Урок № 1

Українська література 10 клас

Художня література як один із видів мистецтва. літературний процес. Літературознавство як наука про літературу. Початки літературної творчості. Українська література у світовому контексті

1. Художня література як вид мистецтва

Красне письменство як один із видів мистецтва є художнім відображенням суспільної свідомості, а через ту свідомість — і суспільного буття, дійсності. Спрямування художньої літератури — людинознавче. Що б не описував письменник (людей, предмети, фауну, флору), — то все для людей і про людей. Як кожному виду мистецтва (музиці, малярству, скульптурі, архітектурі, театрові, хореографії, кіно), мистецтву художнього слова притаманні ідейність, образність, емоційність. Ідеї, себто головному задумові літературного твору, підпорядковано все: образи, сюжет, композиція, виражальні засоби тощо. Головне — образи: персонажі, пейзажі, портрети, інтер’єр, умовні та ліричні образи. За їх допомогою письменник висловлює свої почуття, роздуми, суспільні ідеали. Мета красного письменства, за Іваном Франком, — «викликати в душі читача живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи». Отже, образність у художньому творі — це сукупність почуттів (емоцій), захоплень, схвильованості автора. Висока ідея породжує глибокі почуття, під впливом яких і виникає художній образ. У літературних творах конкретно-історичне та загальнолюдське взаємопов’язані й взаємозумовлені. Наприклад, споконвічне прагнення нашого народу до волі й щастя (загальнолюдське) викликало масовий протест українського селянства проти національно-соціального гноблення — Коліївщину (конкретно-історичне). Питомі риси українського національного характеру вилилися у створення світу самобутнього красного письменства, головні ознаки якого — поетичне світосприймання, глибинне розуміння природи, Бога, любов до людей, доброта й милосердя, прагнення до самопізнання і самовираження. Від ступеня таланту письменника та його світогляду залежать суспільна значимість, а відтак і популярність його творів. Геніальність Тараса Шевченка, його полум’яний патріотизм вилились у натхненне послання «І мертвим, і живим», яке ось уже півтора століття стукає до сердець десятків мільйонів українців у всьому світі, хвилює і цим активізує їх на громадянські вчинки, на визвольну боротьбу за незалежну державу, посилює їхні національну свідомість та гідність.

2. Літературний процес

Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури та літературною критикою (елементами його є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо). Однак, літературний процес не завжди дорівнює літературному розвиткові (поступові) (не правомірно говорити про «кращість» чи «гіршість» бароко чи класицизму, реалізму чи романтизму тощо). Зміна тих чи інших художніх явищ (передусім художніх напрямів, як упорядкованих літературних тенденцій, що з’явилися приблизно в один і той самий час) в силу амбівалентної природи самої літератури (і мистецтва загалом) залежить від інтра- (внутрішньо-) та екстра-(поза)

естетичних факторів. Екстралітературним (суспільним) чинником є світогляд, той методологічний фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини в суспільстві та Всесвіті, а також ідейні переконання. Так чи інакше пов’язані із суспільним естетичні чинники (фактори). До них зараховують:

1) поетику як систему більш-менш нормативних правил, котрі виросли на філософському фундаменті того чи іншого літературного напряму і безпосередньо пов’язані з літературною творчістю;

2) спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрям;

3) сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму.

3. Стиль письменника

Стиль (походить від грецьких слів, що означають «свій» та «розмова», «говір», «наріччя») письменника залежить передусім від ідіолекту, тобто від сукупності індивідуальних рис мови певної людини, котра зумовлена національністю, місцем її проживання, віком, фахом, соціальним станом тощо. Авторська своєрідність у використанні мовних засобів витворює індивідуальний стиль (ідіостиль) письменника. Взагалі під стилем (з латинської перекладається як «грифель для писання») розуміють сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Стиль, отже, розуміють як синонім митецького напряму чи течії. Але частіше цим терміном окреслюють авторську, індивідуальну манеру письма, або ідіостиль. Стиль письменника — це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Сукупність зображально-виражальних засобів письменника тоді дає ефект, коли закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця. До стильових чинників зараховують: світогляд і світовідчуття (образне мислення) письменника, тематику і проблематику, яка його займає, закони і норми обраного ним жанру. Виразниками стилю виступають елементи форми художнього твору (від композиції до мовних виразових форм). Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють стильову домінанту. Маючи стильове «обличчя», письменник із кожним твором видозмінює його.

4. Складові літературознавства та механізм цілісно-системного дослідження

Проблема основних складових літературознавства досі залишається не вирішеною. Одні дослідники (їх більшість) або доводять, або лише згадують наявність у літературознавстві трьох основних складових: теорії літератури, історії літератури й літературної критики. Інші дослідники стверджують, що складових дві: теорія та історія літератури. Вони вилучають, таким чином, із літературознавства літературну критику, хоча й вступають при цьому в протиріччя. В одній з новітніх теоретичних праць зазначено: «Правда, деякі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема, В. Брюховецький зазначає: «Сучасне літературознавство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною». При цьому додається: «До речі, сам В. Брюховецький не є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж томі Української літературної енциклопедії в статті «Критика літературна» він зазначає, що літературна критика — одна з трьох основних галузей літературознавства». Крім того, є прихильники (Козлов А. В., Козлов Р. А.) чотирьох складових: історії літератури, літературної критики, теорії літератури та бібліографії. Іншої думки дотримується, зокрема, Анатолій Ткаченко, звернувши увагу, що «у вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни — історію літератури, теорію літератури і літературну критику».

5. Українська культура у світовому контексті

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами. У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Унаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV–XVI ст., залежність від Російської та Австро-Угорської імперій у XIX–XX ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла визначальну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності й колориту. Особливо яскраво це виявилося в народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сягають до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI–XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні й негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. Разом із тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К. Острозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Мазепою та ін.— усе це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити низку класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (неприйнятті чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей цієї культури в період її активного розвитку (XVII–XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства. У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов’язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

6. Один із найвідоміших письменників та літературознавців України.

Володимир Даниленко — один із найвідоміших письменників та літературознавців України — відвідав «Literatur Cafe» у Чернівцях. Якщо хтось уявляє сучасного українського письменника як інтелектуала, який створює нові естетики, — то цей образ відповідає образу Володимира Даниленка. Окрім власної літературної творчості, пан Володимир досліджує сучасну українську літературу, розмірковує над питаннями популяризації її у світі та працює над практичним рекламуванням українських авторів. За його ініціативою були створені літературні конкурси «Золотий бабай» та «Коронація слова», укладені антології української літератури. Теперішній проект Даниленка — антологія місцевих літератур, що складатиметься з 25-ти томів і стане певним зрізом усього найкращого, написаного в період української Незалежності. Буковинський том цієї монументальної праці укладає кандидат філологічних наук, викладач кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Ніна Козачук, яка й представила Володимира Даниленка чернівчанам. Культурно-мистецький центр «Українська Книга»

(м. Чернівці, Центральна площа, 10) готовий для співпраці з письменниками та зацікавленими людьми, щоб разом розвивати українську літературу та культуру, об’єднувати інтелектуальне середовище міста, краю та цілої країни.

7. Специфічні ознаки фольклору

 Усна форма творення і побутування.

 Традиційність.

 Варіантність.

 Анонімність.

 Колективність.

 Постійні форми.

 Повторюваність.

 «Мігруючі» блоки.

 Простота і ясність стилістики.

 Чітка послідовність композиції.

 Переважання дієслівних рим.

8. Фольклор та література

Фольклор:

1. Усна форма побутування.

2. Передбачається безпосередній контакт між тим, хто відтворює текст, і тим, хто цей текст сприймає.

3. Колективний автор, що обумовлює варіативність усної народної творчості й використання традиційної поетики.

4. Історична основа всієї світової художньої культури.

5. Джерело національних художніх традицій.

Література:

1. Письмова форма існування.

2. Безпосередній контакт між автором і читачем відсутній (контакт опосередкований через твір).

3. Автор — конкретна особа з властивою йому творчою манерою.

4. Виникає на ґрунті міфології та усної народної творчості.

5. Формує світогляд, збагачує духовно.

9. Періодизація української літератури (за історико-хронологічним принципом)

Давня українська література:

 «Велесова книга» — найдавніша публікація пам’ятки V–IX ст.,

скрижалі буття українського народу в прадавні часи.

 Українська література періоду Київської Русі.

 Перекладна література.

 Література XII–XVIII ст.

Нова українська література XIX — початку XX ст.:

 Українська література дошевченківського періоду.

 Література 40–60 років XIX ст. (Шевченківський період).

 Українська література другої половини XIX ст. (70–90 рр.)

 Українська література кінця ХІХ — початку XX ст.

Новітня українська література (1917 — початок XXІ ст.):

 Література за часів Центральної Ради, УНР.

 Літературний процес 20-х рр. (поступова ліквідація національного відродження України).

 «Розстріляне відродження» й насаджування ідей соціалістичного реалізму. Література в умовах геноциду. Насадження комуністичної ідеології і вульгарної соціології в літературознавстві.

 Література в період війни 1941–1945 рр.

 Друга хвиля еміграції.

 Українська література післявоєнного періоду.

 Література в період відродження 60-х років. Самвидавівська література. Нью-Йоркська група в діаспорі.

 Літературний процес 70–80 рр. в умовах ідеологічного засилля, репресій, форсованої русифікації.

 Українська література в період розпаду СРСР і утвердження національної і державної незалежності України.

 Література на сучасному етапі.

Домашнє завдання.

1. Дайте короткі відповіді на запитання:

 Що таке художня література? Якою ще (крім художньої) може бути література?

 Що таке фольклор? Чи відноситься фольклор до літератури? Чому фольклор вивчається у межах такого предмету, як література?

 Назвіть те спільне, що об’єднує всі види мистецтва.

 Як ви розумієте визначення літератури як «слова про світ»?

 Що таке художній образ?

 Що означає вислів: «література не відображає світ буквально»?

 Чи має читач право на своє бачення того, що зобразив автор?

 Що означає індивідуальний стиль письменника?

 У чому, на вашу думку, полягає відмінність світу мистецтва й науки?

 Що зумовлює відмінність образів, створених художником і поетом?

 Чому художню літературу відносять до мистецтва?

 Назвіть чинники, що впливають на літературний процес.

 Яке призначення мистецтва взагалі й художньої літератури зокрема?

 Прокоментуйте вислів: «Ви думаєте, що ви оцінюєте книгу? Ні, книга оцінює вас».

2. Творче завдання

Підготуйте міні-твір (1 сторінка рукописного тексту) міркування, спираючись на слова відомого мовознавця О. Потебні «Без образу немає мистецтва».

Клас