єдності латиноамериканських народів. У період війни за незалежність (18001826рр.) спільним ворогом сепаратистів, хоч би в якому районі колоніальної імперії вони жили, була іспанська корона, іспанський абсолютизм не лише як військово-адміністративна сила, а й як носій чужих Новому Світові ідеології та культури. Тим-то панівною течією су­спільної думки був антиіспанізм. Ідеї антиіспанізму, загально-континентальної єдності були не просто виражені у творчос­ті багатьох діячів культури Латинської Америки, а й ста­ли тією плідною основою, яка уможливила їхню появу.

Серед факторів, котрі об'єднують Латинську Америку, ми згадували мову як основу єдності латиноамериканського регіону. Та обставина, що, поряд з найбільш поширеною іспанською мовою, Латинська Америка говорить португаль­ською (Бразилія) і французькою (Гаїті, Гваделупа, Мартині-ка, Французька Гвіана), не порушує її загальнороманської єдності. А оскільки мова — один із найважливіших інстру­ментів передавання й поширення культури, всі її прояви, що пройшли через однорідний мовний «трансформатор», набувають споріднених рис.

Мовна єдність Латинської Америки проявляється не завжди рівномірно на території регіону: є значні зони зіткнення і взаємної дифузії романомовної та англомовної Америки. Найважливіша з них — басейн Карибського моря, де поряд із романомовними країнами розташовані й англо­мовні держави й залежні території (Барбадос, Гренада, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка та ін.).

З численними індіанськими мовами Латинської Америки, котрих, за деякими даними, налічується понад 1500 і якими володіють 28 млн чоловік, справи ще складніші. Життєва сила цих мов, що змогли вистояти в процесі багатовікової європеїзації Америки, зумовила, як уже зазначалося, фор­мування самобутніх рис у національних культурах латино­американських країн. На відміну від англійської мови (і куль­тури) іспанська, португальська та французька мови (і куль­тури) виявилися в Америці більш «вразливими» і сприйнят­ливими до засвоєння кращої частини духовної, у тому числі мовної, спадщини Нового Світу. Саме тому індіанський елемент у цілому в Латинській Америці, органічно пере­плітаючись з романським і взаємодіючи з ним, в остаточно­му підсумку не привів до культурної дезінтеграції регіону.

Поряд із єдністю території, історичної долі й мови, об'єднуючим фактором у культурному розвиткові Латинської Америки є релігія. Значна більшість населення континенту (90 %) сповідує католицизм. З часів завоювання Америки й у колоніальну епоху, коли католицизм насаджувався «во­гнем і мечем» серед місцевого населення й негрів-рабів, культура, що народжувалася, була тісно пов'язана з церк­вою. По суті, культура колонізаторів, яка існувала в певній відособленості бід експлуатованої маси, мала релігійний і напіврелігійний характер (література, переважно у вигляді ронік, живопис, музика, архітектура, різьба по дереву тощо) і певною мірою зазнавала впливу місцевих умов. Саме до цього періоду належить поява багатьох таланови­тих самоуків із народу — креолів, індіанців, метисів, мула­тів, — творчість яких підтримувалась і використовувалася релігійними конгрегаціями.

І в наші дні роль церкви, особливо ж католицьких навчальних і культурних закладів, у формуванні суспільної свідомості народних мас продовжує лишатися дуже знач­ною. Новим самобутнім явищем латиноамериканського ка­толицизму слід вважати зародження в ньому помітних антиімперіалістичних і патріотичних тенденцій, які зачепили не лише низові ланцюги церковної ієрархії, а й окремих представників єпископату. Відомі випадки, коли священно­служителі вступали в лави партизанів або підтримували їх. У сфері ідеології також відбулися суттєві зміни, на що вказує виникнення «теології визволення».

Релігійний фактор в умовах сучасної Латинської Америки слід розглядати як чинник, що забезпечує єдність регіону.

Але в регіоні діють фактори, які сприяють появі локальних особливостей у культурі кожної окремої країни. Саме тому погляд на культуру Латинської Америки як на єдине ціле зовсім не знімає питання про її різноманітність. По-перше, це проявляється в природних умовах: переважно степові Аргентина та Уругвай із їхньою безкрайньою пампою; тро­пічний гігант Бразилія зі значними неосвоєними тери­торіями; оточені андськими хребтами Перу, Болівія та Еквадор; Чилі, що простяглась уздовж тихоокеанського узбережжя; держави-перлини Карибського моря; сувора, обпалена сонцем Мексика. Континентальна єдність у при­родному відношенні обертається великою різноманітністю. Побут, фольклор, архітектура, музика, живопис, література не можуть так або інакше не відображати цю різно­манітність. Строката мозаїка етнічних і психологічних особ­ливостей, багатство і різноманітність Латинської Америки повсюдно впадають в очі.

Політична карта регіону також не збігається з його культурною картою: остання менш подрібнена. Тим-то культурно-історичні зони, або субрегіони, ширші й сталіші в часі. Зональний принцип при вивченні культури так само властивий Латинській Америці, як і Європі, де ми виді­ляємо слов'янський, романський, германський, сканди­навський регіони. Щоправда, в Європі один із головних диференційних принципів — мова, в той час як у Латин­ській Америці особливого значення набувають етнічний (індіанський, європейський, негритянський) склад тієї або іншої національної спільноти й природні умови її існуван­ня, хоч і мова також відіграє свою роль.

Існує кілька схем загального членування Латинської Америки відповідно до різних ознак, що лежать в основі такого членування. Одна з них запропонована відомим домініканським філологом П. Е. Уреньєю. У своїй праці «Шість есе в пошуках нашого самовираження» (1928 р.) він запропонував згрупувати країни тільки «іспанської» Аме­рики у вісім зон, або субрегіонів. Деякі з них збігаються з кордонами держав, інші об'єднують кілька країн: 1) Мек­сика; 2) держави Центральної Америки (Гондурас, Нікара­гуа, Коста-Ріка, Панама, Сальвадор, Гватемала); 3) актиль-ські країни (Куба, Домініканська Республіка, Пуерто-Ріко); 4) Венесуела; 5) Колумбія; 6) андські держави (Перу, Болівія, Еквадор); 7) Чилі; 8) країни Ла-Плати (Аргентина, Уругвай, Парагвай).

Зональний поділ, запропонований Енрікесом Уреньєю більш як піввіку тому, вимагає доповнень і уточнень. По-перше, це необхідність виділити в окремий субрегіон Бразилію, а до антильського регіону долучити франко­мовні країни — Гаїті, Гваделупу, Мартиніку, Французьку Гвіану. По-друге, такі держави, як Парагвай і Коста-Ріка, важко вписуються в зональні рамки, інші країни можна б за деякими ознаками об'єднати в цілісну зону, як, наприклад, Венесуелу й Колумбію. Але за всієї умов­ності зонального поділу він усе ж таки дає змогу під­ходити до питань культури більш вибірково, відкидати несуттєве, виділяти головне, ґрунтувати загальне.

Культурно-історичні субрегіони Латинської Америки є продуктом тривалої взаємодії цілої низки об'єктивних факторів: історико-економічного, етнічного, географічного, політичного. Історико-економічний чинник пов'язаний пе­редусім з характером колонізації. Різні райони Нового Світу освоювали іспанці та португальці в різні строки й ставили різні економічні цілі. Це залежало й від рівня розвитку країни. Наприклад, якщо на початку XVII століття на територіях сучасної Мексики й андських держав існувала розвинена культура феодалізму із сильним, впливовим дво­рянством і католицькою церквою, то на території сучасних країн Ла-Плати (Аргентина, Уругвай, Парагвай) і Бразилії не було нічого, крім невеличких військових поселень і патріархальних єзуїтських місій.

Що ж до соціального складу іспанців і португальців, які вирушили до Америки після її відкриття, то й тут є суттєві розбіжності між півднем і північчю. Вважається, що колонізація здійснювалася двома хвилями, різними за часом, соціальним станом і метою. Перша хвиля припадає на XVI століття й охоплює територію сучасних антильських країн, Мексики, Центральної Америки, Колумбії, андських держав; до складу завойовників належали, головним чином, збіднілі дворяни-ідальго, різні декласовані елементи, безліч священи­ків і ченців, яких вабило тільки прагнення наживи.

Друга хвиля колонізації була пізнішою за часом. Вона припадає на XVII століття і охоплює переважно південь континентусучасні Уругвай, Аргентину, Чилі, Бразилію. Тут переважає вже інший тип колоніста, котрий належав до більш демократичних, трудових верств, які склалися в результаті розкладу феодалізму й шукали в Америці не легкої наживи, а землі, можливості застосувати свою працю і комерційні здібності.

Етнічний фактор є більш складним. Необхідно враховува­ти різні для окремих регіонів етнічні, а отже, і культурні субстрати й суперстрати. Якщо в Мексиці, Центральній Аме­риці, андських країнах, деякою мірою в Колумбії іспанська культура в ході колонізації накладалася на значне надбання високорозвинених індіанських цивілізацій, взаємодіючи з ними і створюючи синтетичні форми, навіть сплави, то на півдні, в країнах Ла-Плати, у центральних районах Чилі й у Бразилії культурний процес проходив в умовах прак­тичної відсутності субстрату й значно більшої віддаленості від метрополії (не забуваймо, що прямі контакти, навіть із метрополією, здійснювалися через колоніальні центри, розташовані в Карибському басейні).

Так тривало досить довго. У подальшому (кінець XIX ст.), в епоху «імміграційної хвилі», в Аргентині та Уругваї виник значний європейський (переважно італій­ський) суперстрат — явище, яке не спостерігалося на півночі, зате наклало відбиток на характер культурного роз­витку цього району.

Іншим прикладом суперстратних етнічних впливів може бути африканський (негритянський) внесок у культуру й літературу антильських країн, передусім Куби й Гаїті, а також Бразилії.

Якщо говорити в цілому про роль етнічного фактора у формуванні латиноамериканських націй і їхніх культур, то всі країни Латинської Америки можуть бути розбиті на три великі групи. По-перше, нації, де досить сильні автохтонні, тобто місцеві індіанські елементи в царині культури: Мек­сика, Центральна Америка (крім Коста-Ріки) і особливо андські країни. Це так звана Індоамерика. По-друге, нації, де у сфері культури різною мірою проявляються африканські впливи, що створюють афроамериканську культуру: Гаїті, Куба, Пуерто-Ріко та інші острови Карибського моря, Бразилія, частково Венесуела й Колумбія (у двох останніх афроамериканський і мулатський етнічні елементи пред­ставлені менше). І, нарешті, нації, де переважає населення європейського походження: Аргентина, Уругвай, Коста-Ріка, Чилі; ці країни створюють свого роду Євроамерику. Що стосується етнічних вкраплень азійського походження, то вони порівняно невеликі, розсіяні по багатьох країнах, але особливо помітні в так званій Карибській Америці — регіоні, географічне положення якого між двома Америками, Євро­пою й Африкою зробило його місцем сутичок різних рас, цивілізацій, інтересів і поривань.

Індоамерика до сих пір зберігає генетичний зв'язок з доколумбовими американськими цивілізаціями, з яких головними вважаються цивілізації майя-кіче, інків, ацтеків, чибча-муїсків. Матеріальна культура американських індіан­ців була значною мірою насильницьки зруйнована, релігія, витіснена католицизмом шляхом євангелізації, а духовна культура ізольована у вузькій сфері побуту й родинного життя. Проте аборигенна культура не щезла, а той факт, що її носієм була значна частина корінного населення, зумовив вражаючу життєздатність індіанської традиції перед лицем культури завойовників. Більше того, мало місце взаємне проникнення цих культур. У п'яти основних країнах Індоамерики — Гватемалі, Мексиці, Еквадорі, Перу й Болівії, взятих разом- — індіанці й метиси, за деякими даними, становлять 87 % населення. Цей численний етнос, особливо ті його прошарки, які не зазнали впливу сучасної технічної цивілізації, зберігає особливе світовідчуття й етніч­ну психологію; їхнім матеріальним вираженням стає гро­мадська думка, твори літератури й мистецтва, об'єднані під назвою «індіанізм». Ця течія проявляється не лише в економіці, де виражається в збереженні та ідеалізації інді­анської общини як основи сільського господарства, а й також у внутрішній політиці, в літературі й мистецтві країн, де переважають індіанське й метисне населення.

Індіанська література Латинської Америки напрочуд багата і, звичайно, пов'язана з прогресивною революційною ідеологією. Одним із видатних ідейних провідників індіа-нізму був перуанський громадський діяч, письменник і публіцист Мануель Ґонсалес Прада (1848—1918 pp.). Індіан­ська тематика й елементи художньої практики, що дійшли до наших часів у залишках матеріальної культури доколум-бових цивілізацій і у виробах народних майстрів, знайшли широкий відбиток в образотворчому мистецтві, особливо в монументальному живописі, оформленні інтер'єрів, архі­тектурі. Особливо яскравий вплив індіанських мотивів та індіанської техніки дає себе знати у всесвітньо відомому монументальному живописі видатних представників латино­американського образотворчого мистецтва Дієґо Рівери (1886—1957 рр.) і Давіда Альваро Сікейроса (1898—1974 pp.), які зробили елементи художньої спадщини індіанців надбанням всесвітньої культури. Індіанські музичні форми також збереглися, й сьогодні професійні композитори звертаються до музичного фольклору, що не зазнав європей­ського впливу, намагаючись створити національну музику, засновану переважно на індіанських першоджерелах.

Поняття «Євроамерика» звичайно пов'язують із краї­нами, що мають найбільший відсоток населення, яке прибуло в різні часи з Європи. До них належать Аргентина, Уругвай, Чилі й Коста-Ріка, де нащадки вихідців із Європи й білі іммігранти становлять 80—90 % населення. Слід, проте, зауважити, що ці дані досить умовні. В епоху коло­ній і боротьби за незалежність усе біле населення поді­лялося на дві нерівноправні групи: правляча колоніальна еліта з метрополії і креоли-європейці, що народилися на землях Америки. Проте поняття «креол» передбачає певну частку метисації, культура ж креолів не може вважатися суто європейською.

Так званий «креолізм» можна порівняти з індіанізмом, але останній є значно ширшою течією. Креолізм також має загальнонаціональний характер, проте він зачіпає лише інтелектуальні прошарки білого населення, зосереджуючись насамперед у сфері мистецтва й літератури країн з пере­важно європейським населенням. На початковому етапі креолізм живився антиіспанськими настроями білої частини населення колоній. Пізніше під креолізмом почали розуміти художні явища («креольська література», «креольський живо­пис», «креольська музика» тощо), які намагалися вловити й відобразити «чисту» своєрідність латиноамериканського менталітету. Характерною рисою цієї етнічної течії був підвищений інтерес до місцевого пейзажу, людських типів, побуту й традицій рідної землі.

Музика Латинської Америки також виявляє особливі креольські форми, як у фольклорі, так і в царині про­фесійної творчості. Ці форми є найпоширенішими майже по всьому континентові (але «найчастіші» в країнах тради­ційного креолізму) і ведуть свій початок від європейської, головним чином іспанської та португальської музики, зане­сеної конкістадорами й першими переселенцями. Креоль­ська фольклорна музика, зберігаючи єдність художніх ознак у масштабі всього регіону, характеризується великою різно­манітністю місцевих форм. Складнішим є становище з креольським живописом, біля витоків якого стояли не іспанські, а іноземні майстри, насамперед французи та італійці.

Якщо стосовно іспансько-португальської спадщини ста­родавні культури Америки можна вважати субстратом, то африканський вклад, хронологічно пізніший, являє собою культурний суперстрат. Його вплив у сучасному духовному й культурному житті багатьох країн Латинської Америки досить вагомий. Нині найзначнішими країнами з великою часткою негритянсько-мулатського населення є Бразилія, Куба, Домініканська Республіка, Пуерто-Ріко, Ямайка. Цілком негритянською стала франкомовна Республіка Гаїті.

Через багатовікове рабство у африканців Америки зв'я­зок із прабатьківщиною зовсім урвався. В той же час в Америці, особливо на Антилах, культурні цінності в літе­ратурі, музиці, образотворчому мистецтві створювалися не­мов заново, що стало результатом злиття, а не перенесення старих культурних традицій Африки на новий грунт.

Іншою особливістю історичної долі африканської куль­тури в Латинській Америці було досить пізнє визнання її ролі в латиноамериканському культурному процесі. Тривалий час після завоювання незалежності в очах креольської верхівки більшості країн континенту (за винятком Гаїті, де з самого початку давав про себе знати негритянський націоналізм) усі культурні прояви афроамериканського населення вважалися відлуннями дикості й не заслуговували на увагу, хоча й були повсякденною реальністю значної частини негрів і мулатів. І афроамериканська культура, головним чином у вигляді фольклору й релігійних вірувань, жила лише на плантаціях і в міських нетрях.

У латиноамериканських французьких колоніях напередодні й після Другої світової війни сформувалася філософська та політична доктрина, вироблена дрібнобуржуазною негритян­ською інтелігенцією«негритюд». Вона склалася в резуль­таті поєднання зростаючої самосвідомості африканців з ірраціональними філософськими концепціями кінця мину­лого століття. Негритюд поєднував у собі протест проти білого расизму й колоніалізму з ідеєю реабілітації чорної раси. Започаткована як прогресивна й революційна течія, доктрина негритюду виродилася в концепцію культурного націоналізму, що допускає можливість расистського тлу­мачення.

Основні постулати негритюду про необхідність реабіліта­ції культурних цінностей негритянських народів, самобут­ність їхньої культури - - ще раніше мали поширення в антильських країнах і Бразилії, на Гаїті вони офіційно пропагувалися. Проте не слід змішувати ідеологію негри­тюду з тим реальним внеском, який зробили негри в культуру регіону. Великий вклад народів Африки в латино­американську культуру сьогодні є загальновизнаним фак­том. Африканська спадщина проявляється у фольклорі — музично-танцювальному, поетичному й релігійному, дедалі ширше проникає в професійне мистецтво більшості країн Карибської Америки й Бразилії.

У латиноамериканській поезії XX століття одним із найсамобутніших явищ став негризмпоетична школа, розквіт якої припадає на кінець 20-хпочаток 40-х років.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.