Розділ 9. Після того, як Адам вдягнувся і пішов додому, а Еля заснула, Анна відчула себе геть кепсько

Після того, як Адам вдягнувся і пішов додому, а Еля заснула, Анна відчула себе геть кепсько. Те, що сталося сьогодні, добило її остаточно. Це таки остання крапля. Тепер навіть Адам не зможе її захистити.

Розуміючи, що сьогодні не засне, Анна приготувала собі каву. Те, що Тереза застала її з Адамом у пікантній ситуації, ще якось можна пережити, але це побачили сусіди, і розголосу не уникнути. Ситуацію ускладнює ще й те, що Адам теж винаймає тут помешкання. Уже назавтра сусіди знатимуть, що він її коханець. Можна лише уявити, якими словами називатимуть її та як дивитимуться вслід. Ще й року не минуло з того часу, як помер її офіційний чоловік, а вона вже спить із чужим чоловіком.

Від безсилля та злості на себе, на Терезу, на Адама, а заодно й на всіх довкола Анна розплакалася, проте полегшення це не принесло, лише дужче розболілася голова і ще безнадійнішою видалася ситуація. Здається, в її житті вималювався черговий глухий кут.

Умившись холодною водою, Анна повернулася до кімнати. Важко зрозуміти, як Тереза зважилася на такий гидкий скандал? У неї здали нерви? Зрештою, тут будь‑ хто, а не лише вона втратить над собою контроль. Анеля народжує, а їй доводиться витягувати брата з ліжка коханки.

Мимоволі пригадавши, як вона сама нещодавно народжувала, Анна й зовсім упала духом. Анелі зараз погано, а через неї вона ще й почувається приниженою та знехтуваною власним чоловіком.

У такі моменти хочеться підтримки, співчуття, а довелося просити, щоб її чоловіка привели від коханки. Гіршої образи навмисно не вигадаєш. Таке не лише запам’ятовується на все життя, але й дуже важко пробачається… Це якщо взагалі коли‑ небудь пробачається. Невже Адам не розумів, що пологи у його дружини можуть розпочатись у будь‑ який момент? Не міг ночувати останні три‑ чотири тижні вдома, а не лазити по коханках? Те, що тією коханкою є вона сама, якось не заважало своєрідному відчуттю солідарності жінки, яка нещодавно народила, до іншої жінки, яка народжує зараз. І навіщо вона дозволила Адамові залишитися на ніч? Хоч би Тереза не розповіла його дружині подробиць. Довідатись, що саме в той момент, коли ти народжуєш, твій чоловік спить з іншою, – це вже занадто навіть для вкрай терплячої дружини.

Підібгавши під себе ноги, Анна сиділа на ліжку і плакала. Чому плакала? Уже й сама не знала. Від безнадії? Від жалю до Анелі? Від огиди до самої себе? Так погано, як зараз, їй давно не було. Соромно і майже фізично боляче. Як вона взагалі докотилася до такого життя? Де поділася її колишня добропорядність? Де зникла та невинна дівчинка, якою вона була ще нещодавно? Хоч би Анеля щасливо розродилася. Нехай навіть ця дитина ще дужче прив’яже Адама до родини. Тепер байдуже. Здається, це межа, за якою нічого нема.

Так, у сльозах, Анна й заснула, а на ранок прокинулася з важкою головою, з червоними від сліз очима і в такому паскудному настрої, що все довкола малювалось їй лише в темних барвах. Машинально робила те, що й завжди, проте боялася висунутись за поріг навіть на крок. Взагалі не уявляла, як наважиться з’явитися людям на очі. Залишається хіба пакувати речі та шукати інше житло.

Посадивши малу на коліна, Анна машинально тицьнула їй до рук дерев’яну ложку. Ні, не помешкання їй треба міняти, а життя. Новонароджена дитина замирить Адама з дружиною, а вони з Елею залишаться самі. Дуже логічний і банальний епілог. Саме так найчастіше й буває. Найпалкіші почуття рано чи пізно згасають, а люди знов повертаються до свого колишнього життя.

Обережно притиснувшись губами до голівки дитини, Анна не помічала, як по її щоках течуть сльози. Сили вже нема на все це. Треба розійтися з Адамом і повернутись у Жовкву. Переболить один раз і минеться, а тут постійно якась шарпанина. Невже їй світ клином зійшовся на цьому чоловікові? Вона навіть не давала йому обітниці перед Богом. Треба визнати очевидне: він не її шлюбний чоловік, а вона не та наївна дівчинка, якою була, коли їхній зв’язок лише розпочинався. Досить заплющувати очі на давно зрозумілі речі: все, що відбувається зараз, – це розтягнута в часі агонія та завмирання стосунків.

Чи не вперше в Анни з’явилося тверде переконання в тому, що вона справді зуміє все це припинити. Спочатку винайме якесь помешкання в Жовкві, потім продасть прикраси, які подарував їй Адам, купить невеличкий будинок у передмісті. Там ще навіть залишаться кошти на скромне життя в такому невеликому місті, як Жовква. Офіційно вона вдова, та й дитина в неї народжена у шлюбі. Ніхто їх із Елею не зневажатиме. Та й доньку краще виховувати так, щоб вона не бачила гріхів власних батьків. Скоро Еля почне все розуміти. Як їй пояснювати присутність Адама у них вдома? Не казати ж, що він її батько. Мала не зуміє зберегти це в таємниці.

Після обіду, вклавши доньку спати, Анна заходилася писати листа додому. Про свій намір переїхати в Жовкву не написала, проте повідомила, що вже в найближчу неділю приїде в гості й обговорить деякі важливі питання. Майже напевно знала, що зуміє знайти з вуйком спільну мову. Надто багато їй тепер відомо про нього, і вона зуміє тим скористатися.

Почувши, як хтось відчиняє двері, Анна швиденько заховала недописаного листа поміж сторінок книжки. Адам? Дивно. Його дружина щойно народила, а він прийшов сюди?

Вона підвелася з‑ за столу, вийшла в півсутінки передпокою та обімліла. Тереза? Тут? Навіщо Адам дав їй ключі? Невже ще не досить того, що було тут вчора?

Вона придивилась до Терези уважніше. Що це у неї? Дитина? Немовля? Звідки?

– О Боже, що сталося?

Дивилася на немовля на руках у Терези і не могла повірити у те, що їй подумалося. З дружиною Адама щось сталося? Ні, такого просто не могло відбутися. Напевно, є якесь інакше пояснення. В Анелі нема молока, і Адам наполіг, щоб дитину принесли сюди. Ні, це чужа дитина. Тереза знайшла її у себе під дверима і…

Гарячково шукаючи пояснення того, що було аж надто очевидним, Анна машинально притиснулася плечима до стіни і пропустила Терезу досередини.

Та поклала немовля на ліжко і почала обережно розгортати. Тепла ковдрочка, кашемірова шаль, білосніжний оберемок батисту, і поміж усім цим маленьке червоне личко новонародженої дитини.

Не втримавшись, Анна тихенько скрикнула і відразу злякано притиснула долоню до рота. Сталося щось погане, страшне, неприпустиме – таке, чого ніколи не мало статися.

– Іди сюди, – ніяк не відреагувавши на її зойк, Тереза втомлено повела плечима. – Бачиш, це дівчинка. Дівчатка частіше виживають. Знаєш про таке?

Зробивши декілька кроків, Анна зупинилася.

– О Боже, що це таке? Звідки у вас ця дитина? Що сталося з Анелею? Чому вона дозволила принести дитину сюди?

Запитала – і не впізнала свого раптом захриплого голосу.

– Присядь, не стій. – Тереза вказала Анні на місце біля себе. – Навіщо питаєш, якщо сама вже все зрозуміла?

Відчуваючи, що ноги відмовляються її тримати, Анна вклякла на підлогу біля ліжка. Зрозуміла? Не зрозуміла? Хотіла б не розуміти.

Тереза з хвилину відсторонено розглядала дитину – так, ніби бачила її вперше або намагалася щось зрозуміти, тоді відвела погляд. Спить. Чомусь вона надто довго і міцно спить.

Вона глянула на Анну і спохмурніла. Хоч би не впала в істерику. Після всього, що пережила, найменше хотіла такого ставлення до ситуації. Сама була на межі нервового зриву і трималася лише завдяки силі волі.

– Пологи в Анелі пішли зовсім не так, як має бути, – говорила неголосно, рівним тоном, майже спокійно, так, щоб не спровокувати нападу відчаю ані в себе, ані в Анни. – Ми привели ще одного лікаря, але йому теж не вдавалося допомогти Анелі. Дитина не виходила, кровотеча не припинялась, і з дитячим місцем щось було не так. До ранку лікар сказав, що у мами і дитини мало шансів вижити, але дівчинка вижила, хоча відразу й не заплакала.

Розповідала лише найнеобхідніше, подробиць згадувати не хотіла. Воліла б і сама нічого не пам’ятати. Ані безкінечного крику, що ще й досі стояв у неї у вухах, ані гнітючої безпорадності від неспроможності допомогти, ані безрезультатних спроб Анелі вигнати дитину, потім відчайдушних зусиль для порятунку якщо вже не мами, то хоча б немовляти. А ще гостро‑ нудотного запаху крові. Він в’ївся в усе довкола. Відчувала його ще й досі, хоча перевдягнулася в чисту сукню. Несправедлива, дурна, потворна смерть. Зрештою, як і будь‑ яка інша смерть.

Спантеличено дивлячись на маленьку дитину, Анна ніяк не могла збагнути, що говорить Тереза. Якась маячня. Анеля молода, здорова, гарна – вона не могла померти. У неї щойно народилася дитина. Це найщасливіший момент у житті жінки. Ні, вона просто не могла залишити своїх дітей, бо надто сильно їх любить.

Анна до болю стиснула долонями скроні.

– Я не хотіла, щоб вона померла. Ви мені вірите? Вірите? Вірите? – повторювала, як заклинання, проте останньою краплею, яка примусила її нерви тріснути, як занадто сильно натягнуту струну, стало тихеньке скиглення новонародженої дівчинки. – О Господи, та що ж це таке?

Анна з жахом глянула на маленьке поморщене личко, на міцно заплющені, припухлі очка, на ротик із маленьким рожевим язичком і не витримала – вибігла з кімнати геть.

За декілька хвилин Тереза, впоравшись із власним хвилюванням, теж вийшла з кімнати і, зайшовши на кухню, зупинилася навпроти Анни, яка невтішно плакала біля вікна, і холодно глянула на неї.

– Якщо ти впадатимеш в істерику та ридатимеш тут, у тебе пропаде молоко і ти не матимеш чим годувати дітей. Негайно вмийся і йди до малої. Її сьогодні ще ніхто не годував. Будеш її годувальницею та доглядатимеш за нею до того часу, доки ми з Адамом не вигадаємо щось краще. Я залишаю дитину в тебе.

Від несподіванки Анна аж плакати перестала.

– Як залишаєте? Ви хочете, щоб я взяла її до себе? Ні, я не можу її взяти.

Тереза зміряла Анну сердитим поглядом.

– А що ти собі думала? Що я привезла дитину на оглядини? Хочеш мати вічне свято і життя без проблем? Надумала втекти від відповідальності? Не зарано? Адам із проблемами та дітьми тебе не цікавить?

Анна аж задихнулася від зливи несправедливих звинувачень.

– Що ви таке кажете? Я нікуди не збираюсь втікати. Просто ця дитина… Вона…

Міцно стиснувши губи, Тереза зміряла Анну ще одним крижаним поглядом.

– Ця дитина сама на світ Божий не просилася. Це ви собі сходитеся‑ розходитеся, живете разом чи окремо, любите‑ не любите, а страждають невинні діти. Забавку собі зробили з чужого життя. Догрались? Не досить? Йди погодуй дитину. Мусиш витягнути її з того стану. Чи тобі не залежить на її житті?

Анна здивовано підвела голову. Щось в інтонації, з якою Тереза це сказала, привело її до тями. Усе це надто серйозно і трагічно, щоб вагатися чи боятися наслідків. Саме зараз вирішується доля всіх.

Враз заспокоївшись, Анна мовчки вийшла з кухні. Так само мовчки зайшла в кімнату і зупинилася навпроти ліжка. Мала не плакала, проте нормальним сном те, як вона спала, теж назвати було важко. Личко немовляти якось дивно змінювалося, кривилося, підборіддя ледь тремтіло, і все це радше нагадувало судому, а не сон здорової новонародженої дитини. Боже, що ж вона робитиме з такою дитиною? Вона покалічена і не доживе до завтра.

– Боженько ж ти мій милий, – опускаючись біля ліжка на коліна, розпачливо прошепотіла Анна. – Подивіться, що то за дитина! Їй зовсім зле. Я не залишусь із такою дитиною. А якщо вона не виживе? Скільки Анеля її не доносила?

Тереза важко зітхнула. І без Анни бачила, як складно тій буде, проте не могла дозволити ані собі, ані їй такого настрою. Новонароджена дівчинка гостро потребувала материнського молока, жертовності й доброго догляду.

Якийсь час Тереза мовчки розглядала дитину, тоді знов перевела погляд на Анну.

– Куди ти подінешся – виходиш. І знаєш, чому? Тому, що ти й сама хочеш цього. А ще тому, що відчуваєш провину перед нею та її мамою. Та й не витягне таке немовля чужа людина, а ти вже ніби й не чужа для нас. Принаймні, ця дівчинка – сестра твоєї Елі.

Анна продовжувала з жахом дивитися на дитину.

– Але ж вона абсолютно не така, як моя мала. Та подивіться ви на неї! Вона ж зовсім слабенька. Хіба ви не пам’ятаєте, якою була моя Еля?

Тереза знов важко зітхнула.

– Що ти порівнюєш. Як та народилася, а як ця. Твоїй нічого не бракувало, а ця придушена народилась, ще й не відразу закричала. Дивно, що вона взагалі вижила. Ми вже й не сподівалися.

Відчувши ще один напад відчаю, Анна розпачливо глянула на малу.

– Я не маю досвіду поводження з такими дітьми. Що я з нею робитиму?

– Чого ти наперед панікуєш? Спробуй її погодувати, а там дасться чути… Та роби вже хоч щось. Чому сидиш і дивишся на неї?

Відчувала, що й сама починає панікувати. Якщо Анна не опанує свій страх та емоції, у дитини не залишиться шансу вижити. Нема часу на пошуки іншої годувальниці. Та й де гарантія, що хтось інший зуміє подбати про таке немовля?

Вловивши в голосі Терези щось подібне на розпач, Анна здивовано звела на неї очі. Вона нервує? Малоймовірно, щоб така вольова жінка втратила самовладання.

Анна перевела погляд на немовля на ліжку і знов мимоволі жахнулася. Слабенька, зовсім не така, якою була при народженні її Еля. Господи, та ж ця дитина може в будь‑ який момент задихнутися, а скажуть, що це вона її не вгледіла.

Гострий напад страху примусив Анну ще раз подивитися на Терезу. Шукала якщо не співчуття, то принаймні поради чи підтримки, проте сестра Адама навіть не намагалася в чомусь її переконувати. Просто сиділа і мовчки дивилася на немовля.

Анна відвела погляд. Які в Терези втомлені та червоні очі. Уявити страшно, що вона побачила та пережила в цю страшну ніч. Ворогові не побажаєш.

Легенько торкнувшись рукою маленької теплої голівки новонародженої дівчинки, Анна відчула, що зараз розплачеться, проте відразу опанувала себе і знов легенько діткнулася дитини. Кому потрібні її сльози? Тут треба щось робити, а не плакати.

Вона обережно розповила дитину і спробувала зосередитися на тому, що побачила. Малюсінька. Значно менша, аніж була при народженні її Еля. Лише животик і голівка порівняно з усім іншим великі. Ручки‑ ніжки худенькі, пальчики манюні‑ преманюні, аж не віриться, що такі бувають. І колір шкіри інакший.

Анна обережно відгорнула пелюшку від голови малої і мимоволі знов жахнулася.

– Що це в неї таке? Бачите, там, на голівці.

Тереза теж нахилилася над немовлям.

– Це просто синець. Пологи були важкими. До місяця зійде. Це ще не найгірше.

– А що найгірше? – самими лише губами запитала Анна. – Є щось гірше?

– Важко сказати… Дитина дуже маленька. Ще й народилася на восьмому місяці. Навіть лікар нічого певного не зміг сказати, тільки попередив, що важкі пологи мами могли зашкодити дитині. Хто знає, чим це обернеться у майбутньому. З немовлятами взагалі важко щось передбачати наперед. Іноді навіть зовсім безнадійні виживають, а здорові раптом вмирають.

Подумки вже вкотре жахнувшись, Анна опустила очі. Господи, що ж їй робити з такою дитиною? А якщо вона помре? А якщо застудиться?

Вона знов загорнула немовля в теплу ковдрочку. Дитина ледь зарухалася, крутнула голівкою, проте якось мляво, не надто активно, двічі позіхнула і тихенько заскиглила.

– Пані Терезо, треба розпалити п’єц у кімнаті. Не можна, щоб мала застудилася.

Анна взяла дівчинку на руки. А легенька яка – як пір’ячко. Розстібнувши сукню, вона спробувала прикласти дитину до грудей, але мала навіть не пробувала смоктати. Невже вона взагалі не може їсти?

Затамувавши подих, Тереза мовчки спостерігала за тим, як Анна намагається погодувати дитину. Мала надто квола і не виявляє жодних ознак того, що справді хоче жити. Невже все намарно? Смерть, понівечене життя, розпач.

Промордувавшись із дівчинкою півгодини, Анна досягла лише того, що дитина двічі якось непевно взяла груди, але відразу по тому заснула. Не допомагало навіть те, що вона сама зціджувала їй до ротика молоко. Мала вперто засинала та ігнорувала всі зусилля її погодувати.

На якийсь час Анна дала малій спокій. Поклала на ліжко і, мало не плачучи, глянула на Терезу, яка, розпаливши п’єц, знов сіла навпроти. Не чекала жодних порад. Тут як Бог дасть. Людина може хіба сподіватися.

Коли Анна знову взяла немовля на руки, прокинулася Еля, але зараз їй було не до доньки. Вона лише прослідкувала поглядом, як Тереза забрала малу і, щось примовляючи, почала перевдягати, а Еля не лише з радістю пішла до хресної, але й заусміхалася їй. Завжди саме так зустрічає появу Терези.

Відвернувшись, Анна знов зосередилася на новонародженій дитині. Та й далі поводилася мляво і майже відразу засинала. Та що ж це таке? Молока так багато, а дитина не бере груди. Як вона житиме, якщо не їстиме?

Анна міцно стиснула губи. Якщо дитина не смоктатиме – годуватиме її з ложечки. Мала ж не синіє і не задихається, а отже, може їсти.

У якийсь момент усе почало налагоджуватися. Ледь розплющивши очка, дитина не лише не заснула, але з хвилину смоктала. Відразу по тому знов заснула, проте навіть таке невеличке досягнення примусило Анну заплакати від радості. Що там вони всі знають? Дитина, яка сама їсть, зовсім не квола і не безнадійна.

Перевдягнувши Елю в сухе, Тереза знов підійшла до Анни.

– Не їсть? – по‑ своєму витлумачила вона її сльози. – Спробуй погодувати ложкою.

Заперечно хитнувши головою, Анна підвела голову і крізь сльози усміхнулася Терезі.

– Вона їсть! Уявляєте? Сама. Це ж добре? Вона житиме? Правда?

Тереза уважно глянула на Анну, тоді на дитину на її руках.

– Будемо сподіватись. Зараз я мушу йти. Сама розумієш, не можу залишатися тут надовго.

Вона замовкла. Пояснювати, куди і навіщо треба йти, не було потреби. Анна і сама чудово це розуміла.

Вдягнувшись, Тереза знов підійшла до Анни з дитиною.

– У найближчі декілька днів я навряд чи сюди прийду. Мусиш сама давати собі раду. Когось чужого присилати на допомогу я теж не хочу. Тут і без чужих очей усе заплутано. Завтра прийде моя покоївка і принесе тобі продукти, але до хати її не впускай. Не треба нікому бачити, що тут діється.

Зробивши кілька кроків до дверей, Тереза озирнулася.

– І ще… Я залишу тобі адресу нашого лікаря. Він знає ситуацію. Якби щось сталось із дитиною, покличеш його і відразу повідомиш нас. До речі, малу ми похрестили. Зробили то відразу по смерті Анелі. Думали, дитина теж не виживе.

Обережно поклавши немовля на ліжко, Анна глянула на Терезу.

– А як… Як там…

Тереза втомлено глянула на Анну.

– Хочеш ще про щось мене запитати? Кажи виразно, бо мушу йти.

На мить завагавшись, Анна глибше вдихнула повітря.

– А Адам? Як він?

Дуже довго Тереза не відповідала, тоді якось непевно повела плечима.

– Не дуже добре, але, напевно, так і має бути. Не надто легко, коли за подібних обставин у тебе вмирає друга дружина. А тут ще й обставини дуже специфічні… Не знаю, може, тобі не надто приємно таке чути, але по‑ своєму Адам її таки любив.

Анна опустила очі. Може, й справді любив, але надто своєрідною була та його любов. Вона б такої не хотіла.