Міжнародне право прав людини 2 страница

Фактично ж Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму із дотри­мання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

У наш час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Кон­венції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи (РЄ) і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за

дотриманням державами----- часницями положень Конвенції. Суд

працює на постійній основі і складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав — учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави — члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь- яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією приймати від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяви про порушення будь- якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і прото­колах до неї. При цьому заявники повинні додержуватися певних процедурних вимог. Держави-учасниці зобов'язані жодним чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консуль­тативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини Співдружності Незалежних Держав

Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдруж­ності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Спів­дружності про порушення прав людини. Вона також управі розгля­дати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Не­залежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ

У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотриман­ня прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав лю­дини. Причому відповідь на такий запит має бути відправлена не пізніш як через 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верхов­ного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає омбудсменом, що відстоює права національ­них меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, до його функцій входить ви­явлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть становити загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їх якнайшвидшому врегулюванню.

11.6. Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод людини, що міс­тяться в міжнародних актах, та їх подальше закріплення в консти­туційному і поточному законодавстві України у формі прав і свобод людини і громадянина, видається доцільним провести порівняльну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином Укра­їни демократичності Основного Закону держави, його спрямованості на забезпечення і реалізацію прав і свобод людини і громадянина та виконання ними обов'язків у практично повній відповідності до найвищих міжнародних мірок.

Рівність прав і свобод людини і громадянина

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом.

«Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дис­кримінації на рівний захист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискри­мінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового становища, народження або іншої обставини» (стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«І. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожний має йраво при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків убудь- якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь су­довий розгляд або частину його із міркувань моралі, суспільного по­рядку або державної безпеки в демократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, суворо необхідно, — при особливих обста­винах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; проте будь-яка судова постанова по кримінальній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інте­реси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок чи опіки над дітьми» (стаття 14 Між­народного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівни­ми перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає, що закон, його розпоря­дження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і має керуватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не беруться до уваги непередбачені законом особливості особи, яка звертається по судовий захист або відповідає перед судом за свої дії. Обов 'язок дотримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівними для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає, що вони визнаються за всіма людьми рівною мірою, не припускається дис­кримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості та її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких під­став, що не має остаточного характеру.

Рівність прав і свобод визнається за людиною незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до суспільних об'єднань, а також інших обставин. За­лежно від зазначених вище та інших особистих і соціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущені обмеження в правах порівняно з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка

і

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права свідчать про те, що держави, які беруть участь у даних пактах, зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право ко­ристуватися всіма економічними, соціальними, політичними, гро­мадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жін­кам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материн­ством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних від­пусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Річ у тому, що коло груп населення, які мають потребу в підтримці з боку суспільства, держави і навіть міжнародного спів­товариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин та ін. І тут особливої уваги потребують жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у викори­станні своїх конституційних прав.

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке роз­різнення, виключення або обмеження за ознакою статі, що направ­лене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх родиного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Можна зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч. З статті 24 Конституції України перерахована достат­ньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти вирішити вкрай складне становище, у якому опинилася жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Конституція розу­міє як рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що в житті реально недосяжно. Кожна людина через суб'єктивні та об'єктивні причини і обставини по-різному реалізує свої можливості, розкри­ває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами прибутків, що мають значне поширення в житті су­спільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабо і неефективно, що призводить до невиправданого збільшення розша­рування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї чи іншої категорії громадян. Держава надає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни й ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природ­ні і жодною мірою не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різноманітних формах — і як спільний початок, властивий реалізації всього об­сягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретних гарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений прин­цип закріплений у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює як одну з основ конституційного ладу обов'язок держави гарантувати затвердження і забезпечення прав і свобод людини. У ч. 2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливості звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку подання до Верховної Ради законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, Конституційний Суд України зобов'язаний надати висновок стосовно конституційності такого законопроекту. За від­сутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права і свободи людини і громадя­нина супроводжується визначенням умов і засобів гарантування його реалізації.

Суб'єктом, на якого насамперед покладаються гарантії здій­снення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Кон­ституції України, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їх гарантій за допомогою законодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «кожен має пра­во звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Кожний громадянин України або інша особа, яка знаходиться на законних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність щодо забезпечення гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України та інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державна система, що покликана забез­печити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є відсутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у ряді випадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм держав­ного апарату, що досяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. До системи такого роду суб'єктів входять і органи місцевого самоврядування. Свою роль відіграють суспільні об'єднання, насамперед профспілки, творчі спілки, жіно­чі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розши­рила рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Стаття 62 Конституції України гарантує принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що набрав чинності. Ніхто не може бути засуджений інакше, ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як неправо­судного, держава відшкодовує матеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян, на юридичний захист від незаконних дій по­садових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті, зобов'я­зується:

а) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний засіб правового за­хисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли як офіційні;

б) забезпечити, щоб право на правовий захист будь-якої особи, яка потребує такого захисту, установлювалося компетент­ними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

в) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються» (п. З статті 2 Між­народного пакту про громадянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб» (ч. 1, 2 статті 55 Консти­туції України).

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних пося­гань» (ч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і гро­мадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією перед­бачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Залежно від характеру порушень захист може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, кримінального або адміні­стративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створений реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язків щодо визнан­ня, забезпечення, реалізації й охорони прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступне після повного використання національних засобів за­хисту своїх суб'єктивних прав і свобод використання міжнародного механізму, що вже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахис- ними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громад­ськості з використанням засобів масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тенденція під­вищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових основ взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що скеровує діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою істо­ричного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обме­жуються їх конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що перебувають за рамками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціально-економічні гарантії передбачають відповідне середо­вище і матеріальну основу, що забезпечують вільне використання прав і свобод. Серед цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих по­тужностей, широкої соціальної інфраструктури — системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орієнтовану політику держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їх здатність досягати громадянської згоди, нейтралізувати чинники дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпе­чують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і кон­кретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях чинного права ці гарантії набувають детального обґрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і насамперед суд.

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод людини і грома­дянина покликаний охопити всі сфери діяльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод та всі її напрямки, що передбачають:

— юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

— широку систему охорони і захисту державою прав і свобод, як у забезпеченні їх реального використання, так і в боротьбі з різного роду порушеннями;

— розвиток суспільно-політичної активності громадян;

— розвиток свідомого ставлення до використання прав і сво­бод;

— державний і суспільний контроль, спрямований на охорону прав і свобод;

— підвищення рівня знань кожним своїх прав, свобод і обов'яз­ків;

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і належними людині від народження. Конституція України закріп­лює, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1 статті 64).

Дана стаття підтверджує невідчужуваність і непорушність за­кріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх звуження. Проте з огляду на можливі об'єктивні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України все ж припускає можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайного або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначений законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан > > від 26 черв­ня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що тимчасово допускає встановлені даним законом обмеження в здійснен­ні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додаткові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на гаранту­вання безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що становлять загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі за­хоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалі­зація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод грома­дян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної за­грози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення якої іншими засобами неможливе.

На період надзвичайного стану можуть впроваджуватися такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також об­меження свободи пересування територією, де впроваджений надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони суспільного порядку і об'єктів, що забезпе­чують життєдіяльність населення і народного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демон­страцій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

У разі потреби також можуть додатково вживатися такі за­ходи:

1) введення комендантської години (заборона знаходитися на вулицях і в інших суспільних місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

2) призупинення після відповідного попередження діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань громадян, якщо ця діяльність пере­шкоджає нормалізації обстановки;

3) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках — проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових помешкань і житла громадян;

4) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, спиртних напоїв;

5) тимчасове вилучення в громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в підприємств, установ і орга­нізацій — також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і отруйних матеріалів та сильнодіючих хімічних речовин;

6) введення цензури, обмеження на випуск газет;

7) висилання порушників суспільного порядку, що не є жите­лями даної місцевості, у місце їхнього проживання або за межі місцевості, де введений надзвичайний стан, за їхній рахунок;

8) заборона виготовлення і поширення інформаційних матеріа­лів, що можуть дестабілізувати обстановку;

9) особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути за­стосовані такі заходи:

1) тимчасове виселення людей із місць, небезпечних для про­живання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тим­часових помешкань;

2) тимчасова заборона будівництва нових, розширення чинних підприємств та інших об'єктів;

3) установлення карантину і проведення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4) введення особливого порядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності,

5) мобілізація ресурсів державних підприємств, установ, ор­ганізацій, зміна режиму їхньої роботи, переорієнтування на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відбудовних робіт;

6) використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для відведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичайних обставин;

7) відсторонення від роботи на період надзвичайного стану ке­рівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово виконуючими обов'язки зазначених керівників.

З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація, обсяги і термін проведення якої визначаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається притягнен­ня працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, що можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і перевищення посадо­вими особами своїх повноважень, включаючи порушення гарантій прав громадян, установлених законом, спричиняють відповідаль­ність, передбачену законом.

Друга частина статті 64 Конституції України передбачає не­можливість навіть в умовах військового або надзвичайного стану обмеження зазначених у ній прав. Йдеться про право на рівність гро­мадян перед законом (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (стаття 27); повагу гідності людини (стаття 28); свободу й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи держав­ної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшкодування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'язків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряджень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили закону (стаття 58); про неможливість повторного притягнення до юридичної відповідальності за одне і те ж правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинності (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу. їх використання має ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.