Психологія спілкування у військовому середовищі

Спільне життя й діяльність людей передбачає регулювання та спря­мування їхніх взаємодій. Універсальним засобом такого регулювання виступає спілкування. Через це воно є одним із центральних проблем у психологічній науці. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передання суспільного досвіду, а його зміст спрямова­ний на інтеграцію людей та координацію їхніх дій, вироблення спіль­них норм і правил поведінки та діяльності, передання наступному по­колінню соціального досвіду, налагодження контактів з іншими людь­ми, обмін думками та почуттями тощо.

10.1. Сутність, функції та структура спілкування 10.1.1. Поняття спілкування

Результатом спілкування є налагодження контактів між людьми, а сутністю — організація взаємодії суб'єктів діяльності.

Поняття спілкування в соціальній психології вживається в різних значеннях. Ними є такі:

—один із різновидів самостійної людської діяльності (Б.Г. Ананьев, І.С. Кон, О.О. Леонтьев);

—атрибут інших видів людської діяльності (О.О. Леонтьев, В.М. Панферов);

—обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. В и гот­ський, С.Л. Рубінштейн);

—специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку (А.Д. Урсул);

— специфічна форма взаємодії суб'єктів (М.С. Каган) та ін. Такі різні підходи до розуміння цього поняття пояснюються, по-пер­ше, недостатньою розробленістю проблеми; по-друге, труднощами ви­окремлення спілкування як специфічного явища з інших сфер суспіль­ного життя; по-третє, супроводженням спілкування всіх видів людської діяльності і взагалі людського буття, бо без спілкування індивід як осо­бистість не відбудеться.

В результаті існують різні варіанти визначення цього поняття. Щодо дефініції спілкування висловлювалися такі думки:

О.О. Бодальова: спілкування — це взаємодія людей, змістом якої є обмін інформацією за допомогою різних засобів ко­мунікації для встановлення взаємин між людьми; О.О. Леонтьева: спіікування — це соціальний феномен, умо­ва будь-якої діяльності людини; Б.Д. Парйгіна: спілкування — це необхідна умова існування і соціалізації особистості.

У широкому розумінні спілкування — це той бік людської діяльно­сті, що вказує на активну взаємодію людей у процесі їхнього матеріаль­ного та духовного виробництва, спосіб реалізації соціальних стосун­ків, який здійснюється через безпосередні або опосередковані контак­ти, в які вони вступають. Саме через спілкування люди та групи вступа­ють у всі види стосунків одне з одним, без якого неможливі соціальні відносини, не може існувати жодне суспільство.

10.1.2. Спілкування і комунікація

Окремі дослідники, наприклад, психологи Г.М. Андреева та К.К. Платонов, аналізуючи поняття спілкування, розмежовують його з поняттям комунікація. Останнє вони тлумачать як «повідомлення», «пе­редання інформації», наголошуючи на його однобічному характері, зв'яз­ку з теорією інформації, кібернетикою, технічними системами. Така необхідність виникає у зв'язку з тим, що окремі дослідники, наприклад, М.С. Каган, розглядають спілкування як комунікативний вид діяльності.

На відміну від комунікації у понятті спілкування наголос робиться на взаємному обміні інформацією, емоціями й почуттями, виділяється його діалогічний характер, що передбачає взаємодію, взаєморозумін­ня, взаємини між двома або кількома суб'єктами. Отже, комунікація може відбутися як між людьми, так і між технічними системами, а спілкуван­ня — тільки між людьми, бо передбачає обмін думками, емоціями, почуттями, інформацією, налагодження контактів і організацію взаємодії.

Міжособистісне спілкування — це процес інформаційної і предмет­ної взаємодії між людьми, в якому формуються і реалізуються їхні між-особистісні стосунки. Воно передбачає встановлення прямих контактів між учасниками спілкування, які дають змогу безпосередньо реагувати та впливати на дії і висловлювання партнерів по спілкуванню, сприй­мати один одного як конкретну особистість. Цей різновид спілкування розвивається перш за все у малих групах і колективах. Вихідна і головна одиниця міжособистісного спілкування —діада, парний соціально-пси­хологічний зв'язок (у малій групі кожен спілкується з кожним, без посе­редників). Сукупність парних взаємодій утворює систему міжособистіс-них зв'язків як на рівні внутрішньогрупового, так і на рівні міжгрупово-го спілкування.

Основні види спілкування: матеріальне і духовне, пряме (безпосе­реднє) і масове (опосередковане).

Матеріальне спілкування — цс взаємини і взаємодія людей у ході матеріальнопрактичної діяльності, передусім у процесі професійної діяльнос­ті, а також їхня поведінка в різних сферах суспільного життя.

Духовне спілкування виступає як обмін партнерами по спілкуванню різноманітною інтслектуально-емоційною інформацією, переживаннями і дум­ками за допомогою живої людської мови, засобів масової комунікації і не-вербальних засобів.

Міжособистісне (пряме, безпосереднє) спілкування — це такий різно­вид взаємодії людей, в якому вони одночасно (або послідовно) виступають одне щодо одного об'єктами і суб'єктами.

Основною особливістю масового спілкування є його опосередкований, анонімний характер, спрямованість не на конкретну людину, а на великі й неоднорідні соціальні групи. Здійснюється масове спілкування найчастіше за допомогою засобів масової інформації.

Міжособистісне спілкування забезпечує зв'язок особистості з без­посереднім соціальним оточенням, а масове —сприяє здійсненню зв'яз­ку особистості і суспільства.

Суттєвий інтерес становлять функції спілкування, стосовно яких ма­ється кілька підходів. Наприклад, згідно з одним із них спілкування має чотири класи функцій.

До першого класу належать інструментальні функції обслуговування різних видів групової конкретної діяльності.

Другий клас утворює комплекс психічних функцій, які зумовлюють роз­виток окремих психічних процесів і форм психічної діяльності людини.

Третій клас становлять соціально-психологічні функції спілкування — функції налагодження контактів між людьми, самоутвердження та самоак-туалізації особистості, розвитку стосунків між членами групи, групоутво-рення та розвитку групових процесів, а також функції, пов*язані з форму­ванням і розвитком особистості в суспільстві.

До четвертого класу належать соціальні функції спілкування: передання особистого та суспільного досвіду наступним поколінням, організація суспільної взаємодії, формування всіх видів суспільних стосунків, функціонування їх як найважливішого способу життя особистості, колективу, суспільства.

Інформиційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та приймання інформації. Реалізація цієї функції відбувається на трьох рівнях. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у ви­хідній інформованості людей, що вступають у психічний контакт. Другий рівень — передання інформації та прийняття рішень. Третій — прагнення людини зрозуміти інформацію та оцінювання одержаної інформації.

Регуляційно-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Спіл­кування надає людині можливість регулювати поведінку і діяльність не тіль­ки власну, а й інших людей і відповідно реагувати на їхні дії. Таким чином відбувається процес взаємного налагодження дій. Результатом такого нала­годження є сумісність людей, їхня згуртованість і спрацьованість, взаємна стимуляція і корекція процесу діяльності та поведінки.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу лю­дини. Усім відомо, що характер спілкування безпосередньо впливає на пси­хічний стан співрозмовника та навколишніх.

Євген Руденський виокремлює такі функції: основні — інструмен­тальна, синдикативна, самовираження, трансляційна; додаткові — екс­пресивна, контрольна (соціальна), соціалізації тощо.

Галина Андреева, у свою чергу, виділяла три групи функцій: кому­нікативну, інтерактивну та перцептивну.

Таким чином, все це дає змогу дійти висновку, що спілкування охоп­лює та відображає двосторонній або багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльно­сті. Як суб 'єкт-об 'єкт-суб 'єктна взаємодія спрямована на розв'язання спільного завдання, так і спілкування з необхідністю включає обмін ін­формацією між людьми, їхнє взаємне сприйняття та розуміння, взаємо­вплив один на одного.

Отже, спілкування — це процес налагодження контактів між людь­ми, який дає змогу змінити перебіг спільної діяльності за рахунок по­годження індивідуальних дій, розподілу функцій або здійснити ціле­спрямований вплив на формування окремих осіб. Тому вона породжує такі феномени, як сприйняття і зрозуміння людьми одне одного; лідер­ство і керівництво; згуртованість*! конфліктність; стосунки і настанови та ін.

Спілкування — найважливіша ознака саме людського існування, без якого неможливі діяльність, формування й засвоєння духовних ціннос­тей, формування розвиток особистості. Ефективність спілкування та повна реалізація основних функцій залежать від єдності його п'яти ас­пектів:

І)міжособистісного (відображає взаємодію воїна з безпосе­реднім оточенням: з іншими воїнами, з якими він пов'яза­ний у процесі службової та повсякденної діяльності);

2) ногнітивного (лаг можливість відповісти на запитання про те, ким е співрозмовник, який він як людина, чого від ньо­го можна очікувати, тобто дозволяє пізнати основні особис-тісні якості партнера по спілкуванню, товаришів по служ­бі);

3)комунікативно-інформаційного (являє собою обмін між вої­нами своїми переживаннями, ідеями, настановами, настро­ями, почуттями тощо);

4) емотивного (це особливість людського спілкування, тобто наявність емоцій, наповненість інформації особистісними почуттями та ставленнями);

5) конативного (спілкування задля узгодження зовнішніх і внутрішніх протиріч у позиціях партнерів по спілкуванню).

10.1.3. Структура спілкування

Зі складності та багатоплановості спілкування випливає його струк­тура, до якої можна підійти по-різному. У цьому підручнику пропону­ється структура спілкування за Г.М. Андреєвою — через виділення в ній трьох взаємозв'язаних властивостей відповідно до трьох його ос­новних функцій: комунікативної, інтерактивної та перцептивної.

1. Комунікативний бік. Виділення комунікативної якості свідчить,
що в процесі спільної діяльності воїни обмінюються між собою різними відомостями, уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями.

У процесі спілкування партнерів, кожний з яких є активним суб'єк­том, відбувається не просто рух інформації, а як мінімум активний об­мін нею. При цьому велику роль відіграє значущість інформації. Під час спілкування воїни не просто «обмінюються» значеннями, а праг­нуть при цьому знайти загальний сенс. Це можливо лише за умови, що інформація не тільки прийнятна, а й осмислена та зрозуміла. Тому в кожному комунікативному процесі виступають в єдності діяльність, спілкування і пізнання.

2. Інтерактивний бік позначає характеристику тих компонентів спіл­кування, які пов'язані з взаємодією воїнів з безпосередньою організа­цією їхньої спільної діяльності. Центральна думка цього аспекту спіл­кування полягає в тому, що особистість воїна формується і розвиваєть­ся у взаємодії з іншими особистостями. Стратегія взаємодії воїнів ви­значається характером військово-професійної діяльності, яка має колек­тивний характер і передбачає активну взаємодію між різними категорі­ями особового складу та чіткість узгоджень характеру спільних дій.

3.Перцептивний бік. Виділення його в самостійний об'єкт дослід­ження підсилює роль, яку відіграє сприйняття воїна воїном в ефектив­ності їхньої взаємодії, формуванні культури поведінки та налагодженні ефективного контакту.

Основні механізми соціальної перцепції (взаєморозуміння) у спілку­ванні такі:

Ідентифікація — це спосіб розуміння іншого воїна через ус­відомлене або безсвідоме уподібнення його самому собі, тобто це — уподібнення себе іншому, спроба поставити себе на його місце, проникнути в систему поглядів.

Стереотипізація — це класифікація форм поведінки й інтер­претації їх причин через віднесення до вже відомих явищ — соціальних стереотипів. Як загальна риса сприйняття в умо­вах соціальної перцепції, вибірковість, оскільки базується на минулому досвіді воїна, значущості його мети, очікуван­нях, бажаннях, намірах, також має свої особливості. Сприй­маючи під впливом минулого досвіду нові враження, суб'єкт спирається на стереотипи. У новій ситуації вони допомага­ють швидко визначити свою позицію щодо кожного учас­ника, а також криють у собі небезпеку отримати неправильну інформацію.

У зв'язку з цим виділяють нантиповіші викривлення уявлень про іншу людину внаслідок стереотипізації сприйняття: ефект ореолу— вплив по­переднього уявлення про людину на оцінку її властивостей; ефект послі­довності — сильний вплив, який має перше враження; «проекція» — тен­денція до перенесення особистих негативних якостей особистості на іншо­го; ефект поблажливості — надлишок доброзичливості у сприйнятті ін­шої людини.

Рефлексія — це осмислення суб'єктом того, якими засобами і для чого він справив те чи інше враження на партнера по спілкуванню. Тобто це є спосіб однієї людини зрозуміти іншу, виходячи з уявлень про себе. Ця залежність набагато посилюється за умови спільної діяльності. На процес ре­флексії впливають такі ефекти:

каузальна атрибуція (припасування іншому воїнові тих якостей, які йому не притаманні. В умовах спільної діяльності це явище має вигляд тенденції позитивного чи негативного переоцінювання партнера);

настановлення (попередньо сформована готовність сприймати ін­шого під певним кутом. Наприклад, більшість людей особистість військовослужбовця готові сприймати позитивно);

ефект ореолу (сприймання партнера крізь призму прикрашених ві­домостей про нього);

стереотипізація (привнесення в образ людини рис, якими зазвичай наділяють представників певного фаху або національності. На­приклад, вчителя завжди сприймають як тактовну людину, ліка­ря — як емпатичну, офіцера — як мужню);

атракція (привабливість одного партнера зі спілкування для іншо­го. Форми атракції: симпатія, дружба, кохання).

Зворотний зв'язок — це отримання адресантом інформації про те, який вплив він здійснив на адресата, і коригування на цій основі подальшої стратегії спілкування.

Кожна людина володіє притаманними тільки їй способами встанов­лення і розвитку контактів з іншими людьми. Цю відмінність визнача­ють як стиль спілкування, в якому знаходять вираження:

—особливості комунікативних можливостей людини;

—характер взаємин, які склалися на даний момент, з конкрет­ними людьми;

—психічна і соціальна індивідуальність людини;

—особливості партнера по спілкуванню.

Підвалину стилю спілкування складають морально-етичні настано­ви особистості, знання і дотримання нею соціально-етичних цінностей суспільства. У військовому середовищі виділяють такі стилі спілкування: Демократичний: будується на мовних і немовних засобах, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до змісту повідомлення. Він грунтується на гуманному ставленні до особистості воїна, супроводжується високою оцінкою парт­нера, орієнтацією на його сильні сторони. Ця складна так­тика спілкування не завжди дає швидкий позитивний ре­зультат. Це мистецтво переходу від ділового до духовного рівня спілкування. Для оволодіння цим мистецтвом потріб­не виховання, а то й психологічна допомога. Авторитарний: поширений у недемократичному суспільстві. Йому притаманне вибіркове і здебільшого негативне став­лення до партнера, до людини взагалі. Він базується на усе­реднюванні її індивідуально-психічних особливостей, ура­хуванні вразливих місць, застосуванні засобів, що нав'язу­ють певну точку зору. Це, спілкування за типом суб'єкт-об'єктних стосунків, коли партнера розглядають лише як засіб досягнення власної мети. Зміст, характер і особливос­ті військової діяльності в основному передбачають такий стиль спілкування. Суперечливий: нестійка тактика спілкування, яка припускає елементи різних стилів. Це залежить не стільки від мети і змісту спілкування, скільки від стану суб'єкта. Комбінований: характеризується гнучким використанням ав­торитарного, демократичного і суперечливого стилів спіл­кування залежно від обставин. Стиль спілкування впливає на емоційну атмосферу спілкування і визначає вибір засобів:

а) лінгвістичні (мовні);

б) оптико-кінетичні (міміка і пантоміміка);

в) паралінґвістичні (якість голосу, його діапазон і тональність);

г) екстралінгвістичні (паузи, сміх, плач, темп мови);

д) просторово-часові (дистанція, час, місце, ситуація спілкування).

Результати досліджень свідчать, що у щоденному спілкуванні людини слова складають 7 %, паралінґвістичні й екстралінгвістичні засоби —38 %, нсмовні засоби (оптико-кінетичні, просторово-часові) — 53 %. Невсрбаль-ні засоби спілкування досліджують такі науки, як кінестика (вивчас зовнішні вияви людських почуттів і переживань), таксстика (вивчає легке торкання одним партнером іншого у процесі спілкування), проксеміка (вивчає прос­торово-часове розташування партнерів у процесі спілкування).

Спілкування між воїнами може відбуватись у різноманітних qbop-мах, які залежать від рівня спілкування, характеру, мети. За формою міжособистісне спілкування найчастіше буває таке: анонімне, срункціо-нально-рольове, в якому особливе місце посідають службові стосунки, неаюрмальне та інтимно-родинне.

Анонімне спілкування являє собою взаємодію між незнайоми­ми або не пов'язаними особистими взаєминами воїнами. Формально-рольове стлкування зумовлює зв'язок між військо­вослужбовцями протягом певного часу, під час виконання ними своїх ролей. Службові стосунки теж мають функціо­нально-рольовий характер, але вони можуть тривати довго і, як правило, мають велике значення в житті людей. Служ­бові стосунки воїнів можна побачити в процесі їх взаємодії під час розв'язання службових завдань: навчальних, госпо­дарчих, бойових. Принципи цих взаємин визначені стату­тами, і якщо вони відповідають вимогам військових стату­тів, їх називають статутними, у протилежному разі — не-статутними.

Службові стосунки між воїнами підрозділу можна розглядати: «по горизонтал” — це взаємини військовослужбовців, рів­них за службовою посадою та військовим званням; «по вертикалі» — взаємини між начальниками та підлеглими; «по діагоналі» — це взаємини між офіцерами, прапорщика­ми, сержантами одного підрозділу з представниками іншо­го підрозділу.

Неформальне спілкування являє собою різноманітні контакти за межами офіційних відносин товаришів по службі, членів будь-яких організацій.

Таким чином, розгляд форм, сутності та структури спілкування свід­чить про актуальність та практичну значущість цієї проблеми, необхід­ність посилення ефективності роботи різних контактних груп та колек­тивів, які спільно розв'язують ті чи інші завдання.

10.2. Спілкування та діяльність

У вітчизняній психології існують різні підходи до розуміння взає­мозв'язку спілкування і діяльності. Так у працях Б.Г. Ананьева, І.С. Кона спілкування, праця і пізнання розглядаються як рівноправні різновиди діяльності. На думку О.М. Леонтьева, спілкування завжди включене у будь-яку діяльність і є її суттєвим аспектом, а сама діяль­ність — умовою спілкування. У багатьох працях М.С. Кагана і О.О. Ле­онтьева спілкування розглядається як особливий, специфічний різно­вид діяльності (комунікативна, мовна діяльність).

На основі аналізу різних підходів до розуміння взаємозв'язку спіл­кування і діяльності можна виділити три такі найголовніші підходи:

— спілкування як самостійний вид людської діяльності;

— спілкування як атрибут інших видів людської діяльності;

— спілкування як взаємодія суб'єктів.

Ми дотримуємося думки Бориса Ломова, який вважав спілкуван­ня і діяльність відносно самостійними аспектами єдиного процесу жит­тєдіяльності людини. На його думку, головна відмінність між ними по­лягає в тому, що в діяльності реалізуються стосунки «суб'єкт—об'єкт», а у спілкуванні — стосунки «суб'єкт—суб'єкт».

Ми однозначно приймаємо ідею єдності спілкування та діяіьності. Такий висновок логічно випливає з розуміння спілкування як реально­сті людських стосунків, який припускає, що будь-які форми спілкуван­ня є специфічними формами спільної діяльності: в процесі виконання різних функцій люди не просто «спілкуються». Вони спілкуються в рам­ках певної діяльності. Таким чином, спілкується завжди тільки ділова людина: її діяльність завжди перехрещується з діяльністю інших лю­дей. Тому у спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні стосунки, а й найголовніше— суб'єкт-суб'єктні. Особистість як су­б'єкт діяльності завжди спілкується. У цьому спілкуванні вона самови­ражається, самоутверджується, виявляє свої індивідуальні особливос­ті, а також ставиться до іншої людини як до суб'єкта діяльності. Більше того, спілкування за допомогою діяльності не просто організується, а саме збагачується. У цій діяльності виникають нові зв'язки та взаємини.

Таким чином, спілкування нами розглядається як бік, умова діяль­ності. Але єдність спілкування і діяльності полягає в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується і здійснюється.

Військова діяльність має колективну форму, тому вона передбачає обов'язкове узгодження дій всіх її учасників, що відбувається через розподіл і координацію функцій між воїнами. У військовому середови­щі відповідно до ефективної організації військової діяльності складає­ться система взаємодій індивідуальних та групових потреб, інтересів, цінностей, мотивів і цілей. На підставі обміну інформацією, врахуван­ня попереднього військового досвіду, професійної діяльності та вироб­лення статутних правил і норм, за допомогою яких здійснюються регу ляція і контроль діяльності у військовій сфері, між воїнами встановлю­ються жорсткі субординаційні взаємини, чітке узгодження дій і взаєм­не розуміння. Збірником норм і правил взаємин військовослужбовців є Загальновійськові статути Збройних сил України, які регулюють різні види службової діяльності всіх категорій особового складу. Статут внутрішньої служби визначає взаємини між різними категоріями вій­ськовослужбовців, правила воїнської ввічливості, правила і норми спіл­кування військовослужбовців у службовий і позаслужбовий час. Основні правила поведінки й організації взаємодії між різними категоріями осо­бового складу у бойових умовах визначаються Бойовим статутом, у якому визначені жорстка послідовність комунікативних дій посадових осіб під час ухвалення рішення на конкретний вид бою.

Для регуляції цих взаємин у неформальній обстановці існує також кодекс поведінки військовослужбовців. Це — воїнський етикет. А у воєнний час існують жорсткі, але досить гуманні вимоги міжнародного гуманітарного права та кодексу поведінки учасника війни.

Наприклад, правила поведінки військовослужбовця в бою поділяються на загальні правила поведінки в бою і спеціальні правила. До загальних правил поведінки в бою належать такі:

—вести бойові дії лише проти комбатантів;

—нападати тільки на військові об'єкти;

—берегти цивільне населення і майно;

—не руйнувати більше, ні^к того вимагає бойове завдання. До спеціальних правил поведінки в бою відносять такі:

1.Щодо комбатантів супротивника, які здаються у полон: щадити їх; роззброювати; забезпечити їм захист і гуманне до них став­лення; доставити їх до свого командира.

2.Щодо*поранених комбатантів супротивника: підбирати їх; нада­вати необхідну допомогу; захистити їх; доставити до свого ко­мандира або до найближчого медичного пункту.

3.Щодо цивільних осіб: ставитися до них з повагою; поводитися гу­манно з тими, хто перебуває під твоєю владою: захищати від по­ганого поводження, пам'ятаючи при цьому, що акти помсти та затримання заручників заборонені; поважати їхнє майно; не за­подіювати шкоди і не мародерствувати.

4.Правила щодо осіб та об 'ектів, що мають спеціальні знаки (меди­чна служба, військовий і цивільний духовний персонал, культурні цінності та пам'ятники, білий прапор та ін.): ставитися з повагою до осіб, які носять ці знаки, захищати майно, що позначається ними; не перешкоджати цим особам виконувати свої обов'язки (за відсу­тності іншого наказу); залишати ці будівлі, спорудження, пам'ят­ники недоторканними; не входити до них, якщо не отримано іншо­го наказу; не заважати переміщенню цих автомашин, кораблів, лі­таків та гелікоптерів. Не намагатися проникнути в них, якщо не отримано іншого наказу.

Слід також мати на увазі, що за умов спільної діяльності динаміка основних психічних явищ людини та соціально-психологічних явищ соціальної групи відбувається інакше, ніж у процесі індивідуальної ді­яльності. Яскраво ілюструє цей факт, наприклад, явище паніки. Також, заданими Б.Ф. Ломова, процес відтворення словесного матеріалу, який зберігається в пам'яті, за умов спільної діяльності є не тільки повні­шим і точнішим, ніж за умов діяльності індивідуальної, він організова­ний зовсім по-іншому. Завдяки цьому підвищується загальна активність мислення, формуються змістовніші узагальнення.

Таким чином, специфіка спільної діяльності порівняно з індивіду­альною полягає насамперед у появі «сукупного» групового суб'єкта. Він має властивості, які не можна звести до простої суми якостей інди­відів, що входять до його складу. Умовою і засобом формування «су­купного» суб'єкта є спілкування, в яке вступають люди заради спільної діяльності. Яскравим прикладом цього положення є ефективне функ­ціонування військових підрозділів (частин). Його ілюстрацією є також народне прислів'я про те, що перемагають не кількістю, а майстерніс­тю. Яскраві приклади цього містяться у темі, присвяченій проблемам психологічної підготовки військ.

Як соціально-психологічне явище спільна діяльність має низку спе­цифічних ознак, пов'язаних з появою спільного (групового) суб'єкта. Як і будь-яка інша форма діяльності, спільна діяльність має бути ціле­спрямованою, тобто мати однакову для її учасників мету і спільний мо­тив. Єдина мета та спільна мотивація сприяють встановленню взаємо­зв'язку та взаємозалежності між індивідуальними діями, їх об'єднан­ню в єдиній діяльності, що у військовій сфері визначається як бойова злагодженість підрозділу або частини. Але така діяльність не може бути ефективною, якщо немає розподілу єдиного процесу діяльності на окре­мі пов'язані між собою функції. Інакше кажучи, спільна діяльність зав­жди мусить мати певну структурованість, спеціалізацію, тобто кожен воїн має бути справжнім фахівцем у своїй галузі.

Адже єдність спілкування і діяльності є процесом формування суб'єкта групової діяльності, який не можна звести до суми окремих суб'єктів. Спілкування і діяльність завжди існують у єдності и одне без одного неможливі. Справді, діяльність — це не тільки праця, умін­ня, гра, а одночасно і взаємини, спілкування з іншими людьми. Разом із тим різні форми спілкування одночасно є формами спільної діяльно­сті людей.

10.3. Основні характеристики спілкування

До основних характеристик спілкування, на нашу думку, слід відне­сти його структурні компоненти, основні форми та акти, зміст.

На основі діяльнісного підходу щодо розуміння природи спілкуван­ня можна виділити такі його структурні компоненти:

—предмет спілкування — це інший воїн, партнер по спілку­ванню;

—потребау спілкуванні — це прагнення воїна до пізнання й оцінки інших, а через них і за їхньою допомогою — до са­мопізнання і самооцінки;

—комунікативні мотиви — це те, заради чого воїн спілку­ється з іншими воїнами;

—дія спішування — це одиниці комунікації, цілісний акт, який адресований іншому воїнові;

—завдання спілкування — це мета, на досягнення якої у кон­кретній комунікативній ситуації спрямовані різноманітні дії, що відбуваються у процесі спілкування;

—засоби спілкування — це ті предмети, за допомогою яких відбувається спілкування;

—продукт спілкування — це предмети й утворення матері­ального і духовного характеру, які створюються у процесі спілкування.

Спілкування відбувається, як правило, у трьох формах:

—монологічній (характерца для командира, коли він органі­зовує певні види навчальної та службової діяльності під­леглих);

—діалогічній (найскладніша, але водночас бажана, особливо для офіцерів-вихователів);

—полілогічиій (багатостороннє спілкування, яке відбувається у ситуаціях ухвалення рішень у бойовій обстановці, в екс­тремальній ситуації, коли здійснюється боротьба за пере­хоплення ініціативи у дискусії та діяльності).

Спілкування як діяльність складається з ко 11 кроті і и х елементарних актів. Зокрема:

— суб'єкта — ініціатора спілкування;

—суб'єкта, якому адресована інформація;

—норм і правил, на основі яких організується спілкування;

—цілей, які мають учасники спілкування;

—ситуації, в якій відбувається спілкування.

Кожен акт спілкування являє собою ланку таких взаємозв'язаних комунікативних дій:

—вхід суб'єкта спілкування у комунікативну ситуацію;

—оцінка суб'єктом спілкування характеру комунікативної ситуації;

—орієнтація у комунікативній ситуації;

—вибір іншого об'єкта для можливої взаємодії;

—постановка комунікативного завдання із врахуванням особ­ливостей ситуації спілкування;

—опрацювання підходу до суб'єкта взаємодії;

—привернення уваги суб'єкта взаємодії;

—оцінка психічного стану партнера по спілкуванню;

—самоналаштовування внутрішнього психічного стану на психічний стан співрозмовника;

—вирівнювання психічних станів партнерів по спілкуванню, формування загального емоційного стану;

—комунікативний вилив одне на одного партнерів по спілку­ванню;

—оцінка суб'єктом спілкування — ініціатором спілкування — реакції партнера по спілкуванню;

—стимулювання діалогу з боку партнера по спілкуванню;

—активні дії партнера по спілкуванню на вплив ініціатора спілкування.

Зміст спілкування може складати:

—передання інформації, емоцій, почуттів, переживань, відо­мостей;

—взаємне сприйняття партнерами по спілкуванню одне од­ного;

—взаємооцінку партнерами по спілкуванню одне одного;

—взаємовплив партнерів;

—взаємодію партнерів та ін.

Манера спілкування передбачає:

—тон спілкування;

—поведінку у спілкуванні;

—дистанцію у спілкуванні (інтимна, особистісна, соціальна, публічна тощо).

Наприклад, відстань між партнерами у спілкуванні називається зоною дистанції, яка може складати: в інтимній зоні — 15—45 см, особистісній зоні —45-120 см, соціальній зоні — 120-400 см, публічній зоні — понад 400 см.

Отже, знання офіцером основних характеристик спілкування сприяє організації ефективного спілкування з партнерами по спілкуванню вза­галі та педагогічного зокрема.

10.4. Педагогічне спілкування

Відомо, що всі сучасні педагогічні концепції (педагогіка співробіт­ництва, гуманістична педагогіка, особистісно орієнтована педагогіка) ґрунтуються на демократичному, рівноправному і гуманному спілку­ванні та формуванні суб'єкт-суб'єктних взаємин у педагогічному про­цесі. В.Г. Кремень визначає роль спілкування у діяльності педагога так: «Спілкування з дітьми для нього — особистісно значуща цінність, йому властиві широта захоплень, співпереживання, професійна інтуї­ція, воля і цілеспрямованість, постійне намагання досягнення мети» [50, с. 21].

Власне, характер цього спілкування надає їм особливого забарвлен­ня: високої емоційної насиченості, виразного виховного відтінку, осо-бистісно-гуманного підходу до вихованців та ін. Вони виявляються у «...вмінні вчителя встановлювати педагогічно доцільні взаємини з уч­нями, їхніми батьками, колегами, керівниками навчального закладу» [88, с. 241].

Також у дослідженнях Ю.П. Азарова, М.І. Болдирєва, І. А. Зязю-на, Н.В. Кузьміної, О.В. Сластьоніна, Г.М. Сагач вказується нате, що майстерність слова є «обов'язковим компонентом у діяльності пе­дагога, хоча вона й досі відіграє другорядну роль у комплексі професій­но-педагогічних умінь» [34, с. 159].

Г.М. Сагач наголошує на необхідності розвитку нової галузі педа­гогічної науки — теорії і технології виконавсько-мовленнєвої діяіьно-сті педагога. Вона, на її думку, вимагає відродження національної ри­торичної спадщини, формування національної школи красномовства, викладання куроу риторики в школах нового типу, ВНЗ України з ме­тою виховання риторичної культури в системі народної освіти через концепцію гуманітаризації і гуманізації неперервної освіти [34, с. 159].

Педагогічне спілкування — це безпосередня форма вияву комуні­кації у навчально-виховному процесі між педагогом та вихованцями, яка спрямована на формування і розвиток особистості вихованця у цьо­му процесі, на спільне розв'язання різноманітних педагогічних завдань, на створення умов для реалізації творчих здібностей вихованців та спри­яння їхній самбактуалізації.

У зв'язку з цією дефініцією педагогічного спілкування слушними є слова Шота Амонашвілі: «Спілкування є основою і сутністю, і інте­гральним методом виховання» [2, с. 62] і підхід Василя Сухомлин-ського до спілкування, який вбачав мудрість педагога у збереженні до нього довіри дитини, в її бажанні спілкуватися з педагогом як з другом і наставником. На його думку, слово педагога мас бути спрямоване не до слуху дитини, а до її серця.

«Сумісність у процесі спілкування педагога з учнями грунтується на принципах доброзичливості, принциповості і відповідальності. У про­цесі спілкування педагог повинен обов'язково збагачувати учнів інте­лектуально, морально, естетично, діяльнісно. Спілкування обов'язково передбачає формування у педагога і учнів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування...» [34, с. 108]. Отже, яке спілкування, таке й виховання. Відповідно, таке спіл­кування має перейнятися життєрадісністю, гуманністю, людяністю, емо­ційністю й оптимізмом. Спілкування відбувається переважно за допо­могою слова. Російський філософ Олександр Лосев про слово сказав так: «Слово — могутній діяч думки й життя, слово піднімає уми і сер­ця... Слово рухає народними масами,...слово пробуджує свідомість, волю, глибину почуттів, робить слабку людину героєм, злиденне існу­вання — титанічним устремлінням... Іменем і словами створений і сто­їть світ» [59, с. 482].

Педагогічне спілкування виконує такі функції:

—пізнавальну (взаємопізнання вихователя і вихованця);

—перцеппшвпо-комунікативну (обмін між ними думками, почуттями та інформацією);

—практичну (організація і здійснення різноманітних та ба­гатогранних навчально-виховних заходів);

—самоактуалізації(самовираження, самовизначення і само­утвердження учасників цього процесу).

Навчитися мистецтву спілкування педагогові можна і необхідно. Автори навчального посібника «Краса педагогічної дії» вважають за необхідне виховання культури риторичної особистості студента педа­гогічного ВНЗ, що вимагає формування у вчителя спеціальних умінь на основі тісного зв'язку із вихованням мовленнєвої культури особистос­ті. Для формування мисленнсво-мовленнсвоїта комунікативної культу­ри студента вони пропонують включати в навчальний процес такі пред­мети: рідну мову, іноземну мову, логіку, педагогіку, психологію, філо­софію, риторику, прагмариторику, ораторське мистецтво, мистецтво ді­лового спілкування, еристику, полемічну майстерність оратора, теорію і практику аргументації [34, с. 250].

В. А. Кан-Калик і О.О. Леонтьев розробили спеціальні вправи для формування навичок педагогічного спілкування.

Наприклад. В.А. Кан-Калик об'єднує ці вправи в два цикли, а саме:

—практичне оволодіння технікою й технологією педагогічної ко­мунікації;

—оволодіння системою спілкування в заданій педагогічній ситуа­ції.

Перший цикл спрямовано на формування органічних і послідовних дій у публічній обстановці; м'язової свободи в педагогічній діяльності; відчут­тя м'язової свободи й емоційного благополуччя в аудиторії; навичок до­вільної уваги, спостережливості, зосередженості; міміки й пантоміміки; пе­дагогічно доцільних переживань; безпосередньої мобілізації творчого са­мопочуття перед спілкуванням; техніки й логіки мовлення, його виразності й емоційності; вміння вибудовувати логіку майбутнього спілкування з ау­диторією.

Другий цикл вправ включає дві підгрупи:

а) дії в типових ситуаціях (спостереження за діяльністю вчителя в процесі виконання загальних завдань заняття; розвиток уміння «читати» переживання з облич учнів; виділення під час заняття конкретних педагогічних явищ; інсценування педагогічних завдань);

б) розвиток педагогічної уяви, інтуїції, навичок педагогічної імпровізації (складання аналогічних ситуацій з певною настановою, аналіз картини чи кінофрагмента; складання й виконання введеної умови для інсценізованих завдань) [94, с. 101].

Для цього офіцерам як педагогам також слід вивчати передовий до­свід педагогів-новаторів сучасності, гуманістичні концепції навчання, відповідну педагогічну і психологічну літературу, постійно вдоскона­лювати оптимальний стиль спілкування й опрацьовувати власні ефек­тивні прийоми та способи виховного впливу на вихованців.

На думку І. А. Зязюна, «Навчально-виховний процес у школі —яви­ще складне, багатогранне, динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент Екзюпері, розкішшю в світі. Для вчителя ця розкіш — не інше, як професійна необхідність. З її допомогою здійснюється взаємовплив двох рівноправних партнерів суб'єктів — вчителя і учня. Щоб він був ефективним, у вчителя і учня мають переважати такі позитивні есте­тичні почуття, як показник людяності, гуманності, творчості, а відтак і працездатності, її результативності» [33, с. 39].

Г.О. Балл визначає передумови продуктивного спілкування: «Пере­думовою продуктивного діалогу є додержання його учасниками прин­ципу конкордності і толерантності. Принцип конкордності фіксує не­обхідність згоди учасників діалогу щодо базових знань, норм і ціннос­тей, якими вонн-керуються... Суть принципу толерантності... вбачаєть­ся у " презумпції прийнятності" найрізноманітніших виявів людської ак­тивності» [7, с. 341].

І.А. Зязюн виділяє три компоненти спілкування: пізнавальний, ес­тетичний і поведінковий: «Спілкування обов'язково передбачає фор­мування у педагогів і учнів образів один одного і понять про особисті-сні властивості кожного учасника спілкування; воно несе в собі естети­чну характеристику— зовнішню і внутрішню подобу учасників спіл­кування, викликає певне до себе ставлення; у спілкуванні виявляється і поведінковий компонент — слова і справи, адресовані педагогом уч­ням і навпаки» [33, с. 41].

За В.А. Кан-Каликом, структура професійно-педагогічного спіл­кування включає:

—прогностичний етап, зміст якого полягає в моделюванні майбутнього спілкування з аудиторією;

—комунікативний етап, що передбачає організацію спілку­вання на початку навчально-виховного заходу (комунікатив­на атака);

—управлінський етап, сутність якого полягає в здійсненні безпосереднього спілкування протягом навчально-виховно­го заходу;

— завершальний етап, смисл якого полягає в аналізі перебігу спілкування та його результатів і внесенні відповідних ко­рективів у модель майбутнього спілкування [38, с. 27].

Характер спілкування вихователя з вихованцем визначає основні стилі його роботи. Виокремлюють авторитарний, демократичний і ліберальний стилі взаємодії.

Авторитарний стіаь роботи характеризується жорсткою формою управ­ління взаємодією учасників навчально-виховного процесу за допомогою наказів, вказівок, інструкцій тощо. Цей стиль з точки зору гуманізації та демократизації європейської і світотзої освіти вважається абсолютно не­прийнятним, оскільки порушує права особистості. Європейські вчені дій­шли таких висновків: авторитарний стиль дає змогу підтримувати високий рівень дисципліни та результативності навчального процесу, проте лише за умови постійних демонстрацій влади вчителя; зовнішні показники дисцип­лінованості та комформності учнів не завжди є виявом злагоди, а внутріш­ній психологічний конфлікт, підґрунтям якого є притлумлений протест учня проти диктату вчителя, часто сублімується в різноманітні форми девіантної та антисоціальної поведінки молодої особистості [138, с. 50-54].

Демократичний стіаь виявляється в опорі педагога на навчальний ко­лектив, у намаганні зацікавити вихованців як учнів навчально-пізнаваль­ною діяльністю, заохоченні їхньої ініціативи та самостійності. Пропону­ють три засадові умови підтримання вчителем демократичних взаємин з учнями: вчитель є зразком, прототипом дорослості, гідною моделлю для самоідентифікації учнів; вчитель виконує радше функцію арбітра, ніж суд­ді. він не шкодить формуванню позитивного «Я-образу» учня й уникає засудження незадовільних вчинків «з висоти кафедри»; вчитель допомагає
дітям бути свідомими власних дій, обмірковувати їх і передбачати можливі
наслідки [149, с. 295].

Ліберальний стиль характеризується самоусуненням педагога від від­повідальності за хід і результати навчально-виховних заходів, формалізмом, потуранням і анархізмом.

Найоптимальніший і водночас найскладніший стиль, безперечно, демо­кратичний.

Також можна визначити стилі ставлення педагога до колективу: стій-ко-позитивний, пасивно-позитивний, нестійкий, ситуаиійно-неґатив-ний, стійко-негативний.

На основі стилю роботи і ставлення педагога до колективу виділя­ють такі його стилі спілкування:

—спілкування на основі захопленості спільною творчою ді­яльністю;

—спілкування на основі дружнього ставлення;

—спілкування-дистанція;

—спілкування-лякання;

—спілкування-загравання.

Стиль педагогічного спілкування визначає три типи вчителів: Проективний вчитель ініціативний в організації спілкування, індивідуалізує свої контакти з вихованцями, його настано­ва змінюється разом із досвідом. Він знає, чого хоче, і розуміє, щб у його поведінці сприяє досягненню мети. Реактивний вчитель також гнучкий у своїх настановах, але внутрішньо слабкий. Не він, а його вихованці диктують ха­рактер спілкування з класом. У нього розпливчасті цілі та відкрито пристосувальницька поведінка. Надактивний вчитель схильний до гіпертрофованих оцінок своїх учнів і вибудовування нереальних моделей спілкуван­ня. На його думку, коли учень активніший від інших — він бунтар і хуліган, а коли пасивніший — ледар і нероба. Ним же видумані оцінки змушують такого вчителя діяти відпо­відним чином: він від часу до часу впадає в крайності, під­порядковуючи своїм стереотипам реальних учнів [88, с. 269-270].

Узагальненим вираженням стилю спілкування педагога є педагогіч­ний такт, в якому акумулюються всі складові педагогічної культури педагога і який є одним із основних показників педагогічної майстер­ності.

Сутність педагогічного такту полягає в педагогічно доцільному ставленні та впливі педагога на вихованців, у дотриманні почуття міри у спілкуванні з ними, в умінні налагоджувати продуктивний стиль спіл­кування у педагогічному процесі та в пошані до особистості вихован­ця. Костянтин Ушинський, який володів справжнім педагогічним так­том, писав, що жоден педагог «ніколи не може стати хорошим вихова-телем-практиком без такту....Жодна психологія неспроможна заступи­ти людині психологічного такту, який незамінний у практиці з огляду на те, що діє швидко і вмить... і який передбачає приязнь без удаванос­ті, справедливість без причепливості, доброту без слабкості, порядок без педантизму і, головне, постійну розумну діяльність» [121, с. 259]. Основними показниками педагогічного такту педагога є:

—людяність без зарозумілості;

—вимогливість без брутальності та причепливості;

—педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності вихованця;

—уміння виражати розпорядження, вказівки та прохання без упрохування, але і без зарозумілості;

—уміння слухати співрозмовника, не виражаючи байдужості та вищості;

—врівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування без дратівливості та сухості;

—простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства, без показухи;

—принциповість і наполегливість без затятості;

—уважність, чутливість і емпатичність без їх вип'ячування;

—гумор без посмішки;

—скромність без удаваності.

Отже, педагогічний такт виховується і набувається разом з педаго­гічною культурою і конкретно виражається у педагогічній діяльності. Він є показником зрілості педагога'як майстра своєї справи. Це вели­кий засіб, за допомогою якого вихованців можна перетворити на своїх спільників або, навпаки, суперників. Педагог має працювати над фор­муванням власного педагогічного такту і постійно його вдосконалюва­ти. Як немає межі досконалості, так немає межі й виявленню різнома­нітних і багатогранних сторін педагогічного такту.

Отже, ці основні психологічні положення, які стосуються особисто­сті будь-якого педагога, є актуальними для кожного офіцера — коман­дира (начальника), який водночас є вихователем всього особового складу. Творче застосування вищенаведених положень щодо педагогічного спіл­кування буде сприяти його ефективній педагогічній діяльності, що не­можливе без щирого і довірливого спілкування між військовослужбов­цями.

10.5. Бар'єри спілкування

У процесі передання й приймання інформації між партнерами по спі­лкуванню відбуваються, нажаль, її суттєві втрати. Часто, передаючи ін­формацію, ми думаємо, що слухачі засвоюють її майже на 100 %. На­справді це не так. Багато інформації втрачається з різних причин. Це до­бре показує Абраам Моль у книжці «Соціодиналііка культури». При­чиною цих втрат є різні бар'єри.

Уявімо, наприклад, що офіцер задумав передати певну інформацію, яка мас набути словесних форм (внутрішня мова), про військовий об'­єкт військовослужбовцям строкової служби. Бар'єром на цьому шляху стає межа уяви офіцера про цей військовий об'єкт (перекодування думки в слова). При цьому втрачається приблизно до 30 % інформації.

Інший бар'єр — активний мовний фільтр, словниковий запас офіце­ра. Набуває мовних форм тільки 80 % тієї інформації, яка стосується військового об'єкта, тобто перекодована на внутрішню мову.

Ще один бар'єр — словниковий запас реципієнта (військовослуж­бовця строкової служби). Безперечно, з огляду на різні обставини, у тому числі й освітні та життєві, збіг словникового запасу комунікатора (офіцера) і реципієнта (військовослужбовця строкової служби) різний. Залежно від словникового запасу реципієнт сприймає майже 70 % ви­словленої інформації. Обсяг цих втрат залежить від уміння слухати і концентрувати увагу, не дозволяючи собі відволікатися на сторонні по­дразники.

Інші втрати інформації виникають через необхідність перекладу того, що почуто, в образи уяви, тобто від здатності реципієнта розуміти значення слів. При цьому втрачається майже 60 % інформації, почутої реципієнтом. Подальші втрати відбуваються за рахунок обмеженості обсягу нам 'яті. Не все зрозуміле залишається в пам'яті. Отже, у ході монологічного спілкування (лекція, бесіди) у слухачів залишається в пам'яті близько 20 % інформації*

За умов людської комунікації можуть виникати специфічні комуні­кативні бар 'єри, пов'язані із вразливими місцями в будь-якому каналі комунікації або з помилками у кодуванні чи декодуванні.

Вони мають соціальний або психічний характер. З одного боку, такі бар'є­ри можуть виникати через відсутність єдиного розуміння ситуації спілку­вання, зумовленого не просто різною «мовою», якою говорять учасники комунікативного процесу, а відмінностями глибшого плану. Це можуть бути соціальні, політичні, релігійні, професійні відмінності, які не тільки при­зводять до різної інтерпретації одних і тих самих понять, а й взагалі до різного світосприймання, світорозуміння.

Такі бар'єри породжені об'єктивними соціальними причинами, належні­стю партнерів до різних соціальних груп. Комунікація в цьому випадку де­монструє тількгТтс, що вона є стороною спілкування. Зазвичай процес кому­нікації здійснюється і за наявності таких бар'єрів. Але за цих обставин вся ситуація комунікативного акту значно ускладнюється.

З іншого боку, бар'єри під час комунікації можуть мати виражений психічний характер.

Вони виникають або внаслідок різних індивідуально-психічних особ­ливостей партнерів по спілкуванню (наприклад, скритність одного, соро­м'язливість іншого, наявність «некомунікабельних» рис третього тощо), або через якісь особливі соціально-психологічні взаємини, що склалися між партнерами (антипатія, недовіра один до одного). У цьому разі досить чітко простежується і той зв'язок, який існує між спілкуванням і стосунками між партнерами. Розв'язати таку проблему можна через навчання спілкуванню завдяки використанню соціально-психологічного тренінгу.

У ході комунікації відбувається не тільки передання інформації, а й соціальна орієнтація учасників. На думку Б.Ф. Поршнева, поширення інформації в суспільстві відбувається через своєрідний «фільтр» дові­ри або недовіри. Цей фільтр діє так, шо абсолютно істинна інформація може стати неприйнятною, а хибна — прийнятною. Психологічно важ­ливо з'ясувати, за яких обставин той чи інший канал інформації може бути блокований цим фільтром. Адже існують різні засоби, які допома­гають прийняттю інформації, послабленню або підсиленню дії філь­трів.

Сукупність таких засобів А.А. Брудний називає фасцинацією, під якою розуміються спеціально організовані засоби впливу для зменшен­ня втрат семантично значущої інформації під час її сприймання реципі­єнтами і підвищення довіри до неї. Засоби фасцинації відіграють роль підсилювача семантично значущої інформації, створюючи їй додаткове «тло», яке частково долає фільтр недовіри. Прикладом таких засобів може бути музичний супровід повідомлення, просторовий або кольо­ровий супровід дії тощо.

У людських культурах сформовані різні традиції спілкування лю­дей. Наприклад, правила поведінки, зовнішні стосунки між людьми в українському суспільстві, манери, оформлення зовнішності, церемоніал і порядок процедур і ритуалів спілкування називається українським етикетом. Основні положення цього етикету містяться у книзі Н.І. Бу­гай «Український етикет» (К., 2000) [14].

Цікавою щодо цього є японська культура, в якій дуже поширена ввічли­вість. Японець намагається не допускати занадто категоричних формулю­вань, висловлювань. Той, хто говорить, не стверджує: «Я вважаю, що...», а говорить: «Мені здасться, що..г». Ті, хто обговорюють проблему, не зая& ая-ють, що попередній оратор не має рації. Просто думка одного підхоплюєть­ся і розвивається у висловлюванні іншого з певними змінами. Тому в по­всякденному житті з двох фраз «будь-ласка, встаньте» і «чи не встанете Ви» з точки зору японця прийнятнішою буде друга фраза, оскільки вона не має характеру примусу, залишає свободу вибору.

Інакше кажучи, у процесі спілкування обов'язково мас бути взаємо­розуміння між його учасниками. Це передбачає не тільки сприймання зовнішніх ознак партнера по спілкуванню, а й зіставлення їх з його осо-бистісними характеристиками та інтерпретацію на цій підставі його поведінки. Все це становить зміст перцептивного боку спілкування.

Тести та завдання для самоконтролю

10-1. Автоконтрольний блок.

Спілкування — це процес________________ контактів між

________________, який дає змогу________________ перебіг

сумісної________________ за рахунок__ індивідуальних дій, розподілу або здійснити цілеспрямований вплив на формування окремих осіб.

Людям

Змінити

Налагодження

Функцій

Діяльності

Погодження

10-2. Яка з нижче вказаних властивостей не належить до структури спілкування?

а) комунікативна;

б) інтерактивна;
в)перцептивна;
г) емпативна.

10-3. Яке з нижчезазначених положень не належить до спілкування?

а) обмін думками;

б) різновид людської діяльності;

в) специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку;

г) правильної відповіді немає;

д) усі відповіді правильні.

10-4. Схарактеризуйте такі функції спілкування: соціальні, емоційного задоволення, самоактуалізації особистості.

10-5. Схарактеризуйте спілкування військовослужбовців як обмін інформацією.

10-6. Розкрийте діалектичний взаємозв'язок між спілкуванням і діяльністю.