Розділ 6

Півночі Анна плакала від жалю до себе і надто ясного усвідомлення того, що все ще кохає Адама. Проте коли вранці прокинулася з тупим болем у голові, майже напевно знала, що зуміє втриматися від необережних кроків і, попри своє кохання до Адама, зможе ним пожертвувати. Навіть лист від Адама, який Тереза передала їй увечері, і хвилини не вагаючись, кинула у вогонь. Раніше це видалось би їй справжнім святотатством та примусило б жахнутися свого вчинку, а зараз Анна лише відчула легкий щем на серці, коли побачила, як непрочитані аркуші скручуються, спалахують і поступово перетворюються на безформну купку попелу.

Тим часом дні збігали за днями, і поступово Анна почала зживатися з думкою, що у них із Адамом нема спільного майбутнього. Власне, ніколи й не було. Навіть тоді, коли він намагався переконати її у протилежному. Дитина лише виявила цю проблему. Окрім того, це крихітне життя вже не здавалося їй Божою карою. Можливо, це взагалі найкраще з того, що могло трапитися. Не відчувала жалю за минулим. Минуле тому й називається минулим, що воно минуло і не залишило по собі жодного іншого сліду, аніж той, який є. А якщо слід – це дитина, то це не минуле, а майбутнє. А який дурень сумуватиме за майбутнім? За майбутнім треба не сумувати, а сподіватися на краще. Та й не може дитина, яку жінка носить у собі, бути покарою, ганьбою чи випробуванням. Тим паче, що не таке воно й страшне те випробування. Почувалася з кожним днем дедалі краще і, якби не живіт, який потроху заокруглювався, не відчувала б жодного дискомфорту. Навіть власне відображення в дзеркалі вже не лякало. Разом із добрим самопочуттям повернувся і гарний вигляд. Лише погляд змінився – став спокійнішим, вдумливішим, заглибленим у себе. Саме таким, який буває у жінок при надії. Так, ніби вона постійно прислухається до чогось їй одній відомого, потаємного, світлого. Єдиний мінус – у буденному житті Анна тепер почувалася надто вразливою та безпорадною. Такою, що як ніколи раніше прагнула співчуття та підтримки близької людини. Іноді навіть починала сумніватись у правильності свого рішення не бачитися з Адамом.

Сама себе вмовляючи, заспокоюючи і примушуючи не драматизувати ситуацію, Анна поступово вчилася любити майбутню дитину, а коли замислено торкалася свого вже трохи округлого живота, то її уява послужливо малювала крихітні ніжки, ручки та голівку, а сама Анна відчувала, як серце стискається від ніжності та любові до ненародженої дитини.

У роздумах проминуло ще декілька тижнів, і Анна врешті почала розуміти, що далі тягнути нікуди. Незабаром округлого живота не приховають жодні спідниці та шалі. Коли ж вона невпевнено натякнула на це Терезі, та лише усміхнулася.

– Довго ж ти чекала. Уже, напевно, рухи дитини ось‑ ось відчуватимеш. Я навіть подумала, що ти втратила відчуття часу.

Відвівши погляд, Анна щільніше загорнулася в шаль. І справді, днів три чи чотири їй здається, ніби вона чує рухи дитини. Дуже слабенькі та обережні – майже нечутні, ніби кошеня торкається лапкою чогось для себе незнайомого. Незвичне, але на диво приємне відчуття.

Продовжуючи кутатись у шаль, Анна замислено усміхнулася.

– Думаєте, у моєму становищі ще варто на щось сподіватись?

Тереза уважно подивилася на Анну.

– Саме у твоєму становищі й треба на щось сподіватись. Пам’ятаєш, я обіцяла, що допоможу тобі вийти заміж? – вона з хвилину помовчала, оцінюючи реакцію Анни, тоді знов продовжила. – Є чоловік, який погоджується взяти з тобою шлюб. Справу залагоджено таким чином, що ти не матимеш жодних зобов’язань, але тебе вважатимуть заміжньою жінкою. Потім я допоможу винайняти гарне помешкання і ти переїдеш туди… Зрештою, у будь‑ якому випадку, ти і твоя дитина отримаєте достатньо для того, щоб не почуватися скривдженими.

Кусаючи губи, Анна намагалася зберігати самовладання. Отже, її не лише притискають до стіни, але й намагаються купити за можливість збереження гарної репутації та за обіцянку безбідного життя. Огидно, але дуже реалістично.

Тереза невдоволено підібрала губи.

– Хочеш – можеш відмовитись. Але довго тримати тебе в себе я теж не можу. Коли твій живіт помічатимуть усі довкола, твоє перебування тут стане вкрай неприйнятним. Можу хіба запропонувати тобі народити дитину десь не у Львові, а потім віддати на виховання в іншу родину. Адам за будь‑ яких обставин опікуватиметься нею.

Підвівши голову, Анна з таким жахом глянула на Терезу, що та відразу відкинула цю ідею.

– Та не забираю я в тебе дитину. Але на щось наважитись ти все одно мусиш.

Коли проминув тиждень, Анна не лише не надумала, чи варто одружуватися з незнайомим чоловіком, але й ще дужче заплуталася.

Може, не вартувало аж так рішуче відмовлятися від допомоги Адама? Тепер навіть порадитися нема з ким. Особливих ілюзій щодо Терези не мала. Та допомагає лише доти, доки слухняно виконується її воля. Варто виявити найменший непослух – і відразу доведеться шукати інакшого притулку. Зрештою, ця дитина не лише її, але й Адама. Треба ще раз поговорити з ним. Шкода лише, що він тепер не приходить сюди. Доведеться самій піти до нього.

Наступного ранку Анна намагалася поводитись якомога природніше і жодним словом чи вчинком не виказала перед Терезою того, з яким нетерпінням чекає, щоб та пішла з дому. Таки дочекавшись, швиденько перевдягнулася в теплу вовняну сукню, накинула на плечі кацабайку і вислизнула надвір.

Незважаючи на пізню осінь, на вулиці було доволі тепло, а під ногами так затишно шурхотіло жовте осіннє листя, що Анна мимоволі відчула себе майже спокійною, а ще на диво умиротвореною. Так, ніби жодних проблем у неї немає, а сама вона ясно знає, як складатиметься доля. Мінливе все ж таки життя. Минулого року саме у цей час усі її думки були зайняті лише Адамом. А як гарно тоді мріялося – безтямно, пристрасно, без жодного бажання вгамувати свою фантазію.

Потупившись, Анна злегенька торкнулася кінчиком парасольки сухого листочка у себе під ногами. Минулого року вона ще не знала, що мрії іноді мають паскудну властивість збуватися і що, здійснюючись, вони раптом перетворюються на щось зовсім протилежне до того, чим були, коли існували лише в уяві.

Вона підвела голову, глибше вдихнула повітря, яке пахло опалим осіннім листям, тоді підставила обличчя під лагідні сонячні промені. Можливо, Тереза справді знайшла правильне вирішення проблем і треба наважитися на шлюб із чоловіком, який погоджується дати своє ім’я чужій дитині. Принаймні, тоді ніхто не дорікатиме, що це дитя невідомо з ким нагуляне.

Невпевнено прочинивши хвіртку, Анна пройшла з десяток кроків і раптом зупинилася як вкопана. У подвір’ї бавилися діти Адама. Отже, він таки взяв їх до себе. А Анеля? Теж тут? Очевидно, що так. Це ж будинок її чоловіка.

Анна зробила крок назад, проте втекти не встигла, бо відчинилося вікно і вона побачила Анелю.

– Пані, я… – мимовільним жестом Анна притиснула руку до грудей. – Я лише хотіла…

На якусь частку секунди в очах Анелі промайнув подив, а може, й розгубленість, проте вона відразу опанувала себе.

– Мого чоловіка нема вдома. Можливо, ввечері… – вона прослідкувала поглядом за Анною, яка вже зробила крок до хвіртки. – Ні, зачекайте. Не йдіть… Люцино, донечко, проведи панну до нас додому.

Як загіпнотизована, Анна дивилася на дружину Адама. Слова майже не доходили до свідомості, проте жоден нюанс зовнішності та ситуації не залишився поза увагою. Ані по‑ домашньому просто зібране волосся, ані те, що шаль насправді прикриває не сукню, а дезабільє[41], і тим паче те, що Анеля визирає з вікна спальні свого чоловіка. Вони знов сплять разом? Зрештою, що заважає Адамові повернутися до дружини тепер? А може, він ніколи й не…

Раптом Анна відчула, як маленькі пальчики обережно взяли її за руку й обірвали калейдоскоп думок.

– А ви сьогодні знов побавитесь зі мною? – Дівчинка дивилася на неї знизу вгору своїми великими фіалковими очима й усміхалася. – Я покажу своїх ляльок? Ми з мамою вже всіх привезли сюди. А ще в мене є біла киця. Вона маленька і ще не вміє ловити мишей.

Анна глянула на дитяче личко, звернене до неї, і відчула, як серце боляче стискається. Ця дитина навіть не підозрює, що говорить із жінкою, яка дуже тяжко покривдила її родину і аж ніяк не заслуговує на прихильність.

Вона перевела розгублений погляд на сина Адама. Войцех стояв трохи на віддалі й байдуже спостерігав за своєю сестрою та несподіваною візитеркою. Йому залежало хіба на тому, щоб не заважали займатися власними справами та не примушували йти додому.

Присівши біля Люцини і боячись налякати дівчинку розпачливим виразом обличчя, Анна примусила себе усміхнутися їй. Відчувала справді щиру симпатію до дітей Адама. Може, тому, що дитя, яке вона зараз носить у собі, є сестричкою чи братиком цих дітей?

Анна глянула на іграшку, якою щойно бавилась Люцина, і знов усміхнулася. Здається, мала про щось її запитувала. Щось про гру чи про ляльку.

Вона машинально простягнула руку до ляльки, яку дівчинка тримала на руках.

– Ти покажеш мені свою ляльку? Як вона називається? У мене теж колись була така ж гарна…

Анна затнулася. Неможливо, але цю ляльку вона вже бачила. Дуже давно, ще у дитинстві. Це лялька тієї дівчинки, яку вони з мамою зустріли в парку Герхта.

Як зачарована, Анна втупилася поглядом у ляльку. Ні, певно, це якась інша лялька. Звідки в Люцини саме ця іграшка? Вона навіть не могла належати її мамі. Та незнайома дівчинка анітрохи не подібна на Анелю. Мала світле волосся і була значно молодшою за віком.

Анна знов вп’ялася поглядом у ляльку. Це неймовірно, але це таки та сама лялька. На підборідді у неї невеличкий ґандж, а біля скроні, під волоссям, надколена порцеляна.

Підвівши голову, Анна зловила на собі погляд Анелі. Весь цей час та продовжувала спостерігати за нею, а їй – іграшка в голові. Може, таки розвернутись і втекти геть?

Віддавши ляльку Люцині, Анна підвелася на ноги. Ні, принижувати себе втечею не хотілось. Зрештою, до примітивного з’ясовування стосунків дружина Адама не опуститься.

Зайшовши до помешкання, Анна нерішуче зупинилася посеред вітальні. Спочатку спробувала поговорити з Люциною, але прийшла нянька та забрала дитину, і Анні не залишилося нічого іншого, як молити Бога, щоб цей візит не завершився якоюсь катастрофою. Напевно, розумніше було б наплювати на всі правила пристойності та етикету і втекти, проте якісь залишки поваги до себе не дозволили піти на таке боягузтво.

Вона невпевнено пройшлася туди‑ сюди кімнатою, підійшла до креденса з виставленим там порцеляновим посудом та коштовними дрібничками, розвернулася, зробила ще два‑ три кроки і зупинилась перед розвішаними на стіні літографіями. Намагаючись заспокоїтись, почала їх роздивлятися. Навряд чи насправді бачила хоч щось, бо, щойно почувши кроки, різко розвернулась і втупилася поглядом у двері. А якщо дружина Адама надумала отримати сатисфакцію за свої образи? Що тоді?

Анна злякано глянула на Анелю, яка заходила у кімнату, і, скоряючись суто жіночій цікавості, придивилася до неї уважніше. Та була одягнена в доволі скромну темно‑ синю домашню сукню з білим комірцем, проте простий крій сукні лише вигідно підкреслював тонкі риси обличчя цієї жінки і додавав фігурі ще більшої витонченості та аристократичності. Ні, дружина Адама не виглядає на жінку, здатну принизити себе скандалом із коханкою чоловіка, або на таку, що шукатиме сатисфакції у дріб’язковій помсті. Тут варто боятися чогось значно серйознішого.

– Я не сподівалась на ранкові візити, а тому не встигла відповідно вдягнутися, – Анеля говорила спокійно, м’яко, не підвищуючи голосу і не виказуючи жодних ознак ворожості чи невдоволення. – Думаю, у нашій ситуації ми на це не зважатимемо. Присядьте та розкажіть, що привело вас сюди?

Вона глянула на Анну. Якусь мить уважно роздивлялась її, ніби диковинку на ярмарку, тоді, опам’ятавшись, відвела погляд.

– І все ж таки присядьте. Не хочу, щоб панні знов стало зле. Це у вас уже місяць п’ятий, я так розумію?

Здивовано звівши брови, Анна не відповіла, лише почервоніла ще дужче і сіла навпроти. Таке запитання з уст дружини Адама звучало щонайменше дивно, якщо взагалі не абсурдно.

– Навіщо ви взагалі сюди прийшли? – з погано прихованим роздратування раптом запитала Анеля. – Маєте якісь проблеми? Про щось особисте хотіли поговорити з моїм чоловіком?

Подумки Анеля відзначила, що у відповідь Анна не лише знов промовчала, але й розгублено закусила губи. Навіщо вона взагалі сюди прийшла? Не сподівалася побачити її тут? Цікаво, а на що вона сподівалася? На те, що вони з Адамом не зможуть залагодити власні сімейні проблеми з взаємною вигодою? Чого‑ чого, а здорового глузду та вміння йти на компроміси нікому з них ніколи не бракувало. Майже не відчувала до коханки чоловіка гострої ворожості, хіба цілком природне неприйняття та суто жіночу цікавість. Що знайшов у ній Адам? Чим вона аж так сильно його привабила? Юністю? Милим личком? Сумішшю дитинності та жіночності? Не надто далеким розумом? Відданістю?

Анеля сіла і знов придивилася до Анни. А може, залежним становищем та можливістю диктувати їй свої умови? Чимось притаманним лише їй? Хто знає, яка вона у ліжку. Може, саме така, яку Адам собі хоче. Тереза казала, що у неї гарне тіло. Відчувала до коханки свого чоловіка якусь дивну суміш погорди й одночасно заздрості до її віку та наївності. Що Адам побачив у ній надзвичайного? Така собі невинна лялечка. Зі свіжим личком, гарним волоссям, округлими формами, здорова, акуратна, в міру проста. Нічого особливого, проте саме такі чомусь подобаються чоловікам. Адам у тому не оригінальний. Важко зрозуміти, що взагалі поєднало цих двох настільки різних людей? Лише ліжко? Якщо так, то це незабаром минеться. Ця дівчинка – ще не найгірший із варіантів. Вона акуратна, здорова і не розпусна, а тому не нагородить Адама чимось не вельми приємним для здоров’я, і він не принесе все це у власну родину. Навіть сама собі Анеля воліла не зізнаватися у тому, що насправді їй боляче думати про те, як її чоловік кохався з Анною. А якщо він її любить?

Не помічаючи, що пауза затягується і стає до непристойності довгою, Анеля продовжувала вивчати коханку свого чоловіка. Не виглядає здатною на усвідомлене зло чи на добре продуманий підступ. Діє імпульсивно і не керується здоровим глуздом. Ні, особливої загрози тут немає. Погано лише те, що вона носить дитину від Адама. Це ще дужче прив’яже його до неї.

– Ви, звичайно, прийшли сюди не для того, щоб говорити зі мною, але спільних інтересів у нас, на жаль, теж не бракує.

Анеля намагалася говорити якомога спокійніше, проте роздратування, що дедалі виразніше наростало в ній, не дозволяло почуватися по‑ справжньому впевнено. Невже Адам не міг не втягувати в цю історію ще й родину? Щонайменше мав би пояснити своїй коханці, чому та не повинна приходити до нього додому. Ким вона взагалі себе уявила? Рівнею їм?

Зусиллям волі Анеля опанувала свій гнів і примусила себе говорити якщо й не байдуже, то принаймні не надто емоційно.

– Думаю, ми обійдемося без непотрібних нам обом церемоній і не вдаватимемо, ніби не розуміємо одна одну. Ви носите дитину від чужого чоловіка, а отже, часу на роздуми та очікування у вас нема. Мусите щось вирішувати вже у найближчі декілька тижнів. Мене не обходить, що саме ви вирішите, і не буде обходити до того моменту, доки це не зачіпатиме мої інтереси та інтереси моїх дітей. Нікому з нас не вигідно створювати проблеми одна одній. Сподіваюсь, у панни стане розуму не претендувати на моє становище?

Відчуваючи, як у неї починають палати щоки, Анна промовчала. Щось приблизно таке сподівалася почути від дружини Адама, проте думала, що здатна вислухати це більш‑ менш спокійно, натомість ладна була провалитися крізь землю від сорому.

Остаточно переконавшись, що з Анни не витягнеш і слова, Анеля продовжила розмову в формі монологу.

– Щоб отримати розлучення, моєму чоловікові доведеться не лише докласти чимало зусиль, нервів та грошей, але й витратити багато років. Це якщо взагалі наш шлюб визнають недійсним… Принаймні, я робитиму все можливе для того, щоб цього не сталось. Ви переконані, що вам стане терпіння так довго чекати? Життя мінливе… Зрештою, навіть якщо терпіння стане, ваша дитина все одно народиться поза церковним шлюбом. А якщо будуть інші діти? Панна, здається, з родини священика? Як ви собі все це уявляєте? Зрештою, чого мене повинно таке обходити? Кажуть, у панни брат студіює в семінарії. Нехай його непокоїть ця проблема.

Слухаючи дружину Адама, Анна не лише поперемінно блідла та червоніла, але й почувалася на межі розпачу. Відчуття того, що тебе намагаються притиснути до стіни, викликало бажання опору, а слушність зауважень робила той опір по‑ дитячому безглуздим.

– Я ніколи не хотіла вашого розлучення, але чим я і моя дитина гірші, аніж ви та ваші діти? Хіба…

Не дослухавши, Анеля нервово підвелася з крісла.

– Та як ви смієте порівнювати мене з собою? Не знаю, що там вам наговорив мій чоловік і ким ви себе уявили, але я б радила панні не тішити себе ілюзіями. Ви тут ніхто, і ваша дитина – лише ще одна позашлюбна дитина. Таких довкола багато.

Вражена ефектом від свого зауваження, Анна злякано притихла. Якщо таке невинне порівняння викликало у дружини Адама шквал неприйняття, то що вже казати про все інше?

– Ви намарно сюди прийшли. – Розуміючи, що втрачає самовладання, Анеля спробувала приховати роздратування за маскою прохолодного ставлення, проте не змогла – від гніву в неї тремтіли руки і вона зблідла так сильно, що не змогла це проконтролювати. – Наша розмова пуста і нічого не варта. Робіть, що хочете, а я керуватимусь власними інтересами та інтересами своїх дітей. А тепер від гріха подалі, йдіть собі додому. Сподіваюсь, мені не доведеться просити вас двічі?

Спантеличена таким стрімким завершенням розмови, Анна злякано кліпнула. Їй вказують на двері? Навіщо тоді Анеля наполягала на розмові? Щоб принизити коханку свого чоловіка? Не виглядає, щоб це покращило її настрій.

Підвівшись, Анна спробувала щось сказати, проте дружина Адама обірвала її ще до того, як вона змогла сформулювати свою думку.

– Думаю, ви непогано орієнтуєтесь у будинку і самі знайдете вихід. Я так розумію, що ви тут не вперше.

– Я не хотіла, щоб так сталось, – відступаючи до дверей, розгублено проговорила Анна. – Мені дуже шкода.

– А мені як шкода… Ви навіть уявити собі не можете. Я не прагнула знайомства з вами і понад усе сподівалась на нормальне життя в цьому будинку, але, дякуючи панні, навряд чи його матиму… Не приходьте сюди. Дайте спокійно жити якщо не мені, то принаймні моїм дітям.

Розуміла, що жодного сенсу в її словах нема, що це недоречно, що принижує насамперед її саму, проте нічого не могла з собою зробити. Адам невідомо що наобіцяв своїй коханці, а та не лише в це повірила, але й не знати на що сподівається. Сама ще дурна дитина, а тут ще ця її дитина всім на голову.

Злякано глянувши на Анелю, Анна хотіла вибігти з кімнати, проте її погляд випадково зупинився на ляльці, яку Люцина забула на канапі.

– Я вже бачила цю ляльку, – несподівано для самої себе випалила вона. – Але ви не та дівчинка, яка бавилася з нею тоді. Я запам’ятала її, бо дуже сильно хотіла таку саму.

Анна замовкла, сама злякавшись того, що їй вистачило нахабства знов заговорити до дружини Адама.

Не відразу вловивши суть запитання, Анеля здивовано звела брови.

– Яка ще лялька? Люцини?

– Так. Але я бачила її ще в дитинстві… Такий дивний збіг обставин…

– Знаєте, що… – Анеля на секунду замовкла, намагаючись підібрати якісь делікатніші, аніж їй хотілося промовити вголос, вислови. – Ви займаєтесь дурницями. У житті трапляються різні збіги. Облиште вишукувати таємний зміст там, де його нема, ніколи не було і бути не може. Зосередьтесь на чомусь практичному. Цією лялькою бавилась я, потім дві мої молодші сестри. Вони тягали її всюди, де їм заманеться. Кого з них ви бачили, я не знаю. Тут неймовірне хіба те, що ляльку досі ще не поламали… І знаєте, хотіти мою ляльку – це таки не до порівняння краще, аніж хотіти мого чоловіка…

Не прощаючись і не роздивляючись довкола, Анна вискочила з будинку. Ноги її тут більше не буде. Ніколи й за жодних обставин. Усе. Досить. Так принижувати себе вона не дозволить нікому, ніколи і нізащо. Це вже востаннє.