Міжнародно-правові питання громадянства 1 страница

12.1. Громадянство та його значення для міжнародного права

Основу правового статусу індивіда утворюють правовідносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.

У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони хибують на певну неповноту, а іноді й супе­речливість.

Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься така дефініція громадянства: «Громадянство — це стій­кий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означає підпорядку­вання даної особи суверенній владі відповідної держави незалежно від свого місцезнаходження... Громадянство — це юридична на­лежність тієї чи іншої особи до державно організованого суспіль­ства. Громадянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордоном він не переривається».

Щодо такого формулювання громадянства виникає низка пи­тань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий суверенній владі держави своєї громадянської належності, тому що, перебуваючи як іноземець на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспільства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.

Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про грома­дянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке форму­лювання громадянства України, що визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала на неповноцінність, тому що при її буквальному розумінні й реалізації, громадянин України по своїй волі не вправі був вийти із громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи й держави.

Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, дуже спрощене формулювання грома­дянства: «Громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, який знаходить свій вираз у їх взаємних правах і обов'язках».

Тому найбільш оптимальним формулюванням громадянства є таке: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними ви­никають взаємні права і обов'язки.

На нашу думку, у цьому формулюванні містяться усі найважли­віші ознаки громадянства:

— громадянство — це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти пов'язані юридичними правами та обов'язками);

— юридичні права і обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства мають взаємний характер: держава вправі ви­магати від особи поваги і дотримання своїх законів, але вод­ночас зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй території, так і за її межами; особа ж, усвою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але й сама зобов'язана додержуватися її законів;

— громадянство — це політичний зв'язок особи і держави, тому що передбачає певний ступінь участі особи в управлінні спра­вами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.;

— сталість такого зв 'язку передбачає наявність потенційної мож­ливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).

Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як гро­мадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах щодо управління суспільством і державою, активного користування своїми правами і сумлінного виконання обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави.

Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадян­ство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства, відповідно до законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі обидві такі держави звичайно не визнають належність даного індивіда до громадянства іншої дер­жави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, перебуваючи у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які вчинив у межах території іншої держави як її громадянин. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвій­ного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити.

У Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою визнавалася можливість подвійного громадян­ства, що виникає на підставі міжнародних угод, які укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства в громадян України.

Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо грома­дянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то в правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то в правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо вста­новлено також подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб — статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство — це юридична належність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, дер­жавами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте відповідно до сучасних критеріїв для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і перебувають в ній тимчасово.

У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадянство» використовується термін «підданство», причому як цілком рівнозначний. На наш погляд, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:

— по-перше, є інститутом монархічної держави і означає політико-правовий зв'язок підданого з монархом;

— по-друге, такий правовий зв'язок характеризується не вза­ємним і рівнообов'язковим, як при громадянстві, а одно­стороннім характером: підданий має перед монархом тільки обов'язки, а монарх щодо індивіда має тільки права;

— по-третє, в історичній ретроспективі інститут підданства передував виникненню інституту громадянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних революцій.

Слід враховувати, що в деяких сучасних монархіях інститут підданства, там, де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британ­ське підданство від ЗО липня 1948 року (п. 2 статті 1 частини 1) зазначалося: «вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те ж саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління використовується поняття гро­мадянства.

Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який перебуває в будь-який час на території конкретної держави.

Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази належності до громадянства даної конкретної держави. В Україні документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів на­лежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його осо­бистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання.

Особа з подвійним або множинним громадянством (біпат­рид) — це особа, яка має доказ належності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом є паспорти гро­мадянина двох або декількох держав. У такому разі іноді виникає необхідність визначення ефективного громадянства, що особливо важливо в колізійному праві за участю таких осіб у цивільно- правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цивіль­них, сімейних, трудових та ін.).

Іноземний громадянин — це особа, яка знаходиться на терито­рії конкретної держави і не є її громадянином, але має докази на­лежності до громадянства іншої держави. Таким доказом є паспорт громадянина (підданого) іноземної держави.

Особливу увагу слід приділити вживанню терміна «іноземці», використовуваного в законодавстві багатьох держав. Згідно зі стат­тею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства — особи, які не належать до грома­дянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін має збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави.

Слід зазначити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «іноземець», під яким має на увазі особу, що не перебуває в громадянстві України і є гро­мадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто фактично іноземний громадянин, так і термін «особа без громадянства», під яким має на увазі особу, яку жодна держава відповідно до свого за­конодавства не вважає своїм громадянином, тобто апатрид.

На наш погляд, таке використання термінів не є вдалим, і при­водить до плутанини.

Національне законодавство багатьох держав розрізняє декіль­ка категорій іноземців: що постійно проживають на території держави; що перебувають (які знаходяться) тимчасово в державі; тих, що мають дипломатичний імунітет; біженців та ін. Правове становище кожної з категорій має свої особливості.

Так, наприклад, відповідно до статті 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:

— пролсивання на території України на законних підставах —

проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій націо­нальний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статусу біженця чи притулок в Україні;

— безперервне проживання на території України — прожи­вання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у при­ватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службові відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання ін­ституту громадянства, а також його міжнародно-правова регла­ментація, надає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, при­близно однорідними за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.

Отже, можна виділити такі групи субінститутів законодав­ства про громадянство:

Загальні положення (субінститути).

1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.

2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне грома­дянство.

3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю грома­дянства.

Належність до громадянства або визнання громадянства.

4. Визначення поняття належності до громадянства та її най­простіші форми.

5. Визнання громадянства.

6. Особливі форми визначення належності до громадянства в різних країнах.

Набуття громадянства, його способи і умови.

7. Визначення (закріплення) підстав та інших загальних умов набуття громадянства.

8. Прийняття у громадянство, його реєстрація й оптація.

9. Відновлення в громадянстві.

Припинення громадянства.

10. Підстави (види) припинення громадянства.

11. Вихід із громадянства.

12. Втрата і позбавлення громадянства.

Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадян­ство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження — охоплюють не тільки суміжні інститути сімей­ного, цивільного, конституційного й адміністративного законо­давства конкретних держав, але й знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.

12.2. Способи набуття громадянства

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадян­ства:

— філіація;

— натуралізація (іноді йменована укоріненням);

— оптація і трансферт;

— змішана система набуття громадянства.

Ці способи не суперечать п. 1 статті 1 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серпня 1961 року, відповідно до якого «дер­жава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території та інакше не мала б громадянства. Таке громадянство надається:

а) при народженні, на підставі закону, або

б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересованою особою або від її імені відповідно до закону держави».

Виходячи із цих положень, у національному законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття грома­дянства України:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— внаслідок прийняття в громадянство;

— внаслідок поновлення в громадянстві;

— внаслідок усиновлення;

— внаслідок установлення над дитиною опіки або піклування;

— внаслідок установлення над особою, визнаною судом недіє­здатною, піклування;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини;

Філіація (від лат. filius — син) — набуття громадянства за наро­дженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів:

— громадянство за принципом «права ґрунту» (jus soli) озна­чає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення. Принцип «права ґрунту», який ще назива­ють територіальним принципом, застосовується в основному в країнах Латинської Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цього регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприклад, дитина, яка народилася від громадян України в Аргентині, нарівні з українським громадянством одержить і аргентинське громадянство (у такий спосіб виникає подвій­не громадянство), у той час як дитина, яка народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто за межами території Аргентини, визнається іноземцем. Водночас слід враховувати, що принцип «права ґрунту» у чистому вигляді не застосову­ється ніде;

— громадянство запринципом «правакрові» (jussangvinium) —

тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Існує дві концепції «права крові». Перша з них заснована на принципі «єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чоловіка. Її значення полягає в тому, що при розрізненні громадянства батьків дитина наслідує громадянство батька, і лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері. Друга концепція заснована на рівноправності батьків, і відповідно до неї дитина при різному громадянстві батьків одержує грома­дянство батька або матері.

В Україні діє принцип «правакрові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року дитина, батьки якої до моменту її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, народилася вона на території України чи поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виникнути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про гро­мадянство різних держав. Зокрема, це належить до випадків, коли батьки дитини є громадянами різних держав. В Україні ця проблема вирішується на підставі положень статті 7 згаданого Закону. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Причому Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні модифі­кації цього принципу. Так:

особа, яка народилася на території України від осіб без грома­дянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

— особа, яка народилася за межами України від осіб без грома­дянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадяни­ном України;

— новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України (стаття 7 Закону України від 18 січня 2001 року).

Стосовно останньої підстави слід зазначити, що в разі відсутності відомостей про батьків знайдена на території нашої держави дитина (наприклад, знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 15 Закону використовував форму­лювання «якаперебуває на території України» замість «народжена на території України», що цілком відповідає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серпня 1961 року, яка встановила, що «знайда, який перебуває на території держави, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, вважається народженим на цій території від батьків, які мають громадянство цієї держави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Конвенції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами певної держа­ви, коли визначення громадянства вважається дуже важким: «на­родження на судні або на повітряному кораблі вважається таким, що має місце на території тієї держави, під прапором якої це судно плаває, або на території тієї держави, у якій цей повітряний кора­бель зареєстрований...»

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення належності до громадянства. Належність до гро­мадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються (які є) громадянами даної держави або такими, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі й держав СНД, норми про належність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з народженням, по суті, не відрізняється від визнання дитини громадянином держа­ви, тобто належним до громадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану за наявності в дитини «права крові» або «права ґрунту»). Але, по-перше, таке визнання відбувається щодня й щогодинно і не обумовлене вступом у силу закону про громадянство. Належність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії проживаючих за кордоном) установлюється саме на дату набрання чинності законом про громадянство. По-друге, вирішення питання про громадянство дитини не є безумовним: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип ґрунту») і т.п. У цілому, це досить велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особливий субінститут. Тому визнання громадянства або належність до громадянства у зв'язку з народженням можна і практично зручніше розглядати не серед спо­собів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не зазначаючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (нащадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінститутів є ви­знання громадянства країни або права на його набуття за особами, які перебувають за кордоном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до набрання законом чинності і т.п.).

Визначаючи належність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі й держав СНД, передбачають лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини населення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, але мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом Укра­їни «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина ко­лишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадя­нами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2 — з 13 ли­стопада 1991 року, а у пункті 3 — з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Натуралізація (укорінення) — це надання громадянства іноземцю за його заявою, Її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин за умови відмови від іноземного громадян­ства або апатрид можуть одержати громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалися умови, відповідно до яких звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш три­валого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови одержання громадянства. Вони звичайно стосуються пев­ного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу законів США особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території США не менше п'яти років після одержання за­конного дозволу на проживання в США, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосовно до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

Відповідно до статті 19 Закону Російської Федерації «Про грома­дянство РФ» у редакції від 17 червня 1993 року дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотати про одержання громадянства Російської федерації, незалежно від походження, соціального стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою одержання гро­мадянства Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних громадян і осіб без громадян­ства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими законом Російської Федерації, договором Російської Федерації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на те­риторії Російської Федерації вважається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації на навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують одержання громадянства Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування в громадянстві колишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дити­ни, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень у галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що становлять інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Ро­сійській Федерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; д) одержання прибутку на території Російської Федерації; е) перебування в минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.

В Україні, відповідно до статті 9 Закону «Про громадянство України», іноземні громадяни або особи без громадянства можуть за їх клопотаннями одержати громадянство України.

Умовами одержання громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів Укра­їни;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або непере- бування в іноземному громадянстві (для осіб, які були гро­мадянами держав, міжнародні договори України, за якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповно­важеними органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про одержання ними громадянства України, протягом року з моменту одержання ними громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держа­ви підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вони доведуть, що не є громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких перед­бачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами гро­мадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з гро­мадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надан­ня їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;