Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Територія у міжнародному праві






13.1. Поняття і види територій

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території.

У широкому розумінні слова під територією в міжнародному праві визнають різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнарод­ному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» викорис­товуються як критерій для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнародників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони все ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристи­ку, визначення її основної належності відповідно до міжнародно- правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим використовується у вигляді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просто­рову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів — відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території пе­реважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовища проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнарод­ному праві відіграє важливу роль із позицій її належності або не- належності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій:

а) державну;

б) міжнародну.

Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно перебуває під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його над­ра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, виняткові економічні зони і континенталь­ний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються те­риторіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим між­народним режимом — демілітаризовані й нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла тощо.

13.2. Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної те­риторії. Але найбільш вдалою вважається така: державною тери­торією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія є об'єктом права власності, а з іншого — вона визначає просторову межу державної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територія є не тільки матеріальною базою й екологічним середовищем існування народу, але і матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належ­них йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно- правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави безпосередньо пов'язане з державним суверенітетом і є одним з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верхо­венство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй те­риторії діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет — це дуже складне і комплексне поняття, що має системотвірні характеристики. При практичній реалізації він виявляється у вигляді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

— право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Між­народного пакту про громадянські та політичні права і Між­народного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року);

— визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу дер­жавної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні про­вадитися винятково згідно з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручан­ня ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим подальшим затвердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територі­альні спори повинні вирішуватися винятково мирними спо­собами шляхом переговорів згідно зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами;

— право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини;

— виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у зако­нодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах;

— невтручання у внутрішні справи держави з боку інших дер­жав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юри­дичних осіб;

— визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, за­стосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в порушення міжнародного права;

— наявність невід'ємного права держави всіма наявними закон­ними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

— право держави на застосування всіх законних способів влад­ного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнарод­ними угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території;

— виняткове право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній її території відпо­відних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і надра держави не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обме­жуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків дер­жави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрис­дикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену ціле­спрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними звичаями (наприклад, у межах приналежної зони та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забороняє зловжи­вання територіальним верховенством. Такими зловживаннями вва­жаються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенесення морського, річкового і повітряного за­бруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму,


розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави та ін.

Державна територія складається із сухопутної, водної і по­вітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в межах держав­них кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезна­ходження.

Водна територія держави містить у собі водні простори, що зна­ходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря ви­значеної висоти і містить весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно до­ступних для геологічного вивчення й освоєння.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території до-

кладніше.,

Прийнято вважати, що сухопутна територія містить всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Бу­динки і споруди, що спираються на ґрунт або проникають усередину його, розглядаються як належність території, і все, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме роз­ташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Кон­венції ООН з морського права 1982 року, — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час припливу (ч. 1 статті 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови однаковою мірою з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках на­явність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для визначення ширини територіальних вод. При розміщенні острова поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визна­чення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року у зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова 1

Кіркхольм). Відповідно до чинного в Україні законодавства, остро­ви, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у ^ Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і кон­тинентальний шельф. \


Анклав — частина території однієї держави, що оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і не має морського бе­рега. Анклав є невід'ємною частиною території тієї держави, якій належить. На цей час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кампіоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і навпаки — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландах, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східні Піренеї і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення досту­пу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території та її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухо­путною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається як напіванклав, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Ка- лінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної території держа­ви також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центра земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є винятковою власністю народу України і надаються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі по­рушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стаття 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що перебувають у рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять ко­рисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід при­родні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але й ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Право­вий режим підземних вод визначається також і Водним кодексом України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в колишньому СРСР, в цей час воно розташоване на території Узбекистану (Кара­калпакія) та Казахстану); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку дорівнює подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюються один або декілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6).

Територіальне море (раніше — територіальні води) у п. 1 стат­ті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який прилягає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль і відміряється від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідною лінією розуміється лінія найбільшого від­ливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу (стаття 5). У разі відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від берегової смуги. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря використовується звер­нена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста або близько до неї є ланцюг остро­вів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

Згідно зі статтею 5 зазначеного вище Закону України «Про держав­ний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, які належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географіч­ні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина те­риторіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а в разі відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопут­ною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, яка відокремлює державну територію від космічного простору, що є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У за­конодавстві України це питання також не врегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізу­валася останніми десятиліттями й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично не­можливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до якої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті розміщені мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (най­ближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання якої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим повітряного простору держави установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польо­ти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання є предметом регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопутною тери­торією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної території.

Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному пра­ві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташо­ваних у закордонних державах, територію торгових суден у відкри­тому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плаваючою», «літаючою», «космічною» та іншими територіями. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до території власної держави; відносною деякі автори вважають, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт гро­мадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтра­лізовані території.

Демілітаризована територія — це така частина держав­ної території, відносно якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, певних видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (до­говорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами частин територій (районів) тієї або іншої держави або стосовно самостійних політико-територіальних одиниць;

б) стосовно держави в цілому як способу міжнародного примусу, покарання за агресивну війну;

в) стосовно певних просторових сфер, що не знаходяться під державним суверенітетом і якими можуть користуватися в мирних цілях усі держави.

У своєму обсязі демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних вій­ськових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утри­мання збройних сил, крім поліцейських, а також заборону ввезення і провезення військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зводиться до заборони використання даної території у військових-цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких тери­торіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встанов­лений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що перебуває під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї у зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтра­лізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встанов­лення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання як театру воєнних дій або як бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на дер­жаву зобов'язання бути нейтральною в процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може бути Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між СІЛА і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтралітет означає такий міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого вона зобов'язується у випадку війни не вступати в неї з боку будь-якої во­юючої держави, не надавати воюючим безпосередню допомогу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види постійного нейтра­літету:

а) договірний (гарантований) — нейтралітет, який закріп­люється в багатосторонніх міжнародних договорах або деклараціях (наприклад, декларацією держав — учасниць Віденського конгресу від 20 листопада 1815 року був визна­ний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, який був підтверджений Версальським договором 1919 року);

б) декларативний (негарантований) — нейтралітет, який заявляється в односторонньому порядку, звичайно шляхом нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним консти­туційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року заявила про свій постійний нейтралітет).

Відомі випадки скасування постійного нейтралітету. Напри­клад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лондонськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембургу (за Лондонським договором 1807 року) були скасовані Версальським і Сен-Жерменським мирними договорами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у пе­ріод ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті з боку будь-якої з воюючих держав. У випадку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розцінювати таку нейтральну державу як свого супротивника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одночасне вста­новлення демілітаризації і нейтралізації визначеної території, що призводить до виникнення так званих зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехіко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 лати­ноамериканських держав на підставі регіонального Договору про заборону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього договору здійснюється на підставі спільних інспекцій.

До територій зі змішаним режимом відносять континен­тальний шельф, територію, що прилягає, і виняткову економічну зону, а також міжнародні протоки і канали. Вони не перебувають під суверенітетом конкретної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе­реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержавним законодавством, але й міжнародним правом. З огляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

13.3. Способи надбання державної території

Питання, що стосуються надбання державної території, за­вжди належали до найважливіших, найскладніших і особливо де­лікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Го­строта цих питань виявляється і в наш час, наприклад, на територіях колишнього Союзу PCP і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише за­конні способи надбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

— здійснює над нею державну владу;

— організує на ній господарську діяльність;

— повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).

Одним з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були способи, пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді як правова підстава для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подальшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не належні території (наприклад, відкриття Хри- стофора Колумба), — хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право влас­ності («прийшов, побачив і... привласнив»), — одержав наймену­вання «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, який обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, гос­подарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те, що подібне займання «нічийної» території означало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізо- ваних» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням закон­них прав і інтересів корінного населення, така практика тривала сторіччями, набуваючи часом нових форм. Таких, наприклад, як надбання території шляхом тривалого і непорушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способа­ми, протягом XV-XIX сторіч найбільш розвинені капіталістичні держави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, а наприкінці цього періоду СІЛА і Японія — захопили й оголосили своїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве населення елементарних людських прав.

У цей самий період з'являється ще один початковий спосіб на­дбання державної території — у результаті прирощування тери­торії, яке полягає у встановленні державою суверенітету над знов утвореними новими ділянками суші (частіше усього островами), поява яких пов'язана з природними катаклізмами (землетрус, виверження вулкана). У наш час збільшення території пов'язане переважно з цілеспрямованою діяльністю людини щодо збільшен­ня території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів І т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початковому присво­єнню земель прийшли похідні способи надбання державної тери­торії, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів надбання території.

До договірних способів надбання державної території належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контр­актом між царюючими особами, а також продаж території.

Цесія (поступка території) —передання території однієї дер­жави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і практично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснювати­ся на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відповідати всім основним принципам сучасного міжнародного пра­ва. Прикладом цесії може бути поступка в 1867 році Росією США Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: плоіца України складає 603, 7 тис. кв. км) за 7, 2 млн доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР по­ступився Афганістану частиною водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн фінляндських марок 176 кв. км своєї території в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія, або обмін терито­ріями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на підставі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблінського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населен­ня цих територій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної належ­ності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнарод­ного договору. Залежно від цього його проведення може доручатися державному органу або міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведений у період Великої Французької революції 1789-1894 років. За підсумками Першої світової війни, відповідно до рішень Паризької мирної конференції 1919-1920 років була проведена ціла серія плебісцитів. У1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на під­ставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов зі складу Федерації Малайзії й утворив самостійну держа ­ву — член ООН.


Слід зазначити, що реалізація принципу самовизначення наро­дів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не по­винний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного поєднання цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів надбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, США в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських ост­ровів.

До правомірних способів територіальних змін сучасна між­народна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора як санкції. Така міра застосовується до кон­кретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але і як превентивна міра, спрямована на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у наш час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за мирним договором з Італією 194 7 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування те­риторіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земельною ді­лянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжнародників ставили­ся до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в зарубіжній літературі для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої дер­жави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту є саме територія, і обов'язки за ним, що мають постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користуван­ня водоймищем іншою державою) і сервітути негативного ха­рактеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання однією державою части­ни території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплатним;

— він має суто цільовий характер використання арендованої території, і тому вона не може бути використана в інших ці­лях, крім зазначених у договорі (будівництво й експлуатація транспортних шляхів, створення вільних економічних зон, розміщення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть суперечити основним принципам міжнародного права;

— у міжнародному договорі про оренду застерігається, що суве­ренітет над орендованою територією зберігається за державою- орендодавцем або таке положення саме випливає зі змісту даного договору.

Прикладом міжнародно-правової оренди території може бути Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висо- цький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав ви­значеною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. На цей час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кон­домініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на підставі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версаль- ського мирного договору, який визнав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Свальбард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а з ін­шого — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні за­соби надбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передання частини території од­нієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється, і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, яке спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує будь-яку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави- переможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Ку­вейту), заперечує давнину набувача. Не визнаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, за­хоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пере­можцю, незаконне відторгнення території).

Ніяка окупація не визнається законою. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати терито­ріальну цілісність кожної з держав-учасниць,.. утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допо­могою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законним».

У наш час загальновизнано, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого на­роду, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніаль­них і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

13.4. Державні кордони

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів.

У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр, і повітряного простору, а треті — як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуютьсяполіоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але й межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кордонів, що міс­тяться в національному законодавстві держав. Так, Закон У країни «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визна­чає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що про­ходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розме­жовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно- територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п.

Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в об­меженні належної їй території, яка складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріп­лені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основу існування сучасних кордонів держав — членів світового співтовариства покладено принципи не­порушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії, пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не ви­ключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між су­міжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акта. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», одо регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України».

Міжнародному праву відомий феномен невизначених кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (напри­клад, у наш час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються залежно від місця проходження.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38-й паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні — проходять по місцевості з урахуванням її ре­льєфу (такі кордони є між переважною більшістю суміжних держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (СИГА) і Канадою та ін.).

Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості.

Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних — по середині головного рукава ріки. На озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кор­донами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються за­конодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного просто­ру є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону об­межуються 110-115 км.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1) на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або чітко розрізнюваних орієнтирах;

2) на морі — по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) — по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ручая) у той або інший бік;

4) на водоймищах гідровузлів та інших штучних водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спо­рудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді.

Процес встановлення кордону проходить у два послідовних етапи:

— делімітація — це визначення в договірному порядку за­гального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключає двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узго­дженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, струмками, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делімітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. В Україні проведена делімітація державних кордонів з усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний дого­вір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), у 2004 році — із Російською Федерацією;

— демаркація — це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації перебувають під контро­лем представників суміжних держав і здійснюються прикор­донними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місце­вості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами Украї­ни». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотогра­фіями й описом кожного прикордонного знака та його відміт­них характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються. У наш час відбувається процес демаркації україно-білоруського й україно-молдавського кордонів.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісія­ми, а в особливих випадках — на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежуван­ня, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домов­ляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кор­донів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордон­них знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула у зв'язку з розпадом Союзу PCP і утворенням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умовний характер кордонів між колишніми союзними республіками СРСР — нині незалежними державами. Вони були визначені за адмі­ністративними кордонами між союзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих умов 26 травня 1995 року держави — члени СНД підписали До­говір про співробітництво й охорону кордонів держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому дого­ворі, було рішення іменувати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордони з Румунією, Польщею, Угорщи­ною і Словаччиною.

Для досягнення цілей договору сторони взяли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з урахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з дого­вором було узгоджене Положення про Раду командуючих прикор­донними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикор­донних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення якихось спеціальних документів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (про­зорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. На цей час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД — таке перетинання буде дозволено тільки у разі наявності інозем­ного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати чинності, то незабаром внутрішні кордони між державами СНД перетворяться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і відпо­відно своєї території держава на кордоні установлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відпо­відно до розділу II Закону України «Про державний кордон Укра­їни», режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходження іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяль­ності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

Згідно зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року з метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з урахуванням особливостей місцевості й умов. До прикордонної смуги не входять населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території райо­ну, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район вхо­дять також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордонному районі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлю­ється прикордонний режим, що містить правила в'їзду, тимчасо­вого перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. При­кордонний режим також поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, де прикордонна смуга і контрольований прикордонний район не встановлені.

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикор­донні війська України разом з органами внутрішніх справ. У разі необхідності Прикордонні війська України можуть вводити додат­кові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму дер­жавного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України серед офіцерів прикордонних військ України призначаються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикор­донними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними до­говорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлюваних Кабінетом Міністрів Украї­ни відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуску через Державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перети­нають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають державний кор­дон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжна­родних польотів, де є контрольно-пропускні пункти прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

Раніше, згідно зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України», що була виключеною на підставі Закону України про внесення змін та доповнень до Закону України «Про державний кордон України» від 3 квітня 2003 року, порушниками державного кордону України визнавалися:

1) особи, які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

2) особи, які проникли або намагаються проникнути на укра­їнські або іноземні транспортні засоби закордонного прохо­дження з метою незаконного виїзду з території України;

3) іноземні невійськові судна і військові кораблі, що зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходу в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні транспортні засоби є порушниками державно­го кордону України й у тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або зна­ходяться в цьому положенні під час плавання і перебування у водах України;

4) повітряні судна й інші літальні апарати, що перетнули держав­ний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил пере­льоту через державний кордон України. Порушенням держав­ного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку.

Згідно з ч. 1 статті 29 Закону України про внесення змін та до­повнень до Закону України «Про державний кордон України» від З квітня 2003 року, визначено підстави тільки затримки органами Державної прикордонної служби України іноземних і українських невоєнних суден.

Так, іноземне невоєнне судно, що перебуває в територіальному морі й внутрішніх водах України, затримується органами Держав­ної прикордонної служби України й конвоюється в найближчий порт або інший відповідний пункт у випадках, якщо:

1) судно на шкоду безпеки України займається збором інформа­ції або здійснює будь-який інший акт, ворожий Україні;

2) судно знаходиться в районі, оголошеному компетентними органами України у встановленому порядку тимчасово за­критим для плавання;

3) судно незаконно займається будь-якою промисловою, до­слідною або пошуковою діяльністю, скиданням і похованням речовин, шкідливих для здоров'я людей або живих ресурсів вод, чи інших відходів і матеріалів;

4) судно проводить висадження або посадку людей, розвантажен­ня або навантаження вантажів у не встановлених для цього місцях або у встановлених місцях, але без дозволу компетент­них органів України;

5) судно здійснює без дозволу компетентних органів України під­няття в повітря або прийняття на борт літальних апаратів;

6) члени екіпажу або інші особи, які перебувають на судні, ушкоджують прикордонні знаки, засоби навігаційного огоро­дження, кабелі зв'язку, інші підводні або надводні об'єкти, які належать Україні;

7) капітан судна не пред'явив необхідних суднових і вантажних документів;

8) судно не підкоряється розпорядженню представників органів Державної прикордонної служби України або інших компе­тентних органів України;

9) судно перебуває в територіальному морі України, внутрішніх водах України на порушення правил, установлених цим За­коном, міжнародних договорів України або загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Рішення про затримку іноземного невоєнного судна прийма­ється Державною прикордонною служб






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.