Заливати за шкуру сала- дошкуляти комусь.

74. Копилити губу – пишатися.

75. Колоти очі – докоряти.

76. Викинути колінце – здійснити щось несподіване.

77. Яз за водою піти – зникнути безслідно.

78. Закрутити веремію – наробити крику.

79. Жувати жуйку – набридливо повторювати те саме.

80. Ламати слово – відмовлятися від сказаного.

81. Битий жак – досвідчений.

82. Важким духом дихати – гніватися.

Новітній літературний процес в Україні

Формування сучасної української літератури відбувається під впливом важливих подій, що відбуваються в суспільстві.
– 1986 р. – аварія на Чорнобильській АЕС.
– 1991 р. – здобуття незалежності, початок розбудови нової суверенної держави.
– 2004 р. – Помаранчева революція, вибори Президента тощо.

З’являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім; подолати комплекс меншовартості, другорядної ролі в історії.
Основні тенденції (характерні риси) сучасного літературного процесу:
• Перехід від заідеологізованих схем «соціалістичного реалізму» до пошуку нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності.
• Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності.
• Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації.
• Мистецтво – поза політикою.
• Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української духовності.
• Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості.
• Повернення заборонених тоталітарним режимом літературно-мистецьких надбань минулих епох як створення нового погляду на історію України (твори Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Дмитра Яворницького; Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Володимира Винничен-ка, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Цавла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін.).
• Знищення штучної «завіси» між розвитком української літератури на «материковій» Україні та в діаспорі. Друк творів письменників-емігрантів (Василя Барки, Уласа Самчука, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Яра Славутича, Євгена Малашока, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдайа Бойчука, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста та ін)..
• Вихід двох антологій української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), де показа-на багата картина лірики XX ст., художніх систем, уподобань, напрямів.
• Функціонування модерного, неомодерного, заповідально-селянського, постмодерного дискурсів.
Характерні ознаки заповідально-селянського дискурсу базування на селянському типі мислення, реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму; уживання символів і понять: нація, традиція, русифікація, державність, національна символіка, земля, праця.
Характерні ознаки постмодерного дискурсу (з’явився у 80 – 90-х роках XX ст.): екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями 5 і світового письменства.
• Поява нових угруповань та об’єднань, стильових манер і способів образного втілення світосприймання нової незалежної людини, що призвело до невеликої дискусії між митцями старшого й молодшого поколінь (старші – стоять на позиціях служіння Україні та її культурі, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва; молодші – критикують радянських митців, пародіюють класичні твори, сміються із сліпої віри в псевдоідеали, відкидають «шароварництво» в літературі).
Характерні ознаки сучасної поезії
– «Переобтяжена цвітінням» (від «самодержавно-генсеківського тоталітаризму до трансформації в поліфонію постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл»). Юрій Андрухович у 90-х роках висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети»).
– Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок.
– Поступається прозі за динамізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності метафоричного орнаменталізму.
– «Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії».
– Представлена кількома поколіннями поетів: «шістдесятники» (Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко, Борис Олійник та ін.); «київська школа» поетів (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та ін.), поети-дисиденти (Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк та ін.), «вісімдесятники» (Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко та ін.), «дев’яностники» (Кость Москалець, Роман Скиба, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Віктор Неборак, Василь Махно та ін.).
Характерні ознаки сучасної прози
– Жанрове розмаїття, пошуки нових мотивів, мистецьких ідей.
– Відхід від лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії (Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.,
– Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики (історичний роман Ю. Му шкетика «На брата брат» (1996), М. Вінгранов-ського «Северин Наливайко», P. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистенціальних проблем буття людини (роман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994)).
– Постмодерне світобачення, у центрі творів – ” маска” автора.

Існування двох шкіл прозаїків:
1) «Київсько-яситомирська» – перевага екзистенціальних мотивів, герой творів – інтелектуал, рафінований інтелігент (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва та ін.);
2)«львівсько-франківська» – перевага гри та іронії, карнавалу і травестії, герой -маргінал (міський житель – вихідець із села), сільська людина з комплексом меншо-вартості (Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та ін.).
Характерні риси сучасної драматурги
– наповнена інтелектуалізмом;
– перехід до модерного моделювання дійсності, звільнення від традиційних шаблонів;
– поєднання поезії, філософії, моральності, вчинків героїв у драматичному творі;
– колажний принцип побудови твору;
– поява імен-абстракцій, імен-символів;
– перевага камерності;
– звернення до проблем сучасної школи.
Представники сучасної драматургії: Василь Босович (п’єса «Ісус – Син Божий»); Ярослав Стельмах («Стережися лева», «Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко»).
У 1997 р. вийшла антологія «Близнята ще зустрінуться», де вміщено п’єси митців української діаспори: Леоніда Мосендза, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Віри Вовк та ін.
втора, перегукування з ним. При цьому вислови, запозичені в попередників, переосмислюються і набувають нового висвітлення.

Дума про Марусю Богуславку». Балада «Бондарівна»

Думи — великі пісенно-розповідні твори переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина – речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури чи ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно.дієслівне римування; більша за обсягом.

Балада – невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. У давнину баладами супроводжувалися танці. Пізніше спів відділився від танцю | і балада стала самостійним жанром народнопісенної творчості, а згодом – літератури.

«Дума про Марусю Богуславку»

Перлиною українського народного епосу є «Дума про Марусю Богуславку».
У думі розповідається, як у турецькій неволі уже тридцять літ перебуває сімсот козаків. Одного разу до ув’язнених прийшла «дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка» і запитала, чи не знають вони, який сьогодні день «в землі християнській». Невольники, які тридцять літ «Божого світу, сонця праведного» не бачили, звісно, знати не могли. Тоді Маруся повідомила, що «завтра святий празник, роковий день великдень». Вона просила козаків не лаяти, не проклинати її за те, що нагадала про празник. Маруся сказала, що «як буде пан турецький до мечеті від’їжджати», то віддасть їй ключі, от тоді вона й визволить невільників. У святу неділю Маруся Богуславка визволяла невольників, але з ними не тікала, а просила передати її батькам, щоб вони не збирали великих скарбів на викуп доньки, бо вона «вже потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!»
Маруся Богуславка – це не історична особа, а узагальнений образ жінки-полонянки, яка, потрапивши в турецьку неволю і ставши дружиною турецького султана, не забуває рідної землі і намагається хоч щось корисне зробити для неї. Не маючи змоги повернутися в Україну, вона допомагає невільникам-козакам зробити це.
Тема: розповідь про те, як українська дівчина, яка стала дружиною турецького султана, допомагає своїм полоненим землякам повернутися до рідної землі.
Ідея: засудження поневолення, страждань, яких зазнали українці під час нападу турків, віра у щасливе вільне життя. {
Художні особливості думи 1
Епітети: «білий камень», «бідні невільники», «святий день», «тяжка неволя», «розкіш турецька», «лакомство нещасне», «тихі води».
Метафора: «сльозами проливали».
Повтори: «…стояла темниця кам’яная»; «…козаки, ви, бідні невольники»; «Словами промовляли, Сльозами проливали»; «…дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка».
Риторичні оклики: «Козаки, ви, бідні невільники!», «Гей. Козаки, ви, бідні невільники!», «Як ти нам святий Великдень і сказала!», «Тільки города Богуслава не минайте!», «…Между мир хрещений!», «Пошли, Боже, на многая літа І до конця віка!».
Риторичне запитання: «Чи ви знаєте, Що в нашій землі Та й день затепера?»

Балада «Бондарівна»

У баладі розповідається, що в «містечку Богуславку…гуляла Бондарівна, як пишная пава». Серед дівчат була й Бондарівна, коли до них підійшов пан Каньовський. Він обійняв, а потім ще й поцілував Бондарівну, на що дівчина відповіла, що пан «не годен» її цілувати, а тільки «роззувати!» Добрі люди шепнули Бондарівні, щоб вона тікала. Бігла дівчина «з високого мосту, …помежи домами, А за нею два жовніри 3 голими шаблями». Коли спіймали Бондарівну й привели до пана, той наказав вибирати: чи з ним жити, чи в сирій землі гнити. Дівчина вибрала останнє, і Каньовський її застрелив. А батькові давав таляри «за хорошу дочку».

Ой вдарили в усі дзвони,
Музики заграли,
А вже дівку Бондарівну
Навіки сховали.
У творі висловлюється захоплення гордою дівчиною, яка не захотіла з нелюбом жити, не здалася, і осуд жорстокого пана-вбивці. Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порівнянь та епітетів.
Тема: оспівування трагедії Бондарівни, яка не скорилася волі пана Каньовського.
Ідея: возвеличення волелюбства, мужності, нескореності, засудження жорстокості, підступності.
Художні особливості твору
Порівняння: «Там гуляла Бондарівна, як пишная пава», «Межи ними Бондарівна, як сива голубка!».
Риторичні оклики: «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!», «Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!», «Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!», «Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!», «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне!», «Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!», «Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!», «А вже ж дівку Бондарівну навіки сховати!».
Звернення: «Тікай, тікай, Бондарівно…», «А чи волиш, Бондарівно?..», «Ой волію ж я, пан Каньовський…», «Оце ж тобі, старий Бондар…», «Бондарівно, моя донька…».
Повтори: «Тікай, тікай…», «…хорошая» хорошого…», «старий Бондар…».
Риторичні запитання: «А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?».
Епітети: «добрі люди», «сира земля».
Гіпербола: «ударили в усі дзвони».

Історичні пісні. «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то Хміль».

«Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава» (О. Довженко).

Історичні пісні – це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.
Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Микола Гоголь.
Як окремий жанр, історичні пісні з’явилися в XIV – XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII – XVIII ст. – в добу козаччини. Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу і своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів.

Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий днів.
Основні теми історичних пісень:
-змалювання важкого періоду в житті українського народу – звитяжної боротьби козаків із турецько-татарськими ордами, наприклад, «Пісня про Байду» («В Цареграді на риночку»);
-показ страхітливих спустошень і насильства;
-зображення подій Національно-визвольної війни 1648 – 1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко);
-рух опришків на західноукраїнських землях (XVIII – XIX ст.) (Олекса Довбуш);
-повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук’ян Кобилиця) та ін.
Серед історичних пісень виділяються балади.

«Чи не той то хміль…»

(Пісня про Богдана Хмельницького)
У цій історичній пісні згадуються події Національно-визвольної війни 1648 -1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького (бій під Жовтими Водами). Народ звеличує свого улюбленого ватажка Богдана Хмельницького. Його змальовано як справжнього народного героя, мужнього і відважного воїна, мудрого діяча й політика, захисника поневолених, «козацького батька». У творі уславлений гетьман порівнюється з дужим і буйним хмелем, який швидко росте, набирається сили й оповиває все своїми листками та стеблом:.
Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.
Так і очолювана Хмельницьким Національно-визвольна війна ширилася по всій Україні, піднімаючи народ на боротьбу за свободу.
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!

«Ой Морозе, Морозенку»
У XIV- XVI ст. більша частина українських земель була захоплена Польщею. З того часу наш народ боровся за своє визволення, а вже в середині XVII ст. боротьба переросла в народну війну проти іноземних поневолювачів. Очолив це повстання Богдан Хмельницький. У роки визвольної війни кримські татари часто вступали у воєнний союз із козаками проти Польщі, однак, як і раніше, вряди-годи робили грабіжницькі набіги на міста й села України. Загони Богдана Хмельницького карали нападників. У гострих сутичках гинуло багато і татар, і козаків.
Пісня «Ой Морозе, Морозенку» розповідає про один з таких боїв. Хто ж такий Морозенко, про якого склали пісню? Можливо, це один із соратників Богдана Хмельницького – полковник Станіслав Морозенко або осавул Кропивнянського полку Нестір Морозенко.

Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає,

Попереду Морозенко Сивим конем виграває.
Багато татар обступило козаків. До «ночі глухої» тривав нерівний “бій. Татари втратили втроє більше, ніж козаки. Морозенко потрапив у полон, проте мужньо переносить катування (з вирваним живцем серцем герой споглядає Україну із Савур-могили). В останню хвилину життя Морозенко думає не про себе, а про свою сплюндровану батьківщину:
Вся ти єcu, Україно, Славою покрита, Тяжким горем, та сльозами, Та кров’ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде, -Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.
Тема: оспівування боротьби козаків під керівництвом Морозенка з татарами.
Ідея: возвеличення мудрості, мужності козацького ватажка; засудження жорстокості, підступності татарських поневолювачів.
Художні особливості твору
Художні засоби твору підпорядковані його ідейному змісту. Витривалість Морозенка пісня передає за допомогою гіперболи (з вирваним серцем герой із Савур-могили споглядає Україну).
Епітети «славний, молодий, голова завзята, буйне військо», пестливе слово «козаченьки», присвійний займенник «наші» передають пошану та любов українського народу до своїх оборонців. Різко протилежні емоційним забарвленням тропи, що змальовують ворогів: вони прокляті, татарська орда порівнюється із страшним громом і чорною хмарою, яка «світ закрила». Постійний епітет «велика сила» вказує на те, що татар було набагато більше, ніж козаків, проте хоробрі воїни відважно кидаються в бій, захищаючи свої землі.
Епітети: «славний козаче», «буйне військо», «голова Завзята», «тяжке горе», «білий світ».
Метафори: «Вкраїна плаче», «Морозенко… сивим конем виграває»,
«живцем серце виривали», «Україна славою покрита».
Гіпербола: «татар велика сила».
Риторичні оклики: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!», «Тяжким горем та сльозами, Та кров’ю полита!».

Іван ФРАНКО (поезія громадянської лірики» (збірка «З вершин і низин»))

Відкриває розділ поезія «Гімн» (Замість пролога), яка є прологом також до всієї збірки. Провідний образ поезії — образ вічного революційного духу народу, що постає у творі як сила, «що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю», як сила, яку ніщо не може зупинити. Революційний дух народжує силу й завзяття «добувати Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі». Що ж таке вічний революційний дух? Це «наука, думка, воля», яка «не уступить пітьмі поля. Не дасть спутатись тепер». Вірш, покладений на музику Миколою Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним із неофіційних гімнів народу.

І .Франко «МОЙСЕЙ» (поема)

Поема І. Франка «Мойсей» є одним з найвизначніших творів української літератури щодо обширу і глибини поставлених у ній філософських, етичних і, в першу чергу, політичних та національних питань. Ця філософська поема з”явилася 1905 р., в буремну епоху, що сколихнула всю Російську імперію. У самому повітрі, здавалось, ширяли привабливі ідеї національного визволення українського народу. Франко теж мріяв побачити свій народ вільним. Він довго виношував образ Мойсея, який 40 років вів свій народ крізь пустелю до «обетованої землі», до омріяного щастя, і революція 1905 р. лише підштовхнула поета до написання свого величного твору. Пролог до поеми написаний пізніше за саму поему. З перших рядків ми дізнаємось, що твір присвячено народові, замученому, розбитому, який, «мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий». Поета палить пекучий сором, бо його народ перебуває в рабському стані. Він закликає людей боротися за краще, достойне життя, бути одностайними в обстоюванні своєї державності. Пролог нерозривно пов’язаний з усією поемою, він немовби стисло формулює ідею твору. У його хвилюючих рядках постає історична доля українського народу, його минуле, сучасне, майбутнє.

Під час вирішальної боротьби за національну незалежність неодмінно з’являються і такі, як Мойсей, і такі лжепророки, як Датан і Авірон. Але перші мусять перемогти, бо самі історичні та природні закони на їхньому боці. Тому в другій частині прологу Франко висловлює непохитну віру у відродження України.

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі…

Навіть якщо поводирі народу зникнуть у вирі боротьби, як Мойсей, то одразу ж на їх місце прийдуть інші, бо люди — це вже не натовп, лякливий і темний, а народ, який старанням і звитяжним подвигом своїх вождів перетворився на моноліт, ясно уявляє собі власну історичну роль та мету.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» належить до шедеврів світової інтимної лірики. Вірш уражає силою кохання, надривно-зажуренимвибухом людського почуття. Ліричний герой переживає душевне сум’яття. Його серце, сповнене великої і чистої любові, страждає від нерозділеного почуття. Він сумно запитує свою долю, чому милий образ не покидає зранену любов’ю душу, хоч це лише посилює її муки. Ліричний герой звертається до коханої:

Чого являєшся мені Усні?

Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні,

Немов криниці дно студене?

Відповіді немає, і знов триває мука «довгими ночами». А може, хоч уві сні кохана приголубить, погляне ласкавими очима? Оживе тоді змучене серце, що «марніє, в’яне, засиха», відгукнеться на любов, і він «зазнає щастя молодого». Але закоханий знає, що це ілюзія, міраж, що з настанням ранку образ коханої зникне, та з тривожним биттям серця знов очікуватиме наступної ночі. Завершується вірш ліричним зверненням до своєї «зіроньки», проханням з’являтися йому хоч уві сні, дарувати радість, оживляти його стомлене серце.