Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Право міжнародних договорів 2 страница






— пред'явлення і перевірка повноважень;

— узгодження тексту договору;

— обговорення і прийняття тексту договору;

— автентифікація (парафування) договору;

— підписання договору;

— заява застережень;

— ратифікація договору;

— обмін ратифікаційними грамотами і їх депонування;

— промульгація (опублікування) договору;

— реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А.Н. Талалаєв не вважає обов'язковим, щоб укла­дання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але будь-який між­народний договір проходить стадії вироблення тексту, його при­йняття і стадію, на якій у тій чи іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом цього може бути обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного догово­ру, при якому угода оформляється шляхом обміну документами із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. ст. 2 Віденської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного договору є тісно пов'язаним із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь поширюється на всі зазначені стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або її уряду іншими учасни­ками. Виняток становить випадок, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення, який являє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах дер­жав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але щоб впроваджувати договори в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні в обсязі, необхідному для здійснен­ня договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому договорі не озна­чає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслід­ків. Такі застереження робили, наприклад, арабські держави щодо Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відповідними державами не діє.

Наявність дипломатичних чи консульських відносин не є необ­хідною умовою участі в будь-якій зі стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок пред­ставництва держави при укладанні договорів, визначенні відповід­них органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організаціях цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи завдяки своїм функціям вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ех officio). До них належать:

— глави держав;

— глави урядів;

— міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (ст. 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє держа­ву, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу без пред'явлення повноважень.

Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між державою, яку він представляє, і країною, у якій він акредитований. Проте для підписання договору йому необхідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи держави, укла­даючи міжнародні договори, діють через спеціально на це уповно­важених осіб. Для цього їм видаються особливі документи, що називаються повноваженнями. У повноваженнях засвідчується право на ведення переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження можуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення пере­говорів без права підписання договору. Повноваження на ведення переговорів самі по собі не дають права на підписання договору.

Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержавного права. Компетент­ний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процеду­ри Віденської конференції ООН з права договорів установлювалося, що повноваження представникам держав повинні бути видані гла­вою держави, главою уряду або міністром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Представники держав при міжнародній організації або при одному з її органів можуть без повноважень при­ймати текст договору в цій організації або органі (ст. 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку переговорів. У них зазначаються: прізвище, ім'я і по батькові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі визначається те коло питань, щодо яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті чи інші дії (наприклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у ро­боті конференцій і т.д.). Окреме повноваження на парафування не видається, оскільки воно передбачене повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях має відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку коли делегація уповноважена вести переговори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях зазна­чається: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».

У тих випадках коли підписання угоди супроводжується засте­реженням, воно має бути внесене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того чи іншого міжнародного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання документів про наступне продовження дії дано­го міжнародного договору в повноваження представника держави вписується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважаються таки­ми, що представляють свою державу ex officio, відповідно до ст. 7 Віденських конвенцій має розширене тлумачення. Так, до нього входять:

а) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ — із метою вчинення всіх актів, що належать до укладання договору;

б) глави дипломатичних представництв — із метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в) представники, уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції або в якій-небудь міжнародній організації, або одному з її органів, — з метою прийняття тексту договору на такій конференції, у такій організації або в такому органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повноваження на підписання договору. Проте у випадку особливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників дого­вору також можуть наділятися повноваженнями на підписання до­говору від імені держави. Прикладом може бути підписання главами урядів восьми соціалістичних держав Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той самий час багато важливих міжнародних угод, укладених у період Другої світової війни СРСР, СШАй Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повноважень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Потсдамські угоди. На їхню дійсність це ніяк не вплинуло.

Держави самі на власний розсуд визначають уповноважених і склад делегацій на переговорах. Як правило, повноваження нада­ються тільки своїм громадянам, але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американ­ського генерала Д. Ейзенхауера підписати від імені Радянського уря­ду умови капітуляції Італії. У свою чергу, радянський представник був уповноважений урядами СІЛА й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники обмінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні бага­тосторонніх договорів повноваження здаються в секретаріат кон­ференції або організації і ним перевіряються, або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правилами процеду­ри конференцій. Комітет подає на затвердження конференції свою доповідь, у якій констатується дійсність (або недійсність) повнова­жень представників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним ор­ганом цієї держави. У невідкладних випадках можуть надаватися тимчасові повноваження, надіслані телеграмою, при цьому напри­кінці телеграми зазначається, що «справжні повноваження будуть надані додатково».

Від повноважень слід відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делегації з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і, звичайно, до відома інших учасників він офіційно не доводиться. Тому договір, укладений у порушення інструкцій, не втрачає своєї юридичної сили і зна­чення.

У ст. 47 Віденської конвенції про право міжнародних договорів про інструкції сказано: «Якщо правомочність представника на ви­раження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного до­говору обумовлено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держа­ви, що брали участь у переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обо­в'язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, яких слід дотримуватися під час переговорів з укладання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать: 4

— принцип рівноправністі сторін;

— неприпустимість дискримінації в запрошенні заінтересованих учасників;

— неприпустимість диктату і втручання у внутрішні справи.

Якщо договір готується в обстановці нерівноправності, неповаги

суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом неминуче матиме нерівно­правний характер. Держава вправі відмовитися від переговорів за таких умов.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору:

а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх договорів);

б) міжнародні конференції;

в) міжнародні організації (при підготовці багатосторонніх до­говорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих способів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипло­матичні представництва держав, що домовляються. Через них ведуться попередні переговори, обмін думками з основних пунктів проекту майбутнього договору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вестися за допо­могою посилання спеціальних делегацій (місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій проект договору. У ході переговорів вони поступово, у результаті врахування взаєм­них інтересів погоджуються. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародного договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладений, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних договорів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акта НБСЄ між його майбутніми учасниками в березні 1975 року було проведено консультації. Попередня домовленість може фіксувати­ся в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'язання сторін укласти на його основі якийсь інший договір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну листами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжна­родного договору є міжнародні конференції повноважних пред­ставників держав. Особливість цієї форми полягає в тому, що їй передує попередня організаційна підготовка, а процес укладання договору підпорядкований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називаються форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів називаються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку форму міжнарод­них конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заін- тересовних держав (наприклад, у рамках НБСЄ (нині ОБСЄ), зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більшого поширення в міжнародній практиці набуває розроб­ка текстів багатосторонніх договорів у міжнародних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема органами ООН. Так, проект договору про принци­пи діяльності держав у космічному просторі спочатку розроблявся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу; Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, пакти про права люди­ни — Комісією з прав людини; угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжна­родного права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, які пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті як Міжнародні конвенції, серед них чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року й ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвенцій у наш час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо вели­ку кількість конвенцій підготувала і прийняла Міжнародна органі­зація праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них конвенції про заборону примусової праці, заборону дискримінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці під­літків та ін. Ряд конвенцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою пере­говорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликою кількістю держав при­ймаються одностайно всіма державами, що беруть участь у пере­говорах. Так, наприклад, був прийнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одностайності застосовувався в усіх випадках.

Пізніше у зв'язку з появою великої кількості держав тексти між­народних договорів на широких міжнародних конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила про­цедури не передбачали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській конференції 1958 року з морського права, Віденських конференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консуль­ського права і права договорів. Але тоді рішення будь-якої більшості були не обов'язкові для меншості, що не була з ними згодною.

Останніми роками при прийнятті тексту договору був викорис­таний принцип консенсусу — прийняття тексту договору без голо­сування на підставі загальної згоди учасників форуму. Консенсус є більш конструктивним засобом досягнення угод з найскладніших питань міжнародного життя і, отже, більш надійно забезпечує ефективність їх здійснення і виконання.

Консенсус передбачає прийняття рішень усіма державами на підставі добровільних поступок, поваги суверенітету один одного, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рішень механічною більшістю голосів на конферен­ції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення комп­ромісу розблокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору проходить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному комітеті, а потім на пленар­ному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті приймається окремо, і тільки наприкінці конференції приймається договір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосування. Зазви­чай воно проводиться підняттям рук або вставанням. У важливих випадках застосовується так зване поіменне голосування за алфа­вітом назви держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, яка визначається головою за жеребом. Результати такого голосування з окремої статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнародній організа­ції, відбувається відповідно до правил голосування, застосовуваних у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій прямо встановлюють процедуру прийняття розроблю­ваних ними договорів. Так, відповідно до ст. 19 Статуту МОП, конвенції про працю приймаються двома третинами голосів при­сутніх на конференції делегатів. Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвенцій передбачена в статутах ЮНЕСКО (ст. IV), ВООЗ (ст. 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічого не гово­риться про прийняття текстів розроблюваних ними міжнародних договорів і про процедуру такого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї та інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених у цих органах. За сформованою в Генеральній Асамблеї ООН практики ці договори приймаються відповідно до процедури голосування, передбаченої для постанов з важливих питань, тобто більшістю у дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосу­ванні (ст. 18 Статуту Організації Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асамблеї при­ймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

Після того як текст договору в результаті переговорів узгоджений і прийнятий, виникає необхідність якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноваже­них. Процедура, за допомогою якої прийнятий текст договору оголо­шується остаточним, називається встановленням автентичності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжнародного договору, тому що будь-який уряд, перед тим як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний тек­стуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (ст. 10 Віденської конвенції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових способів укладання міжнародних договорів, зокрема в окремих органах і в рамках між­народних організацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення автентичності йоіго тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.

У наш час застосовуються такі форми встановлення автентич­ності тексту міжнародних договорів:

— парафування;

— внесенення тексту договору в заключний акт міжнародної конференції, на якій він був прийнятий;

— внесенення тексту договору в резолюцію міжнародної органі­зації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з фун­кцією встановлення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору немов минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються, на свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафу­вання може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного до­говору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору, у цьому акті полягає його основне значення. Але парафування не заміняє підписання догово­ру, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписан­ня, а не день парафування.

Зауважимо, що парафування переважно проводиться при укла­данні двосторонніх договорів.

Останніми роками часто застосовуються нові методи встанов­лення автентичності текстів договорів. Стосовно багатосторонніх договорів воно нерідко набирає форми резолюції якогось органу міжнародної організації або підписання тексту компетентним пред­ставником організації. Наприклад, у Міжнародній організації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, підписуються головою і генеральним директором МОП (ст. 19 Статуту МОП). У цьому ви­падку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих договорів часто вносяться в заключні акти конференцій як додатки, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акта не означає підписання зазначених у ньому договорів, для цього по­трібний спеціальний підпис. Підписання заключного акта означає лише встановлення автентичності прийнятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займаються в ході їх тільки упорядкуванням тексту договору, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, утому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість настає в результаті ви­словлення відповідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завершальною стадією його укладання.

Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції 1969 року згода держа­ви на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

— підписанням договору;

— обміном документами, що утворюють договір;

— ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який умовилися.

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належа­ти до частини договору, якщо це дозволено договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори перед­бачають таку можливість. Тоді допустимі часткова ратифікація, затвердження, приєднання і т.ін.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорюють можли­вість підписання тільки окремих частин договору. Віденська кон­венція 1969 року в ст. 17 не робить якихось застережень щодо цього. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'язковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір до­пускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при ви­раженні згоди чітко зазначено, до якого з цих положень ця згода належить. Можливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирішення міжна­родних спорів, але ця практика не набула значного поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав

Г.І. Тункін, донедавна підписання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте останніми десятиліттями з'явилися договори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвенції, при­йняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифіку­ються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стадією укладання договору, і, можливо, тому датою укладання договорів вважається день їх підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу тенденцію до того, що все більша кількість міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не перед­бачають їх ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випадках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підписання або ратифі­кація остаточною згодою на обов'язковість договору, слід вважати, що таким є підписання.

На Віденській конференції 1968 року презумпція ратифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифіка­ції або затвердженню, то підписання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цьому випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1) надає право державі, що підписала договір, учинити ратифі­кацію, затвердження і т.д.;

2) ставить за обов'язок державі утриматися від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, доти, поки держава не висловить чітко свого наміру не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році, в справі про Верхню Сілезію, Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо договір підлягає рати­фікації, то зловживання державою, яка підписала договір, своїми правами протягом періоду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

У наш час обов'язок держав утримуватися після підписання до­говору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській конвенції про право міжнародних до­говорів 1969 року (ст. 18) і в договірній практиці.

Відповідно до ст. 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку силу;

б) іншим чином встановлена домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинно мати таку силу;

в) намір держави надати підписанню такої сили випливає з пов­

новажень її представника або був виражений під час пере­говорів.

Якщо ж договір уже набрав чинності (або набуває внаслідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною дер­жавою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародного договору може бути:

— остаточним;

— неостаточним;

— умовним (ad referendum).

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує подальшого затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.