Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Визнання в міжнародному праві






6.1. Поняття визнання

Із проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнане державним законом, або прийняти його за самостійний політич­ний механізм, якщо воно не є таким у засадах державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності його існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона прямо або побічно заявляє або про те, що:

а) розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) вважає владу, яка утвердилася неконституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виконувати в міждержавних відносинах роль представника цієї держави або населення відповідної території.

Слід пам'ятати, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або в між­народній правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визна­ється, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами та обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право- і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовід­носинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

У минулому столітті проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. У наш час вона виникає найчастіше при територі­альних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньо­му розпаді (поділі, виділенні). Особливої актуальності визнання набуває при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»),

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про на­мір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зо­крема П.Н. Бірюков, вважають, що правовідносини, що виникають на основі акту визнання, існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини випливають із різних норм міжнародного публічного права. Водночас визнання як юри­дичний факт є базою для всіх подальших відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні і консульські відносини вста­новлюються після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

— конститутивна;

— декларативна.

Відповідно до конститутивної теорїі тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюю- чу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здат­ність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова дер­жава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Очевидно, найбільш уразливими місцями цієї теорії є такі мо­менти:

— по-перше, не зрозуміло, яка кількість визнань необхідна для надання дестинатору згаданої якості;

— по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті чи інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно

представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була досить поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Ан- цилотті. Згодом більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз дотримується значна кількість учених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестина- тору відповідної якості, а лише констатує його появу і є засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання має декларативний (явочний) характер і спрямоване на встанов­лення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання передбачає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мар­тене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно- правових документах: ст. 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширена думка, що декларативна теорія більшою мірою відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Маль­тійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якос­ті, яку той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

В умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнарод­ного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного спів­товариства (Придністровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключи­ти його із сім'ї народів і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаці­ях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році створили Об'єднану Арабську Республіку (ОАР), остання була визнана ООН без будь- яких спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в 00Н зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН як новий член. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія на основі політичного рішення стали державами — фундаторами ООН поряд із Союзом PCP, не будучи фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, хоча вона до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Біло­русія зберегли своє членство в ООН вже як незалежні держави, а решта колишніх союзних республік були прийняті в ООН як її нові члени.

Уже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює головним чином група звичаєвих міжнародно- правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визна­ння має комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є і в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

6.2. Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

— de facto;

— de jure;

— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити вста­новлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнан­ня de facto є практичним визнанням, що передбачає економічні і культурні контакти за відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), стосовно якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тим­часовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі й у всіх галузях міжнародного спілку­вання. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає і т.ін. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застере­женнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Со­юзу PCP у 1924 році) або про ставлення до міжнародних зобов'язань (з боку Великобританії при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офі­ційний контакт одна з одною вимушено, для вирішення яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укла­дання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники пере­говорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких ви­падках не повинна позначатися на юридичній силі договору.

6.3. Види визнання

Види визнання розрізняють залежно від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і по­передні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції (вигнанні)).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на між­народну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку є незалежність ви­знаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, ЩО встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні має бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду або ж ство­рені з порушенням принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнан­ням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду за своєю суттю означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав амери­канського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції дер­жав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у ст. 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що мо­жуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перма­нентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закор­донних справ Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 року, у якому уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мек­сика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практи­ка, яка, крім того, що зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки а боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про за­кономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Існує й ряд інших доктрин щодо визнання урядів:

Доктрина законності стверджує, що уряд, що прийшов до влади в державі, є законним не у зв'язку з керівництвом країною де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку й конституційним нормам.

Доктрина < < ефективного контролю» висуває на перший план вимогу ефективного контролю нового уряду над територією держа­ви, що, по суті, стає основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання.

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у наш час практика міжна­родного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголо­шують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки на­род кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом від­носин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд проводить дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво по­рушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: певною заявою; підписанням угод, що мають тимчасо­вий характер або обмежене значення; підтриманням епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не зумов­лює в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади чи наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду випливає або з певної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру на­дати це визнання (конклюдентні дії). За відсутності такої заяви або факту, визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли він почав здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була значно поширена під час Другої світової війни і мала на меті насамперед підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду єв­ропейських країн і позбавлення їх державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захист в інших країнах або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет на­ціонального визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великій Британії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося за наявності певних критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду військових фор­мувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблінського уря­ду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман», що боролася разом із Червоною Армією і військові формування в Північній Африці — у французького уряду).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є за­ходом, що має тимчасовий і винятковий характер. У наш час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звича­ями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам бере на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотриму­ватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

У наш час визнання сторони фактично воюючою трансформува­лося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розу­міється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадян­ської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізато­рів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних ре­жимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони стоїть на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнан­ня повсталої сторони необхідне при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнарод- ному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутріш­ньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що передбачає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захисту, а держава, що надала захист, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання сторони повсталою в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література

Алиев Н.И. Признание государств и международные договоры: Автореф. дис.... к.ю.н. — К., 1981.

Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История международного права. — М., 1990.

Бобров Р.Л. Признание в современном международном праве: (признание новых государств и правительств). — М., 1975.

Моджорян Л.А. Основные права и обязанности государств. — М., 1965.

Признание в современном международном праве / Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

Спеціальні терміни

Види визнання, декларативна теорія визнання, доктрина закон­ності, доктрина Тобара, доктрина Естради, доктрина «ефективного контролю», конститутивна теорія визнання, міжнародне визнан­ня, визнання de facto, de jure, ad hoc; визнання держав, визнання урядів, визнання урядів у вигнанні, визнання повсталої сторони, визнання воюючої сторони, форми визнання.


Контрольні питання

Якими нормами міжнародного публічного права регулюються питання визнання?

У чому міститься суть доктрини Тобара? У чому міститься суть доктрини Естради?

Яка з теорій визнання: конститутивна або декларативна більше відповідає інтересам світового співтовариства?

Охарактеризуйте форми міжнародно-правового визнання. За допомогою яких актів відбувається міжнародно-правове ви­знання?

Як здійснюється міжнародно-правове визнання по відношенню

до:

а) держав;

б) урядів;

в) урядів у вигнанні;

г) повсталої сторони;

д) воюючої сторони?







© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.