Тема 11 структура спілкування

Терміни «спілкування», «комунікація», «обмін інформацією» часто вживаються як тотожні. Це зумовлено не тільки їхньою спільною се­мантичною основою, багатозначністю використання як у науковому, так і в буденному розумінні, а й тими функціями, які вони виконують у жит­тєдіяльності особистості, соціальної групи, суспільства.

11.1. Комунікативний бік спілкування та його характеристика

Що таке комунікація! Існує близько ста різних визначень комуніка­ції. Проте насьогодні визначення, яке задовольнило б усіх, немає.

Л. Баркер визначає комунікацію як процес взаємозв'язаних елементів, що працюють разом, щоб досяітн необхідного результату або мети.

На думку К. Мортенсен, комунікація маг місце, коли люди надають значення поведінці, пов'язаній з повідомленнями.

Дж. Маєрс і М. Маєрс визначають комунікацію як загальний перед­бачуваний, постійний і завжди наявний процес розподілу значень і допомо­ги символічній взаємодії.

Дж. Олвуд розглядає комунікативну ситуацію як випадок поведінки, яка має стосунок до набору комунікативних інтенцій.

На думку українського вченого Г.Г. ГТочепцова, комунікація — це процес прискорення обміну інформацією.

Для характеристики комунікації між людьми слід мати на увазі її особливості, порядок організації комунікативного процесу, засоби роз­повсюдження інформації. Процес обміну інформацією під час спілку­вання між людьми має свою специфіку, тобто комунікація між людьми має свої відмінності.

По-перше, спілкування не можна розглядати тільки як відправлення інформації якоюсь системою передання інформації або як її прийом ін­шою системою, оскільки на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями тут йдеться про взаємини двох суб'єктів: взаємне інформування передбачає налагоджування спільної діяльності.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного.

По-третє, комунікативний впл'ив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка спрямовує інформацію (комуні-катор), і людина, яка її приймає (реципієнт), володіють єдиною або по­дібною системою кодування і декодування знаків. Ця ситуація у соці­альній психології визначається терміном тезаурус. Ним позначається єдина система значень, прийнята всіма членами групи, учасниками кон­кретного комунікативного процесу. Але річ у тім, що, навіть знаючи значення тих самих слів, люди іноді по-різному їх розуміють. Причи­ною цьому можуть бути соціальні, політичні, вікові та інші особливості.

По-четверте, існує можливість виникнення комунікативних бар'є­рів, про що йшлося у темі 10.

11.2. Характер впливу інформації

У військовій діяльності необхідно вміти розрізняти характер інфор­мації і те, який вона може мати вплив на особовий склад — безпосеред­ній чи опосередкований. Відомо, що в сучасній війні особлива увага звертається на організацію інформаційно-психологічного впливу на супротивника. Така діяльність союзників під час організації і здійснен­ня операції «Буря в пустелі» зі звільнення Кувейту від ірацьких за­гарбників та антиталібської операції в Афганістані підтвердили високу ефективність комунікативного впливу як на війська супротивника, так і на все населення Землі. Аналіз цих дій буде здійснено у наступних те­мах.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатувальною.

Спонукальна інформація висловлюється в наказі, проханні, інструк­ції, пораді. Вона розрахована на fe, щоб стимулювати певні дії, і вико­нує такі функції:

а) активізації поведінки, тобто спонукання до дії в заданому
напрямі;

б) інтердикції, тобто заборони певних дій або небажаних різ-
новидів діяльності;

в) дестабілізації, або порушення деяких автономних форм по-
ведінки та діяльності.

Конст ату вальна інформація виступає у формі повідомлення і пе­редбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано і поступово. Сам характер повідомлення буває різним: міра об'єктивності може варіюва­тися від байдужого тону викладу до включення в сам текст повідомлен­ня елементів переконання. Варіант повідомлення визначається комуніка-тором.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікації.

Аксіально комунікація спрямовує свої сигнали до якогось окремого отримувача інформації (індивідуального або групового).

Ретиальна комунікація має своїм адресатом багатьох реципієнтів, великі розосереджені у просторі соціальні групи, які у більшості ви­падків є анонімними для комунікатора.

Моделі аксіальної комунікації використовуються здебільшого в си­туаціях безпосереднього міжособистісного спілкування. Масове спіл­кування, яке здійснюється за допомогою засобів масової комунікації, використовує моделі ретиальної комунікації.

Для вивчення ефекту впливу виокремлюють одиниці (елементи) ко­мунікативного процесу. Американський соціальний психолог Г. Ласуел у структурі комунікативного процесу виокремлює п'ять елементів:

—Хто передає інформацію (комунікатор, передавач інформа­ції).

—Що передається (повідомлення, або конкретніше —текст).

—Як (за допомогою якого каналу).

— Кому (аудиторія, реципієнт).

—Яким результатом (ефект впливу) (рис. 11-1).

Рис. 11-1. Структура комунікативного процесу

Засоби комунікації. Передання будь-якої інформації можливе лише за допомогою знакових систем. Існує кілька систем, які використовуються в комунікативному процесі й відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову — найуніверсальніший засіб людського спілкування, який забезпечує змі­стовний аспект взаємодії і взаєморозуміння у процесі спільної діяль­ності.

Невербальна комунікація включає різні знакові системи: оптико-кі-нетичну, пара- та екстралінгвістичну, просторово-часову, контакт «очі в очі», кожна з яких має свої особливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жести, міміку, пан­томіму.

Цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної мото­рики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — міміка, пози — пантоміма). Ця загальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комуні­кації надає спілкуванню певних нюансів, що неоднозначно сприймаються за умов використання тих самих жестів у різних національних культурах.

Вирішальне значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираа обличчя найбільше підкреслюють кути губ, нахмурювання або піднімання брів і зморщування чола. Ці елементи міміки дають змогу передати всю гаму емоцій і почуттів — від приємного здивування до розча­рування.

Погляд — ключовий елемент нсвербальної комунікації. Як правило, саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Блукальний погляд найчастіше свідчить про нудьгу або про бажання самому взяти слово (якщо тільки воно не виражає страх або почуття провини). Пильний погляд, спрямований пря­мо в очі співбесіднику, часто сприймається як ознака певної агресивності.

Жести також видають достатньо інформації про партнера по спілку­ванню. Палець, що вказує на іншу людину, сприймається як агресивніший жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похитування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Свої почуття та стани людина може висловлювати також за допомогою пантоміміки. Наприклад, людина виявляє ло партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Неприязнь у людини, що сидить, ви­являється у напруженості тіла, і, навпаки, розкутість тіла, нахил вперед є виразом симпатії.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і вира­жає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напруження, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як озна­ка агресивності.

Екстралінгвістична знакова cucme.ua — це включення в мову пауз, інших нелінґвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мов­лення.

Простір і час організації комунікативного процесу виступають теж особливою знаковою системою. Вони мають певне смислове наванта­ження як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення парт­нерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символі­зує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення. Наука, яка вивчає норми просторової і часової ор­ганізації спілкування, називається «просторовою психологією».

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням специфічних наборів просторових та часових констант комунікативної ситуації. Останні назива­ються.хронотопсеми. У літературі описано, зокрема, хронотоп «вагонного супутника». Суть його полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування інколи створює несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до першого зустрічного, яким є «вагонний супутник».

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт «очі в очі», який мас місце у візуальному спілкуванні.

У дослідженнях контакту «очі в очі» інтерес був зосереджений перш за все на вивченні інтимного спілкування. У розмові люди то дивляться одне на одного, то відводять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Най­частіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Ві­зуальний контакт відбувається здебільшого, коли обговорюється приємна тема. При обговоренні неприємної теми часто від такого контакту утриму­ються. Охочіше дивляться на тих. ким захоплюються або з ким перебува­ють в близьких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки.

Контакт очей обов'язково доповнює вербальну комунікацію. За відсут­ності такого контакту можна говорити про те, що проблема, яка обговорю­ється, співрозмовників не цікавить. Навпаки, коли один із партнерів постій­но намагається підтримати зоровий контроль зі співрозмовником, цс є озна­кою того, що він. по-перше, намагається будь-яким чином подобатися цьо­му партнерові, по-друге, його практично не цікавить зміст інформації, яка обговорюється.

У представників деяких культур засобом невербально! ' комунікації є дотик. Це невід'ємний елемент комунікації в Африці, на Середньому Сході, в більшості країн Латинської Америки. Один спостерігач підра­хував, що пара, яка сидить за столиком ресторану в Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні — жод­ного, у Джексонвілі (США) — близько восьми.

Отже, вербальна і невербальна комунікації тісно пов'язані між со-
бою, тому їх творче застосування є суттєвою передумовою ефективно-
сті спілкування партнерів, налагодження оптимального контакту між
ними. _t

11.3. Взаємодія як інтерактивний бік спілкування 11.3.1. Поняття взаємодії

Вивчення спілкування як складного соціально-психологічного явища передбачає виокремлення в його структурі універсальної властивості, що зумовлює всі форми його вияву. Такою властивістю для спілкуван­ня є взаємодія.

У філософії категорія взаємодія використовується для визначення загальної форми зв'язку речей або явищ у їхній взаємній зміні, впливо­ві одних на інші. Соціальна взаємодія є складовою та формою вияву загальної, універсальної взаємодії. Інакше кажучи, суспільство— це система реальних зв'язків і взаємодій людини з іншими людьми, соці­альними групами, сукупність усіх соціальних стосунків — опосередко­ваних і безпосередніх, свідомих і цеусвідомлених.

У процесі діяльності воїни обмінюються не тільки інформацією, а й різними діями. Ці дії забезпечують планування спільної військово-про­фесійної діяльності, її координацію та розподіл функцій. За їхньою до­помогою здійснюються взаємне стимулювання, взаємний контроль та взаємодопомога у процесі розв'язання спільного завдання. Це передба­чає, що кожний з учасників — партнерів по взаємодії — зробить свій внесок у її розв'язання, що забезпечить більшу ефективність порівняно із сумою індивідуальних дій.

Таким чином, взаємодія (інтеракція) — це аспект спілкування, що виявляється в організації військовослужбовцями взаємних дій, спрямо­ваних на реалізацію спільної військово-професійної діяльності, досяг­нення конкретної спільної мети.

Воїн, взаємодіючи з іншими військовослужбовцями, одночасно всту­пає у певні конкретні взаємини з ними, з різними соціальними групами, суспільством загалом. Тому в структурі інтерактивного спілкування (взаємодії) можна виокремити два боки — внутрішній (змістовний) і зовнішній (формальний).

Внутрішнім боком взаємодії є сукупність стосунків особистості вої­на з соціальним середовищем, які можна розглядати у двох аспектах: широкому (соціальному) і вузькому (міжособистісному).

У широкому розумінні особистість є суб'єктом численних і різноманіт­них стосунків: виробничих, політичних, моральних, військових тощо. Такі стосунки найчастіше називають суспільними, або соціальними. їхньою ха­рактерною ознакою є тс, шо вони позбавлені індивідуальності, особистіс-ного виразу і відображають зв'язки, взаємодію не між конкретними особи­стостями, а між представниками різних соціальних груп,.між різними соці­альними типами. Ці стосунки мають об'єктивний характер: особистість всту­пає в них незалежно від своїх бажань і прагнень, симпатій чи антипатій.

У соціальних стосунках відображаються найсуттєвіші зв'язки між різ­ними сферами життєдіяльності воїнів, які виконують у суспільстві конкретні соціальні функції (ролі). Система цих функцій визначає поведінку та діяль­ність воїнів статутними нормами, що відображають найтнповіші, суспіль­но необхідні різновиди військової діяльності та способи їх виконання.

Але для кожної конкретної особистості такі суспільні стосунки дуже рідко виступають у «чистому» вигляді. Відбиваючись у її внутрішньому світі, вони набувають суб'єктивного, особистісного забарвлення, індивіду­ального відображення і форми вияву, стають фактом свідомості воїна як міжособистісні стосунки, як конкретний результат його взаємодії з соціаль­ним середовищем.

Соціальио-психологічний і особистіснин аспекти суспільних стосун­ків виявляються уповедінці воїна, його мотивах, почуттях, настроях.

оцінках. Тому на емпіричному рівні як безпосередня реальність постає міжособистісний соціспьно-психологічний аспект суспільних стосун­ків не тільки для учасників, а й для дослідників.

Основними компонентами взаємодії є змістовний і процесуальний.

Змістом взаємодії між воїнами є певна і специфічна для військової сфери сукупність правових, політичних, військових та інших стосун­ків. Реалізація цього змісту у військовій діяльності вимагає певних за­собів і форм виразу. Вони можуть мати як раціональний, так і емоцій­ний характер, виявлятися в конкретних способах соціально-психоло­гічного, міжособистісного спілкування. У військовому середовищі вони нормативно відображені у Загальновійськових статутах Збройних сил України та ненормативно — у воїнському етикеті.

Особливості взаємин у військовому середовищі знаходять своє ви­раження у специфічних формах спілкування.

Міжособистісні стосунки у військовому середовищі формуються під впливом безпосередніх умов життєдіяльності особового складу. їх­німи специфічними рисами є сувора статутна регламентація і емоційна забарвленість. Почуття, які визначають ці стосунки, можна поділити на дві групи:

—кон 'юнктивні (почуття, які зближують воїнів, об'єднують їх у колектив, виражають готовність співробітничати, спіль­но діяти);

—диз 'юнктивні (почуття роз'єднують воїнів, роблять взаєми­ни напруженими, конфліктними).

Реалізація стосунків у конкретній діяльності відбувається у формі взаємного обміну діями, який визначає зовнішній (формальний) бік вза­ємодії. Саме такий обмін (навичками, вміннями) є підґрунтям взаємодії матеріального, практичного аспекту спілкування на відміну від інфор­маційного як обміну думками, почуттями, цінностями.

Процесуальний компонент виражається}' стилі взаємодії, який вка­зує на те, як воїн взаємодіє з оточенням. На основі цього виділяють продуктивний і непродуктивний стилі.

На базі наступних п'яти критеріїв виділяють такі стилі взаємодії:

1) щодо характеру активності в позиції партнерів (у продук­тивному стилі — поруч з партнером; у непродуктивному — над партнером);

2) щодо характеру цілей, що висуваються (у продуктивному стилі партнери спільно розробляють як близькі, так і відда­ленні цілі; у непродуктивному— партнер, який домінує, висуває тільки близькі цілі, не обговорюючи їх з партне­ром);

3) щодо характеру відповідальності (у продуктивному стилі за результати відповідальні всі, у непродуктивному — вся відповідальність лягає тільки на того партнера, який домі­нує);

4) щодо характеру взаємин, які виникають між партнерами (у продуктивному стилі —доброзичливість, у непродуктив­ному — агресія, образа, роздратування);

5) щодо характеру функціонування механізму ідентифікації — відособлення між партнерами.

У структуру взаємодії входять: суб'єкти взаємодії; взаємний зв'я­зок; взаємний вплив одного на іншого; взаємні зміни суб'єктів спілку­вання.

Взаємодія — це контакт, який складається із:

— фізичного контакту;

— спільного пересування у просторі;

— спільної групової або масової дії;

— духовного вербального контакту;

— невербального інформаційного контакту. Взаємодію як процес характеризують:

— сукупна кооперативна діяльність;

— інформаційний зв'язок;

— взаємовплив;

— взаєморозуміння.

11.3.2. Різновиди взаємодії

Взаємодія, будучи стороною спілкування, завжди має інтерсуб'ск-тивний характер, тобто реалізується як система стосунків воїна з нав­колишнім світом.

Види взаємодії:

— міжособистісні;

— особистісно-групові;

— особистісно-масові;

— міжтрупсірі;

— масово-групові;

— планетарні, або глобально-масові.

Коротко проаналізуємо деякі з цих типів, наприклад, міжособистіс-ний, який має такі ознаки: наявність мети, ситуативність, експлікова-ність (доступність) і багатозначну рефлексію.

Головними ознаками міжособистісної взаємодії військовослужбов­ ців є:

1) предметність, тобто наявність спільної конкретної мети, що зумовлює спільність дій військовослужбовців у ході її дося­гнення;

2) ситуативність, або її регламентованість конкретними об­ставинами: тривалістю, інтенсивністю, нормами та прави­лами взаємодії. Інакше кажучи, взаємодія змінюється залеж­но від умов, складу учасників, структури групи;

3) рефлексивність (рефлексивна багатозначність) — можли­вість для взаємодії бути виявом як суб'єктивних намірів, так і наслідком спільної участі в колективній діяльності;

4) експлікованість, тобто можливість спостереження, реєстра­ції конкретних дій індивідів, суб'єктів взаємодії.

Рівні міжгрупової взаємодії: низький, середній і вищий. Традиційно в соціальній психології усі різновиди взаємодії поділя­ють на такі типи за:

— напрямленістю на результат:

• кооперація (сприяють організації спільної діяльності, забезпечу­ють її інтеграцію, узгодженість, ефективність, основними різно­видами якої с згода, пристосування, співробітництво тощо);

• конкуренція (конфлікт, опозиція — тобто дії, що призводять до неузгодженості спільної діяльності, зниження її ефективності);

— намірами та діями учасників:

• додаткові (партнери адекватно сприймають позиції один одного);

• що перетинаються (така взаємодія, у процесі якої партнер, з одно­го боку, демонструє неадекватність розуміння позиції і дій іншого учасника взаємодії, а з іншого — яскраво виявляє власні наміри і дії);

• приховані (така взаємодія включає водночас два рівні: явний, що виражається мовно, і прихований, передбачається).

В експериментальних дослідженнях такий дихотомічний поділ вза­ємних дій для аналізу групової діяльності є недостатнім. Тому багато дослідників намагаються виокремити дрібніші одиниці взаємодії, які можна емпірично спостерігати, контролювати, реєструвати. Зокрема Р. Бейлз запропонував своєрідну схему для вивчення послідовних фаз групової спільної діяльності.

Усі різновиди взаємодій, або можливих форм поведінки, були поділені вченим на дванадцять груп, які, у свою чергу, об'єднувалися у дві головні категорії: зона постановки і розв'язання проблеми (це власне дії) і зона емо­цій (позитивних і негативних), тобто характеристика ставлення індивіда до самої діяльності. Діяльність групи під час розв'язання певного спільного завдання є послідовним переходом від однієї фази до іншої: 1) орієнтуван­ня членів груп щодо спільного завдання; 2) оцінка ходу розв'язання завдан­ня членами групи: 3) контроль; 4) ухвалення рішення. Супроводжують цей процес і відповідні дії членів групи позитивні та негативні емоції.

Схема Р. Бсйлза досить часто використовується в експериментальних дослідженнях, особливо в умовах лабораторного експерименту. У загаль­ному плані схема Р. Бейлза має такий вигляд (табл. 11-І).

Табл. 11-1. Види соціальних взаємин (за Р.Ф. Бсйлзом)

Разом із тим висловлюється чимало критичних зауважень, головним з яких є те, що ця схема не враховує змісту спільної групової діяльнос­ті, а бере до уваги тільки форми взаємодії.

11.4. Соціальна перцепція

Важливою складовою спілкування є процес сприймання людини людиною, який позначають терміном соціальна перцепція. Цей термін запропонував Дж. Брунер. Згодом цей термін набув значення сприй­мання так званих соціальних об'єктів, до яких належать люди, особис­тості, групи та інші ширші соціальні спільноти. Дослідження соціаль­ної перцепції зосереджено на вивченні двох блоків проблем: аналізові особливостей суб'єкта й об'єкга міжособистісного сприймання й ана­лізові механізмів міжособистісного сприймання.

Російський психолог О.О. Бодальов слушно зазначає те. що від того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, оці­нюють можливості одне одного, багато в чому залежить характер їхніх взаємодій і резулі? гати, яких вони досягають у спільній діяльності. Цс означає, що соціальна перцепція виступає в ролі регулятора спілкуван­ня насамперед тому, що вона є носієм своєрідної перцептивно-діагнос-тичної функції.

У зміст сприйняття включають приймання не тільки фізичних якостей соціального суб'єкта, а і його внутрішніх характеристик: намірів, думок, здібностей, емоцій, настанов, формування уявлення про ті відносини, які пов'язують суб'єкта з об'єктом сприймання. Отже, на цій підставі він включає й інтерпретацію та оцінку вчинків іншої людини, тобто розумін­ня її як особистості.

Оскільки спілкування завжди є процесом взаємодії двох або більше суб'єктів, то правомірно говорити про взаєморозуміння та взаємопіз-нання воїнів у процесі спілкування.

Взаєморозуміння є внутрішньою підвалиною і метою спілкування, ефективність якого залежить від тієї інформації, яку люди одержують один про одного. Спілкування починається з контакту, тобто взаємного спостереження і сприймання тих якостей і рис. які викликають інтерес людей один до одного. Зацікавленість іншою людиною — це міра її ін­формативності для тих, хто її оточує (здатність бути для них джерелом якоїсь інформації).

Ставлення одного воїна до іншого залежить від того, які почуття він викликає у інших, яка думка про нього формується. Відомо, що перше враження про іншу людину грунтується на сприйманні її зовнішнього вигляду, зовнішніх ознак і зумовлює весь характер наступних взаємин. Проте, формуючись на підставі зовнішніх характеристик (обличчя, зріст, манера говорити, поводитися тощо), сприймання цим не обмежується. Як показує досвід, перше враження може частково або й повністю не збігатися з подальшими уявленнями. Бо, наприклад, певне враження, яке викликає конкретний воїн у різних товаришів по службі, залежить від багатьох чинників: досвіду спілкування, досвіду військової служби, військового звання, належності до різних соціальних груп, внутрішніх станів тощо.

Крім того, повнота і адекватність оцінки головних характеристик зовнішнього вигляду — фіксація відтінків, елементів, нюансів — зале­жить від рівня сформованості самої особистості, її етичних та естетич­них уявлень.

Так, літературознавці нарахували у творах Л.М. Толстого 85 відтінків виразу обличчя і 97 — посмішки, натомість пересічна людина навряд чи здатна розрізнити і охопити таку кількість виразів людського обличчя.

Процес розуміння іншого воїна — складне явище, у якому виокрем­люють два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов цього воїна. Другий рівень характеризується здатніс­тю прийняти його цілі, мотиви, настанови як свої власні. Цей рівень, як правило, відсутній у дітей і є результатом пізнішого онтогенетичного розвитку, хоча не всі дорослі здатні розуміти іншу людину саме на цьо­му рівні.

Спричиняє це механізм егоцентризму, під яким розуміється зосередже­ність індивіда тільки на власних інтересах та переживаннях і, як наслідок, нездатність розуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від нього. Найповніше егоцентризм виявляється у дитячому і старечому віці. У конкретних дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пі­знавальний — виявляється у процесах сприймання і мислення; моральний — характеризує нездатність до розуміння причин вчинків інших людей; кому­нікативний — свідчить про неповагу до смислових понять партнерів по спілкуванню.

Отже, другий рівень взаєморозуміння передбачає, що кожен із парт­нерів по взаємодії враховує не тільки свої власні потреби, мотиви, цін­ності, а й відповідні запити іншого. Це відбувається за допомогою та­ких механізмів взаєморозуміння, як ідентифікація та рефлексія.

Поняття ідентифікації виражає той факт, що одним із найпрості­ших способів розуміння іншого воїна є уподібнення себе до нього. У реальних ситуаціях взаємодії воїни користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце. Тоді ідентифікація виступає одним із механізмів пізнання і розуміння навколишніх.

Феномен ідентифікації, описаний 3. Фройдом, належить до найзначні-ших і найяскравіших процесів людського спілкування. У сучасній літерату­рі це поняття має неоднозначне тлумачення. Так, А. Бандура вважає, шо ідентифікація належить до процесу копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю.

На думку Д. Гервіца, ідентифікація — це набуття або засвоєння цінно­стей, ідеалів, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків.

Згідно з визначенням Р. Адамека і Б. Дайгера, коли один суб'єкт іден­тифікується з іншим (моделлю), він розглядає модель як значущого іншого, відчуває до моделі почуття симпатії, засвоює її норми і цінності, позитивно сприймає прямий контроль моделі над собою.

Термін «ідентифікація» Борис Паригін вживає у значенні взаємного уподібнення людей одне до одного.

Більшість визначень цього поняття свідчить про те, шо під ним зазви­чай розуміють механізм міжособистісної регуляції поведінки індивідів у процесі спілкування. Уподібнення до іншого, ототожнення себе з ним, за­позичення його важливих характеристик, згода на контроль з його боку — все це не що інше, як способи взаєморозуміння партнерів по спілкуванню, спрямовані на кращу організацію спільної діяльності. Ідентифікація тісно пов'язана з іншим близьким за змістом явищем — емпатією.

Емпатія — це особливий спосіб розуміння іншої людини, коли до­мінує не раціональне, а радше емоційне сприйняття її внутрішнього світу. Емоційна природа емпатії саме і виявляється в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчувається».

Емпатнчні реакції можуть бути адекватними і неадекватними пережи­ваннями об'єкта емпатії. Так, чиєсь горе викликає в однієї людини страж­дання, в іншої — радість. Одні люди радіють чужому щастю, інші — за­здрять. Це пояснюється тим. що емпатичні реакції виникають у відповідь як на позитивні^так і на негативні переживання. Проте у психології скла­лась традиція вивчення емпатії в контекхті негараздів, оскільки це дає мож­ливість повніше виявити мотиваційні настанови одного індивіда щодо ін­шого.

Найтиповішимп формами емпатії с співпереживання і співчуття. Співпе­реживання передб& час переживання індивідом тих самих почуттів, які відчу­ває інший, але це переживання звернене на себе. Індивід переживає або тс, що може статися з ним у майбутньому, або те, що він пережив у минулому. Співчуття— це переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Механізм емпатії в певних рисах подібний до механізму ідентифікації: вміння поставити себе на місце іншого, поглянути на речі його очима. Про­те «поглянути на речі чиїмись очима» не обов'язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо людина ототожнює себе з кимось, цс означає, що вона будує свою поведінку так, як будує її цей інший. Коли ж людина виявляє до нього емпатію, вона просто бере до уваги лінію його поведінки (наприклад, ставиться до нього зі співчуттям), але свою власну поведінку може будувати зовсім інакше.

В обох випадках враховується поведінка іншої людини, але результат спільних дій буде різним: одна справа — зрозуміти партнера по спілкуван­ню, ставши на його позицію, діючи відповідно до неї; інша — зрозуміти його, враховувати його точку зору, навіть співчувати йому, але діяти по-своєму.

Для характеристики процесу спілкування обидва явища вимагають розв'язання ще однієї проблеми: наскільки повно та адекватно буде парт­нер по спілкуванню розуміти іншого та самого себе. Від цього значною мірою залежатиме ефективність взаємодії між ними. До процесу розу­міння воїнами один одного включається механізм рефлексії.

Рефлексія — це усвідомлення індивідом, що діє, того, як він спри­ймається партнером по спілкуванню. Це вже не просте знання або розу­міння іншого, а знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрід­ний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибо­ке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення вну­трішнього світу партнера по взаємЬдії, причому в цьому внутрішньому світі, у свою чергу, відображається внутрішній світ першого.

У повсякденному житті люди не завжди знають справжні причини поведінки іншої людини або знають їх недостатньо. Тому за умов дефі­циту інформації вони починають приписувати одне одному як причини поведінки, так і самі зразки поведінки або якісь загальніші характерис­тики. Це здійснюється або на підставі подібності поведінки суб'єкта до певного зразка, який мав місце у попередньому досвіді суб'єкта спри­ймання, або на підставі аналізу власних мотивів, які могли б мати місце в аналогічній ситуації. Цей феномен у соціальній психології має назву каузальна атрибуція.

Одним із перших до ідеї приписування звернувся Ф. Гайдер, який вва­жав, що людям взагалі властиво міркувати таким чином: «погана людина

має погані риси, добра людина мас добрі риси». Тому й приписування при­чин поведінки і рис характеру здійснюється за такою схемою: «поганим» людям завжди приписуються «погані» вчинки, а «добрим» — «добрі».

Таким чином, каузальна атрибуція — це своєрідна інтерпретація та оцін­ка людиною причин і мотивів поведінки інших на грунті буденного, житей­ського досвіду. Вона може стосуватися сприймання не тільки окремих лю­дей, а й соціальних груп і самої себе.

Велику роль у сприйманні людини людиною відіграє настанова, особ­ливо при формуванні першого враження про незнайому людину. Добре ві­домі експерименти О.О. Бодальова, в яких досліджувалась роль настано­ви у сприйманні людини. В одному з експериментів двом групам студентів показали фотографію однієї й тієї самої людини. Але попередньо першій групі було повідомлено, що ця людина є злочинцем, а другій — видатним вченим. Після цього кожній групі запропонували скласти словесний порт­рет людини. У першому випадку були одержані такі характеристики: гли­боко посаджені очі свідчили про злобу, вигґячене підборіддя — про рішу­чість іти до кінця в злочині. Відповідно, за оцінками учасників другої гру­пи, ті ж глибоко посаджені очі свідчили про глибину думки, а підборіддя — про силу волі у подоланні труднощів на шляху пізнання.

Усі ці факти можна розглядати як вияви особливого процесу, який су­проводжує сприймання людини людиною, а саме — явища стереотип і зації.

Стереотип — це стійкий і спрощений образ певного явища або лю­дини, яким користуються як відомим «скороченням» при взаємодії з цим явищем або людиною. На ґрунті стереотипів формуються ефекти міжособистісного сприймання, які відображають певну тенденцію, а саме: сприймати соціальні об'єкти максимально однорідними і несупе-речливими. Найвідомішими є ефекти ореолу, первинності та новизни.

Суть ефекту ореолу виявляється в тому, що загальне сприятливе вра­ження веде до позитивної оцінки всіх інших якостей людини. І навпаки, загальне несприятливе враження сприяє формуванню негативних оцінок. Образ, що існував раніше, відіграє роль ореолу, який заважає бачити справжні риси і вияви об'єкта сприймання. Ефект ореолу найяскравіше виявляється тоді, коли людина мас обмежену інформацію про об'єкт сприймання, а та­кож коли судження стосуються моральних якостей. Тенденція перебільшу­вати одні характеристики і недооцінювати інші свідчить про певну оцінну (позитивну або негативну) упередженість людини у міжособистісному сприйманні.

Тісно пов'язані з попереднім і ефекти новизни та первинності. Обидва вони стосуються значущості порядку подання інформації про людину для формування уявлення про неї. Ефект первинності виявляється в тих ви­падках, коли сприймається незнайома людина і під час її оцінювання роль настанови відіграє інформація, подана раніше. У ситуації сприймання зна­йомої людини діє ефект новизни, який полягає в тому, що остання, новіша інформація про людину стає найзначушішою.

Отже, стереотипи і ефекти міжособистісного спілкування відобража­ють схематизм, емоційну забарвленість, спрощеність людського сприй­мания. Вони виникають за умов дефіциту інформації, обмеженого індиві­дуального досвіду, упереджених уявлень, які є в суспільстві чи соціаль­ній групі.

Стереотипи та ефекти відіграють у людському спілкуванні подвійну роль. З одного боку, вони скорочують час ознайомлення з іншими людь­ми, дають змогу вступати в контакти з людьми різного віку, статі, різної професійної і соціальної належності. З іншого — стереотипи стандар­тизують процес людського спілкування, можуть сприяти формуванню хибних уявлень про людей, що негативно впливає на весь процес спіл­кування. У зв'язку з цим точність і адекватність сприймання людини людиною є необхідною умовою ефективності спільної діяльності.

Точність міжособистісноїперцепції. При спостереженні за фізичними об'єктами ми можемо легко перевірити точність сприймання, зіставивши його результати з об'єктивною фіксацією, вимірюванням деяких якостей і властивостей. У разі пізнання іншої людини зробити це значно важче, адже враження, отримане про неї суб'єктом сприймання, ні з чим зіставити, оскіль­ки відсутні методики безпосередньої реєстрації якостей особистості іншої людини.

Останнім часом багато дослідників намагаються розв'язати зазначе­ну проблему, виходячи в аналізі феноменів міжособистісного сприй­мання з принципу діяльності. Річ у тім, що формування ціннісно-смис­лових позицій учасників перцептивного процесу — це не тільки (і не стільки) відображення особливостей партнерів як особистостей, скіль­ки їхня здатність визначити, як ці особливості (характер, здібності, вмін­ня тощо) виявляються у конкретній ситуації спільної діяльності. Наші знання про партнера по спілкуванню не завжди відповідають справж­ньому, адекватному розумінню його як особистості. Це зумовлено й тим, що наявні знання використовуються не в тій формі і не в тому обсязі, в яких вони зберігаються, а у перетвореному вигляді. Характер же пере­творень знань визначається в першу чергу цілями та завданнями діяль­ності.

Як і під час обміну інформацією, сприймання і розуміння іншої лю­дини може відбуватися як на рівні значення, так і на рівні смислу. Інак­ше кажучи, ми можемо сприймати людину, фіксуючи тільки її зовнішні ознаки, її поведінку, дії, а можемо йти глибше — шукати за зовнішніми ознаками внутрішні, особистісні характеристики — мотиви, мету ді­яльності. Московський психолог А.У. Хараш дуже влучно називає це об'єктним і суб'єктним сприйманням.

Об'єктне сприймання іншої людини— це сприймання безпосереднє, але за умов не реальної спільної діяльності, а простої присутності іншої людини. У цій ситуації у суб'єктів немає спільного предмета діяльності, тому їхнє міжособистісне сприймання відбувається на рівні значень зовніш­ніх ознак. На відміну від цього, опосередковане спільною діяльністю, коли предмет діяльності для кожного з партнерів мас особи-стісний смисл.

Найповніше суб'єктний рівень міжособистісного сприймання виявляєть­ся в дії механізмів емпатії та рефлексі^. Саме вони дають можливість побачити предмет діяльності іншої людини не очима стороннього спостерігача, а зсе­редини, з боку партнера по спілкуванню, а значить прогнозувати його пода­льші дії.

Проблема підвищення точності міжособистісного сприймання виник­ла передусім як практична проблема. її розроблення було пов'язане з необхідністю підвищення вимог до людей, які професійно зайняті в сис­темі міжособистісних стосунків: менеджерів, керівників, вихователів, викладачів, командирів. Неможливість розв'язати цю проблему тради­ційними психологічними методами привела практичних психологів до розроблення способів активного «психологічного втручання» у сферу перцептивних процесів. Головною метою такого впливу стало форму­вання та розвиток соціально-психологічної компетентності особистості, її здатності ефективно взаємодіяти з іншими людьми у сфері міжособис­тісних взаємин. Йдеться про формування вмінь орієнтуватися в соціаль­них ситуаціях, адекватно визначати індивідуальні особливості та емоцій­ні стани інших людей, використовувати найефективніші способи взаємо­дії з ними. Адже виникає проблема оптимізації спілкування, у тому числі і у військовому середовищі, яке має свої особливості.

11.5. Оптимізація спілкування у військовому середовищі

Одним з найважливіших шляхів підвищення ефективності спілку­вання у військовому середовищі є його оптимізація. її необхідність ви­никає тоді, коли мають місце міжособистісні і внутрішньоособистісні конфлікти, спостерігається самозаспокоєність особового складу, коли необхідний пошук додаткових внутрішніх резервів активізації особо­вого складу для формування здорового морально-психологічного клі­мату у підрозділі. У ряді випадків виникає також необхідність подолан­ня бар'єрів спілкування.

Якщо звернутися до досвіду добре відпрацьованих, ефективнодій-них груп в умовах високозначущої діяльності військових колективів, у найбільш узагальненому вигляді завдання оптимізації спілкування в підрозділі містять:

—попередження (або зняття) надмірно агресивної поведінки лідерів та сублідерів щодо низькостатусних воїнів;

—цілеспрямоване створення ситуації термінового «щадного» охоронного режиму спілкування для найбільш нестійких і легковразливих членів колективу;

—активізацію спілкування ведених із високостатусними (і най­більш підготовленими) воїнами та зменшення ймовірності конфліктів між ними;

—затвердження гуманних і демократичних принципів спіл­кування між різними категоріями особового складу.

Для оптимізації спілкування у військовому середовищі можуть бути застосовані три основні підходи:

1) реорганізація структури групи (зміна складу, перегрупуван­ня та перестановки військовослужбовців у різних сполучен­нях);

2) цілеспрямована реконструкція завдань;

3) безпосередня регламентація характеру взаємодії військово­службовців з метою їх термінової взаємної адаптації.

У загальному вигляді оптимізація спілкування військовослужбовців через організацію їх спільної діяльності здійснюється через:

—виділення ситуацій, які сприяють, стимулюють або, навпа­ки, блокують, погіршують, навіть виключають ті чи інші форми взаємних впливів;

—виключення небажаних (невизначених, конфліктогснних) форм предметно-практичної взаємодії військовослужбовців;

—практикування нових форм взаємодії з орієнтуванням на реальні ресурси військовослужбовців або утворення умов для найповнішого вияву набутих умінь або компенсації від­сутніх.

У процесі спілкування можуть бути застосовані такі способи впливу на групу: зараження, навіювання, переконання, інформування, насліду­вання тощо.

Зараження — це спосіб впливу, що інтегрує навіть великі маси воїнів. Зараження визначається як несвідоме, мимовільне охоплення індивіда певним психічним станом.

Навіювання — це цілеспрямований, неаргументований вплив одного воїна на іншого або на групу. Воїн, що сприймає інформацію, не здатний критично її оцінити. На відміну від зараження, навіювання не передбачає переживання ідентич­них емоцій великою групою осіб. Цей процес має однобіч­ний характер. Навіювання виробляється мовним впливом і прагне до сприйняття індивідом інформації на необгрунто­ваному висновку. Навіювання належать до смоційно-вольо-вої сфери. Ступінь навіювання залежить від віку (діти є податливішими за дорослих), стану здоров'я (втомлені та послаблені легше піддаються навіюванню) та інших соці­ально-психологічних факторів.

Переконання — специфічний компонент у структурі особис­тості й спосіб свідомо організованого соціально-психоло­гічного впливу на психіку ззовні. Як спосіб впливу переко­нання базується на системі логічних доказів та передбачає усвідомлені взаємини того, хто сприймає, залежить від його зацікавленості в одержаній інформації та усвідомленні про­блеми.

Інформування також с способом впливу в процесі спілкуван­ня. Порівняно з переконанням цей спосіб слабший. Живу­чи у суспільстві, людина постійно потребує інформації про події, що відбуваються. Якщо ця потреба задовольняється не повністю або не задовольняється зовсім, люди самі на­магаються пояснити емоційно забарвлені ситуації. Таким чином, виникають чутки, під якими розуміють повідомлен­ня. Чутки виходять від однієї або кількох осіб, стосуються деяких подій та нічим не підтверджуються. Чутки виника­ють, як правило, у погано організованому військовому ко­лективі (групі) і готують його членів до санкціонування пев­них дій. При цьому розрізнюють чутку-«лякало», яка по­роджує страх; агресивну, яка викликає у воїнів вороже став­лення до кого-небудь або чого-небудь; чутку-бажання, яка видає бажане за дійсне. З чутками борються за допомогою своєчасного інформування членів військового колективу (групи) про всі важливі події, як внутрішні, так і зовнішні.

Наслідування — спосіб впливу, який виявляється як на інди­відуальному, так і груповому рівні й полягає у відтворенні поведінки, яка демонструється. Особливу роль відіграє на­слідування в розвитку дитини, де воно слугує способом опанування світу. Певною мірою ця функція зберігається і в дорослої людини. За відсутності інших способів опану­вання будь-якою дією наслідування може з успіхом викори­стовуватися для засвоєння професійних прийомів або ін­ших навичок. Наслідування може стосуватися поведінки окремого воїна та норм поведінки, які вироблені групою.

11.5.1. Розвиток павичок спілкування в діяльності військового керівника

Дослідження праці керівників засвідчили, що 40 % від усіх вирішуваних ними проблем належать до керування колективом, а ефективність
їхньої праці на три чверті залежить від вміння взаємодіяти з людьми.
Виділяють вісім груп якостей фахівця, які становлять майстерність керування:

1) спілкуватися на формальній і неформальній основах та ефек­тивно взаємодіяти з колегами, рівними по посаді;

2) застосувати якості лідера, які необхідні при вирішенні пи­тань з підлеглими;

3) орієнтуватись у конфліктних ситуаціях та правильно їх ви­рішувати;

4) здобувати та обробляти необхідну інформацію, оцінювати, порівнювати й засвоювати її;

5) швидко ухвалювати рішення у екстремальних ситуаціях;

6) розпоряджатися своїм часом, розподіляти роботу серед під­леглих, надавати їм необхідні повноваження, оперативно ухвалювати організаційні рішення;

7) виявляти якості підприємця, ставити перспективну мету, використовувати сприятливі можливості, своєчасно зміню­вати структуру колективу;

8) критично оцінювати ймовірні наслідки своїх рішень, вчи­тися на своїх та чужих помилках.

Формування цих вмінь можливе за умови оволодіння навичками та прийомами правильного міжособистісного та внутрішньогрупового спілкування. Особливо це важливо для офіцера — керівника військово­го колективу, якому у вирішенні професійних проблем та завдань управ­ління недостатньо спиратись тільки на здоровий глузд, традиції та до­свід.

Командирові необхідно прагнути своєю поведінкою, манерою і так­том спілкування з підлеглими створювати в оточення добрий настрій, не вносити напруженості, не провокувати негативних емоцій, не фор­мувати пригніченості з боку підлеглих авторитарним стилем спілкування та управління.

Ефективність спілкування багата в чому залежить від уміння зняти соціальні, політичні, релігійні, професійні та психічні бар'єри. Це мож­ливо за наявності глибоких знань психіки людини, її ціннісних орієнта­цій, які виражаються в інтересах, потребах, ідеалах тощо. Краще пере­конує аудиторію той командир, який володіє риторикою (поставленим голосом, темпом мови, дотриманням пауз, голосовими акцентами тощо), комунікативним зовнішнім виглядом (охайністю, доброзичливістю тощо), здатен викликати спільні емоції, накреслити спільні інтереси та мету, аргументовано впливати на оточення. Авторитетний керівник може впливати на підлеглих, навіть маючи недостатньо аргументів.

Необхідно знати підлеглих, які критично ставляться до повідомлень, схильні до навіювання — некритичного сприйняття дійсності, та від­повідно обирати спосіб аргументованого або навіюваного впливу, прогнозувати результат та коригувати свої дії. Досвідченіші воїни вима­гають переконливих впливів більшою мірою, ніж молоді воїни. Частіше зазнає поразки той керівник, який намагається відкрито впливати, не приховуючи намірів переконати окремих підлеглих або цілий колектив (групу), не робить це побічно в процесі появи якої-небудь інформації, подій.

Керівникові не слід оприлюднювати неперевірених фактів, прагну­ти змінити думку або запевнити підлеглих, виходячи з особистих при­пущень або здогадів. Тільки об'єктивна інформація здатна задовольни­ти потреби підлеглих та попередити виникнення чуток. Індивідуальне спілкування з підлеглими вдається здебільшого, коли командир виявляє повагу, враховує обставини місця та часу, вміє визначити настанови співрозмовника, володіє невербальними засобами комунікації, намага­ється співпереживати, поставити себе на місце підлеглого та перейня­тися його ситуацією.

Психологічну готовність до спілкування визначають такі риси ко­мандира:

—майстерне володіння лексико-фразеологічним складом мови;

—наявність розвинутої професійної мови;

—вміння контролювати свій ситуативний образ в очах під­леглих та підтримувати спілкування як фактор мобілізації волі, активізації інтелекту, бажання спілкуватися тощо.

Ефективність спілкування керівника підвищують такі засоби та при­йоми:

—оптимальний зоровий контакт;

—правильне розташування учасників розмови та надання їм можливості вільно висловлювати свою думку, розрахунок на повагу до своєї позиції, пояснення ситуації для забезпе­чення єдності цілей;

—викладення не тільки своєї думки, а й протилежної з пока­зом сильних та слабких її боків;

—виділення важливої інформації та ін.

11.5.2. Методи формування культури спілкування

Для формування культури спілкування керівника та формування його власного стилю можна запропонувати такі методи: соціально-психоло­гічний тренінг (СПТ), групову дискусію, рольові ігри, тренінг соціаль­ної перцепції тощо.

Найпоширенішою формою такої підготовки є СПТ—специфічна пси­хологічна технологія, зорієнтована на використання активних методів групової роботи для розвитку і підвищення компетентності особистості у спілкуванні та коригування взаємин у групі.

Залежно від конкретних завдань можна говорити про різновиди СПТ: перцентивний, рольовий, тренінг ділового спілкування, поведінковий тощо. Під час тренінгових занять провідним є один з учасників групової взаємодії, яка будується на використанні групової дискусії та рольової гри. Усі форми СПТ обов'язково розраховані на формування і розвиток емпатії та рефлек­сії, що дає змогу учасникам тренінгових груп (Т-груп) усвідомити н оцінити деякі звичні стереотипи сприймання самого себе та інших людей. Цс, у свою чергу, допомагає прогнозувати можливі вчинки людей у ситуаціях міжосо­бистісного спілкування.

Поки що в нашій країні СПТ більше базується на емпіричній практиці, ніж на теоретично обгрунтованих концепціях. Для оцінки його ефективності найчастіше використовуються різного роду шкали суб'єктивних оцінок. Але, як наголошують дослідники та розробники цієї практичної галузі психоло­гії, саме вони дають ефект, який і є мстою СПТ.

Оволодіння кожним воїном знаннями, навичками та вміннями у сфе­рі спілкування зменшує напруженість у екіпажах, військових колекти­вах, підвищує їхню сумісність, попереджує конфліктні ситуації та їхні негативні наслідки — порушення статутних правил стосунків, сприяє вза­єморозумінню, зміцнює дружбу та морально-психологічний клімат у ці­лому.

Методи СПТ поділяються на дві великі групи: дискусійні методи (гру­пові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації мо­рального вибору) та ігрові (рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, по­ведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо). Усі ме­тоди базуються на використанні навчального ефекту групової взаємодії, ре­алізують принцип активності того, хто навчається, та передбачають своє­рідний варіант навчання на воїнах.

Метод групової дискусії— складова майже всіх інших методів, що дає змогу вважати його базовим. Як самостійний він використовується у формі аналізу конкретних ситуацій та формі групового самоаналізу. Під час групової дискусії від психолога-ведучого вимагається велика майстерність, а також додержання таких вимог:

—розпочинаючи дискусію, ведучому потрібно не тільки назвати тему, а й пояснити її — зацікавити військовослужбовців;

—необхідно стежити за ходом дискусії, не допускати багатослів'я та відхилення від теми, повторення вже сказаного;

—у ході обговорення слід підбивати часткові підсумки, а при фор­мулюванні кінцевого висновку обов'язково порівняти його з по­ставленою метою;

—щодо кожного учасника ведучий мас виділити головну думку у висловлюваннях, уважно вислуховувати, передчасно нікого не перепиняти;

—ведучий має звертати увагу учасників на необхідність аргументу­вати свої висловлювання, стежити, щоб бездоказові тези не бра­лися до уваги;

—ведучому необхідно активізувати пасивних учасників, втручаю­чись у дискусію, коли виникають непорозуміння між ними, аби допомогти їх подолати;

—щодо групи в цілому ведучий мас створювати ділову обстановку, скеровуючи дискусію в конструктивне річище, залучаючи до об­говорення всіх учасників;

—під час обговорення завдання ведучого виділяти, запам'ятовува­ти та використовувати для розв'язання проблеми всі пропозиції, докази, зауваження воїнів;

—виявляючи погляди учасників, ведучий мас розмовляти мало та по суті справи, зупиняти суперечки, в яких від теми розмови пе­реходять на особистості.

Серед ігрових методів найбільшого поширення набули рольові ігри. Вони та групові дискусії частіше використовуються для тренінгу кому­нікативної та інтерактивної сторін спілкування, частково для набуття навичок конструктивної бесіди в конфліктній ситуації.

Існує кілька способів організації тренінгу. Один із них передбачає такі етапи: мета тренінгу формулюється на основі збігу вимог до осо­бистості з її психологічними характеристиками, завчасно визначається, яка характеристика (наприклад, замкнутість, гарячковість, нетерплячість до незбігу думок, невміння аргументувати свою позицію тощо) та на основі якого регулятивного механізму ця характеристика має поліпшу­ватися по закінченні курсу тренінгу. Необхідно пам'ятати, що позиція ведучого багато в чому визначає успіх тренінгу. Завданням військового психолога в будь-яких ситуаціях є організація вільного демократично­го обговорення проблеми, зупинення ситуацій, образливих для кого-небудь з учасників, які викликали б стрес.

11.5.3. Тренінг соціальної перцепції

При організації СПТ, орієнтованого на перцептивне спілкування, необхідно додержуватися принципу «суб'єкт-суб'єктної» парадигми, з якої випливає діалогічність форми спілкування та необхідність ухва­лювати рішення про корекцію у сфері спілкування самим суб'єктом. Тренінг має бути організований таким чином, щоб кожний учасник міг самостійно діагностувати свої можливості та труднощі в конкретних комунікативних ситуаціях. Інколи, отримавши нові для себе відомості, людина самостійно працює над оптимізацією спілкування.

Процедура СПТ в групі не має суворого алгоритму та багато в чому залежить від майстерності ведучого. Як правило, робота в групі роз­гортається за кількома напрямами:

Тести та завдання для самоконтролю

11-1. Автоконтрольний блок.

Тезаурус — єдина______ значень, прийнята всіма

___ групи, учасниками конкретного комунікативного

11-4. Яка з нижчеперелічених груп методів не належить до актив­них методів СПТ?

а) лекції, семінари, бесіди соціально-психологічної тематики
тощо;

б) групові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації морального вибору тощо;

в) рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, поведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо;

г) групові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації морального вибору, рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, поведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо;

д) правильної відповіді немає.

11-5. Схарактеризуйте застосування фасціації у процесі здійснення СПТ.

11-6. Схарактеризуйте основні вимоги та правила воїнського етикету.

—залучення до розв'язання конфліктів авторитетних воїнів;

—уникання упередженості під час вивчення конфліктів;

—всебічне вивчення передумов, причин та умов виникнення конфлікту;

—об'єктивний аналіз поведінки учасників конфлікту, враху­вання їхніх психічних станів;

—спрямування опонентів на конструктивний пошук виходу з конфлікту;

—врахування індивідуально-психічних особливостей конфліктарів, і насамперед тих, які можуть посилити конфлікт;

—старанний аналіз інформації, яка стосується динаміки роз­витку та розгортання конфлікту;

—конфіденційність інформації щодо конкретного конфлікту;

—вміле використання впливу військового колективу на розв’язання конфлікту;

—індивідуальна психологічна допомога воїнам, які вийшли з конфлікту, корекція їхніх дій. контроль та допомога.

Таким чином, командирові слід усвідомити, що не існує готового рецепту розв'язання міжособистісних конфліктів. Життєва мудрість тут полягає в тому, щоб адекватно використовувати вищенаведені стилі та методики розв'язання конфліктів із врахуванням конкретних обставин. Найоптимальніший підхід визначається конкретною ситуацією.