Розділ 1. Неясне передчуття біди – саме так Анна могла б описати свій стан у наступні два‑три тижні

Неясне передчуття біди – саме так Анна могла б описати свій стан у наступні два‑ три тижні. З дня на день очікувала, що сестра Адама захоче серйозно поговорити з нею, проте дні спливали за днями і нічого страшного не відбувалося. Можливо, Тереза вирішила, що, доки Адам у Відні, ситуація не вимагає негайного втручання. Таке становище лише тішило. Іноді почувалася так погано, що вже не володіла собою. Здається, непевна обстановка та від’їзд Адама остаточно розладнали нерви, і відчувала не лише брак сили та гарного самопочуття, але її дедалі частіше охоплювала справжня апатія та байдужість. Не схвилювало навіть те, що через три тижні відбудеться весілля у родині спільних знайомих пані Беати та Адама і що їх із господинею теж туди запрошено.

Сьогодні Анна, щоправда, трохи налякалася. Прийшла покоївка і повідомила про прихід візитера до неї. Нікого не чекала і вже навіть подумала, що це Адам, проте, вибігши у передпокій, побачила там власного брата.

– Андрій, ти? Як ти мене знайшов? Вуйко сказав?

Той не лише не обійняв її, але й не підійшов ближче.

– І це все, про що ти хочеш мене запитати? Ми з тобою півроку не бачилися, а ти питаєш, як я тебе знайшов… Ліпше скажи, як ти тут опинилась?

Вражена прохолодним поводженням брата, Анна не відразу знайшлася з відповіддю.

– Може, зайдеш до покою? Це довга розмова.

– Не варто мені до тебе заходити. Ліпше попроси свою пані, щоб відпустила тебе зі мною на прогулянку. Поговоримо на вулиці.

Анна насторожено і якось розгублено подивилася на брата.

– Маєш аж стільки вільного часу? Не матимеш неприємностей через те, що самовільно відлучився з семінарії?

– За мене не переживай. Я знаю, що роблю… То ти підеш зі мною?

Перевівши подих, Анна оперлася плечима на одвірок. Не наважувалася розпитувати брата про причину візиту і зовсім не була переконана, що справді хоче почути відповідь. Та ні, дурниці. Андрій нічого не знає. Якби знав – не прийшов би сюди.

– Добре, я поговорю з пані Беатою. Зачекай мене тут.

Отримавши дозвіл від господині на прогулянку з братом, Анна змінила домашню сукню на прийнятнішу для вулиці й вийшла з помешкання.

– Ну, і куди ми підемо? – опинившись надворі, вдавано безтурботно запитала вона Андрія. – Ти переодягнувся в світську одежу, але все одно мусиш бути обережним. Дивись, бо як упіймають, то залишишся без обіду або ж стоятимеш цілу Службу Божу на колінах.

Андрій роздратовано пересмикнув плечима.

– Я якось сам подбаю, щоб мене не покарали. Краще б ти про себе дбала.

Анна промовчала. Ще з гімназійних років Андрій не любив, коли вказували, що і як він має робити, надто ж тоді, коли сам не був переконаний у тому, що чинить правильно. Здається, за ці роки він анітрохи не змінився. Навіть зовні виглядає майже так само. Хіба подорослішав і змужнів. Високий, стрункий, гарний – дуже показний молодий чоловік. Дівчата і раніше задивлялися на нього. Цікаво, а як тепер? Він трохи схуд. У семінарії їм не надто добре ведеться. Кажуть, що семінаристів погано годують, помешкання вогкі та нездорові, а вода погана. Ще й за найменший непослух суворо карають. Хоч би сухот там не заробив. Добре було б трохи його відгодувати. Може, пані Беата дозволить іноді запрошувати його на обід? Вона ж добра жінка.

– Усе одно, Андрію, давай відійдемо кудись подалі. Мені не хочеться, щоб у тебе були неприємності.

– Тоді ходімо до Пелчинського ставу[36]? Пам’ятаєш, як ми ходили туди з мамою? Давно там була?

Анна усміхнулася.

– Дуже давно. Тепер я майже нікуди не виходжу. Моя господиня не завжди має силу та бажання на далекі мандри… Ну, ти ж її бачив.

Андрій уважно подивився на Анну, тоді відвів погляд.

– Що з тобою взагалі сталось? Чому ти живеш у чужих людей?

Мимоволі відчувши неспокій, Анна глянула на брата й опустила очі. Ні, навряд чи він щось знає. Вуйко ніколи б йому такого не розповів.

– Ти говорив із вуйком? – обережно запитала вона його. – Ні, ти, певно, чув якісь плітки.

– Я сподівався почути правду від тебе.

Анна замислено покрутила в руках парасольку. Доведеться дещо йому розповісти. Все одно не відчепиться.

Намагаючись не бовкнути зайвого, вона почала розповідь. Поки вони з Андрієм проминули книгозбірню Оссолінеуму[37], а тоді через узгір’я гори Вроновських[38], повз турецькі шанці, зійшли донизу до Пелчинського ставу, Анна встигла не лише розповісти братові про пригоду з Дмитром, але й пояснила, чому їй краще залишатися компаньйонкою пані Беати. Дипломатично обійшла всі моменти, коли мусила б розповісти про Адама, і навіть приховала, що це саме він привіз її до Львова. Здається, зробила це доволі вдало, бо Андрій, хоча й поринув у якусь підозрілу задуму, проте більше ні про що не розпитував.

– Знаєш, – він майже з жалем глянув на неї. – Колись я думав, що закінчу семінарію, висвячусь на священика, отримаю парафію й обов’язково заберу тебе до себе. Потім зрозумів, що ти ще до того вийдеш заміж. Скажи, чому ти не захотіла нормально влаштувати своє життя?

Через силу усміхнувшись, Анна нервово поправила стрічку на капелюшку.

– Я не маю до того щастя. Може, залишусь старою дівою і колись іще приїду до тебе та бавитиму твоїх дітей.

Андрій зміряв Анну скептичним поглядом.

– Ну, це вже не про тебе. Не прибідняйся. Забула, що я знаю тебе як облуплену. Якби хотіла, то давно була б заміжньою.

Анна якось непевно хитнула головою, тоді, щоб приховати ніяковість, сіла на низенький парканчик обіч ставу.

– Облиш. Дивись, як тут гарно. Сядь біля мене і ліпше розкажи про себе. Маю підозру, що в тебе вже й наречена є. Ти ж одружишся перед висвяченням? Так? Хто ця дівчина? Теж зі священицької родини?

Анна невпевнено усміхнулася братові. Як добре, що він нічого не знає про Адама. Не пережила б, якби довідався. Андрій – чи не єдина рідна їй тут людина. У них із братом однакові спогади, спільне минуле, навіть важкі переживання одні на двох. Так хочеться, щоб хоч він її не осуджував.

Вона перевела погляд на узгір’я навпроти школи плавання. Вже осінь, але лише її початок. Час, коли ще сонячно, тепло, затишно, коли зелені дерев не торкнулися перші осінні приморозки, не зблякли яскраві літні квіти, а в повітрі снує перша обережна павутина бабиного літа.

– А ти змінилася, сестричко, – раптом почула вона голос Андрія і здивовано глянула на нього. – Правду‑ таки про тебе кажуть.

Анна широко розплющила очі. Щось в інтонації і в тому, як зневажливо скривилися губи брата її насторожило.

– Ти це про що?

Андрій не відповів, лише зміряв Анну оцінюючим поглядом. На сестрі нова, дорогої матерії сукня, вигаптувана шовком шаль, модний капелюшок і вишукані черевички на підборах. Де вона все це взяла? А головне, за які гроші?

Він ще раз, уже прискіпливіше, ковзнув поглядом по сестрі. Черевички майже не сходжені, з‑ під сукні визирає краєчок дорогих нижніх спідниць, на шиї золотий коштовний медальйон, на руці така ж бранзолетка. Анна виглядає до непристойності розкішно вдягненою.

Він перевів погляд на її руки у тоненьких шовкових рукавичках, на мереживну парасольку, яку нервово стискали її пальці, і спохмурнів. Анна схожа на тих легковажних панянок, що приїздять сюди в супроводі кінних кавалерів та марнують життя на пусті розваги.

– Звідки в тебе всі ці речі? – тоном, який примусив Анну збліднути, запитав він її. – Я знаю, що вуйко не надіслав тобі жодного крейцера. Де ти взяла гроші?

Анна злякано опустила очі, але відразу знов їх підвела.

– Напевно, я стала страшною марнотратницею. Ледь не всю платню витрачаю на одяг. Але тут усі так одягаються. Ти ж не засуджуєш мене за це?

Андрій зневажливо скривився.

– Це навіть не марнотратство, це щось значно гірше. Ти втратила сором і ганьбиш родину своїм поводженням.

– Неправда. – Анна мимоволі почервоніла, але спробувала взяти себе в руки. – Як ти можеш таке говорити? Я навіть під час літніх контрактів[39]нікуди не ходила. Усе місто бавилось, а я не була на жодному прийомі.

Андрій скривив губи у презирливій посмішці.

– Знов брешеш. Вчора до мене в семінарію приходила така собі пані Тереза. Вона натякнула, що я мав би краще про тебе дбати. Поводилася дивно, нічого певного не сказала, але я відразу зрозумів, що ти щось вчудила. Того ж дня я поїхав у Жовкву і поговорив із вуйком. Знаєш, що він мені розповів?

Мимоволі випустивши з рук парасольку, Анна завмерла.

– Уявлення не маю.

Андрій кинув на неї ще один зневажливий погляд.

– Усе ти прекрасно уявляєш… Утекла з дому з коханцем і тепер живеш на його утриманні, а прикриваєшся тим, що компаньйонка…

Анна повільно нахилилася, підняла з землі парасольку, поклала собі на коліна. Це таки сталося. Грім із неба не вдарив, земля їй під ногами не розступилася, але в одну мить всі барви світу зблякли, звуки стихли, а світ похитнувся і розсипався у неї перед очима.

– То це таки правда? – брат дивився на неї з такою відразою, що Анні аж серце зайшлося з розпачу. – Не думав, що в нашій родині щось таке станеться. Скажи, він тебе примусив? Скористався твоєю наївністю?

Заперечно хитнувши головою, Анна благально звела на брата очі.

– Ні. Я сама прийшла до нього. Я його люблю. Дуже сильно… Ти мусиш мене зрозуміти…

– Я? Мушу? Ні, такого я не розумію і ніколи не зрозумію. Хто він?

– А ти не знаєш? Вуйко тобі не сказав?

– Якби сказав, то зараз я б говорив з ним, а не з тобою. Чому ти не попросила допомоги у вуйка?

Анна глянула на брата розпачливим поглядом.

– Вуйко все знав і навіть не намагався мені допомогти. Йому вигідно, щоб я була коханкою цього чоловіка. Він сам домовився з ним і отримав за це гроші.

Андрій ще дужче зблід.

– Ну, і нащо ти брешеш? Думаєш, я тобі повірю? Правду вуйко казав – гроші геть чисто засліпили тобі очі. Продалася за золото і безтурботне життя.

Вражена несправедливістю звинувачень, Анна навіть не спробувала захиститися.

– Але я його люблю… І він мене любить… До чого тут гроші? Це вуйко…

Андрій обірвав її, навіть не спробувавши зрозуміти.

– Досить. Тебе гидко слухати… Навіть знати тебе не хочу.

Відчувши, як світ пливе перед очима сльозами, Анна міцно стиснула ручку парасольки.

– Чому ти віриш вуйкові, а не мені? Ти ж мій брат… Я кажу правду.

Андрій не відповів, лише глянув на Анну так, що у неї не залишилося жодних ілюзій, а тоді розвернувся і пішов геть.

– Андрію, зачекай! Ти нічого не зрозумів, – схопившись з місця, вона кинулася його наздоганяти, проте зробила з десяток кроків і зупинилася. – Ти не розумієш… Вуйкові вигідно нас посварити… Він навмисно… Він…

Кричала в нікуди. В пустку. Андрій не те що не озирнувся, він навіть ходи не стишив. Краще б обізвав її останніми словами, пригрозив усіма можливими покарами, навіть вдарив, тільки б не йшов ось так – байдуже змірявши поглядом і не озираючись.

Вражена усім, що сталося, Анна знесилено опустилася на лавку.

Відчай, безнадія і жаль до самої себе боролися в ній із образою на брата. Якби могла, то плакала б зараз ридма, але навколо були люди і мусила втримати почуття у собі. Насамперед прибрала байдужого вигляду, тоді обережно роззирнулася і, впіймавши на собі зацікавлений погляд молодого чоловіка у військовому однострої, опустила очі. Ще того бракувало. Вчепиться – і публічний скандал забезпечений.

Підвівшись із лавки, Анна відкрила парасольку і ступила декілька кроків. Нічого, все це не катастрофа. Андрій не злопам’ятний. Коли‑ небудь він про все дізнається і зрозуміє, чому так сталося.

Вдаючи з себе надзвичайно заклопотану і певну того, що робить, Анна відгородилася парасолькою від зацікавлених поглядів і швидким кроком пішла вздовж ставу, тоді завернула вбік і пішла геть.