Розділ 8. Відтоді, як Анна залишила помешкання Терези, проминуло лише два тижні, проте вона вже зараз почувалася значно впевненіше

Відтоді, як Анна залишила помешкання Терези, проминуло лише два тижні, проте вона вже зараз почувалася значно впевненіше. Адам не з’являвся, а чоловік, за якого вона нещодавно вийшла заміж, зігравши перед сусідами свою роль, дав їй повну свободу дій. Не довелося навіть нікому нічого пояснювати. Той пан не лише зробив це за неї, але й на людях поводився так, ніби й справді був її законним чоловіком. Допоміг із переїздом, залагодив дрібні побутові проблеми, познайомився з сусідами і декілька днів старанно вдавав, ніби мешкає тут разом із нею, а якось ввечері привів до неї брата. Судячи з усього, Андрій повірив якійсь байці й сприйняв за щиру правду те, що вона вийшла заміж. Губилася у здогадах, проте відверто поговорити з братом не наважувалася. Врешті, не витримала і напряму запитала про це фіктивного чоловіка.

– Перепрошую пана, але я мушу знати, що ви сказали моєму братові, – Анна хапнула ротом повітря і замовкла. Вона таки нервує, і дитинка у ній, ніби відчуваючи хвилювання мами, завовтузилася сильніше. – Ви ж не сказали…

– Звичайно, ні. Вашої таємниці я не зрадив. Сказав, що ви чекаєте дитину від мене і що саме тому ми одружились. Не знаю, чи повірив ваш брат мені, але виглядало все так, ніби йому з душі тягар зсунувся. Думаю, він теж вирішив, що одружена жінка – це таки краще, аніж самотня панна з дитиною на руках.

Нерішуче усміхнувшись, Анна кинула на того чоловіка обережний погляд.

– Я вдячна панові за допомогу. Іноді Андрій трохи нестриманий. Не варто сприймати його слова серйозно.

– А я й не сприймав їх серйозно. Самі розумієте, що вони не мають до мене жодного стосунку.

Анна опустила очі й обережно торкнулася живота.

– І все одно я вдячна панові за допомогу. Ви не мусили того робити.

Той усміхнувся, ніби й сам подивувався з того, що таке сталося.

– Просто мені хотілося щось для пані зробити, і я діяв на власний розсуд, – він знов ледь усміхнувся Анні. – Може, коли згадаєте мене і помолитесь за мене. Завтра вранці я їду з міста. Знов побачу вас не раніше, аніж влітку наступного року. Сподіваюсь, до того часу ви не лише бавитимете дитину, але й забудете все погане, що було у вашому житті… Направду, сердечно вам того бажаю.

Не втримавшись, Анна і собі всміхнулася.

– Панові теж бажаю успіхів і щасливої дороги. Знаєте, я вдячна долі, яка послала мені саме вас.

Прощаючись, Анна ненароком знов зазирнула в очі того чоловіка. Щось його непокоїло, не дозволяло відволіктися, щось муляло, як незручне взуття. Здається, у нього теж море невирішених проблем і клопотів. Прикро, бо хотіла йому добра.

Кивнувши на прощання, Анна відчула легкий жаль. Усе ж таки той чоловік повівся з нею значно краще, аніж вона заслуговувала. Їй пощастило, і він виявився гарною людиною.

Повернувшись додому, Анна роззулася і присіла на стільчик у передпокої. В помешканні була сама, але анітрохи не відчувала самотності. Навпаки – ще й досі насолоджувалася спокоєм та тишею, якої була позбавлена у Терези. А Адам? Він не з’являвся, і, здається, це найкраще з того, що він міг зараз зробити. Про їхні стосунки і раніше майже ніхто не знав, а тепер усе це поступово втратить актуальність, перегорить, витісниться іншими подіями, а згодом відійде у минуле. Довго згадують і обговорюють лише те, що вийшло на широкий загал, а потаємні історії, які завжди є у родинних закамарках, без нагальної потреби на поверхню не витягують. Закономірно і дуже милосердно. Не доведеться все життя розплачуватися за те, що не протривало й року.

Притримуючись за стіну, Анна встала. Усе складається дуже просто і до нудоти банально. Тисячі подібних історій траплялися раніше і траплятимуться потім – тоді, коли їх із Адамом уже не буде на світі. Шкода лише, що від того нітрохи не легше. Говорити про банальність легко лише тоді, коли вона не обвалюється на твою власну голову.

Готуючи обід, Анна продовжувала думати про Адама. Чи любила його зараз так само сильно, як раніше? Сама собі поставила це запитання і сама собі подивувалася, бо любила.

Вона присіла біля столу. Отримала не остаточно заплямовану репутацію, байдужі, а не зацікавлені погляди сусідів, ілюзію добропорядного життя, надію на краще життя для дитини, а ще самотні вечори, ночі та дні. Цікаво, це винагорода така чи покара?

Анна нахилилась і притиснулася чолом до гладенької поверхні столу. У відповідь на різкий рух дитина збурено ворухнулася в ній, і Анна випросталася. Тепер це маленьке життя важливіше, аніж будь‑ що інше, і вона до останнього його захищатиме.

Поклавши руку собі на живіт, Анна прислухалася до обережних рухів дитини в собі. Формально немовля народиться у шлюбі, комірне заплачено на рік наперед, гроші у неї є, і жодних матеріальних проблем не передбачається. Їй навіть не довелося нічого просити. До цього поставилися, як до чогось цілком зрозумілого.

Підвівшись на ноги, Анна зняла фартух, повісила на гачок біля креденса і неквапно розігнулася. Трохи болів поперек, але це нічого.

Загалом почувалася цілком пристойно. Принаймні, незрівнянно краще, ніж на початку вагітності. Живіт, щоправда, з кожним тижнем стає більшим, і їй дедалі важче рухатися. Добре, що хоч справжньої зими ще немає. Сніг лише іноді кружляє в повітрі, але не лежить, ще тане, та й морозів нема – так, лише приморозки.

Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ніколи не любила початку зими. На вулиці гидко, холодно, сіро, а силуети довколишніх будинків за пологом дрібної мжички з дощу та снігу виглядають розмитими та нечіткими. Ніби незграбний художник перекинув на вже готове полотно, писане акварельними фарбами, дзбанок з водою, і тепер контури предметів змазалися, змилися, втратили ясність форм та чіткість ліній, стали ефемерними, якимись аж несправжніми.

Анна уважніше придивилася до мокрої бруківки. Ні, це все ще не сніг, а лише звичайний львівський дощ – холодний, набридливий, сірий. На нього приємно дивитися хіба крізь шибку теплого помешкання, а для певності ще й з філіжанкою гарячої кави в руці. Добре, що сьогодні можна дозволити собі таку розкіш – нікуди не йти, вслухатись у рівномірний перестук крапель дощу по підвіконнику і розуміти, що щастя іноді у неквапному плині часу та у відсутності подій. Проблеми, клопоти, розмови – все назавтра, а зараз затишок і спокій, лагідне тепло дому, надійність моменту, а ще маленька дитинка у ній та обережне сподівання на краще майбутнє для них усіх.