Томас присягається

Не знаю, як надовго я вкляк від жаху над тілом любої матері. Я спробував підняти її і побачив, що груди її пронизані тією самою шпагою, яка все ще була у мене в руці.

Тоді я зрозумів усе. Це зробив іспанець! Я зустрів його, коли він поспішав подалі від місця злочину. Дізнавшись, чий я син, він намагався убити мене з ненависті чи з якоїсь іншої причини. І я тримав цього диявола в своїх руках і випустив його, не помстившись тільки через те, що мені забаглося набрати квітучого глоду для своєї дівчини!

Коли я все це усвідомив, сльози гіркоти, каяття і відчаю хлинули з моїх очей. Я обернувся і, як божевільний, кинувся бігти до будинку.

Я зустрів батька і мого брата Джефрі біля воріт — вони саме поверталися верхи з ринку. Мабуть, їх перелякало моє обличчя, бо обидва закричали водночас:

— Що таке? Що сталося?

Я ледве спромігся на слова і прохрипів:

— Там, біля підніжжя пагорба, лежить наша мати. Її убив іспанець на ім’я Хуан де Гарсіа.

Почувши мої слова, батько побілів так, наче у нього зупинилося серце. Глухий стогін вирвався з його грудей. Проте він утримався в сідлі і, схиливши до мене бліде, як у мерця, обличчя, запитав:

— Де іспанець? Ти убив його?

— Ні, батьку… Я зустрівся з ним випадково у парку. Коли він дізнався, як мене звуть, він хотів убити мене, але я побив його дрючком і відняв у нього шпагу.

— Ну, а потім?

— А потім я його упустив, бо не знав, що він зробив з моєю матір’ю. Я все розкажу вам опісля…

— Ти… ти відпустив його?! Ти відпустив Хуана де Гарсіа? Прокляття Боже на твою голову, сину!

— Не проклинайте мене, батьку, я вже й сам себе прокляв у душі. Завертайте краще коней і швидше скачіть до Ярмуту, бо він подався туди години дві тому. Там стоїть його корабель. Може, ви встигнете його захопити, поки він не відплив.

Не кажучи більше ні слова, батько із братом швидко розвернули коней і щезли в мороці.

Дорогою вони мчали як навіжені. Коні у них були добрі, і через півтори години скаженої гонитви вони дісталися Ярмута. Але стерв’ятник вже відлетів. Слідом за ним вони кинулися до порту і дізналися, що зовсім недавно він відплив на човні до свого корабля, який стояв на рейді на якорі, заздалегідь піднявши всі вітрила. Узявши іспанця на борт, корабель негайно відплив і щез у пітьмі. Тоді мій батько оголосив, що заплатить двісті золотих тому, хто захопить убивцю, і два кораблі кинулися за ним наздогінці. Але вони не встигли його перехопити. Задовго до світанку іспанський корабель вийшов у відкрите море і пропав з очей.

Тим часом я скликав усіх слуг і робітників і розповів про те, що сталося. Потім, прихопивши ліхтарі, бо стало вже зовсім темно, ми попрямували до чагарів, де лежало тіло моєї матері. Я йшов попереду, бо слуги боялися. Я теж боявся, сам не знаю чого. Взагалі незбагненно, чому мати, яка так ніжно любила мене за життя, тепер після смерті вселяла мені такий жах? Проте, коли ми прийшли на місце і коли я побачив у темряві двоє очей, що світилися, і почув тріск суччя, я трохи не впав від страху, хоча й знав, що це може бути або лисиця, або який-небудь бродячий пес, привернутий запахом смерті.

арешті я наблизився до матері і гукнув слуг. Ми поклали її тіло на двері, зняті для цього з петель, і так востаннє моя мати повернулася додому.

Ця стежина назавжди залишиться для мене проклятим місцем. Відтоді, як моя мати загинула від руки свого двоюрідного брата Хуана де Гарсіа, спливло сімдесят з гаком років; я зістарівся і чого тільки не набачився в своєму житті, але все одно і дотепер я не наважуюся ходити цією стежкою сам, особливо поночі.

Отак ми дійшли з нашою тяжкою ношею до будинку, де жінки, ридаючи, узялися споряджати небіжчицю в останню путь. Мені довелося боротися не тільки із власним відчаєм, але й піклуватися про свою сестру Мері; за неї я боявся найбільше. Здавалося, що вона збожеволіє від жаху і горя, але зрештою вона впала в якесь заціпеніння, а я спустився донизу розпитувати слуг, що сиділи в кухні довкола вогнища.

Вони сповістили, що приблизно за годину д того, як я зустрівся з іспанцем, вони бачили на стежині пишно вдягненого незнайомця. Він прив’язав свого коня серед кущів ожини на вершині пагорба, якийсь час постояв, наче вистежуючи, поки моя мати вийшла з дому, а потім покрадьки пішов за нею. Один із робітників працював у саду і чув крики, проте не звернув на це уваги. Він вирішив, що там кохається якась парочка із Бангі, що затіяла звичну метушню в кущах. Воістину того дня мені здавалося, що уся наша околиця перетворилася на притулок для дурнів, серед яких найтупішим бевзем був я. Ця думка відтоді не раз випірнала з моєї свідомості, але вже за інших обставин.

Але настав ранок, і разом з ним повернулися з Ярмута мій батько і брат. Вони прискакали на чужих конях, бо своїх загнали. Услід за ними ополудні дійшла звістка, що кораблі, котрі відпливли на пошуки іспанця, через шторм повернулися в порт, так і не побачивши судна.

Нічого не приховуючи, я розповів батькові геть-чисто все про мій поєдинок з убивцею і витримав новий напад батьківського гніву за те, що, знаючи про страх моєї матері перед якимось іспанцем, не послухався голосу розуму й упустив убивцю заради залицянь до дівчини. Брат мій Джефрі теж не висловив ані найменшого співчуття. Адже дівчина подобалася і йому також, отож його неабияк розсердило те, що моя розмова з Лілі не була безрезультатною. Але про цю причину своєї неприязні брат промовчав. І останньою краплею, що переповнила чашу, була поява сквайра Бозарда, котрий приїхав разом з іншими сусідами висловити батькові співчуття в його горі. Але він не втерпів і тут же заявив, що мої змовини з Лілі сталися проти його волі, що він цього не потерпить і що коли я впадатиму за нею, їхній давній приязні з батьком настане кінець.

Удари сипалися з усіх боків. Смерть улюбленої матері, туга за коханою, з якою мене розлучили, муки совісті через те, що я випустив іспанця з рук, гнів батька і злість брата — все разом звалилося на мене. Воістину ці дні були такі безпросвітно гіркі, що в тому віці, коли ганьба і горе сприймаються найгостріше, я мріяв тільки про одне — лягти в могилу поряд з матір’ю. Єдине, що мене підтримало тоді, це записка від Лілі, передана з її вірною служницею. В ній Лілі запевняла мене в своїй ніжній любові і благала не занепадати духом.

Похорон був для мене болісним. Не в змозі стримати своє горе, батько розридався, а моя сестра Мері знепритомніла і впала мені на руки. Майже всі в церкві плакали, бо хоч моя мати і була чужоземкою, але всі любили її за чулість і добре серце.

Коли все було скінчено, ми зібралися у вітальні. Батько сидів згорьований, занурений у безвихідну скорботу, а поряд із ним — мій брат Джефрі. Батько знову почав обсипати мене найдошкульнішими докорами за те, що я упустив убивцю, коли сам Бог віддав його в мої руки.

— Ви забуваєте, батьку, він же залицявся до дівчини, — уїдливо зауважив Джефрі. — А це для нього, вочевидь, було куди важливіше, ніж порятунок матері. Ну що ж, зате він одразу вполював двох зайців: дозволив убивці втекти, хоча й знав, що наша мати найбільше боялася появи іспанця, і заразом посварив нас із Бозардом, нашим добрим сусідом, якому чомусь вельми не сподобалося оте женихання.

— Так, ти маєш рацію, — озвався батько. — Кров матері на твоїх руках, Томасе!

Я відчув, що більше не в змозі стерпіти такої наруги.

— Усе це брехня! — вигукнув я. — І я це повторю навіть рідному батькові. Брехня! Цей мерзотник убив нашу матір до того, як я його зустрів. Він уже повертався в Ярмут до свого корабля і лише випадково збився з дороги. Чому ж ви говорите, що кров матері на моїх руках? Що ж до мого залицяння до Лілі Бозард, то це вже моя справа, братику, а не твоя, хоча тобі, звичайно, хотілося б, щоб усе було інакше! А ви, батьку, чому ви не сказали мені передніше, що боїтеся якогось іспанця? Я чув тільки якісь натяки і не звернув на них уваги, бо думав про інше. А зараз слухайте, що я вам скажу. Нехай переслідує мене прокляття Боже, поки я не знайду вбивцю. Я ще молодий, зате сильний і спритний. З першою ж оказією я вирушу до Іспанії і вистежуватиму його доти, доки не прикінчу або не дізнаюся, що він уже мертвий. Якщо ви дасте грошей, щоб допомогти мені у пошуках, — добре; якщо ні — обійдуся і без них. Але перед Богом і перед нещасною душею моєї матері я присягаюся, що здійсню помсту, а коли порушу свою клятву, то нехай мені випаде ще страшніша смерть, а ім’я моє назавжди буде зганьблене на цім світі! Батько подивився на мене схвально.

— Якщо ти зважився на це, Томасе, то про гроші нехай у тебе голова не болить, — сказав він. — Я б зробив це й сам, бо кров можна змити тільки кров’ю, але сили мої вже не ті. А потім мене дуже добре знають в Іспанії, і Святе судилище мене відразу знайде. Тож їдь, сину, і нехай буде з тобою моє благословення! Ти повинен це зробити будь-що, бо наш ворог вислизнув з твоєї провини.

— Атож, він повинен їхати, — підтакнув мій брат Джефрі.

— Ти це говориш тільки тому, що радий зайняти моє місце поряд із дівчиною! Що ж, спробуй, якщо совість тобі дозволяє! Але пам’ятай — підлість за моєю спиною не доведе тебе до добра!

— Дівчина дістанеться тому, хто зуміє її завоювати, — зухвало відповів Джефрі.

— Серце дівчини вже завойоване, братику. Ти можеш купити її у батька, але ніколи не отримаєш її прихильності, а це — незавидна здобич!

— Годі! — втрутився батько. — Ще тіло матері не охололо, а ви базікаєте про дівчат. Послухайте мене! Я розкажу вам про вашу матір і про іспанця. Раніше я мовчав, але тепер ви маєте знати усе.

І батько розповів:

“Коли я був юнаком, мені довелося з волі батька поїхати до Іспанії. Я потрапив до монастиря в Севільї, проте ченці і чернече життя не припали мені до душі, і я звідти втік. Рік я перебивався як міг, бо після втечі з монастиря боявся повернутися до Англії. Втім, жилося не так уже й погано, здобував я гроші різними випадковими заробітками, але переважно — соромно зізнатися! — азартними іграми, в яких мені завжди таланило. І ось одного разу вночі за гральним столом я зустрів Хуана де Гарсіа. Це його справжнє ім’я.

У ті часи де Гарсіа вже був гультяєм і розпусником, хоча був ще зовсім молодий. Але, ніде правди діти, був з біса вродливий і належав до знатного роду. Сталося так, що він виграв у мене в кості і, будучи в чудовому настрої, запросив до будинку своєї тітки, знатної севільської вдови. У неї була єдина дочка, і це й була ваша майбутня мати. Я дізнався, що дівчина, Луїса де Гарсіа, заручена зі своїм двоюрідним братом, хоча й не з власної волі, бо контракт про це був підписаний тоді, коли їй ледве виповнилося вісім років. Проте союз цей вважався законним і непорушним, оскільки в Іспанії такі заручини розглядаються мало не як освячені церквою. Жінки, зв’язані подібним словом, зазвичай не відчувають до своїх обранців жодної приязні, і так було з юною Луїсою. Правду кажучи, вона просто ненавиділа і боялася Хуана де Гарсіа, хоча він, я гадаю, по-своєму любив її. Під різними приводами вона добилася від Хуана згоди відкласти весілля доти, доки їй не виповниться двадцять років. Але що холоднішою вона ставала, то більше він палахкотів бажанням заволодіти нею, а заразом і її вельми значними статками. Подібно до всіх іспанців, він був шалений і пристрасний і, як усі безпутні гравці, завжди потребував грошей.

Скажу, не вдаючись у подробиці, що з першої ж зустрічі я і ваша мати покохали одне одного, і єдиним нашим бажанням стало зустрічатися якомога частіше. Це нам було неважко, бо мати Луїси теж боялася і недолюблювала свого племінника, і хотіла позбутися такого зятя. Скінчилося все це тим, що я відкрився в своїй любові, і ми тайкома змовилися тікати до Англії. Проте чутки про це дійшли до Хуана де Гарсіа, який мав у будинку своїх вивідачів і був ревнивий і мстивий, як справжній іспанець.

Спочатку він спробував позбутися суперника, викликавши мене на дуель, проте обставини примусили нас розійтися, навіть не оголивши шпаг. Згодом він заплатив найманим убивцям, щоб вони упоралися зі мною, коли я вийду вночі на вулицю. Але у мене під плащем була кольчуга, об яку зламалися кинджали бандитів, і я сам заколов одного з них. Двічі зазнавши невдачі, де Гарсіа, проте, не заспокоївся. Із дуеллю і вбивством не вийшло, отже залишався ще один найнадійніший засіб. Уже й не знаю, як він довідався про деякі подробиці мого життя, зокрема, про те, що я втік із монастиря, але з таким козирем на руках йому залишалося тільки видати мене Святому судилищу як єретика і віровідступника. Отож він так і зробив.

Це сталося напередодні того дня, коли ми мали сісти на корабель і відплисти з Іспанії. Луїса, її мати і я сиділи в їхньому севільському будинку, аж раптом до кімнати увірвалися шестеро людей із каптурами на головах і без жодного слова схопили мене. Коли я запитав, чого вони хочуть, вони замість відповіді ткнули мені в обличчя розп’яття. Я відразу зрозумів, у чому суть. Жінки відсахнулися, захлинаючись риданнями. Потім мене таємно доставили в башту Святого судилища.

Я не розповідатиму про те, чого мені довелося скуштувати. Двічі мене катували на дибі, потім припікали розжареним залізом, тричі батожили канчуками і весь час годували такими помиями, які у нас в Англії ніхто б не запропонував і собаці. А коли моя “злочинна” втеча з монастиря та інші так звані “святотатства” були остаточно доведені, мене засудили до смерті на вогнищі.

І ось, коли після цілого року тортур і жахів я вже втратив останню надію і приготувався до смерті, несподівано прийшов порятунок. Увечері останнього дня (на ранок мене повинні були спалити живцем на вогнищі) до темниці, де я лежав знесилений на соломі, заявився мій головний мучитель. Він обійняв мене і сказав, щоб я кріпився, бо церква зглянулася на мою молодість і вирішила повернути мені свободу. Спочатку я нестямно розреготався, вважаючи, що це було тільки новим випробуванням, і не повірив жодному слову. Лише коли з мене зняли лахміття, одягнули в пристойний одяг і вивели опівночі за ворота в’язниці, я увірував, що Бог здійснив це чудо. Змучений і вражений, стояв я біля воріт, не знаючи, куди мені бігти, аж тут до мене наблизилася закутана в чорний плащ жінка і прошепотіла: “Ходи за мною! ” То була ваша мати. З хвалькуватого базікання Хуана де Гарсіа вона дізналася про мою долю і поклала собі мене врятувати. Тричі всі плани її зазнавали краху, але, нарешті, при допомозі спритного посередника золото зробило те, в чому мені відмовило правосуддя і милосердя. За моє життя і свободу їй довелося заплатити неймовірну суму.

Тієї ж ночі ми повінчалися і втекли до Кадіса. Проте мати Луїси не змогла поїхати слідом за нами, бо на той час була хвора і не вставала з ліжка. Отож заради мене ваша кохана матінка кинула все, що залишалося від її посагу після викупу, сплаченого за моє життя, і полишила назавжди свою сім’ю і батьківщину — отака дивовижна любов жінки!

Усе було підготовлено напередодні. У Кадісі стояв на якорі англійський корабель з Брістоля, “Мері”, за проїзд на якому було вже заплачено. Проте штормовий вітер затримав нас у порту. Він був такий шквальний, що, попри бажання нас врятувати, капітан не наважувався вивести “Мері” у відкрите море. Ми провели в гавані два дні і ще одну ніч, страхаючись усього на світі, а все ж таки щасливі нашою любов’ю. І боялися ми не без підстав. Той, хто запроторив мене до в’язниці, здійняв тривогу, запевняючи всіх, що я втік за допомогою диявола, і мене шукали по всьому узбережжю. Окрім того, виявивши, що його наречена зникла, Хуан де Гарсіа здогадався, що ми сховалися разом. Загострене ненавистю і ревнощами чуття допомогло йому простежити наш шлях крок за кроком, і врешті-решт він нас знайшов.

На ранок третього дня лютий вітер ущух, якір підняли і “Мері” рушила в путь. Але коли матроси приготувалися підняти вітрила, до борту підійшов човен із двома десятками солдатів. Ще два човни поспішали за першим. З човна капітану наказали кинути якір, бо за велінням Святого судилища корабель має бути затриманий і обшуканий. Випадково я з’явився на палубі і вже збирався спуститися в трюм, щоб сховатися, аж тут хтось у човні схопився на ноги і закричав, що я і є той єретик, якого вони шукають. У цій людині я відразу упізнав Хуана де Гарсіа,

Напевно, капітан видав би мене, злякавшись, що його корабель затримають, а його самого з усією командою запроторять до в’язниці. Але я у відчаї зірвав з себе одяг і, оголивши страшні рани, що вкривали все моє тіло, закричав до матросів: “Англійці, невже ви віддасте свого земляка цим чужоземним дияволам? Погляньте, що вони зі мною зробили! ” І я показав на ще не загоєні шрами від розжарених щипців. “Якщо ви мене видасте, ви приречете мене на ще страшніші тортури, бо я буду спалений живцем! Згляньтеся хоч над моєю юною дружиною, якщо вам не жаль мене! А якщо у ваших серцях немає жалощів, дайте мені шпагу, щоб я міг померти і врятуватися від тортур! ”

І тоді один з матросів, уродженець Саутуолда, що знав мого батька, вигукнув: “Присягаюся Богом, я за тебе, Вінгфілде! Якщо їм потрібен ти і твоя кохана, їм доведеться спочатку вбити мене! ” Услід за ним і решта матросів закричала: “Якщо вам потрібен хтось із нас, ану, суньтеся сюди! Візьміть його самі! Нумо, кляті мучителі! ”

Дивлячись на матросів, і капітан прийшов до тями. Нічого не відповівши іспанцям, він наказав половині команди якнайшвидше підняти вітрила, а решті в цей час бути напоготові, щоб скинути солдатів, якщо ті полізуть на палубу.

Але тим часом підійшли ще два човни і учепилися баграми за борт корабля. Якийсь іспанець майже видерся на палубу, і я упізнав у ньому одного зі священиків інквізиції, який допитував мене під час тортур. Шаленство охопило мене, коли я пригадав, як цей диявол стояв і напучував моїх мучителів як слід постаратися в ім’я Бога. Вихопивши лук у моряка з Саутуолда, я натягнув тятиву і вистрелив. Я не промахнувся, Томасе, бо вмію, як і ти, скористатися луком. Іспанець полетів у море із влучною англійською стрілою в грудях.

Після цього ніхто вже не насмілювався піднятися на борт: іспанці тільки стріляли по нас, і їм удалося поранити одного. Капітан наказав нам сховатися за фальшбортом, бо вітрила вже напнулися. І тоді Хуан де Гарсіа підвівся на повен зріст і обсипав прокляттями мене і мою дружину.

“Ви від мене все одно не втечете! — волав він, пересипаючи свою мову жахливою лайкою. — Навіть якщо мені доведеться чекати бозна-скільки років, я все одно помщуся вам! А ти, Луїсо де Гарсіа, пам’ятай: де б ти не сховалася, я знайду тебе, і коли ми зустрінемося, тобі доведеться піти за мною, бо ця мить стане для тебе останньою! ”

Але ми вже пливли до Англії, і човни невдовзі сховалися за кормою.

— Ну от, дітки, — завершив розповідь батько, — тепер ви знаєте, що сталося зі мною змолоду і як я одружився з вашою матір’ю, яку сьогодні поховав. Хуан де Гарсіа дотримав свого слова.

— А все-таки дивно, — промовив Джефрі, — що після стількох років він убив нашу матір. Адже, за вашими словами, він був колись у неї закоханий. Справді, жоден лиходій не зробив би такого!

— Дивуватися тут нічому, — відповів батько. — Ми не знаємо, про що вони говорили, перш ніж він її заколов. Зрозуміло тільки одне: коли він крикнув Томасу, що хотів би дізнатися, скільки правди в прогнозах, він мав на увазі якісь слова вашої матері. І потім — колись де Гарсіа заприсягнувся, що або вона піде за ним, або він її уб’є. Твоя мати була ще дуже вродлива, Джефрі, і, може, він запропонував їй вибір — утекти з ним або померти. Решту ви знаєте…

Батько затулив обличчя руками і вибухнув невтішним риданням.

— Чому ж ви не розповіли нам цього раніше, батьку? — запитав я, коли вже спромігся щось сказати. — Нині на землі було б одним негідником менше і мені б не довелося лаштуватися в далеку путь.

Я тоді навіть не уявляв, яким далеким виявиться цей мій шлях!