Друга зустріч

Хтось може подумати, що. за такого життя я зовсім забув про мету свого приїзду до Севільї. Але це не так. Щойно влаштувавшись у будинку Андреса де Фонсеки, я почав якомога обережніше розпитувати про де Гарсіа, проте без щонайменших результатів. Отож я переконався, що у мене досить слабкі шанси відшукати де Гарсіа в Севільї. Правда, він говорив у Ярмуті, що буцімто збирався саме сюди, проте його корабель не з’являвся ні в Кадісі, ні на Гвадалквівірі, та й узагалі людина, що вчинила вбивство в Англії, навряд чи стане розповідати про те, куди вона дійсно прямує. Проте я уперто продовжував пошуки.

Колишній будинок моєї матері і бабусі давно згорів, жили вони самотньо, і через двадцять з гаком років у Севільї про них усі забули. Мені пощастило знайти лише одну убогу стареньку, яка колись була служницею моєї бабусі і знала мою матір. У той час, коли моя мати втекла до Англії, стара була десь в іншому місці, проте я все ж таки отримав від неї певні відомості. Про те, що я онук її колишньої пані, я їй, зрозуміло, не сказав.

Як мені вдалося з’ясувати, після втечі моїх батьків до Англії де Гарсіа почав переслідувати мою бабусю, а свою тітку, усілякими позовами та іншими способами. Цей негідник довів її до повного розорення і після цього кинув помирати з голоду. Про убогість, в якій вона доживала свої дні, можна судити хоча б із того, що її поховали в могилі для бідняків. Стара служниця ще повідала мені, нібито де Гарсіа невдовзі вчинив якийсь злочин і змушений був переховуватися, але що це за злочин, вона не пам’ятала, оскільки відтоді спливло років п’ятнадцять.

Про все це я дізнався на четвертий місяць перебування в Севільї. Розповідь старої мене, звичайно, зацікавила, але пошукам моїм анітрохи не допомогла.

Днів через п’ять після цієї розмови, повертаючись уночі до себе додому, я розминувся на порозі патіо з молодою стрункою жінкою під густою вуаллю. В очі кинулося, що вона ридала так нестримно, що аж тіло здригалося. Подібні сцени для мене вже були звичні, бо більшість наших клієнток мали всі підстави гірко плакати, отож я пройшов повз неї мовчки. Але коли я увійшов до кімнати, то розповів старому про свою зустріч і запитав, хто ця пані.

— Ох, племіннику! — похитав головою Фонсека, який завжди називав мене так, а останнім часом взагалі ставитися до мене так, немов я і справді був його родичем. — Скажу тобі, це важкий випадок! Але ти її не знаєш, — вона не із грошовитих. Бідолашна із знатної сім’ї, пішла в черниці, аж тут з’являється жевжик, таємно зустрічається з нею в монастирі, обіцяє одружитися, якщо вона погодиться з ним утекти, влаштовує якусь комедію вінчання, як вона розказує, і все таке інше. Тепер він накивав п’ятами, а вона чекає дитину. Але найстрашніше те, що коли вона потрапить у лапи до інквізиції, її чекає страхітлива, повільна смерть — нещасну замурують у монастирську стіну. Вона прийшла порадитися і принесла замість платні свої срібні дрібнички.

— І ви їх узяли?

— Атож. Я завжди беру платню. Але я відшкодував їх вагу золотом. А потім я підказав їй, де вона зможе сховатися від попів і перечекати, поки не скінчиться полювання на неї. Єдине, чого я не зробив, так це не сказав, що її коханець — найостанніший із мерзотників, що будь-коли з’являлися на вулицях Севільї. Але який сенс? Вона однаково його більше не побачить. Тс-с-с! Здається, прийшла герцогиня. Це астрологічний варіант. Де гороскопи і жезл? Ага. А кришталева куля? Спасибі. Тепер прикрути лампу, дай мені он ту книгу і щезни!

Я підкорився і ледь не зіткнувся з опасистою донною, яка у супроводі дуеньї боязко пробиралася темним коридором, щоб дізнатися про майбутнє із зірок і заплатити за це чимало золотих песо. Її вигляд так мене насмішив, що я на якийсь час забув про ту черницю і її прикрощі.

Днів зо два потому я йшов опівночі околицею міста. З’являтися тут в такий час вельми небезпечно, проте у мене було термінове доручення від мого господаря. До того ж я був озброєний: при мені була та сама шпага, що я її відняв у де Гарсіа і якою була вбита моя бідолашна мати. На той час я вже добре володів цією зброєю, бо брав уроки фехтування.

Отож я йшов неквапно, розмірковуючи про своє дивне життя, таке несхоже на те, що минало в долині Уейвні, і про багато інших речей. Я думав про Лілі, про те, що її переслідує мій братик Джефрі, примушуючи вийти за нього заміж, і про те, чи зуміє вона встояти перед його нахабством і волею свого батька.

Ніч була чудова — я пам’ятаю її досі. Ті, хто знають Севілью, можуть підтвердити, що немає нічого чарівнішого від такої серпневої ночі, коли над старовинним містом сяє місяць, відбиваючись у широких водах Гвадалквівіру.

Поки я отак милувався місяцем коло парапету, знизу по сходинках піднявся якийсь чоловік і зник у темряві вулиці. Спочатку я не звернув на це уваги, але коли до мене долинули голоси, то озирнувся і побачив, що чоловік розмовляє з жінкою. Очевидно, це було любовне побачення. Подібні речі завжди цікаві, особливо для молодих, тому я мимоволі став спостерігати.

Невдовзі я переконався, що коханці не виявляли одне до одного ніякої ніжності, особливо чоловік. Він увесь час відсторонявся і відступав назад, немов поспішав до човна, на якому, мабуть, приплив. Мене це здивувало, бо навіть на відстані і при світлі місяця я роздивився, яка гарна його кохана. Обличчя чоловіка я не бачив; ширококрисий капелюх затуляв його повністю.

Поступово вони наблизилися настільки, що я розчув окремі слова. Кавалер все так само задкував, а жінка ступала за ним і благала:

— Ні, не вірю, ти не покинеш мене! Ти ж одружився, присягався, обіцяв… Невже у тебе стане совісті кинути мене після цього? Я відмовилася заради тебе від усього! Мені загрожує небезпека. Адже я…

Тут вона перейшла на шепіт, і я не розчув останніх слів.

— Мила моя! — заговорив чоловік. — Я обожнюю тебе, але ми маємо на якийсь час розлучитися. Не нарікай, Ізабелло, ти й так мені багато чим зобов’язана. Я витягнув тебе із кам’яниці, я навчив тебе жити і любити. З твоїми чеснотами і красою ти, звичайно, зумієш отримати користь з цієї науки. Я не можу тобі дати грошей, бо у мене немає зайвих, але я дав тобі досвід, який вартує більше, аніж гроші. Серце мені крається з розпуки, бо нам доведеться на якийсь час розлучитися. Але, як то кажуть:

Там, де сонце яскравіше, поцілунки найпалкіші!..

— А я, поки…

Але тут чоловік знову стишив голос, і більше я нічого не зміг розібрати.

Коли він заговорив, мене охопив трем з голови до ніг. Ця сцена сама по собі була досить драматичною, але не це схвилювало мене, а голос, цей голос! Він нагадав мені… ні, я, мабуть, збожеволів!

— О, не будь таким жорстоким! — вигукнула жінка. — Невже ти полишиш мене саму, знаючи, в якому я стані і яка небезпека мені загрожує? Благаю, візьми мене з собою, Хуане!

З цими словами вона ухопила його за руку і пригорнулася до нього. Чоловік досить грубо відштовхнув її, але тут ширококрисий капелюх упав на землю, і місяць висвітлив його обличчя. Це був Хуан де Гарсіа власною персоною!

Помилитися я не міг. Те ж саме жорстоке, порізане зморшками обличчя, шрам на високому лобі, тонкогубий лукавий рот, гостра борідка. Доля знову звела нас, і тепер або я його уб’ю, або він уб’є мене.

Виступивши наперед, я оголив шпагу і зупинився просто перед ним.

— Що таке? — аж сахнувся він. — Схоже, у тебе, голубко, є охоронець? Що треба вам, сеньйоре?

— Хуан де Гарсіа, я з’явився, щоб помститися за вбиту жінку. Може, ви пам’ятаєте берег річки, далеко звідси, в Англії, де ви зустріли одну знайому вам пані і залишили її мертвою? Якщо ви забули, то пригадайте хоча б цю шпагу, якою я вас уб’ю!

І з цими словами я змахнув над головою шпагою, що колись належала йому.

— Господи! Той самий англійський юнак…

— Так, я Томас Вінґфілд, який оддухопелив вас і зв’язав. Тепер я хочу довершити те, що почав тоді. Захищайтеся, Хуане де Гарсіа, інакше я заколю вас на місці!

Коли де Гарсіа це почув, він одразу став схожий на зацькованого вовка. Я бачив, що він не хоче битися, і не з боягузтва, треба віддати йому належне, а із забобону. Як я дізнався згодом, він боявся зі мною битися, бо вважав, що йому судилося померти від моєї руки. Саме тому він і намагався убити мене, коли зустрівся зі мною вперше.

— Дуель має свої закони, сеньйоре, — галантно вклонився де Гарсіа. — Битися без секундантів, та ще й у присутності жінки? Якщо ви вважаєте, що я вас чимось образив, хоч я насправді не розумію, про що йдеться, і не знаю вашого імені, я зустрінуся з вами десь-інде.

Отак відтягуючи час, він озирався, намагаючись знайти шлях до відступу. Але я увірвав його слова:

— Я волію зустрітися з вами зараз. Захищайтеся, або я вас заколю!

Тоді він оголив свою шпагу, і ми зійшлися.

Сутичка була відчайдушною. Брязкіт сталі наповнив тиху вулицю. Іскри так і сипалися від клинків. Спочатку перевага була на стороні де Гарсіа, бо лють засліплювала мене, але поступово я опанував себе і почав битися упевненіше. Я прагнув його убити, і я знав, що уб’ю його, якщо нам ніщо не перешкодить. Він був більш майстерним фехтувальником, ніж я. Але на моєму боці були справедливість і молодість.

Поволі, крок за кроком, я тіснив його, і що упевненіші і небезпечніші ставали мої випади, то безладніше він захищався. Я вже двічі поранив його, один раз в обличчя, і притиснув спиною до проходу, що спускався до річки. Він більше не нападав, тільки захищався. І цієї миті, коли перемога була вже в моїх руках, сталася прикра несподіванка. Жінка, яка досі зі страхом спостерігала за нами, побачила, що її зрадливому коханцю загрожує смертельна небезпека, і вчепилася в мене ззаду, як кішка, відчайдушно благаючи про допомогу!

І тут де Гарсіа встиг скористатися своєю перевагою: зробивши підлий випад, він майже проткнув моє праве плече. Тепер мені довелося захищати своє життя.

Крики жінки привернули увагу стражників, вони несподівано з’явилися з-за рогу, свистками закликаючи підмогу. Побачивши їх, де Гарсіа швидко побіг до річки. Жінка теж кудись зникла, і я залишився сам — один.

Варта наближалася. Капітан із ліхтарем уже намірився схопити мене. Руків’ям шпаги я ударив по ліхтарю, він упав на бруківку, розбився і запалав, як багаття.

Але я кинувся бігти, бо мені зовсім не кортіло опинитися перед міським судом за нічну бійку. Але рятуючись від варти, я зовсім забув, що і ворог мій теж утік!

Троє стражників погналися було за мною, проте вони були надто огрядні і невдовзі підупали на силі: пробігши з півмилі, я від них звільнився. Зупинившись, щоб перевести подих, я тільки тут згадав про де Гарсіа. Де його тепер шукати?

Гірко було думати, що помста була така близька, і я знову схибив.

Діставшись, нарешті, до будинку, я вирішив звіритися моєму господарю дону Андресу. Дотепер я йому про цю справу не розповідав, бо вважав, що краще діяти на власний розсуд, і він нічого не знав про моє минуле. Але зараз я пішов просто до нього. Виявилося, що Фонсека ліг спати і просив його не турбувати, бо нездужав… Отож я сяк-так перев’язав рану і теж улігся, вельми невдоволений собою і своїм невезінням.

Уранці я зайшов до кімнати господаря. Він не вставав з ліжка через раптові болі, що означали початок хвороби, яка звела його в могилу. Коли я став готувати йому ліки, він завважив, що я погано володію правою рукою, і запитав, що сталося.

— Чи вистачить у вас терпіння вислухати мою історію? — запитав я. — Мені потрібна ваша допомога.

— Ага, типовий випадок, лікар не може зцілитися сам? Кажи, племіннику, я слухаю.

Тоді я розповів йому все не приховуючи нічого: про знайомство матері й батька, про своє дитинство, про те, як де Гарсіа убив мою матір, і про те, як я присягнувся йому помститися. На додачу я описав усе, що трапилося минулої ночі, коли мій ворог вислизнув від мене. Поки я говорив, Фонсека, закутаний в ошатний халат, сидів у ліжку, спираючись підборіддям на коліна, і пильно втупився в мене своїми проникливими очима. Але поки я не замовк, він не вимовив жодного слова.

— Ну й дурило ж ти, племіннику! — заговорив він, нарешті. — Зазвичай молодики грішать недоречною відвертістю, а ти поплатився через надмірну обережність. Через цю ж дурну потайність ти нічого не розповів мені раніше і упустив найкращий шанс. Хіба ти не знаєш, що я не раз допомагав у подібних справах абсолютно чужим людям і ніколи не видавав їхніх секретів? Чому ж ти не порадився зі мною?

— Не знаю, — пробурмотів я. — Мені хотілося спочатку спробувати самому…

— Погорда до добра не доводить! А зараз слухай мене, племіннику. Якби я дізнався про це місяць тому, де Гарсіа був би зараз уже мертвий. Він сконав би найжалюгіднішою смертю, і не від твоєї руки, а від руки закону. Я знайомий з цією людиною з дня його народження і знаю про нього цілком достатньо, щоб двічі його повісити. Для цього мені варто було тільки заговорити. Більше того. Я знав твою матір, мій хлопчику, і тепер-то я розумію, чому твоє обличчя відразу здалося мені знайомим: ти на неї дуже схожий. Адже це я підкупив стражників інквізиції, щоб вони випустили твого батька, хоча його самого я так і не бачив. І втечу до Англії підготував теж я. Що стосується де Гарсіа, то я разів п’ять тримав його в своїх руках, і кожного разу він прикривався іншим ім’ям. Одного разу він сам заявився до мене як клієнт, але я не схотів поганити рук і не взявся за ту мерзоту, яку він мені пропонував. Де Гарсіа — найбрудніший з усіх відомих мені негідників Севільї. Але водночас — найрозумніший і дуже мстивий. Він загрузнув у гріхах, і на совісті у нього не одна занапащена душа. Але всі його лиходійства не дали йому нічого: він і досі залишився жалюгідним пройдисвітом і живе здирством або коштом якоїсь обдуреної жінки. Подай мені мої книги он із тієї скрині, і я тобі розкажу, хто такий твій де Гарсіа.

Я передав йому кілька важких томів. Сторінки томів були поцятковані шифрованими записами.

— Це мої нотатки, — зауважив Фонсека. — Прочитати їх не зможе ніхто, окрім мене. Ага, ось воно. Дай мені третій том і знайди двісті першу сторінку.

Я поклав розгорнуту книгу перед ним на ліжко, і він почав читати незрозумілі позначки з такою легкістю, немов це були звичайні букви.

— Де Гарсіа, Хуан. Так, зріст, зовнішність, сім’я, фальшиві імена і так далі. Ось його історія, слухай!

Далі йшли записи на двох сторінках, густо списаних тайнописом. Розшифровуючи його мимохідь, Фонсека почав читати.

Запис був лаконічний, але я нічого подібного не чув ні до, ні після. Тут було зібрано все: всі вади і злочини, які тільки може вчинити людина в гонитві за насолодою і золотом і заради вдоволення своїх пристрастей і мстивої ненависті.

У цьому чорному списку було два вбивства: удар ножем у спину супернику і отруєння коханки. Але, окрім того, тут були перелічені й інші речі, дуже ганебні, щоб про них писати.

— Звичайно, мої нотатки далеко не повні, — спокійно констатував дон Андрес, — він скоїв куди більше. Але те, що тут записане, я знаю напевно, і одне з цих убивств можна довести, коли його схоплять. Стривай, дай мені чорнило! Треба доповнити цей запис.

І він приписав знизу:

“У травні 1517 року вищезазначений де Гарсіа відплив до Англії нібито з метою торгівлі і там, в дитчингемській парафії графства Норфолк убив Луїсу Вінґфілд, в дівоцтві Луїсу де Гарсіа, свою кузину, з якою був раніше заручений. Приблизно у вересні того ж року при імітації шлюбу він спокусив, а потім кинув донну Ізабеллу із знатного роду Сигуенса, колишню черницю з монастиря нашого міста”.

— Не може бути! — вигукнув я. — Невже де Гарсіа кинув оту дівчину, що позавчора приходила до вас уночі за порадою?

— Атож, племіннику. Ти сам чув, як вона благала його минулої ночі. Якби я знав позавчора те, що знаю сьогодні, цей мерзотник уже був би надійно запроторений до темниці. Але, можливо, ще не пізно. Хоч я й хворий, а зроблю що можу. Полиш це на мене, хлопче. Скажи посильному, щоб був напоготові. Сьогодні увечері я дізнаюся про все, що можна буде з’ясувати.

Уночі Фонсека послав за мною.

— Я дещо довідався, — сказав він. — Я навіть підняв на ноги судових винюхувачів — уперше за багато років. Зараз вони полюють на де Гарсіа, як собаки-людожери на збіглого каторжника. Але поки що про нього нічого не чутно. Він зник безслідно. Цієї ночі я відправив лист у Кадіс, бо він, мабуть, спустився униз річкою. Але дещо я все-таки довідався. Сеньйору Ізабеллу захопила варта. У ній упізнали черницю, що втекла з монастиря, і передали її в руки інквізиції. Себто коли її провина буде доведена, на неї чекає смерть.

— Невже їй не можна допомогти?

— Пізно. Якби вона мене послухалася, їй би зараз ніщо не загрожувало.

— Але можна з нею хоч якось зв’язатися?

— Ні. Двадцять років тому ще можна було щось зробити, але тепер інквізиція стала суворішою і непідкупнішою. Золото там безсиле. Більше ми її не побачимо і нічого про неї не почуємо аж до її смертної години. Якщо вона схоче поговорити зі мною перед смертю, можливо, їй нададуть таку милість, проте я в цьому сумніваюся. Втім, не схоже, щоб вона цього хотіла. Якби ж то їй удалося приховати свій стан! Але надії мало. Не дивися так сумно, племіннику, церква вимагає жертв. Може, для неї буде краще померти одразу, аніж скніти довгі роки, похованою живцем у монастирі. Адже вмирають тільки раз! Хай її кров упаде на голову Хуана де Гарсіа!

І я відповів:

— Амінь.