Відповідальність і санкції у міжнародному праві

8.1. Поняття і підстави міжнародно- правової відповідальності

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за неви­конання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них настає відповідальність. Отже, можна стверджувати, що від­повідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме як таких суб'єктів.

Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обо­в'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, за­подіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням приписів міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових приписів виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями не додержувалася сформованого міжнародного правопорядку або своїми діями заподіяла шкоди іншій державі.

Згідно з визначенням Комісії міжнародного права ООН міжнарод- но-правова відповідальність містить у собі всі види правовідно­син, які виникають у рамках міжнародного права в результаті міжнародно-правового діяння держави, незалежно від того, чи обмежуються ці відносини правовідносинами між державою, що зробила протиправне діяння, і державою, яка безпосередньо по­страждала, або вони поширюються також на інших суб'єктів між- народного права й, незалежно від того, чи сконцентровані вони на зобов'язанні винної держави відновити в правах державу, що постраждала, і стягнути з неї заподіяні їй збитки (збиток) або охоп­люють також право самої держави, яка постраждала, або інших суб'єктів міжнародного права застосувати до винної держави будь- яку санкцію, припустиму міжнародним правом.

Виходячи з вищевикладеного, можна виділити основні риси міжнародно-правової відповідальності:

— вона реалізується в міжнародних правоохоронних відносинах між державою-норушницею, з одного боку, і постраждалою держа­вою (державами), з іншого боку;

— вона виникає в результаті здійснення міжнародного право­порушення;

— вона складається в застосуванні примусових мір до держави — порушниці міжнародного права;

— вона пов'язана з настанням негативних наслідків для право­порушника;

— вона має на меті забезпечення міжнародної законності й між­народного правопорядку.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності міститься в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення.

Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні й самостійні юридичні особи не не­суть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Варто мати на увазі, що на практиці поведінка суб'єктів між­народного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й у принципі всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа зробили діяння, що кваліфікується як правопо­рушення. Причому дії посадових осіб тягнуть відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повно­важень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа обіймає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може служити поведінка особи, що має дипломатичний ранг, яка, перебуваючи на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку, вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку якої її держава відповідальності не несе.

Норми міжнародного публічного права, які регулюють похо­дження, зміст і реалізацію міжнародно-правової відповідальності становлять окремий інститут. Цей інститут переважно є звичаєвим, тобто складається з міжнародних звичаїв. Наприкінці 50-х років XX століття Комісією ООН по міжнародному праву були розпочаті роботи з кодифікації звичаєвих норм міжнародно-правової відпо­відальності, але вони не завершені дотепер.

Міжнародно-правова відповідальність є єдиним інститутом, що не знає галузевого розподілу.

До основних принципів міжнародно-правової відповідальності належать такі:

— принцип відповідальності щодо всіх міжнародно-правових діянь держави;

— принцип, що визначає суб'єктів таких діянь;

— принцип, що визначає умови наявності міжнародно-правових діянь;

— принцип незастосування внутрішнього (національного) права для визначення наявності таких діянь.

Підставами міжнародно'правової відповідальності є передба­чені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності: юридичні; фактичні; процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те чи інше діяння вважається міжнародним правопорушен­ням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні пору­шується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів дотримуватися її приписів, які містить міжнародне правило по­ведінки. Тому перелік джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права.

Юридичними підставами відповідальності є:

— міжнародний договір;

— міжнародний звичай;

— рішення міжнародних судів і арбітражів;

— резолюції міжнародних організацій (наприклад, ст.ст. 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну відповідальність для всіх держав — членів ООН за недотримання рішень Ради Безпеки ООН);

— односторонні міжнародно-правові зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки тіль­ки для держави, яка взяла такі зобов'язання (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).

Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або безді­яльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.

Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних ви­падках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших його вибір зали­шений на розсуд органу, що застосовує заходи відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Вже зазначалося, що його норми і принципи мають в основному характер міжнародного звичаю, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах.

Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна кон­ференція з питань відповідальності держав у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між державами ви­никли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідаль­ність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права призначила з цього питання спеціального до­повідача, який, проте, не виконав своєї місії.

Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач — італійський професор Р. Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років він подав 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 ІЗ проекту статей «Зміст, форми і обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів».

Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в попередньому порядку статей:

— будь-яке протиправне міжнародне діяння держави тягне міжнародно-правову відповідальність держави;

— діяння держави може бути кваліфіковане як міжнародно- правове лише на підставі міжнародного права;

— порушення державою міжнародного зобов'язання виникає лише в тому випадку, коли поведінка або діяння цієї дер­жави не відповідають тому, що вимагає від неї зазначене зобов'язання, незалежно від того, має воно звичаєвий чи до­говірний характер.

Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відпо­відальність держав є встановлення двох видів відповідальності держав:

а) за правомірні дії — передбачає обов'язок відшкодувати матері­альний збиток, заподіяний у результаті дій, що не порушують норми міжнародного права, причому тільки в тому випадку, якщо таке відшкодування передбачається спеціальним між­народним договором (абсолютна відповідальність);

б) за неправомірні дії — передбачає обов'язок суб'єкта міжнарод­ного права ліквідувати шкоду, заподіяну іншому суб'єкту в результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання.

У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнародної відпові­дальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, яка здійснювалася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.

Слід зазначити, що навіть якщо проект статей Комісії не став поки міжнародною конвенцією, він може розглядатися як допоміж­ний засіб для визначення правової норми, а в ряді випадків — як звичаєва норма.

У статтях проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки люд­ства сформульовані норми звичаєвого права у сфері реалізації між­народної відповідальності, а в коментарях спеціальних доповідачів по даній темі наведені результати дослідження великої кількості прецедентів, рішень арбітражних судів, судів загальної юрисдик­ції, а також зроблений аналіз величезної кількості доктринальних джерел — спеціальних праць і думок юристів-міжнародників різ­них країн світу, що спеціалізуються у сфері міжнародно-правової відповідальності.

Подібний енциклопедичний масив інформації із цього найваж­ливішого питання міжнародно-правових відносин між державами робить його в наш час корисним для використання не тільки пред­ставниками доктрини міжнародного права, але й практикуючими юристами, що спеціалізуються в галузі міжнародного права.

Міжнародно-правова відповідальність є одним із загальновизна­них принципів міжнародного права, тобто практично є основою за­гального міжнародного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді найважливіших міжнародних документів основного характеру, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відно­син між державами від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, шо агресивна війна є злочином проти миру і спричиняє відповідальність за міжнародним правом. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 197СІ року також містить положення, які нагадують про міжнародну від­повідальність держав. Деякі питання про відповідальність держав дістали кодифікацію. Вони були врегульовані угодами, найчастіше двосторонніми або багатосторонніми, на регіональному рівні.

8.2. Поняття міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення є складним правовим явищем. З юридичної точки зору в якості міжнародного правопору­шення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки:

— міжнародна суспільна небезпека;

— протиправність;

— причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що виникли;

— караність.

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати збитків) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена порушенням пра­вил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, що веде до порушення прав інших суб'єктів.

Причинно-наслідковий зв'язок є найважливішою ознакою пра­вопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною завданої шкоди є міжнародне правопорушення. Якщо це не вдається з'ясувати або виявляється інша причина, відповідальність даного суб'єкта не настає.

Караність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення. Визнаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права встановлюють можливість притягнен­ня правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.

У міжнародному правопорушенні подібно до внутрішньодержав­ного, виділяється склад міжнародного правопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залучаються до відповідальності. Проте слід враховува­ти, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодержавному праві.

До складу міжнародного правопорушення належать:

— об'єкт міжнародного правопорушення — це ті блага матері­ального або нематеріального характеру, на які зазіхає міжна­родне правопорушення (міжнародний правопорядок, усталена система міжнародних відносин, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний правопорядок, установлений між­народними зобов'язаннями);

— об'єктивна сторона міжнародного правопорушення виявля­ється у вигляді діяння суб'єкта міжнародних відносин, який

порушує міжнародно-правові зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відповідальність. Як і у внутрішньодер­жавному праві, діяння міжнародно-протиправного характеру може виражатися зовні у формі як дії (активна поведінка правопорушника), так і у формі бездіяльності (невиконання суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);

— суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже зазна­чалося, можуть бути тільки держави. Деякі автори відносять до суб'єктів міжнародного правопорушення інших суб'єктів міжнародного права, зокрема, міжнародні організації або інші підприємства, організації і навіть окремих індивідів, що вчинили міжнародно-протиправні діяння. На цій підставі вони розширюють коло міжнародних правопорушень, про що більш докладно буде сказано далі.

Вважається, що при вчиненні міжнародного правопорушення зазначеними суб'єктами, за винятком міжнародних організацій, в остаточному підсумку відповідальність усе ж буде нести дер­жава:

а) держава нестиме міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу у разі прийняття останнім закону або іншого нормативного акта, який іде врозріз із міжнародними зобов'язаннями даної держави (наприклад, при обнароду­ванні законодавчого акта про одностороннє обмеження прав іноземців, що знаходяться на території цієї держави) або не­прийняття закону чи іншого нормативного акта, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку настане тільки в разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);

б) держава найбільш часто несе міжнародну відповідальність за діяння своїх виконавчих органів (міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, прикордонних і спеці­альних служб, навіть за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);

в) міжнародна відповідальність держави може мати місце і внаслідок порушення її міжнародних зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно ж, питання відповідальності держави за дію своїх судових органів є дуже складним, адже загальновідомо, що невід'ємною рисою суверенної і демо­кратичної держави є повага незалежності і самостійності судової влади. Але не слід забувати і те, що незважаючи на свою незалежність від інших гілок єдиної державної влади і підпорядкування тільки закону, суди є органами держави, тому їхня поведінка розглядається в міжнародній практиці як поведінка самої держави;

г) держава несе міжнародну відповідальність за протиправну по­ведінку її адміністративно-територіальних одиниць і органі­зацій, уповноважених виконувати державно-владні функції (мається на увазі діяння її посадових осіб). Причому держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті обставини, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не слід було чинити або слід було вчинити інакше. Неда­ремно в ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплене положення, відповідно до якого держава «не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання нею договору»;

ґ) держава несе міжнародно-правову відповідальність, якщо її фізична особа, іцо не має офіційного державного статусу, своїми діями зазіхає на права й інтереси іншої держави, які охороняються міжнародним правом — за незабезпечення за­хисту цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, життя і здоров'я представників іноземної держави, на честь і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дип­ломатичне представництво тощо). Тут слід зауважити, що відповідальність держави настає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконання нею своїх зобов'язань із забезпечення прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних орга­нів та їхніх посадових осіб, покликаних захищати ці права й інтереси.

Щодо відповідальності міжнародних організацій, зокрема між­народних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є також суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Проте через те, що між­народні організації є відносно «молодим» суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності перебуває на стадії розроблення.

Водночас у доктрині складається думка, що міжнародна від­повідальність міжнародної організації ґрунтується на її пра- восуб'єктності і безпосередньо випливає з неї. Ця відповідальність має специфічний характер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони залежать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнародних організацій.

Відповідальність міжнародної організації може виникнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутрішнього права організації), так і загальних норм міжнародного права. Не знімається питання про відповідальність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.

У наш час у ряді міжнародних договорів містяться певні положен­ня про відповідальність міжнародних організацій. Так, наприклад, ст. 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культури і т.д.). Відповідно до ст. V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна організація, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у ставленні правопорушника до вчине­ного ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині стосовно провини єдиного погляду не існує. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.

Водночас деякі вчені вважають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може виражатися як у формі на­міру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як правило, не використовує поділ наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевне­ність. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більше того, деякі склади міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий елемент складу правопору­шення в них відсутня. Йдеться про так звану «відповідальність незалежно від провини», зокрема, про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

Дії або утримання від дій не можуть бути визнані міжнародним правопорушенням, якщо вони не мають всіх ознак правопорушення. Не вважаються міжнародними правопорушеннями:

а) недружній акт;

б) злочинні проступки фізичних осіб проти міжнародного права (злочини міжнародного характеру);

в) спірні ситуації.

Недружній акт — це така поведінка держави, яка завдає шкоди іншій державі й суперечить її інтересам, але не порушує норм між­народного права.

Варто мати на увазі, що сучасне міжнародне публічне право не забороняє недружніх актів. Така заборона існує на морально- політичному рівні. Недружній акт дає можливість іншим державам застосовувати до держави, що зробила такий акт, відповідні (адек­ватні) заходи в порядку реторсії.

До недружніх актів можна віднести:

— надмірне обмеження прав іноземних фізичних і юридичних осіб;

— націоналізацію іноземної власності;

— підвищення митних податків щодо товарів певної держави або групи держав;

— інші дії.

Злочинні проступки фізичних осіб проти міжнародного пра­ва — це такі дії фізичних осіб, які порушують норми міжнародного права, і тому заборонені нормами внутрішньодержавного (націо­нального) права.

Держави включають згадані заборони у свої кримінальні кодекси (закони). І хоча боротьба з такими правопорушеннями передбачена нормами міжнародного права, фізична особа підлягає криміналь­ному покаранню в національних судових установах.

Прикладами злочинних проступків фізичних осіб проти між­народного права можуть бути:

— виготовлення й продаж фальшивої іноземної валюти й цінних паперів;

— виготовлення, придбання, зберігання з метою збуту й збут наркотичних засобів без спеціального на це дозволу;

— наруга над символами іноземної держави й ін.

При спірних ситуаціях держави ще не порушують норми між­народного права, однак інтереси однієї держави порушуються від поводження вищих посадових осіб іншої держави. На цьому етапі сторони не несуть міжнародно-правової відповідальності, однак вони зобов'язані звернутися до мирних способів виходу зі сформо­ваної ситуації. Відмова від виконання такого зобов'язання є між­народним правопорушенням.

До спірних ситуацій можна віднести:

— територіальні спірні ситуації;

— питання правонаступництва, що виникають при розподілі держави на кілька незалежних держав і ін.

8.3. Види міжнародних правопорушень

У доктрині і практиці міжнародного права міжнародні право­порушення не мали чіткого поділу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їх виділення здійснювалися. Так, наприклад, у Декларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятої з ініціативи Росії у зв'язку з геноцидом вірменів у турецькій Османській Імперії, це діяння кваліфікувалося як «зло­чин проти людства і цивілізації».

До другої половини XX ст. міжнародна доктрина починає поді­ляти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і право­порушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжна­родних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які порушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтова­риства і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апартеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство й ін.).

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнарод­ний злочин» одержано шляхом закріплення в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, який є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, США, Великобританією і Францією про судове пересліду­вання і покарання головних військових злочинців європейських країн «осі» від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік між­народних злочинів, за вчинення яких передбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських країн «осі» індивідуально або як члени організації, вчинили ці злочини.

Подальшого розвитку поняття «міжнародний злочин» набуло в ст. І Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року; ст. І Конвенції про незастосування терміну дав­нини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; ст. І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; ст. 5 Визначення агресії, затвердженій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей самий іс­торичний період намічається тенденція до визнання застосування державою першою ядерної зброї як міжнародного злочину.

Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запро­понувала вважати міжнародними правопорушеннями.

Комісія висловила також попередню думку про наслідки зазначе­ного поділу міжнародно-правових діянь: у разі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може бути будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення — тільки безпосередньо потерпіла держава.

Претензія може бути заявлена державі у вигляді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права «у вигляді присвоєння державі поведінки, що є порушенням між­народного зобов'язання, коли наявні основні ознаки міжнародного правопорушення».

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжна­родних правопорушень, розпочатий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

1) міжнародні злочини;

2) злочини міжнародного характеру;

3) інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних

правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

— здійснюються державами, посадовими особами держав, що ви­користовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;

— здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою;

— зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

— загрожують основам міжнародного правопорядку;

— спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжна­родного права і персональну кримінальну відповідальність виконавців, що настає в рамках міжнародної, а в деяких ви­падках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що зазіхає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підроблення грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

— зачіпають інтереси двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян;

— здійснюються окремими фізичними особами без зв'язку із політикою держави;

— спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли до перших двох груп. Таким самим чином їх визначала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів;

порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основ­ного значення і т.д.

Міжнародні делікти:

— не мають характеру злочинів і не становлять суспільної не­безпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру;

— можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнарод­них правовідносин, що порушують положення приписів міжнародно-правових норм;

— спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіцій­ного визнання протиправності поведінки суб'єкта.

8.4. Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відпові­дальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди застосовуватиметься в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням стосовно держави-порушниці примусових заходів і пов'язана з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суве­ренітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації), декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відпові­дальності передбачає обов'язок держави-правопорушниці надати задоволення нематеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

— офіційне вираження жалю або співчуття;

— висловлення вибачень;

— надання запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому;

— кримінальне покарання винних осіб;

— видання нормативного акта з визнанням своєї провини, з тим щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому;

— направлення спеціальної делегації в ображену державу;

— вшанування потерпілої держави шляхом підняття прапора потерпілої держави в столиці держави-деліквента, або від­дання йому честі військовим формуванням з артилерійським салютом, або виконанням її державного гімну, або поєднанням того й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, який являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статус-кво) і виконання ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторації може бути звільнення незаконно зайнятої території і майнові витрати, зазнані при цьому.

Обмеження суверенітету держави може бути в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному вигляді, можуть бути заходи, вжиті щодо фашист­ської Німеччини після закінчення Другої світової війни. Німеччина була не тільки позбавлена значної частини своєї території, але й на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної оку­пації. Було проведено демілітаризацію країни, збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці зло­чинних організацій і військові злочинці.

Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжна­родного судового органу або організації, які визнають певне діяння міжнародним правопорушенням.

Матеріальна відповідальність настає у зв'язку з порушен­ням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із за­подіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок відшкодувати цей збиток, заподіяний право­порушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі ре­парації, реституції і субституції.

Нір, репараціями (від лат. герагаїпо — відновлення) — розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інституту контри­буцій, що успішно існували в міжнародному праві з глибокої дав­нини до кінця XIX сторіччя і мали характер данини. У їх основу було покладено «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабування населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроб­лені ст.ст. 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробленні Версальського мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, за­мінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжна­родним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час.

Якщо при сплаті контрибуцій, що мали неправомірний харак­тер, завданий збиток жодним чином з ними не пов'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, необхідно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений.

ГІри репарації відшкодування матеріального збитку відбуваєть­ся як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами тощо.

Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопле­ного майна — конкретних творів мистецтва, транспортних засобів, устаткування заводів та ін.).

Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

8.5. Обставини, що виключають відповідальність держав

Згідно із загальними принципами міжнародної відповідальності держав будь-яке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове ді­яння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням по­рушує своє міжнародне зобов'язання. Тому слід правильно оцінити позицію, яка склалася в доктрині міжнародного права і відповідно до якої з цих основних принципів не може бути жодних винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі виконанню їх у строк, або зумовлюють неможливість їх виконання. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави через відсутність протиправного діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значущими і відповідно визначатися нормами між­народного права. Комісія міжнародного права ООН при підготовці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році ст.ст. 29-34 про обставини, що виключають відповідальність дер­жав. До таких обставин належать:

— згода держави;

— відповідні заходи щодо міжнародно-протиправного діяння;

— форс-мажор і непередбачений випадок;

— лихо;

— стан необхідності;

— самооборона.

Стосовно обставини, що називається «згода держави», ст. 29 Проекту говорить:

«Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння, яке не відповідає зобов'язанню останньої у відношенні першої держави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». На­приклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету держави, а найчас­тіше як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може бути введення індійських військ на територію Шрі-Ланки в 198 7 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між уповноваженим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного пра­ва. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому кон­кретному випадку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди настає за таких умов:

— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

— згода повинна бути чітко вираженою, а не такою, що припус­кається;

— згода повинна передувати вчиненню дії;

— діяння, на вчинення якого отримана згода, має відбуватися в межах узгоджених умов, що стосуються місця, часу, засобів та інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право ставить певні вимоги і до уповноваженої держави, що дає згоду:

— уповноважена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах своєї території, а також стосовно своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють в межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море і т.д.);

— згода уповноваженої держави не може бути дана на вчинен­ня дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії стосовно третьої держави).

Як відповідні заходи стосовно міжнародно-протиправного ді­яння, що виключають відповідальність держави, ст. ЗО Проекту визнає дії держави, викликані протиправними діями іншої держа­ви. Таким чином, дії держави стосовно держави-правопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Таким чином, йдеться про за­кономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному підрозділі цього розділу. Такі заходи можуть застосо­вуватися не тільки потерпілою державою, але також за її доручен­ням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнарод­ному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чітко визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поведінка не відповідає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т. д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій дер­жава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам міжнародного зобов' язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає належному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у ст. 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Ситуація крайнього лиха (ст. 32 Проекту) дуже схожа з форс- мажором або непередбаченим випадком, вона передбачає виклю­чення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей.

Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану дер­жаву в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що при­своюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які перебувають у надзвичайній небезпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуації є дії капітана морського судна, що потерпає від лиха, який шукає укриття від шторму в іноземному порту без відповідного на це дозволу. У цьому випадку формально має місце порушення кордонів іншої держави, проте ці дії відбулися внаслідок надзвичайних обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, у ст. 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка могла викликати більш тяжке лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що за­знав серйозної аварії, може спричинити ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхід­ний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (ст. 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайня небезпека загрожує суттєвим інтересам держави. Правова регламентація такої ситуації в п. 1 зазначеної статті має такий ви­гляд:

«Держава не може посилатися на стан необхідності як на під­ставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих ви­падків, коли:

a) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози;

b) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, у відношенні якої існує зазначена обставина».

Посилання держави на крайню необхідність правомірні лише за наявності ряду одночасно діючих умов:

— абсолютно надзвичайний характер ситуації, на яку посила­ється держава;

— неминучий характер небезпеки, що загрожує життєво важ­ливим інтересам держави і її населенню:

— неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;

— тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небез­пеки.

Пункт 2 ст. 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли дер­жава не може посилатися на стан необхідності, а саме:

— міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми за­гального міжнародного права;

— міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість;

— держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необ­хідності.

Оскільки дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, цінність правової регламентації ситуації, що являє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні випадків неприпустимості посилань на стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоди іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, що чиниться цією державою, відповідно до ст. 51 Статуту ООН.

Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», визначає: «Про- типравність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є за­конним заходом самооборони, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».

Стаття 51 Статуту ООН визначає умови законності. Такими умовами є:

— наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює надзвичайно серйозну і явну загрозу її територіаль­ній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з коментаря Комісії міжнародного права;

— самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не буде вживати заходів, необхідних для підтримання міжна­родного миру і безпеки;

— Рада Безпеки має бути негайно повідомлена про вжиті заходи самооборони;

— такі заходи не стосуються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнарод­ного миру і безпеки.

Таким чином, самооборона розглядається як припустимий за­хід захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що зазнали збройного нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена Статутом ООН система колективної міжнародної безпеки. Більш докладне освії лення самооборони як одного з видів міжнародних санкцій буде подано далі.

8.6. Відповідальність міжнародних організацій

Відповідальність міжнародних організацій ґрунтується на їхній правосуб'єктності й безпосередньо випливає з неї при систем­ному тлумаченні цього міжнародно-правового феномена.

Варто враховувати, що відповідальність міжнародних орга­нізацій не тотожна відповідальності держав і має ряд своїх особливостей.

Питання про відповідальність міжнародних організацій одержало відображення й закріплення в низці міжнародних договорів. Так, наприклад, у договорах про дослідження й використання космічного простору встановлюється відповідальність міжнародних організацій, що здійснюють космічну діяльність, за збиток, заподіяний цією ді­яльністю (Договір про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші не­бесні тіла (1967 рік); Конвенція про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами (1972 рік)).

Питання про відповідальність міжнародних організацій також регулюється рядом статутних документів таких організацій. Наприклад, Статут Міжнародного агентства з атомної енергії перед­бачає відповідальність МАГ ATE за здійснення гарантій МАГ ATE, тобто системи спостереження й контролю за використанням держа­вами ядерних матеріалів, ядерних установок і технічної інформації винятково в мирних цілях.

Відповідальність міжнародних організацій встановлюється та­кож у конвенціях про відповідальність за ядерний збиток. Така відповідальність настає в тих випадках, коли міжнародні організації виступають як оператор ядерних установок або оператор ядерних суден (Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядер­ний збиток (1963 рік); Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден (1962 рік)).

У теоретичному й практичному аспектах можна стверджувати, що відповідальність міжнародних організацій об'єктивно виникає при порушенні ними міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і інших джерел міжнародного права.

Слід зазначити, що в юридичній літературі наводиться достатньо конкретних прикладів правопорушень, що викликають відповідаль­ність міжнародних організацій, які в узагальненому вигляді можуть трактуватися як підстави настання такої відповідальності. Напри­клад: а) порушення міжнародною організацією і її посадовими особами положень установчих (статутних) актів (вихід за межі встановленої компетенції); б) збиток, заподіяний діями міжнародної організації державам, іншим міжнародним організаціям, юридичним і фізичним особам, включаючи власних службовців; в) порушення посадовими особами або службовцями міжнародної організації внутрішніх законів держави, де вона розміщається або здійснюється її діяльність і ін.

Отже, відповідальність міжнародної організації настає при будь-якому правопорушенні незалежно від того, чи порушені нею (її органами або посадовими особами):

а) норми міжнародного права;

б) норми внутрішнього права міжнародних організацій; або

в) норми внутрішньодержавного права.

Міжнародні організації можуть нести як матеріальну, так і політичну відповідальність.

При застосуванні до міжнародних організацій матеріальної від­повідальності варто виходити з того, що їхні кошти складаються із внесків держав-членів. У практиці склалася алгоритмічна тенден­ція, відповідно до якої повинне мати місце сполучення матеріальної відповідальності міжнародної організації й держав. Тут можливі два варіанти:

1) встановлення солідарної відповідальності організації й дер­жав — членів цієї міжнародної організації;

2) встановлення відповідальності самої організації.

У першому випадку претензії про відповідальність можуть бути пред'явлені як державам-членам, так і міжнародній організації в цілому. У другому випадку претензії пред'являються тільки між­народній організації, що сама вирішує питання про розподіл тягаря відповідальності між своїми державами-члєнами.

Наприклад, у Конвенції про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами, була встановлена со­лідарна відповідальність, що однак наставала при дотриманні на­ступних умов:

а) будь-яка претензія про компенсацію за збиток пред'являється в першу чергу міжнародній організації, що здійснює запуск об'єкта;

б) якщо організація протягом шістьох місяців не компенсувала суми заподіяного збитку, то держава-позивач може порушити пи­тання про відповідальність держав — членів цієї організації.

Питання про політичні форми відповідальності міжнародних організацій у доктрині міжнародного права поки що розроблені недостатньо. Разом з тим, існує точка зору, відповідно до якої при застосуванні політичної відповідальності до міжнародних органі­зацій припустимі будь-які форми такої відповідальності, які не є суперечними специфіці міжнародних організацій, починаючи від позбавлення їх деяких прав і обов'язків і закінчуючи їхньою ліквідацією.

Міжнародна організація відповідає за протиправні дії своїх ви­конавчих органів і персоналу. Так, у практиці здійснення операцій по підтримці миру, ООН укладала угоди з державами, на території яких проводилися такі операції, про відшкодування збитку, запо­діяного громадянам цих держав і їхньому майну діями військового персоналу й збройних сил ООН.

У проблемі відповідальності міжнародних організацій досить актуальними є питання, що ставляться до відшкодування збит­ку особам, що перебувають на службі в міжнародній організації. Міжнародні організації відповідають за забезпечення умов праці й побуту, які застережені в контрактах і визначені в рішеннях, що стосується положення персоналу. У міжнародних організаціях створюються адміністративні трибунали (наприклад, Адміністра­тивний трибунал ООН; Адміністративний трибунал МОП, який має юрисдикцією відносно більшості спеціалізованих установ ООН), які є судовою інстанцією, що встановлює ступінь відповідальності організацій у випадку порушення ними контрактів, умов найму, положень і правил для персоналу й визначального розмірів ком­пенсації за заподіяний збиток.

Рішення зазначених адміністративних трибуналів мають обо­в'язкову силу для сторін, що сперечаються, тобто для службовця міжнародної організації й самої організації. Організація не вправі відмовитися привести рішення трибуналу у виконання. На це була звернена увага Міжнародним Судом ООН у двох його консультатив­них висновках від 13 липня 1954 року й від 23 жовтня 1956 року щодо законної сили рішень Адміністративного трибуналу ООН і Адміністративного трибуналу МОП.

Міжнародні організації в контексті загальної відповідальності можуть виступати як суб'єкт міжнародних претензій. Це випливає з Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квіт­ня 1949 року з питання про відшкодування збитку, понесеного на службі в ООН. У ньому вказувалося, що міжнародна організація може виступати із претензією про відповідальність за заподіяний їй збиток. ООН неодноразово пред'являла позови про відшкодування заподіяного їй збитку. Наприклад, у 1949 році ООН позивалася проти Ізраїлю у зв'язку з убивством радикальними угрупованнями посередника ООН на Близькому Сході графа Бернадотта й військо­вого спостерігача ООН полковника Серо.

Міжнародна організація виступає суб'єктом відповідальності не тільки по міжнародному публічному праву, але може нести від­повідальність і по міжнародному приватному праву, а також по внутрішньому праву держав. У цьому випадку відповідальність міжнародної організації залежить від визнання її правоздатності на території держави на підставі установчого акту або угоди з державою перебування про її штаб-квартиру або представництво.

Комісія міжнародного права, починаючи з 2000 року, розглядає питання про відповідальність міжнародних організацій з метою їх кодифікації.

8.7. Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм при­мусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

В історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій у першу чергу була виклика­на створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав — членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконують їх неналежним чином. Отже, будучи еле­ментом правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки у сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і незбройного ха­рактеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у вста­новленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

— припинення правопорушення;

— відновлення порушених прав;

— забезпечення відповідальності правопорушника.

Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:

— застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним пра­вом;

— вони не можуть мати превентивного (попереджувального) характеру, тому що їх метою є захист і відновлення вже по­рушених прав суб'єктів міжнародного права;

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні за­ходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть якщо він за формою збігається з такими, санк­ціями не є.

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостій­ну природу санкцій. Багато вчених вважають їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід дослухатися і до противників такої позиції, які висувають вагомі аргументи. Вони вважають, що санкції є індивідуальними і колективними примусовими захода­ми, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відпові­дальності і відрізняються від неї такими рисами:

— санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих), що застосову­ються до правопорушника, у той час як відповідальність може застосовуватися у формі самообмежень правопорушника;

— санкції, як правило, передують реалізації заходів відпові­дальності і використовуються як своєрідна передумова її ви­никнення: адже метою санкцій є припинений міжнародного правопорушення, відновлення порушених прав і забезпечення здійснення відповідальності;

— санкції застосовуються в процесуальному порядку, відмінному від порядку здійснення міжнародно-правової відповідальності;

— санкції є правом потерпілого і виражаються тільки у формах, властивих цим повноваженням. Тому їх застосування не за- ¹ лежить від волі правопорушника;

— підставою для застосування санкцій є відмова припинити неправомірні дії і виконати законні вимоги потерпілого (по­терпілих).

Класифікують санкції за різними ознаками.

1. Залежно від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

— індивідуальні — коли санкції застосовуються однією потер­пілою державою;

— колективні — коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. Вважа­ється загальновизнаним, що характер міжнародно-правових санкцій мають саме колективні заходи, що передбачаються главою VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, по­рушення миру або акту агресії.

2. Залежно від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:

— санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

— санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії,

репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи кон­сульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопорушення від­повідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інте­ресів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливу, упереджену, але правомірну з погляду міжнародного права поведінку іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика знає багато форм реторсій, застосовуваних і

до держави-лорушниці:

— підвищення мита на товари з цієї держави; _І

— уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною держа­вою;

— встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави;

— підвищення податкових платежів;

— націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян;

— так звані політичні реторсії: всілякі обмеження, установлюва­ні для дипломатів і громадян цієї держави (обмеження пересу­вання територією держави перебування, обмеження в правах громадян держави-порушниці), а також заходи, що свідчать про незадовільний стан міждержавних відносин (відкликання дипломатичного представника з держави-порушниці; оголо­шення співробітників дипломатичного представництва цієї держави persona non grata; скасування запланованих держав­них візитів керівників і т.д.).

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спрямовані на об­меження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнароднох^у праві застосовуються такі форми репресалій:

— ембарго — заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушниці;

— бойкот — заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави;

— заморожування авуарів (внесків) держави-порушниці в бан­ках, розміщених на своїй території;

— вилучення своїх внесків із банків держави-порушниці.

Серед форм репресалій виділяються так звані політичні форми

репресалій:

денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою- порушницею;

невизнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, по­роджені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушниці).

Слід взяти до уваги, що невизнання має кілька основних форм:

— відмова держави визнавати юридичну чинність договорів і угод, укладених у результаті неправомірного застосування сили або таких, що суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права;

— відмова визнавати протиправний режим, що прийшов до влади в даній державі;

— відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли в результаті неправомірних дій влади держави-порушниці (наприклад, невизнання територіальних змін, що відбулися в результаті агресії) та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються постійно або тимчасово потерпілою державою і виражаються в при­зупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків. Зауважимо, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить виражен­ня в застосуванні до правопорушниці збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

— необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосуван­ня збройних сил, які не є актом агресії (наприклад, примусові заходи відносно повітряних і морських суден, що вторглися на територію держави);

— самооборона від агресії — це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов 'язань держав з міжнародного права і насамперед за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

— при необхідній обороні дії правопорушниці не є систематични­ми, має місце епізодичне правопорушення, що не має на меті розв'язання війни. Тому відповідні заходи мають «разовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту застосування збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агре­сором виникає стан війни, тому відповідні заходи характери­зуються високим ступенем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення пра­вопорушниці до відповідальності.

До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних органі­зацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації; виключення порушниці з між­народного спілкування; колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки. Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, здійснюється переважно в таких формах:

— позбавлення права голосу держав, що не виконують прийнятих на себе зобов 'язань (наприклад, у 1999 році Україна поряд із де­якими іншими державами була позбавлена права голосу в Гене­ральній Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною універсальною організацією);

— позбавлення права представництва в організації (відмова в обранні в органи організації, відмова в запрошенні на конфе­ренції, що проводяться в її рамках і т.д.);

— позбавлення права на одержання допомоги, що надається в рамках цієї організації;

— тимчасове призупинення членства в міжнародній організа­ції;

— виключення з членів міжнародної організації.

Виключення порушника з міжнародного спілкування виражаєть­ся в більш широкому спектрі заходів, що застосовуються до нього вже за рамками міжнародної організації, але з її рекомендації. Таке виключення може бути виражене в повному або частковому розі­рванні економічних, політичних, військових та інших відносин, розірванні дипломатичних і консульських відносин, припиненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що за­грожують міжнародному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосуван­ня колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнародного характеру.

Можливість застосування колективних збройних заходів перед­бачена статутними документами цілого ряду міжнародних органі­зацій, і насамперед ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Ста­тутом ООН, можуть застосовуватися у двох формах:

• — окремими державами від імені і за спеціальними повноважен­нями ООН;

— спеціально утворюваними збройними силами ООН.

Література

Адельханян P.A. Военные преступления в современном праве. — М., 2003.

Аречага Э. Современное международное право. — М., 1983.

Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.

Василенко В. А. Ответственность государств за международные правонарушения. — К., 1976.

Василенко В. А. Международно-правовые санкции. — К., 1982.

Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. — К., 2000.

Замятин В.Ю. Современные аспекты ответственности между­народных организаций// Московский журнал международного права. —2004. — №3.

Колосов Ю.М. Ответственность государств в международном праве. —-М., 1979.

Кривчикова Э.С. Основы теории права международных органи­заций. — М., 1979.

Курис П.М. Международные правонарушения и ответственность государств. — Вильнюс, 1973.

Левин Д.Б. Ответственность государств в современном междуна­родном праве. — М., 1966.

Лукашук И. Право международной ответственности. — М., 2004.

Мазов В.А. Ответственность в международном праве. — М., 1979.

Манийчук Ю.В. Последствия международного правового нару­шения. —К., 1987.

Марусин И.С. Международные уголовные судебные учреждения: судоустройство и судопроизводство. — СПб, 2004.

Михеев Ю.Я. Применение принудительных мер по У