етапи контролю

У процедурі контролю розрізняють три етапи:

1) вироблення стандартів і критеріїв;

2) зіставлення з ними реальних результатів;

3) вжиття необхідних корегуючих дій.

На кожному етапі реалізується комплекс різних заходів.

1. Встановлення стандартів. Перший етап процедури контролю свідчить, наскільки близько поєднані функції контролю та планування. Стандарти — це конкретні цілі, які можна змінити й обмежити в часі.

Для управління необхідні стандарти у формі показників результативності об'єкта управління для всіх ключових галузей, що визначаються під час планування. Показником результативності називається конкретний критерій у певний період часу; він точно визначає те, що має бути одержаним для досягнення поставлених цілей.

2. Порівняння досягнутих результатів зі встановленими стандартами. Менеджер має визначити, наскільки досягнуті результати відповідають його очікуванням. Діяльність, що здійснюється на цьому етапі контролю, є найпомітнішою частиною всієї системи контролю. Вона полягає у визначенні масштабу відхилень, результатів, передачі інформації та її оцінюванні.

58. методи розробки і прийняття рішень

Методи — це сукупність прийомів і способів, що забезпечують досягнення будь-яких цілей. При цьому під способом слід розуміти порядок застосування засобів, які є в наявності у осіб, що приймають управлінські рішення.

В кожному методі управління слід розрізняти Його змістовну частину — тобто вимоги яких законів вона реалізує, спрямованість — які мотиви людської поведінки він спрямований, та організаційну форму. Методи управління процесом розробки, прийняття і реалізації управлінського рішення — це методи реалізації об'єктивних законів, властивих даному процесу (законів мислення, економічних законів прийняття рішень в економічній сфері; законів, що визначають взаємозв'язки засобів праці і організації діяльності осіб, що приймають рішення з особами як елементами цієї організації з урахуванням соціально-психологічних відносин і т. ін.) Розглядаючи спрямованість методів, слід враховувати, що на практиці не буває " чистих" мотиваційних діянь, вони визначаються культурою людини, її станом, ситуацією, що склалася.

59. влада в менеджменті. Її зв’язок з відповідальністю

Влада -це здатність менеджера розпоряджатися наданими ресурсами (матеріальними, трудовими, фінансовими та ін.), впливати на дії і поведінку людей, за допомогою волі, авторитету, права, насильства. Вона може відноситися до індивіду, групі людей або організації в цілому. Визначення влади як організаційного процесу припускає наступне:

влада - це потенціал, який є у його користувача; між користувачем влади і тим до кого вона застосовується існує взаємозалежність;

користувач влади має деяку свободу дій.

Влада може існувати, але не використовуватися. Якщо співробітник виконує всі посадові обов'язки, у керівництва немає необхідності застосувати владу. Це функція залежності, а точніше взаємозалежності. Чим більше одна людина залежить від іншої, тим влада збільшується у обох. Влада може спрямовуватися на вирішення проблеми і на владу заборони.

Влада і відповідальність знаходяться у постійному зв'язку. В ринкових умовах відповідальність підвищується, тому що зростає вартість ресурсів виробництва, збільшується сума витрат, росте економічна невизначеність. Відповідальність здійснюється у різних формах контролю над діяльністю суб'єкта, виконанню ним правил, норм і поставлених задач.

Керівники відповідають як за власну діяльність, так і за вчинки і провини підлеглих. Тому управління повинно будуватися таким чином, щоб завжди існувала висока відповідальність керівника і колективу за успіх чи невдачу організації. В практиці управління підприємством застосовується моральна, дисциплінарна і кримінальна відповідальність. але рідко використовується майнова відповідальність з причин некваліфікованої діяльності або бездіяльності керівника.

Відповідальність в менеджменті визначається за кінцевими результатами роботи підприємства, яка безпосередньо пов'язана із повноваженнями роботи персоналу.

60. закони і закономірності менеджменту

Менеджмент як наука і сфера діяльності людини створюється, діє і розвивається відповідно до власнихзаконів і принципів.

Закон – категорія, що відображає істотні, загальні й стійкі відносини залежності між предметами і явищами об’єктивної дійсності, які повторюються й випливають з їхньої сутності.

Закони менеджменту є основою створення й функціонування організацій. Їхня дія виявляється тільки в діяльності людини. І вони не заперечують сутності й об’єктивного характеру економічних законів.

Будь-яка наука розвивається на основі властивих тільки їй законів і закономірностей. У менеджменті як науці також є свої особливі закономірності.

Закономірності, як і закони, встановлюють загальні, істотні й необхідні залежності й зв’язки між досліджуваними явищами. Між категоріями “закономірність” і “закон” практично не існує розбіжностей.

У теорії менеджменту закономірність – це первісне формулювання закону на початку його теоретичного осмислення і дослідження.

Закономірності менеджменту є сполучною ланкою між економічними законами й теорією менеджменту.

Можна виділити такі основні закони менеджменту

1.Закон спільності цілей

Ефективна спільнадіяльність людей в організації можлива тільки за наявності спільної мети. І навпаки, відсутність спільної мети робить працю людей безглуздою.

2.Закон поділу праці

Цей закон відображає сутність менеджменту як виду діяльності людини. До змісту цього закону входить така категорія, як спеціалізація управління.

3.Закон зовнішнього доповнення

Будь-яка організація повинна мати потенціал, здатний компенсувати наслідки, зумовлені різного роду зовнішніми збурюваннями, вплив яких на організацію не може бути завчасно передбачений.

4.Закон інерції

Відповідно до цього закону для ефективної діяльності будь-якої організації, яка піддається впливу різноманітного зовнішнього середовища, необхідно, щоб інформація про результати її власних дій передавалася їй як частина тієї інформації, відповідно до якої вона повинна продовжувати функціонувати й далі, зберігаючи свої властивості.

5.Закон економії часу

У менеджменті цей закон пов’язаний із продуктивністю, яка показує міру використання часу, затраченого на одержання результату. Продуктивність є головним джерелом економічного зростання організації.

Отже, менеджмент має відповідати вимогам об’єктивних законів. Процес урахування вимог цих законів здійснюється через розуміння об’єктивності дії законів і творчу діяльність керівництва й менеджерів організації.

Якщо закон виражає внутрішні суттєві зв´ язки явищ, то закономірності - це частковий вияв його дії.

Закономірності управління відбивають об´ єктивно існуючі, істотні взаємозв´ язки різних елементів, що повторюються, а також явищ у процесі управління. їх розділяють на загальні й одиничні. Загальні закономірності властиві всім системам управління, а одиничні пов´ язані з функціонуванням окремих галузей, підприємств і організацій.

До загальних закономірностей управління можна віднести закономірність відповідності соціального змісту управління формам власності на засоби виробництва; закономірність переважної ефективності свідомого рівномірного управління; закономірність співвідношення керуючих і керованих систем, суб´ єкта й об´ єкта управління; закономірність посилення процесів поділу і кооперації праці в управлінні. Розглянемо ці закономірності.

Закономірність відповідності соціального змісту управління формам власності на засоби виробництва призводить до створення систем управління адекватних формам власності на засоби виробництва. Так приватизація підприємств торгівлі обумовила різноманіття організаційно-правових форм цих підприємств і послабила централізоване керівництво їхньою діяльністю.

Переважна ефективність свідомого планомірного управління також закономірна, так як система управління з плановою регуляцією цих процесів, що протікають у ній, і потенційно, і фактично ефективніша за системи управління зі стихійною регуляцією цих процесів. Підтвердженням тому є широке застосування програмно-цільового підходу, системного підходу й аналізу на всіх рівнях управління в сучасному суспільстві.

Закономірність співвідношення керуючої і керованої систем, суб´ єкта й об´ єкта управління означає співвідношення сфери управління вимогам об´ єкта управління. Оскільки якісні зрушення в розвитку економіки, що намітилися в 70-і роки, зажадали визначеної трансформації всього апарату управління в Китаї, що одержало своє відображення в комплексі реформ, здійснення яких почалося з 1975 р. У результаті китайська економіка й управління нею стали більш сприятливі до вимог науково-технічного прогресу, знайшли тенденцію стійкого майбутнього розвитку, без криз і потрясінь був здійснений перехід до регулювання ринкових відносин.

До загальних закономірностей управління можна віднести посилення процесів поділу і кооперації праці в управлінні. Закономірність відображає, з одного боку, майбутній горизонтальний і вертикальний поділ праці в управлінні, що пов´ язані з розвитком галузей (у тому числі й торгівлі), збільшенням масштабів управлінських систем, появою нових функцій і видів діяльності. З іншого боку, поділ праці обумовлює його координацію, тобто погодженість дій суб´ єктів управління, що виражається в кооперації управлінської праці.

Якщо загальні закономірності властиві управлінню в цілому, то часткові закономірності характерні для окремих сторін і систем управління. До часткових закономірностей можна віднести закономірність зміни функцій управління, закономірність оптимізації числа стадії управління, закономірність концентрації функцій управління і закономірність розповсюдженості контролю.

Закономірність зміни функцій управління означає зростання деяких функцій і знищення інших на різних ієрархічних рівнях управління. Так, якщо на рівні торгового дому вирішуються стратегічні завдання, які охоплюють інвестиційну політику фірми та розподіл прибутку, то на рівні кожного магазину, який входить до торгового будинку, вирішуються переважно тактичні питання, які зв´ язані з реалізацією товарів населенню.

Закономірність оптимізації числа ступенів управління припускає усунення зайвих ланок управління, що підвищує його гнучкість і оперативність.

Закономірність концентрації функцій управління полягає в тому, що кожна ступінь управління прагне до більшої концентрації функцій, тобто до розширення і росту чисельності управлінського персоналу. Цю закономірність заочно ілюструють дані про ріст чисельності бюрократичного апарату, що спостерігається у всіх країнах.

Закономірність поширеності контролю відображає залежність між числом підлеглих і можливостями ефективного управління їх діяльністю і контролю їхніх дій з боку керівника.