Чому Томас Вінґфілд розповідає свою історію

ДОЧКА МОНТЕСУМИ

Розділ І

ЧОМУ ТОМАС ВІНҐФІЛД РОЗПОВІДАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ

“Хвала Богу, що подарував нам перемогу! Сила Іспанії зламана, кораблі її потонули або втекли, морська безодня поглинула сотні і тисячі її моряків і солдатів, і тепер моя Англія може зітхнути вільно. Вони йшли, щоб підкорити нас, щоб катувати нас і спалювати живцем на багаттях, вони йшли, щоб зробити з нами, вільними англійцями, те ж саме, що Кортес зробив з індіанцями Анауаку. У наших синів вони хотіли відняти свободу, а в наших дочок — честь; наші душі вони хотіли віддати попам, а наші тіла і все наше надбання — Папі Римському і своєму імператору! Але Бог відповів їм бурею, а Дрейк відповів їм кулями. Вони щезли, і разом з ними зникла слава Іспанії.

Я, Томас Вінґфілд, почув про це сьогодні, в четвер, набангійській базарній площі, куди приїхав, щоб поговорити з людьми і продати яблука — ті, що вціліли в моєму саду після страшних штормових вітрів, які геть обчухрали нинішнього року майже всі дерева.

Усілякі чутки доходили до мене і раніше, але сьогодні в Бангі я зустрів чоловіка на ім’я Юнг, з роду ярмутських Юнгів, який сам брав участь на ярмутському кораблі у битві при Гравеліні, де іспанців погнали далі, на північ, доти, доки вони не загинули в Шотландському морі.

Кажуть, що мале породжує велике, але тут сталося навпаки: велике спородило мале. Ці славетні події спонукали мене, Томаса Вінґфілда з Лоджа, парафіянина дитчингемської парафії графства Норфолк, узятися на схилі віку за перо і папір, попри глибоку старість і те, що недовго вже мені ряст топтати.

Десять років тому, 1578 року, коли наша вельмишановна королева Єлизавета була проїздом у тутешніх краях, її величність побажала побачити мене в Норіджі. Того дня вона сказала, що розповіді про мене дійшли й до неї, і забажала почути щось цікаве з мого життя, вірніше — з тієї пори, коли я жив з-поміж індіанців саме тоді, коли Кортес впокорював їхню країну Анауак, відому нині під ім’ям Мексика. Але щойно я розпочав оповідь, як її величності вже час було вирушати у Коссей на оленячі лови. Прощаючись, королева зажадала, щоб я виклав свою історію на папері, щоб вона могла її прочитати, і додала, що, коли ця історія справдить надії, які на неї покладають, вона подарує мені титул баронета і я закінчу свої дні сером Томасом Вінґфілдом. На це я відповів, що ніколи не вмів доладу поратися з такими речами, як перо і папір, проте докладу всіх зусиль, щоб веління її величності виконати. Потім я насмілився подарувати їй великий смарагд, один із тих, що колись прикрашали шию дочки Монтесуми, а до неї — багатьох інших принцес. Побачивши цей смарагд, очі її величності спалахнули так яскраво, як і сам коштовний камінь, бо наша королева полюбляє подібні дрібнички. Напевно, якби я цього запрагнув, я міг би укласти з нею угоду і тут же дістати свій титул в обмін на смарагд, але я багато років був вождем могутнього племені і нині не бажав ставати чиїм би то не було слугою. Тому я просто поцілував королівську руку, яка так міцно стиснула коштовний камінь, що аж кісточки їй побіліли, попрощався і того ж дня повернувся до себе додому в долину Уейвні.

Однак я не забув побажання королеви і давно вже збирався викласти на папері історію свого життя, доки моє життя і моя історія тривають. Для мене, щодо цього людини недосвідченої, завдання це справді нелегке. Та чи личить мені страхатися труднощів, коли вже близько час вічного супокою? Я побачив таке, чого не бачив жоден англієць і про що варто розповісти.

Життя моє було незвичайне. Скільки разів, коли, здавалося, смерть дивилася у вічі і порятунку не було, провидіння рятувало мене, можливо, тільки для того, щоб люди дізналися про мою історію і мали собі з неї науку, бо все, чого я зазнав і побачив, свідчить про одну непоборну істину: зло ніколи не дає добра, зло породжує тільки зло і врешті-решт звалюється на голову того, хто його чинить, стосується те якоїсь окремої людини чи цілого народу.

Пригадайте хоча б долю Кортеса, цього відомого завойовника! Я його знав за тих часів, коли він мав майже безмежну владу, а років сорок тому, як мені розповідали, славетний Кортес помер в Іспанії в немилості і злиднях. Отож-бо! І ще я чув, що сина Кортеса дона Мартіна катували саме в тому місті, яке його батько з такою нечуваною жорстокістю завойовував для іспанців. Усе це в пориві відчаю напророкувала Кортесу найулюбленіша з його подруг Маліналь, — іспанці її називали Мариною, — коли Кортес покинув її і віддав за дружину дону Хуану Харамільо, забувши про все, що їх поєднало, і про те, що вона не раз рятувала від неминучої смерті і його, і солдатів.

А пригадаймо долю самої Марини! Вона кохала свого Кортеса, або Малінцина, як його почали завдяки їй називати індіанці, і заради нього зрадила свою батьківщину. Якби не Марина, іспанці ніколи б не оволоділи Теночтітланом, або, як його нині називають, Мехіко. Задля своєї любові вона пожертвувала честю, але що вона отримала натомість? Що доброго дало їй скоєне зло? Як нагороду за все, коли краса Марини зблякла, її віддали за дружину іншому, менш знатному вельможі, точнісінько так, як продають біднішому господарю худобину, що відслужила своє.

Згадаймо також долю такого могутнього народу, як народ Анауаку. Він чинив зло в ім’я добра; в жертву своїм кровожерним богам він приносив тисячі людських життів, сподіваючись, що боги пошлють йому мир, благоденство і багатство повік-віки. Але чим відповів їм істинний Бог? Замість багатства він послав спустошення, замість миру — іспанський меч, а замість благоденства — горе, тортури і рабство. І все це — внаслідок того, що вони приносили своїх дітей на вівтарі Уїцилопочтлі і Тескатліпоки.

Або візьмемо самих іспанців. В ім’я чого вони чинили таке, що й не снилося язичникам-ацтекам? В ім’я Христа вони щокроку плюндрували всі його заповіді. Я дуже старий і навряд чи доживу до того, щоб життя відповіло на мої запитання. Але вже й сьогодні я знаю відповідь. Зрозуміло, що всі лиходійства іспанців впадуть на їхні голови, і вже тепер я бачу цей найпихатіший у світі народ знеславленим, збезчещеним і розореним, жалюгідним замірком, у якого немає нічого, крім славетного минулого. Те, що Дрейк почав недавно під Гравеліном, Бог свого часу завершить повсюдно. Від могутності Іспанії не залишиться й сліду, імперія іспанців зникне, як зникла імперія Монтесуми.

Так вершаться події визначні, про які знають усі, і так само було в житті такої непомітної людини, як я, Томас Вінґфілд. Воістину небеса були милосердні до мене: вони дали мені змогу розкаятися в гріхах, які обернулися проти мене самого, бо я привласнив собі право Всемогутнього і вже вважав себе знаряддям помсти в його правиці! То була справедлива кара! Усвідомлюючи це, я й наважився написати історію свого життя, щоб вона слугувала наукою іншим.

Як я вже казав, думка ця зріла в моїй голові упродовж тривалого часу, хоча, правду кажучи, вперше заронила її королева. Але лише тепер, коли я напевне знаю, яка доля спіткала “Непереможну армаду”, ця думка дала, нарешті, паросток. Та чи принесе вона плід — хто зна! Бо події останніх днів неабияк схвилювали мене і перенесли в часи моєї юності, сповненої пристрастей, битв і неймовірних пригод, коли я змагався проти тих-таки іспанців за себе, за Куаутемока і за народ отомі. Давненько я не згадував про це, і зараз ті роки знов оживають переді мною. У мене таке відчуття, ніби те, що я пережив колись, і було моїм справжнім життям, а все інше — лише сон, мара. Із немолодими людьми таке буває.

З вікна кімнати, де я пишу, видно мирну долину Уейвні. За річкою ген аж до овиду — землі, порослі золотистим дроком, оддалі видніються руїни замку і червоні дахи Бангі, що скупчилися навколо дзвіниці церкви Святої Марії, а на обрії зеленіють королівські гаї Стоува і поля флікстонського абатства. На правому стрімкому березі річки шелестять діброви Іршема, а низинним лівим берегом, немов строкаті плями, бродять отари Беклса і Лоустофта, а позаду трав’янистими схилами пагорба, який за старих часів називали Графським виноградником, заліг терасами мій парк і фруктовий сад. Усе це тут, але нині у мене таке відчуття, немов нічого цього не існує. Замість долини Уейвні я бачу долину Теночтітлана, замість узгір’їв Стоува — засніжені схили вулканів Істаксиуатля і Попокатепетля, замість шпилю Іршема і дзвіниць Бангі, Дитчингема і Беклса переді мною височать жертовні піраміди, осяяні священним полум’ям, а там, де на мирних луках пасуться отари, я бачу вершників Кортеса, що рвуться в бій. Усе повернулося до мене. Все, що було життям. Решта — сон.

Я знову відчуваю себе молодим, і тепер, якщо доля буде до мене прихильна, я спробую розповісти історію свого життя, перш ніж полишу земну юдоль і порину у вічний спокій на сільському цвинтарі.

Я давно вже почав свою оповідь, але поки ще була жива моя люба дружина, що полишила мене зовсім недавно, минулого Різдва, завершити її я все одно б не зміг. Щиро кажучи, моя дружина любила мене так, як, я гадаю, мало кого любили. Мені поталанило. Але в моєму минулому було багато такого, що затьмарювало її любов і викликало ревнощі, а саме — до мертвих. Утім, ці почуття випогоджувалися в її благородній душі в найщиріше і повне прощення. Серце моєї дружини краяло інше таємне горе, і я це знав, хоча сама вона ніколи нічого не говорила.

У нас народилася лише одна дитина, та й та померла немовлям. Скільки дружина не благала Бога послати їй ще дитину, всі благання її лишалися марними, і я, згадуючи слова Отомі, мав дуже великий сумнів у тому, що ці благання допоможуть. Але дружина моя знала, що колись за океаном у мене були діти від іншої жінки, яких я любив і яких завжди любитиму до скону, хоча всі вони померли багато років тому, і це краяло їй душу. Вона могла вибачити, що я був одружений з іншою, але те, що ця жінка народила мені дітей, які були все ще дорогі моєму серцю, — цього вона, навіть усе простивши, забути не могла, бо сама була бездітна.

Я чоловік і не можу збагнути до решти її туги. Та й хто збагне любляче жіноче серце? Але було саме так. Якось ми навіть посварилися через це, посварилися вперше і востаннє.

Трапилося це другого року по нашім весіллі, через кілька днів після того, як ми поховали на дитчингемському цвинтарі наше дитя. Якось уночі, коли я спав поруч із дружиною, мені приснився дивовижно яскравий сон. Мені снилося, що довкола мене зібралися всі мої сини, усі четверо, і найстарший тримав на руках мого первістка, немовля, що померло під час великої облоги. Вони прийшли до мене, як частенько приходили в ті часи, коли я правив народом отомі в Місті Сосен, вони говорили зі мною, обдаровували мене квітами і цілували мені руки. Я милувався їхньою снагою і красою, і гордість переповнювала моє серце. Уві сні мені здавалося, ніби я нарешті позбувся великого горя, ніби я знову зустрів моїх коханих діток, яких колись втратив. Та ба! Що може бути жорстокішим за пробудження? Сновидіння, ніби глузуючи з нас, воскрешають мертвих, повертають нам тих, хто дорогий, а потім тануть і залишають нас в іще більшій скорботі.

Так от, мені примарилося подібне, й уві сні я розмовляв зі своїми дітьми, голублячи їх, поки, нарешті, не прокинувся. І тоді, відчувши весь біль утрати, я гірко заридав. Уже світало. Проміння серпневого сонця заглядало у вікно, а я все ще лежав знеможений і плакав. Оточений примарами сну, я повторював крізь сльози імена тих, кого вже ніколи не побачу. Я сподівався, що дружина моя спить, але вона прокинулася і чула, як я розмовляв з небіжчиками уві сні. І хоча я вимовляв деякі слова мовою отомі, решту я проказував англійською, а знаючи імена моїх дітей, дружина все зрозуміла. Раптом вона зіскочила з ліжка і стала переді мною. Очі її пломеніли таким гнівом, якого я зроду не бачив. Але і цього разу він майже в одну мить перемінився на сльози.

— Що з тобою, люба моя? — запитав я здивовано.

— Гадаєш, мені легко чути оте з твоїх вуст? — сказала вона у відповідь. — На тому не край, що я пожертвувала заради тебе своєю молодістю і була вірна тобі навіть тоді, коли геть усі вважали тебе загиблим! Про те, як ти сам беріг мені вірність, тобі краще знати. Але хіба я хоч колись дорікнула тобі, хоча ти забув мене й одружився на дикунці?

— Ні, моя мила. Але ж і я ніколи тебе не забував, — ти це чудово знаєш. Мене тільки дивує, що ти ревнуєш до тієї, якої давно вже немає!

— Хіба до мертвих ревнують? Можна боротися з живими, але як подолати любов, яку смерть зробила зразком досконалості, а отже — безсмертною? Саме це я тобі прощаю, бо можу позмагатися з тією жінкою. Адже ти був моїм до неї і залишився моїм опісля. Але діти, діти — це інша річ! Діти були тільки її і твоїми. І я знаю, що ти любив їх живих, любиш їх мертвих і любитимеш їх вічно, якщо тільки зустрінешся з ними на тому світі. А я вже знеможена. Я постаріла за ті двадцять з гаком років, поки чекала тебе, і тепер я вже не подарую тобі інших дітей. Я принесла тобі одного, але Бог прибрав його, мабуть, щоб я не була надто щаслива. Ти навіть імені його не згадав з-поміж тих інших дивних імен! Моя бідолашна крихітка була для тебе надто малою!..

Тут вона залилася слізьми, а я визнав за краще промовчати, бо справді між тими дітьми і цією дитиною була велика різниця: усі мої сини, за винятком первістка, померли майже юнаками, тоді як наше немовля не прожило і двох місяців.

Так от, коли королева вперше подала мені ідею написати історію мого життя, я відразу пригадав про цю сварку зі своєю коханою дружиною. Я не міг написати правду, бо мені довелося б умовчати про ту, яка також була моєю дружиною, про Отомі, дочку Монтесуми, принцесу народу отомі, і про дітей, яких вона мені народила. І от я поклав тоді зовсім не братися за перо бо, хоч ми майже не говорили про це упродовж прожитих разом років, я знав, що моя Лілі нічого не забула, і ревнощі її, досить тонкі і причаєні, не тільки не згасали з часом, а, навпаки, зростали. Написати ж про все так, щоб дружина моя нічого не знала, я не міг, бо до останніх днів вона стежила за кожним моїм кроком і, здається, навіть читала мої думки.

Отак ми і старілися разом, і роки спливали собі потихеньку. Ми рідко згадували про той шмат життя, коли втратили одне одного, і про те, що тоді сталося. Але все добігає свого кінця. Моя дружина померла раптово уві сні на вісімдесят сьомому році життя. Я поховав її із глибокою тугою, проте скорбота моя не була невтішною, бо я знав, що скоро зустрінуся і з нею, і з усіма, кого колись так любив.

Там, на небесах, чекають на мене моя мати, і сестра, і мої сини; там чекає мене мій друг Куаутемок, останній імператор ацтеків, і багато інших соратників по зброї, що випередили мене; і там же, хоча вона в цьому сумнівалася, зустріне мене моя прекрасна, горда Отомі. На небесах, яких я сподіваюся досягти, всі гріхи моєї юності і помилки зрілого віку поринуть у забуття. Кажуть, що там немає ні заміжніх, ні одружених, і це дуже добре, бо інакше я просто не уявляю, як ужилися б між собою обидві мої дружини, горда дочка Монтесуми і ніжна дочка англійського сквайра.

Але — час уже й почати мою історію.