Міжнародне право прав людини 4 страница

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозво­лу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках вста­новлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом» (стаття 36 Конституції України).

«Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх еко­номічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності заоезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону» (стаття 44 Конституції України).

Таким чином, право громадян на об'єднання передбачає:

а) можливість створювати різні організації, що сприяють роз­витку політичної активності громадян;

б) добровільно і на рівних з іншими громадянами умовах всту­пати і бути членами вже існуючих організацій;

в) безперешкодно виконувати завдання організацій, користува­тися їхнім захистом;

г) через громадські організації, партії і рухи, згідно з їхніми ста­тутними завданнями, брати участь у керуванні державними і суспільними справами, у вирішенні політичних, господар­ських і соціально-культурних питань.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілка, конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року, політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Членом полі­тичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2) працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4) співро­бітники Служби безпеки України; 5) військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Порядок вступу до політич­ної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року (із змінами і доповненнями) громадська орга­нізація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно- культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фундаторами громадських організацій можуть бути громадяни України, грома­дяни інших держав, особи без громадянства, яким виповнилося 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — із 15-річного віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами, за родом їхньої про­фесійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спілки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, які вони при­ймають, і не підлягають реєстрації в державних органах. Професійні спілки представляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури й ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охо­рони праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпо­чинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і Професійних спілках, установлюються винятково Конституцією і законами України. Обмеження стосовно діяльності політичних партій і громадських організацій встановлені в статті 37 Конститу­ції України. Зокрема, визначено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути державні службовці органів виконавчої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є зміна шляхом насильства кон­ституційного ладу або в якійсь протизаконній формі територіальної цілісності держави й ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за належностю або неналежністю до політичної партії чи громадської організації. Належність або неналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використане ними для захисту своїх економічних і соціальних інте­ресів, що порушуються роботодавцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим пра­вом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких за­вчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чй злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України).

Норми статті 39 Конституції України дещо відрізняються від міжнародних норм і стандартів: в останніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції — тільки про громадян України. Таким чином, установлюються певні обмеження для іноземців і осіб без громадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до організаторів таких заходів щодо забезпечення їх мирного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути вста­новлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспільної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення встановленого порядку органі­зації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопору­шення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службо­вих осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гарантованості дер­жавою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцевого самоврядування й іншим посадовим особам, під якими слід розуміти також пропозиції про поліпшення їх діяльності або критику прорахунків у їхній роботі, що є важливим засобом ви­явлення і виправлення порушень закону, допомоги в їх усуненні і попередженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року.

Право на працю

«1. Держави, які беруть участь у даному Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів щодо забезпечення цього права.

2. Заходи, яких необхідно вжити державами, що беруть участь у даному Пакті з метою повного здійснення цього права, містять про­граму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення неухильного економічного, соціального і культурного розвитку і повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини» (стаття 6 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

а) винагороду, що забезпечує як мінімум усім працюючим:

— справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови праці, не гірші за ті, якими користуються чоловіки, із рівною платою за рівну працю;

— задовільне існування для них самих і їхніх сімей відповідно до постанов даного Пакту;

б) умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни;

в) однакову для усіх можливість просування в роботі на відпо­відні більш високі щаблі винятково на підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття 7 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до примусової або обов'язкової праці;

б) у тих країнах, де у вигляді покарання за злочин може призна­

чатися позбавлення волі, сполучене з каторжними роботами, пункт 3 (а) не вважається перешкодою для виконання каторж­них робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;

в) терміном «примусова або обов'язкова праця» у даному пункті не охоплюються:

I) будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «в», яку, звичайно, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув'язнення;

II) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, у яких визнається відмова від військової служби за політични­ми або релігійно-етнічними мотивами, будь-яка служба, пе­редбачена законом для осіб, які відмовляються від військової служби за такими мотивами;

III) будь-яка служба, обов'язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, що загрожують життю чи добробуту населення;

IV) будь-яка робота або служба, що входить у звичайні грома­дянські обов'язки» (п. З статті 8 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно по­годжується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до су­спільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за виро­ком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом» (стаття 43 Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не забо­ронена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій ді­яльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяль­ності громадських організацій споживачів» (стаття 42 Конституції України).

Право на працю — одне з основних соціально-економічних прав громадян України. Воно полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначе­ного державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір роботи, що означає виняткове право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у творчій і продуктивній роботі.

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно- технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43 Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині — говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюється, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для всіх можливість просування по роботі на більш високі посади не стосується іноземців або осіб без громадянства.

Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не від­повідає вимогам статей 6 і 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій від­биток у ч. З статті 43 Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання якої ця особа не дала своєї згоди або не запропонувала послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в трудовому, ад­міністративному і кримінальному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпустимість необґрунтова- но'і відмови в прийнятті на роботу; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і порядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за винятками, передбаченими законодав­ством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жінок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення деяким категоріям пра­цівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні кількості або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обмеження прав або встанов­лення переваг при прийнятті на роботу залежно від походження, соціального і майнового стану, расової або національної належнос­ті, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця проживання й інших обставин.

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав громадян, можуть притягатися до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідаль­ності.

Законодавство України про працю передбачає гарантії, спря­мовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця роботи або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що визнаються законо­давством поважними. При направленні працівників на підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Передбачено гарантії щодо збереження заробітної плати від неза­конного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, органі­зації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямовані на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підпри­ємництво» від 7 лютого 1991 року, — це гарантована Конституцією України самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання при­бутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: грома­дяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або дієздатності, що виступають безпосередньо або через створених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страху­вання» (стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з неза­лежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов' язковим державним соціаль­ним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підпри­ємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комуналь­них, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» (стаття 46 Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забезпечення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і ви­плачуються непрацездатним громадянам при відсутності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року визначає правові, економічні й організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними вважаються пра­цездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забез­печення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при на­родженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійснюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговуван­ня пенсіонерів, інвалідів і ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобиль­ської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпе­чення і надання їм відповідних компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є, головним чином, асигнування з державного бюдже­ту, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підпри­ємництва, вільний вибір виду діяльності, регулювання оплати праці через тарифні угоди обумовлюють необхідність вироблення відповідного механізму соціального забезпечення. Концепція со­ціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їхніх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підпри­ємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, фермерів та інших, по­ширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психіч­ного здоров'я.

2. Заходи, яких необхідно вжити державами, що беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права передбачають заходи, необхідні для:

а) забезпечення скорочення мертвонароджуваності і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

б) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища та гігієни праці в промисловості;

в) попередження і лікування епідемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;

г) створення умов, що забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби» (стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48 Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням від­повідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забез­печує санітарно-епідемічне благополуччя» (стаття 49 Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» (стаття 50 Конституції України).

Відповідно до міжнародних норм Конституція України закріп­лює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата — винагорода, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує праців­нику за виконану ним роботу. З метою гарантування визначеного розміру оплати працівника за виконану ним роботу держава в за­конодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоров'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медич­ний огляд і соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дис­кримінації, пов'язаних зі станом здоров'я, та інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, які беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліп­шення умов життя» (стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло нада­ється державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стаття 47 Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на житло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, при­дбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або узяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у вста­новленому порядку жилого помешкання (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках суспільного житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів.

Право громадян на житло гарантується шляхом стимулювання державного будівництва і реконструкції як державного і суспіль­ного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спо­рудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліп­шення житлових умов; надання пільгових кредитів для споруджен­ня або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час перебувають на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сіль­ських населених пунктах, створення житлово-комунальної служби села; подальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за користування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які потребують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із жилого помешкання, яке займає, або об­межений у праві користування жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права:

а) початкова освіта повинна бути обов'язковою і безкоштовною для усіх;

б) середня освіта в ЇЇ різноманітних формах, включаючи профе­сійно-технічну середню освіту, повинна бути вікрита і зробле­на доступною для всіх шляхом вживання всіх необхідних за­ходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

в) вища освіта повина бути однаково доступною для усіх на основі здібностей кожного шляхом вживання всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

г) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікува­

тися по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї початкової освіти;

д) повинен активно здійснюватися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, повинна бути встановлена задовільна система сти­пендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, пов­ної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в дер­жавних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в держав­них і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповід­но до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержати загально­освітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного духовного життя. У цьому зацікавле­на не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних внаслідок загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Конституція України закріпила обов'язковість повної загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх заміняють, зобов'язані забезпечити одержання ді­тьми цієї освіти. Кожний має право на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній уста­нові або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках надаються державні стипендії і різного роду пільги.