Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ 4. По обіді Анна раптом знов відчула якісь незрозумілі спазми в животі та невиразний біль у попереку




 

По обіді Анна раптом знов відчула якісь незрозумілі спазми в животі та невиразний біль у попереку. Спочатку намагалася на це не зважати і займалася звичними справами. Напевно, як і вчора, все минеться, треба лише перетерпіти біль. А найкраще полежати.

Коли до вечора не минулося, Анна почала непокоїтись. А якщо це перейми? Вона ж не знає, як вони починаються. Може, не варто затягувати і треба вже зараз покликати лікаря?

Вона завагалася. Боялася залишатись вдома сама і так само сильно боялась виходити з будинку. На вулиці не лише темно, але ще й досі неспокійно. А якщо її серйозно прихопить посеред вулиці? Ще дитину народить десь на бруківці. Кажуть, дуже стрімко теж буває. Ні, треба попросити когось із сусідів привести їй лікаря. Але кого просити? Якось не випадає вдиратися до малознайомих людей і пояснювати, що їй приспічило народжувати саме зараз.

Не знаючи, на що наважитись, Анна почала ходити кімнатою, для чогось вийшла в кухню, тоді визирнула на сходи, знов повернулася до кімнати, врешті лягла на ліжко і, підібгавши під себе ноги, спробувала заспокоїтись. На якийсь час біль трохи відпустив, і вона почала сподіватись, що сьогодні все це знов минеться без наслідків.

Цілком не минулося, проте до ночі боліло не надто сильно. Може, вдасться перетерпіти і дочекатись до ранку? Вона вперше народжує, а коли вперше – то, кажуть, це довго триває.

Черговий напад болю примусив Анну підвестися з ліжка. А якщо пологи розпочнуться вже незабаром? Вона ж не знає, що тоді робити.

Тамуючи в собі напад болю та паніки, Анна почала вдягатися. Таки дотягнула до глухої ночі. Що тепер робити? Куди йти? Кого кликати на допомогу?

Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ні, якось там незатишно і надто темно. Треба зачекати хоча б до світанку.

Напад болю минувся, і Анна знов лягла на ліжко. Поклала руку на живіт, прислухалася до себе. Дитина рухалась як звично, і це трохи заспокоїло. Може, нічого страшного не станеться. Скільки там до світанку? Декілька нещасних годин.

Ще один напад болю Анна витримала більш‑менш розважно. Наступний, значно сильніший, примусив її підвестися з ліжка. Коли минулося, лягати вже й не намагалася. Запанікувала по‑справжньому. Хіба можна бути такою нерозсудливою? Адже знала, що так станеться. Знала, але якоїсь біди тягнула. Дотягнула?

Закусивши губи, вона лягла на підлогу і мовчки витримала ще декілька нападів спазмів, а потім навіть міцно зціплені зуби не допомогли поводитися розважно. Від гострого болю в крижах, попереку і животі мусила тихенько застогнати. Усе. Далі тягнути нікуди. До світанку надто далеко. Не дотягне. Народить тут сама.



Однією рукою тримаючись за живіт, а другою за стіну, Анна поволі встала. Зігнувшись, перечекала, доки біль стихне, і розігнулася. Відчувала в собі якусь дивну зосередженість. Доки біль не повернувся, взяла зі столу свічник і вийшла з помешкання. Тепер уже однаково, що думатимуть про неї сусіди. Тільки щоб допомогли.

Зійшовши сходами нагору, Анна постукала в найближчі двері й перевела подих. Спокійно почекала декілька хвилин, тоді, передчуваючи наближення чергового нападу болю, обхопила живіт рукою і примусила себе не стогнати.

Двері відчинив літній пан. Не лише трохи знала його, але й відчувала до того пана певну довіру. Зустрічаючи її на вулиці, він завжди не лише приязно усміхався їй, але зупинявся поговорити, а одного разу навіть допоміг донести до помешкання важкі пакунки.

– Прошу в пана… вибачення, – долаючи біль, Анна говорила, роблячи великі паузи між реченнями. – Я пана розбудила… Але, здається, до ранку я вже не дотягну… Моя дитина… Пан розуміє… Я мешкаю сама… Може б, пан був такий до мене дуже добрий і привів лікаря або ж повитуху. Я скажу панові, де вони мешкають.

Анна замовкла. Біль примусив її зігнутися навпіл і закусити губи. Насилу втримала в руках свічник.

– О, Єзус‑Марія, – сусід кинувся до неї, щоб підтримати під руку. – Та ж пані народжує. Маю трьох заміжніх доньок і добре розумію, що то таке. Нехай пані не денервується. Я зараз вдягнусь і піду. Може, я вам допоможу дійти до помешкання?

Заперечно хитнувши головою, Анна перевела подих.

– Я сама. Мені вже ліпше… Направду, мені дуже прикро, що я мусила пана розбудити.



Сусід із докором глянув на Анну.

– Пані мала б зробити то раніше. Не треба стидатись свого стану. Розумію, як то важко молодій вдові в такій ситуації. А де мешкає ваш лікар?

Почервонівши, Анна опустила очі. Геть‑чисто забула, що вона ще й вдова.

Розповівши, як знайти лікаря, а заодно й повитуху, Анна повернулася до свого помешкання. Саме вчасно – новий напад переймів прихопив її посеред передпокою і примусив застогнати.

Тримаючись за стіну, вона дошкутильгала до кімнати. Аби той пан привів хоч когось. Щось надто сильно притискає. Можна й не дочекатися на допомогу.

Марно сподівалася. Сусід не повідомив жодної втішної новини. Ані лікаря, ані повитухи дома не застав. Гірше – не було навіть того лікаря, який мешкав поряд і до якого він зазвичай звертався сам.

Анна аж руки заломила з відчаю. Це ж треба мати таке «щастя». Майже неймовірний збіг обставин, проте чомусь саме так найчастіше і трапляється.

– Може, я покличу до пані якусь сусідку? – розгублено дивлячись на Анну, запропонував сусід. – Чи, може, у пані є родичка, яка мешкає поряд? Здається, хтось до пані тут приходив.

Вона завагалася. Уплутувати в це сестру Адама зовсім не хочеться, але…

Різкий біль примусив Анну знов зігнутися навпіл і приглушено застогнати. Здається, часу на довгі роздуми вже нема. А, нехай.

– Я скажу адресу, але прошу пана поспішати. Здається, я вже не зможу довго чекати.

Зачинивши двері, Анна міцно притиснула долоню до рота. Та що ж воно так сильно болить? Уже зараз годі витримати, а що буде потім?

Намагаючись поводитись розважно, вона витягнула стос чистої білизни, нагріла води, перестелила ліжко. Чергові перейми примушували до крові закушувати губи, проте намагалася не стогнати і не жаліти себе. Від страху та хвилювання врешті почала тремтіти і нічого не змогла з собою вдіяти. З кожною хвилиною нервувала дедалі дужче. Врешті притиснулася чолом до стіни і заплакала. Ще один такий напад болю, і вона кричатиме. І дідько з ними, з тими сусідами.

Коли на вулиці почало сіріти, перейми йшли майже без перерви одна за одною, і від болю Анна не лише не розрізняла, скільки вони тривають, але втратила відчуття часу.

Тереза прийшла саме вчасно. З першого погляду оцінивши ситуацію, відразу відіслала сусіда по знайому повитуху, а сама почала швидко роздягатися.

– І відколи це в тебе триває? Давно? Як почуваєшся?

Злякано зіщулившись під її уважним поглядом, Анна примусила себе не стогнати.

– Ще від учора… Десь від обіду. Я не відразу зрозуміла, що це таке, а зараз чогось дуже сильно тисне донизу… А ще болить… дуже сильно болить. Аж терпіти несила.

Подумки жахнувшись, Тереза спробувала не виказати свого занепокоєння. Матка Боска, це ж доведеться самій приймати в неї пологи. А якщо з Анною чи дитиною щось станеться? Адам їй того не пробачить.

Вона ще раз зосереджено глянула на Анну.

– Добре, я подивлюся, що там у тебе. Може, ще обійдеться. Ти ж уперше народжуєш.

Схилившись над Анною, Тереза відгорнула спідниці вгору. Ще трохи – і справді народить. Чому вона так довго терпіла? Їй би в ляльки бавитись, а не дітей народжувати. І де вона взялася на її голову?

Передчуваючи наближення чергової, доволі сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і мимоволі напружила ноги.

– Боже, як же сильно воно болить! Я так більше не можу. Так тисне, що…

Тереза випросталася.

– Усе. Роздягайся. Нема часу чекати на лікаря чи повитуху. Вони вже не встигнуть. Я сама прийму пологи. Не бійся. Нічого тобі не станеться. Родити, може, не так приємно, як спати з чужим чоловіком, але, знаєш, тут інакше не буває.

У відповідь Анна лише розгублено глянула на Терезу, але не огризнулась. І сама розуміла, в якому та зараз настрої. Тут не до світських сентиментів та гарних слів.

Долаючи біль, Анна слухняно почала роздягатися. Дитині треба народитися на світ, а їй корона з голови не впаде. Стільки почула тих образ за ці два роки, ще одна нічого не змінить.

Відчуваючи, що її знов доволі сильно притискає, Анна глухо застогнала. Байдуже, що говорить і як поводиться сестра Адама. Тільки б допомогла.

З жалем глянувши на Анну, Тереза важко зітхнула. Зрештою, хто їх там розбере. Адам далеко не святий. Щоб закрутити голову такій дитині, багато не треба. Вона повірить у все що завгодно.

– Я відіслала свою покоївку до Адама з листом. Думаю, він має знати, що ти народжуєш. До речі, як ти почуваєшся? Дуже болить?

– Або я знаю. Трохи, – опустивши очі, Анна заховала від Терези погляд. Отже, вона повідомила Адама. Боїться брати відповідальність лише на себе. Мудро.

Притримуючи сорочку, Анна зігнулася від гострого нападу болю. Потуга схопила настільки сильно, що вмить примусила її забути про все на світі.

Допомігши Анні лягти, Тереза нахилилася над нею.

– Давай подивимось, що там у тебе… Мене можеш не стидатись… Розслабся. Це вже в тебе почалось.

Мимоволі шарпнувшись, Анна застогнала.

– Слухай, я розумію, що боляче, але треба потерпіти… Не панікуй… З Божою допомогою народиш. Я вже приймала пологи і бачу, що в тебе там все нормально.

Відчуваючи наближення ще однієї сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і напружила ноги. Господи, тільки б усе це завершилось якнайшвидше і щоб дитина народилася живою та здоровою. А ще щоб так страшно не боліло. Так болить, що терпіти вже несила.

Ледь примруживши очі, Тереза занепокоєно глянула на Анну. Та занадто панікує. Ще нашкодить собі або дитині.

– Припини негайно. Не ти перша дитину народжуєш, не ти й остання. Боліти мусить. Навіть не думай влаштовувати мені тут істерику. Це ти перед моїм братом могла фокуси показувати, а зі мною таке не пройде. Зосередься і не жалій себе. Не в салонах виховувалася. Щось мала би бачити.

Анна закусила губи і спробувала взяти себе в руки. Попри специфічне поводження Терези, чомусь не лише відчувала до неї довіру, але й знала, що та зробить усе можливе для того, щоб дитина з’явилася живою та неушкодженою.

– Знаєш, а ти мала б легко розродитись. Дитина маленька, йде правильно, а ти не вузенька у стегнах. Маєш сильні ноги. Нічого тобі не бракує. Молода і здорова. Такі, як ти, не лише легко вагітніють, але й легко народжують.

Відійшовши від Анни, Тереза заходилася готувати все для пологів.

– Зараз доведеться трохи попрацювати. Набирайся сили. Не бійся, вже недовго… Потім усе відразу перестане боліти. За тиждень і не згадаєш, як воно було. Головне – зосередься і слухай, що кажу. Дитина вже йде.

Адам, звичайно, прийшов саме тоді, коли у Анни розпочалися найтяжчі потуги і від болю вона не просто стогнала, а голосно кричала.

Відчинивши двері своїм ключем, він зайшов до кімнати і зупинився, як укопаний. Що тут відбувається? Чому нема ані лікаря, ані повитухи? Вони що, подуріли? Тереза приймає пологи сама?

Він машинально зробив кілька кроків і завмер. Цілком зосередившись на роботі, ані одна, ні друга жінка його не помічали. Анна намагалася виштовхнути дитину і нічого довкола себе не бачила. Тереза щось по‑діловому коротко та рішуче їй говорила і теж не роздивлялася по кімнаті. Обидві виглядали доволі зібраними та цілеспрямованими, проте це не заспокоювало. Ідіотизм якийсь. А якщо з Анною чи дитиною щось піде не так? Тереза це розуміє?

Зігнувшись, Анна відірвала голову від подушки і спробувала витиснути з себе дитину. Волосся розлетілося по плечах, одне пасмо прилипло до скроні, ноги напружились, а руки вчепилися в простирадло з такою силою, аж побіліли кісточки пальців. Дитина не виходить – хоч плач. Та доки ж це триватиме?

Коли потуга закінчилася, Анна знесилено відкинулася назад. Ще одного такого нападу болю вона просто не витримає. Та що ж це таке? Чому так довго?

Ледь повернувши голову, вона розпачливо озирнулася довкола і раптом зустрілась очима з розгубленим поглядом Адама. А його чого сюди принесло? Подивитись, як вона тут мучиться з його милості? Знайшов собі розвагу.

Анна зробила рух, щоб прикритись, і вп’ялася розлюченим поглядом в Адама.

– Забирайтесь звідси… Негайно. У тій хвилі… Вже.

Здивовано глянувши на неї, Тереза озирнулася.

– А, Адам? Давно тут?

Нічого не відповівши, той не зводив спантеличеного погляду з Анни. Навряд чи взагалі чув, про що його запитують. Змірявши брата оцінюючим поглядом, Тереза безнадійно махнула рукою. Зараз той не виглядав на людину, здатну до реальної допомоги. Ще його заспокоювати доведеться. Вона перевела погляд на Анну. Наближення чергової потуги відображалося в її очах передчуттям болю та паніки. Зараз знов розпочнеться. Хоч би швидше вже.

Тереза знов озирнулася на брата.

– Знаєш, посидь собі ліпше на кухні… Тут уже голівку видно. Недовго залишилось. Усе одно не встигнеш привести лікаря.

Вона нахилилася над Анною, але та злякано сахнулася від її рук.

– Я не хочу, щоб він дивився… Хай піде… Негайно.

До крові прикусивши губи, вона спробувала втримати в собі крик. Та невже це ніколи не закінчиться? Ще й Адам тут стовбичить. Придушила б власними руками.

Підійшовши до брата, Тереза щось сказала йому на вухо і відразу випровадила за двері.

Відчуваючи, що не годна мовчати, Анна міцно зціпила зуби. Потуга була настільки сильною, що аж в очах потемніло, але вона змовчала.

Тереза невдоволено пересмикнула плечима.

– Та чого ж ти мовчиш? Кричи, якщо тобі так легше. Не стримуйся. Нічого йому не станеться. Хай слухає. Його ж дитина… Спробуй її вигнати… Ще раз… Без паніки… Сильніше… Не зупиняйся… Не виходить? Нічого, зараз спробуєш ще раз. Усі народжують, і ти теж нікуди від того не дінешся.

Уже й сама починала непокоїтися. Чи не задовго Анна намагається народити дитину? Хоч би сил не забракло або немовля в ній не задушилося.

– Відпочила? Тепер ще трохи… Спокійно, не поспішай.. Треба сильніше, але плавно… Нічого, якщо не виходить. Уже посунулося. Ще трохи – і народиш.

Остаточно втративши відлік часу, Анна мало що й сприймала. Скільки це триває? Від гострого болю та напруження майже нічого не бачила. Кричала і вже не стримувалась. Останнім відчайдушним зусиллям спробувала вигнати з себе біль.

– Ще трохи… Ти молодець. Там вже голівка є… Майже народила.

Несподівано Анна відчула, як щось слизьке ковзнуло з неї. Болю не було. І це все? Родила? Чому ж тоді не чути крику дитини?

Широко розплющеними очима дивилася на немовля, яке тримала на руках Тереза, і почувалася, немов п’яна. Якесь воно дивне. Мертве? Ні – рухається… О, Матка Боска, воно рухається.

Дитя голосно закричало, і в Анни тьохнуло серце. Живе! Не могла відвести погляду від своєї дитини. Немов загіпнотизована, дивилася на неї і вже нічого іншого не бачила. Тоненькі ніжки та ручки згинаються‑розгинаються, маленький ротик широко розтулений у голосному крику, приплюснутий носик, мокре волоссячко. Яке ж воно гарне, її немовля.

– Хто в мене? – захриплим голосом запитала вона Терезу. – Хлопчик? Дівчинка?

– Дівчинка. Трохи маленька, але це нічого. Чуєш, як голосно кричить? Виглядає сильною та здоровою. Якщо матимеш багато молока, вона швидко набере вагу.

Кивнувши, Анна крізь сльози усміхнулась. Усмішка ще зболена, розгублена, проте вже щаслива. Сама не вірила, що все позаду. Дівчинка. Їхня з Адамом спільна дитина. Маленька доня.

Тереза перев’язала пуповину.

– Гарно ж я тут з тобою зустрічаю новий день, – вона кинула погляд у вікно, за яким займався світанок, і знов перевела погляд на дитину. – Крикливу донечку маєш. Нехай росте здоровою.

– Можна мені її взяти? – підвівшись на лікті, несміливо попросила Анна. – Я хочу подивитись.

– Дивись, – Тереза поклала дитину їй на груди. – Бачиш, яка вона в тебе гарна. Вже зараз видно, що теж виросте красунею. Вже знаєш, як її назвеш?

Заперечно хитнувши головою, Анна дивилася на донечку, відчувала її тепле тільце в себе біля грудей і всміхалася. Розпач, страх, біль – усе минулося. Не могла відвести погляду від своєї дитини і не зважала на те, що діється з нею самою.

Тереза знову взяла немовля на руки, загорнула в теплу пелюшку, поклала на стіл.

– Ще не все… Потерпи трохи. Недовго вже. Ще дитяче місце.

Кивнувши, Анна знов усміхнулась. Продовжувала дивитися на свою новонароджену дівчинку і майже не чула слів Терези. Це не стосувалося дитини, а тому проходило повз її розуміння. Зрештою, справжнього болю й не було. Може, й справді не боліло, а може, втратила чутливість.

– Тепер усе, – полегшено зітхнула Тереза. – Я сьогодні біля тебе ледь розрив серця не отримала. Добре, що ти порівняно легко розродилась. Навіть не порвалась. Таки маєш щастя.

Помивши руки, вона повернулася до дитини. Обережно взяла на руки і, ледь відхиливши пелюшку, глянула на маленьке личко.

– Навіть не знаю, на кого вона подібна. Щось дуже знайоме, але відразу важко зрозуміти… Нічого, з часом побачимо… Хочеш, покладу її біля тебе? Звикай, тепер довго будете разом.

Пригортаючи дитину до себе, Анна вже й не чула, що каже Тереза. Дитина заступила собою геть усе: нещодавній біль, сумнівність ситуації, непевність становища, невизначеність майбутнього. Яка ж вона гарна, її донечка. І неважливо, що зараз у неї припухлі очка, приплюснутий носик і витягнута голівка. За декілька днів це минеться, і вона буде найгарнішою дитиною на світі.

Крихітна ручка висунулася з пелюшок. Маленький кулачок стиснувся‑розтиснувся, і коли Анна торкнулася долоньки дитини, тонесенькі пальчики обхопили її палець. Крізь сльози усміхнувшись, вона нахилилась і торкнулася губами маленької ручки. Правду кажуть, що народження дитини – найважливіший момент у житті жінки. Аж такою щасливою вона ніколи не почувалася. Навіть у їхню першу з Адамом ніч.

Повернулася до реальності Анна аж тоді, коли Тереза знов взяла немовля на руки.

– Я покладу її в колиску. Тебе теж здалось би перевдягнути. Я щойно говорила з братом. Він хоче до тебе зайти. Сама розумієш, я не можу йому заборонити.

З подивом глянувши на Терезу, Анна перевела погляд на замкнені двері. Цілком зосереджена на дитині, не лише забула про Адама, але й не зауважила, як і коли виходила до нього його сестра.

– Я така вдячна пані за допомогу. Без вас я б не розродилась.

Тереза мимоволі розсміялася.

– Куди б ти поділась. Розродилася б. Від мене тут мало що залежало. Ти й сама добре попрацювала.

Узявши чисті пелюшки, вона тугіше переповила дитину, знов поклала її в колиску і, обіпершись рукою на край колиски, глянула на немовля.

– Знаєш, як би там воно не було, але ця дівчинка – моя племінниця, і я завжди їй допоможу, – вона озирнулася на Анну. – Візьмеш мене за хресну?

Ствердно кивнувши, та крізь сльози усміхнулася. Ладна була цілувати Терезі руки від вдячності, проте не могла промовити й слова. Якщо не її, то бодай дитину та таки визнає, а це так багато, що важко й переоцінити.

– Ну от, а ти чого плачеш? – зауваживши її сльози, Тереза присіла біля Анни. – Уже по всьому, а ти плачеш. Нічого, так іноді теж буває. Ти просто понервувалась. Минеться. Це від щастя.

За півгодини Анна не лише трохи прийшла до тями, але й перевдягнулася в чисту сорочку, перестала тремтіти і попросила сестру Адама покласти дитину біля неї. Здається, все найстрашніше позаду. Навіть справжнього болю вже нема.

Ледь повернувшись на бік, вона простягнула руку й обережно торкнулася долонею теплої голівки дитини, тоді погладила щічку. Мала зарухалася, покрутила голівкою, ротик відкрився, брівки кумедно зсунулися. Яка ж вона гарна, беззахисна, мила. Усе б віддала, аби з нею ніколи нічого поганого не сталося.

Закінчивши наводити лад у кімнаті, Тереза знов підійшла до Анни.

– Думаю, ти хочеш показати дитину Адаму. Я його покличу. Тепер уже можна.

Зніяковівши, Анна кивнула, а коли Адам зайшов у кімнату, вона й зовсім знітилася, проте його сестра відразу залишила їх самих і їй трохи відлягло від серця. Очевидно, Тереза не бачить у тому нічого поганого.

Адам підійшов ближче, сів на ліжко. Зовні не виглядав ані розгубленим, ані знервованим. Хвилювання зраджував хіба надто зосереджений погляд та перебільшено старанне прагнення поводитися так, як завжди, а ще невластива для нього недбалість одягу та розтріпане волосся.

Здається, народження дитини не лише серйозно вибило його зі звичної колії, але й примусило неабияк понервувати.

Потай усміхнувшись, Анна ледь підвелась і обережно підсунула руку під голівку дитини.

– Дивіться, яка вона гарна. Бачите? Візьміть її на руки. Хочете?

Дивлячись на те, як Адам доволі незграбно бере дитину, вона знов усміхнулася. Його молодшій доньці лише декілька років, а він уже забув, як брати немовля на руки.

– Правда ж, вона гарна? – не дочекавшись відповіді, Анна знов запитально глянула на Адама. – Тереза теж так вважає.

Перевівши погляд на Анну, Адам мовчки кивнув. Безсонна ніч, нещодавнє напружене очікування народження дитини, всі ці хвилювання, крики, плач немовляти, надто бліде, якесь аж прозоре обличчя Анни, її все ще повні пережитого болю очі та захриплий голос – усе це заважало зібратися з думками та сказати те, що пасувало б до ситуації.

Зрозумівши, що йому потрібен час, Анна заховала посмішку.

– Знаєте, при мені в тітки народилося двоє немовлят і я теж трохи на тому розуміюсь. Дитина гарна і сильна.

Зосереджено дивлячись на новонароджену дівчинку, Адам знов мовчки кивнув. Сам він нічого надзвичайного в дитині не бачив. Як на нього, незвичним у ній було хіба те, що вона – їхня з Анною спільна дитина. В усьому іншому дитина, як усі інші. Немовлята взагалі дуже подібні одне на одного. З перших днів щось там можуть роздивитися хіба жінки.

– Якщо мала схожа на тебе – тоді вона справді гарна… Добре, що то дівчинка. Хлопця я вже маю.

Анна насилу стрималася, щоб не розсміятись. Ні, Адам сьогодні таки не при собі. Донька не схожа на неї. У ній уже зараз вгадується щось із його рис. Невже він того не бачить? Смішний. Та й дівчинку він теж уже має. Не лише хлопця.

Обережно поклавши дитину біля Анни, Адам іще раз глянув на доньку.

– Принаймні, нічого їй не бракує. Виглядає здоровою. Скажи ліпше, як почуваєшся ти?

– Я? – Анна на мить замислилася. – Здається, краще, аніж можна було сподіватися ще годину тому. Навіть не думала, що все так швидко перестає боліти.

Адам ніжно торкнувся руки Анни і вперше за сьогодні всміхнувся.

– Знаєш, ти таки маєш неперевершений талант влаштовувати сюрпризи. Такої «веселої» ночі я вже давно не мав. Нудно мені з тобою, здається, ніколи не буде.

Трохи ображено глянувши на нього, Анна забрала руку і поправила пелюшку біля личка дитини. Знайшов час жартувати. Вона ще й досі до пам’яті прийти не годна, а він собі жартує.

Раптом Адам нахилився і міцно поцілував її.

– І все одно ти в мене диво. Я дуже сильно тебе люблю. Розумієш це?

Зніяковівши, Анна кивнула і, щоб приховати від Адама сльози, які враз підступили до горла, заплющила очі. Саме таким вона вимріяла собі колись своє щастя: дуже простим, звичайним, майже буденним. Для багатьох людей його навіть шукати не треба. Варто лише простягнути руку – і вже торкнешся його, але для неї саме ця буденність – дорожча за всі скарби на світі.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.037 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал