Нас не розлучить навіть смерть

А знаєш, я так тебе любила…знала…знала, що помреш, та все ж відпустила…і ти пішов…та більше не вернувся…

У нас мир царював у стосунках, та загрожувало війною середовище. Тиша…і тільки десь далеко шум гармат, а потім смерть і знову всюди тиша…

Ти йдеш туди, де тільки смерть привітно зустрічає і просиш відпустити, клянешся, що повернешся живий, та ще й з перемогою, а якщо ні, то нас розлучить тільки смерть.

Ти ж любиш, то не йди!!!

Люблю, тому і йду…

Вдягнув ту вишиванку, що вишивала на весілля наше, востаннє солодко поцілував…і зник в тумані назавжди…

Ти в пам’яті залишився мені таким…мужнім і рішучим як тоді, в холодну ніч розлуки…вбивчої розлуки.

Молюся Богу і прошу щоб ще хоч раз побачити вояку…

І знову постріли лунають…смерть багатьох…і знову німа тиша.

Стук в двері…кровавий чоловік стоїть…очі опускає і каже «с п і в ч у в а ю»!..

Ззаду тіло там лежить…моє кохання мерзне на землі, закрите повністю обличчя.

Він спить, я знаю він лиш спить!!!!

І знову слово «С П І В Ч У В А Ю»!

Ми знов одні, я так тебе чекала, тільки сорочка вже не біла, дивно ти ж не любив червоний колір!.. брови вже не супиш, очі більше блиском волі не горять…рішучість й впевненість десь зникли. Залишився лиш спокій на обличчі.

Рука холодна, піт іще є на чолі, а губи привідкрито наче шепчуть:

І НАС РОЗЛУЧИТЬ ТІЛЬКИ СМЕРТЬ!!!

Сльози стікають із очей, ти ж так не любиш як я плачу, пробач коханий, більш не буду…я сильна…ти ж запевняв мене у цьому.

Цілую губи…вони уже холодні. Вітер ласкаво ніжить твоє уже мертве волосся…й шепоче мені:

І НАС РОЗЛУЧИТЬ ТІЛЬКИ СМЕРТЬ!!!

Ні!!! Нас не розлучить навіть смерть!!!

Живи й твори Країно, адже смерть його була фундаментом твого життя!

Юля Синиця

Формалістична, евфемістична, полинова

Етюд

Ну що ж, вітаю! Ти знов тікаєш? А, можливо, хоч раз затримаєшся, на чай?... Ні… я знала, та вкотре наївно сподівалася, що цей вишуканий містер удостоїть мене своєю присутністю… Ба ні, я, як і кожна твоя наступна, залишаюсь обманута тобою. І що дивно - я не перестаю чекати на тебе… І навіть коли моя надійна надія буде кричати: «Досить! Хіба ти не бачиш, що він невиправний?!», я все одно буду чекати, бо такі ми є, кожна з нас…

А вона, як же вона?! Я думала, що ти їй подарував обраність. Думала, ні, я була впевнена, що лиш вона тебе зупиняє, знає тебе, бачить довше ніж інші…

Чому ти її теж покинув, чи, можливо, ти з нею ніколи і не був, просто ми всі так думали?

Я бачилась з нею і не раз, вона самотня, … тобою там і не пахне… Вона мовчала, та все і так було зрозуміло…

Граєшся у незалежність? Думаєш, вдасться? Так, звісно, це в тебе завжди добре виходило. І ти знаєш, нам це подобається, що найбільше дивно. Подобається чекати на тебе, шукати тебе. Подобається надіятись, що якось вичерпаються твої сили, ти зупинишся десь в одному місці, і брак в тобі зникне сам по собі. Нам подобається бігати з тобою наввипередки. І не залежно від своїх бажань ми залежні від тебе, погоджуючись чи не погоджуючись із цим…

Ну що ж, вітаю тебе, Містере Час, ти як завжди такий привабливий і швидкий… Я дотепер гостюю в Ночі, бачусь з нею, і в її очах – самотність…

Вітаю тебе і як завжди зразу ж прощаюсь… Біжи, а я намагатимусь наздоганяти…

Звуки

Двері!.. зачинені.., он ще одні, великі, красиві, багаті!.. зачинені…. А он там видніється шпаринка, тоненька, аж надто вузька, як для… та як для будь-кого. Та це єдиний відкритий простір. З усіх сил намагаюсь втиснутись у нього, та закони фізики стоять вище будь-яких зусиль….

Тиша… Глуха всепоглинаюча тиша. Звуку просто нема, не зважаючи на всі спроби закричати, заговорити, несміливо прошептати, витиснути хоча б шматочок голосу, його немає. Не має тиша здатності бути шумною! Хіба ж не зрозуміло? Відштовхуючи розуміння, продовжую кричати, ба ні, кого я обманюю – ледь чутно прошіптую незрозумілі ні для кого звуки. Насторожую слух після кожного несміливого видиху… слухаю… прислухаюсь… Ні, нічого. Відлуння не існує, хіба-що невеличке згущення повітря перед обличчям і зразу ж його розрідження. Відчуваю яскраво виражену відсутність будь-чого…

Чи варто робити спроби, коли беззвучність – це константа? Чи варті звуки того, щоб бути вимовленими? Але ж вони точно існують у моїй свідомості, навіть якщо і не реалізуються. Отже вони потрібні мені, нехай навіть тільки мені одній…

Знаю, за всіма цими дверима є багато таких, що теж мають свої звуки! Але їх чомусь чують. Можливо в тих приміщеннях, де ті, інші, краща акустика, а можливо там мікрофони… Але крізь ту шпаринку, геть нічого не видно. Хоча ні, дещо розгледіти можна. Та звідси воно виглядає усе таке масивне. Бачу хіба що одну ніжку стільця, оббиту оксамитом, край позолоченої рами і підбори брендового взуття…

Оглядаюсь – тихо… Стабільно тихо… Біля мене беззвучно, мовчки сидить птах. Не ворушиться, не дивиться мені у вічі, як це буває в казках. По декількох хвилях, майже не здіймаючи крил, підіймається і, не тріпочучи ними, щоб не шуміти, летить. Намагаюсь спіймати його, затримати. Та мені залишається тільки перо… Тепер, щоб написати звук, потрібно знайти ще папір. А пізніше – той вихід, можливо, це буде вікно, куди вилетів птах.

і

І цілувати без рук

І думати без слів,

без допомоги мови

І вибачати без «пробач»

І любити без каталізатора

Хімічні реакції без реактивів

Тяжіння без mg

Всміхатись, не використовуючи м’язів

І світло ліхтарів без лампочок

Відчувати жар від погаслого вогню

І просто жити без стуку барабанів

І навіть без єдиного ковтка повітря

Просто жити і забувати, що таке образи

І просто так любити

І чути музику без реалізації чуття

Просто бути актором без гриму

І знати «про» без істин

І цілувати без…

І любити… просто любити

І жити… просто жити

К………а

Ти мене не знаєш.

Ти мене більше не знаєш.., та й менше теж…

Що ти дивишся? Ти теж нічогісінько не знаєш.

Ви звикли бачити достойний симпатичний зовнішній вигляд, приємну на дотик, а декому й на запах шкіру, міцно затягнутий, я б сказала зшитий, корсет, і завжди в першому погляді привітність, гостинність…

Я більше нічого не скажу.

Мені набридло терпляче чекати, коли нарешті до мене говоритимеш, поки ти з цікавістю розглядав малюнки на моїй сукні. Пам’ятаєш, ти ще сказав «і це все? Більше нічого не можна було придумати?». Я хотіла виправдатись, та ти байдуже відвів очі і вже більше не доторкався до мене, певно чекав нової сукні з новою вишивкою.

Я більше не одягну нового вбрання, більше не всміхнусь гостинно першою. Я занадто довго намагалась сподобатись тобі, занадто довго… навіть для мене. Я хочу постаріти, зсохнутись, більше не прибиратись до неділі, хочу мовчки, тихо сидіти, і нехай мене присипле пил, а чи то сніг… яка різниця… Головне, що ти, і ти теж, і всі ви ні більші, ні менше не потривожите мене.

Я буду мовчки слухати як тане сніг, як цвіте яблуня, як зеленіє жито і як жовкне трава. Я почорнію разом із землею коли прийде наша зима. Земля тихо буде снити під білосніжним серпанком. А я просто попрощаюся з корсетом. Потім мене недбало зметуть зі столу. І це зробиш навіть не ти, покоївка просто виконає свою роботу – прибере сміття. Ти ж забув про мене ще від тоді, коли тобі було замало вишивки на моєму вбранні…

І це не сумно, це – звичайно, хіба ні?..

ПІВ

Пів’яблука, півкниги,

Піврядка півнеба

Бачу, чомусь…

Півхліба, півміста,

Півземлі, півсвіту

Знаю, чомусь…

Піврядка, півслова,

Півпогляду…

Ловлю, чомусь…

Півкроку, півруху,

Півзвуку…

Чую, чомусь…

Півподиху, півстуку…

Заплутуюсь, зупиняюсь, задихаюсь…

Задихаючись повітрям,

Спотикаючись кроками,

Ковтаючи яблука,

Переповнюючись звуками!...

Перебігаючи рядками,

Оглушуючись словами,

Засліплюючись поглядами,

Ми!... Тікаємо до неба…,

З’єднуючи свої “пів”.

Рух навзаєм – і кроки

Втрачають землю.

А ми – світ, що під нами…

Синхронний подих – і ритм вибиває

Стук двох “ПІВ”…

Сірий

………. І знову біжу в небо… Сьогодні воно чомусь весело-сіре… дивно… Здається, немов небо опустилось на землю, куди не глянь – небо.., весела сірість… Можливо, це туман? Але ж ні, не є вогко, просто свіже сіре повітря. Біжу поміж ще не розмитих зеленню дерев.., хочеться кричати… кричу… Дарма це роблю – люди із здорово-ненормальним поглядом просвердлюють діру в скронях пухкенькими і не дуже пальцями, коли повз них проноситься щось зелено-біляве з несамовитим криком. Одні чують тільки «Я-я-я л..», наступні встигають на «любл…», треті вслухаються (вимушено) в останні звуки «..лю весну!». Деколи людям щастило чи то навпаки почути цілі фрази на кшталт «Я люблю тебе, небо, весно!..»

З розвітреним волоссям, розхристаною душею жадібно хапаючи ротом повітря забігаю в маршрутку. Проїхавши одну чи дві зупинки, ледь стримуючись від чогось шаленого, що просто буквально вистрибує з мене, я розумію, що дарма я сюди заскочила. На наступній – вискакую і чомусь не йду, а біжу, збиваючи людей з їхнього шляху (знову вертіння дір у скронях, хоча тепер в супроводі різних вигуків, які, на їх думку, встановлювали рівень мого IQ). Мчу в незвідане (навіть не знаю, про що я), хоча, здається, що лечу у весело-сірому небі. А воно таке бездонне… Дивишся вгору і не знаєш, коли закінчується земля і починається небо. Отак «лечу», зрізуючи головою верхівки дерев і будівель, київстарівських вишок, ліхтарів, пробігаючи довгими, нескінченними (!), доріжками ліній електропередач… лечу, лечу, лечу… і темно… в очах, здається. Поштовх пішов від чогось твердого і водночас м’якшого, наприклад,, за стовп! J З тротуару (добре, що хоч не з дороги!) мені допомагає підвестися чиясь рука. Правда по ній не можна визначити статі власника руки: пальці тонкі, рівні, довгі. Та рука занадто велика, як для піаністки (хоча всякі дива буваютьJ) Ще сидячи на бетоні (до речі, він теж здався мені якимось весело-сірим) підіймаю голову трохи вище – кидаються в очі широкі джинси. Ще вище – краватка з «Сімпсонами». Чудово, я набігла, ні, налетіла (!) на дитину, хоча рука геть не схожа. Досить роздумів – подаю руку, підіймаюсь на ноги – на мене дивляться весело-сірі очі (знову! Містика якась!). Привітні вуста розтягнулись у посмішці, а потім набули висхідного положення і згодом промовили: «Ти хто? Так круто літаєш! Навчиш мене?» Я посміхаюсь. Нічого не сказавши буквально впиваюсь у ці пухкенько-звабливі губки. Сама не знаю, який мене грець вкусив! Напевно, це все магія сьогоднішнього весело-сірого кольору. І що я тоді думала?.. Хоча, звісно, в мене це рідко виходить вдало J. Як не дивно, губки відповіли взаємністю. Напевно, вони такі ж шалені, або просто ввічливі.

Ні, все-таки вони виявились не те слово шалені, скажені! Вони повторили ще і ще цей божевільно-логічний процес суміші ротової порожнини і гормонів, які вигравали несамовиті весняні мелодії в організмах молодих людей. Пішли в хід пальчики художника чи піаніста, ще не визначено, хоча це не так і суттєво.

Я буквально вириваю свої схвильовані вуста з його наполегливих. І врізаюсь пронизливо-соковитим поглядом у весело-сірі отвори вічності. Він злякано зупиняє бігаючи пальці і тремтячим голосом питає: «Що?» У відповідь я прожестикулювала щось між «нічого» і «не знаю»…

Тоді несподівано для обидвох нас раптово вирваюсь із пристрасно-незайманих обіймів і рушаю «летіти».

Позаду чується: «Ти чого?!. Ти хто?!.» Обернувшись і біжучи задом на перед я крикнула: «Весна!..»

- Що «весна»?

- Я – Весна!..

- Так не чесно! Не тікай, залишися!

- Не можу… Ти не зможеш! Я мінлива…

- Зустрінемось?..

- Можливо.., коли «налечу» на тебеJ!!!

Щиро засміявшись я обернулась у нормальне для бігу положення і побігла у весело-сіре небо… у свою весну!.. Знову крики «Я л…юбл…ю вес…ну», вертіння в скронях, IQ, погляди, верхів’я дерев, високовольтні стовпи, бані храмів і небо, небо, небо…