Місяця стичня. Дев'яте літо пішло відтоді, як Гано повів собі жоною Брунгільду

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Дев'яте літо пішло відтоді, як Гано повів собі жоною Брунгільду. Дев'яте літо зряду його вже не називали й Ганом. Він був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагні.

Не стало більше й Сікура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тоді слова й віддав за нього свою сестру Гримніцу, тобто Гриму, та Сікур давно вже став Сікурдом, а Грима — Гримільдою.

Й тільки дружину Гана-Гунтера звали, як і раніше, Брунгільда.

Се сталося ще тоді, на 434 році після народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Ганові:

— За поганця дочки не віддам, хоч хай би він мав і Вотанів меч.

Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братів, теж прийняв хрест на шию, й лише Сікур найдовше відмовлявся зрадити віру прадідів. Але його граф до уваги не взяв, бо Сікур не доводився його зятеві ні братом, ні навіть делеким родичем.

Се було на заручинах, а на весіллі Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, він приїхав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обіцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнім князем” і “світлістю”, граф був просто засліплений сими титулами й відпустив свою доньку в незнані краї, давши по ній багате віно. За сі гроші Гано-Гунтер розрахувався зі своїми “баронами” та “райтерами” й повіз молоду дружину в дикі праліси, сподіваючись на швидку смерть тестя.

Але тесть прожив на білому світі ще цілих шість років, і ті роки були справжнім кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кілька разів утікала від нього, й він переймав і завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге — мала в подолі двох маленьких діток, а третє — й тікати не мала куди: літа 436 римський полководець Ецій розгромив надто войовничих бургундів, що вже відколи не давали спокою прикордонним провінціям Західньої імперії, й розсіяв їх серед зроманізованих галлів і словін.

Та зрештою літа божого 440-го старий граф заповів своїм нащадкам довго жити, й Ганові-Гунтеру відкрився шлях. Рік і добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пішли на втвердження Гунтера в графському титулі. Наступні два літа й відповідна кількість золота принесли йому корону короля, підвладного римському імператорові Валентинівну.

Се сталося в перший день нового 443 літа, й три сідмиці в графському хоромі, що вікнами виходив на широку річку Райну й був одтепер резиденцією бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер і його жона приймали від готських, вандальських і галльських феодалів шану й дарунки, й Брунгільда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера “мій можновладний господарю”. Й се в її вустах звучало дуже щиро.

Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлів і вандалів з посадженими на їхні землі бургундами, доки клявсь у вірнопідданстві Валентиніанові Третьому та почуттях дружби готському конунгові Теодорікові, нова королева впивалася трунком величі. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловіка й щиро картала себе за ті прикрощі, яких завдала йому в минулі роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племені вандалів,.що колись обманом домігся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.

На четвертому тижні після того, як з Рима прийшла довгосподівана корона й у теремах трохи влігся чад бенкетів і пирувань, Брунгільда ходила по господі в супроводі кількох служниць та приятельок. У свої тридцять літ вона була досить-таки тілиста й станом, і видом, голову на повній білій шиї тримала високо й дивилася на всіх ласкаво-світлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тільки служниці, а й приятельки, й остерігалися його.

Королева Брунгільда, ледь притримуючи поділ довгої римської туніки, ходила світлицями й давала вказівки, де що й як належить зробити. Вона ніколи не бувала ні в Римі, ні навіть у дворах провінційних сановників, але багато чула про їхні розкоші й витончений смак і намагалася перетворити свій терем у житло, достойне королеви. Жовті борові стіни кімнат були рясно ввішані паволокою, оксамитом і узороччями, шовки висіли на вікнах і на дверях, тішачи зір королеві Бургундії.

— А се що? — в'їдливо поспитала Брунгільда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

— Та се... — замикалась одна з-поміж служниць і поквапилася прибрати таріль.

— Не люблю, коли смердить вандальським духом, — поморщилася Брунгільда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою під передником подумала, що й сам король Гунтер походить із вандальського племені, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнці творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканців королівського двору, хоч усі й носили на шиї мідні та срібні хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресі аріан, як і всі готи, як і сам король. Галли ж вірували в того Христа, що й римляни, а лужицькі пересельці, яких і галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву західних слов'ян-венедів, у переважній більшості поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський імператор, і готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батьківщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, і Гано-Гунтер мусив рахуватися й із цим, і з віруваннями своїх підданців.

Брунгільда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на ті дурощі. В усьому теремі й у цілому дворі панувала одна релігія — аріанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотіла поступатися, — готська. Коли в дворі хтось і наважувався сказати слово по-лужицькому, то тільки нишком, щоб не дійшло до королеви.

Тим часом Брунгільда ввійшла в наріжну кліть. У кліті було чотири жони придвірних райтерів та баронів, а п'ята — зовиця королеви Гримільда. При вході володарки дому всі повставали, й тільки Гримільда лишалася незворушно сидіти на дубовому ослоні.

Королева холодно посміхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

Така непошана траплялася вперше, бо досі Гримільда ніколи не виказувала сваволі й завжди поштиво розмовляла з невісткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгільда тим самим стриманим голосом поспитала:

— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирічна Гримільда, сестра короля Гунтера, почервоніла й вибігла з кліті. Всі, хто супроводжував Брунгільду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допіру лаяла за поганську таріль, привести сюди Гримільду. Служниця побігла й незабаром вернулася:

— Рече: коли... Брунгільда має хіть, то нехай... сама прийде до мене.

Служниця проказала се з якоюсь ніби зловтіхою, й королева зблідла. Вона мало не крикнула від злості, та втрималась і пішла оглядати свої хороми далі. Проте в неї вже не було ні бажання до сього, ні настрою, й вона по часі відпустила збентежених служниць і приятельок і таки подалась розшукати свавільну зовицю.

Але Гримільди вже ніде не було. Подумавши трохи, спашіла й розлютована, Брунгільда пішла на протилежний кінець двору, де стояв хоромець барона Сікурда. Гримільда мов чекала тих одвідин. Коли королева рипнулася до світлиці, та півлежала на встеленому ведмедном ослоні й навіть пальцем не ворухнула до високої гості. Брунгільда була аж червона від злості.

— Може, мені вклонитися? — тихо проказала вона.

— Пощо? — відповіла Гримільда. — То є лишнє. Ми смо з тобою вже виділися сього дні.

В її голосі було ще більше зневаги, ніж там, у хоромі, й Брунгільда не могла стриматися:

— Коли я повідаю тобі щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.

— Що? — крикнула Брунгільда. — Що? Гримільда кинула кудись убік:

— Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив і тебе, й твого вітця.

Королева полегшено відітхнула, з пліч їй мов гора впала, та злість од того не меншала.

— Що-с викрила мені! — зневажливо всміхнулася вона до зовиці. — Те я й сама відаю, й усі відають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мій не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твій між Сікурд?

І повагом вийшла, бо ті Гримільдині новини не становили таємниці ні для кого, й дурне дівчисько марно зажило собі ворога.

Та на тому не відбулося. Вдома Брунгільда поскаржилась чоловікові, й король якось аж ніби здригнувся від тих слів.

— Сестра твоя... — ображено закопилила губу королева.

Король промовчав і, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгільду занепокоїла його поведінка. Зо два дні вона носилася з тією тривогою, тоді таки підстерегла зовицю в темних сінях свого терема:

В сінях нікого не було, й розмова лишалася віч-на-віч. Гримільда зумисне підвищила голос:

— А так: брат мій узяв тебе одуром. Роздяг тебе не він, а мій між Сікурд. І не вельми пишайся переді мною.

Брунгільда якийсь час мовчала, й тільки чути було, як важко дихає.

— Сам Сікурд! — голосно кинула Гримільда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пішла перша з хорому. Брунгільда дивилася, як у світлі відчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичиній шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забуті картини того весняного дня, й раптовий сумнів охопив королеву.

Тоді, коли вона лежала, вибита з сідла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорні очі, в Гунтера ж вони виявилися сині... В ту мить Брунгільда не надала сьому надто великої ваги — в такому стані може що завгодно привидітись, а тепер їй аж подих перехопило.

Вона притьмом ускочила до великої світлиці, й хоч там, крім короля Гунтера, був і його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вічі:

— То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сікурд?

— Я... — не зразу й не дуже впевнено відповів король і перезирнувся з середульшим братом. — А що ти питаєш?

— Питаю, бо твоя сестра Гримільда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її між Сікурд.

Гунтер із Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхні вспокоювання ще дужче втвердили Брунгільду на думці, що їй кажуть неправду. Вона тільки повторила:

І пішла геть, а король з братом, лишившись самі, довго мовчали. Нарешті мовчанку порушив Горват-Гернот:

— Чуєш, Гано, ти ймеш віри в Змія Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвів погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рідко, тим паче, назвав його давнім ім'ям Гано.

— Питаю... — вхиливсь од відповіді середульший брат. — Речуть, буцімто Сікурд убив Змія Горянина... Віруєш у те?

Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер він уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.

— Ти віруєш у те? — знову неприємно посміхнувся середульший, і та посмішка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.

— Я-м видів, — уже не стримував роздратування король. — Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.

Брат короля хотів щось відповісти, бо вже й посміхнувся так, як посміхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до світлиці, вже сповитої сутінками зимового надвечір'я, ввійшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допіру зліз із коня, бо й шапка, й корзно сивіли інеєм, і ніс йому геть почервонів од холодного вітру. Жупан стримано вклонився королеві Гунтеру, й король кивнув у відповідь.

— Із чим прийшов єси, герцоже? — спитав він готською мовою. Сватоплук відповів по-лужицькому, як говорив завжди:

— Маю вісника з возходу, — й потер померзлі щоки закоцюблою рукою. — 3 возходу, з Русі

— А що рече? — відповів Сватоплук. — Людність моя втікає до Русі, й у Сіврську україну, й у Деревську...

— Пощо-с не спинив їх?! — гримнув король. Сьогодні неприємності падали йому на голову, мов стиглі яблука, й тільки сього впертого жупана не вистачало.

— Гатила зустрашився єси? — крикнув королів брат. — Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тіні його?

— Й ти-с їв, Горвате, — настовбурчився жупан. — Усі смо їли його попару...

Він мав на увазі всіх тут присутніх, але не наважився сказати се й про короля.

— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то людність і суне.

То був їхній спільний гріх — вони відкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук і цілував колись меча під городом Чернеговим. У півтемряві світлиці настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу біля дверей і не наважувався сісти. Щоб якось порятуватися від напруження, Горват-Гернот відкресав вогню й засвітив горілець на комині. Король махнув до Сватоплука:

— Про Сікура речеш? — перепитав жупан Сватоплук, — Чув єсмь.

Вони й досі розмовляли так — брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертість Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посміхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

— Усяке речуть... — ухильно відповів жупан і засовався на дубовій лаві. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав піт. — Усяке таке...

— Речуть, же скіт такий є, що його стачило б на...

— На полк лугарів, — нарешті закінчив свою думку старий жупан.

— Й ти б найнявся, жупане, за той скіт? Він сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокійно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тоді вирішив не хибити душу:

— Лугарі служать тому, хто більше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, і середульший спитав:

— Пішов би-с і Гатилові за такий скіт у службу? Сватоплук зітхнув:

Про те й справді всі добре знали, й чи не найкраще — той-таки Горват. То ж він підбив Сватоплука, та й не тільки Сватоплука, зламати віру Гатилові й вийти з-під його руки. Тоді багато лужичан полишили відведені їм землі й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сіврській україні, на якій колись обкришили зуби. То було вже скільки тому літ, і Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

— Сам відаєш, — повторив уже впевненіше Сватоплук. І без видимого зв'язку докинув: — А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинців...

— Візьми на груди хрест — і не наричати-ймуть вас так.

— Прийняти на груди хрест і стати готами? — Сватоплук рішуче підвівся. — Парко мені. Піду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкі кроки втихли за дверима світлиці:

— Пощо сидиш, брате? — нервово засміявся Гернот. — Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Він знову перейшов на рідну мову, й король зітхнув, бо ті слова стосувалися його безпосередньо.

— Молода... — повторив король, і незрозуміле було, чи він погоджується, чи заперечує.

— Ти... віруєш у Змія Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.

— Не є то ніякий Змій Горянин, але валка купців-гречників.

— Хто? Всі речуть. І всі відають. І тільки ми з тобою мислимо якогось там Змія Горянина. Де б той Змій узявся тут, у полях? Він жиє в горах.

Се була вже нова, зовсім нова думка, й король почав обмірковувати її з усіх боків. Найгіршим було те, що сюди приплелася й Брунгільда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгільда й Гримільда. Й коли щось потрапило на язик двом жінкам, його вже не втримаєш у темному кутку.

— Речи Сікурдові, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, і ти побачиш, що лже Сікурд. Ти-с король — речи йому!

— А сестра? — знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:

Брати злякано повернули голови до дверей. У порозі стояла, горнучись у біле вовняне корзно, Гримільда.

— Така зима впала — такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собі?

— Нікого, — буркнув король і сердито блимнув на сестру. — Що маєш ректи?

— А то забороняється? — нахабно вишкірився брат короля.

— Й про Сікурда сте мовили. Я відаю, я все-м чула.

Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.

— У вас очі лихі, братове, — сказала вона по хвилині. — Вельми лихі. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот підійшов і впритул подивився на сестру:

— Пощо-с дратувала королеву? Гримільда витримала його погляд і гордовито піднесла чоло.

— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не підлого роду, а таки ж княжого, як і вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?

— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змішала єси з...

Гернот ужив досить негарне слово, але Гримільду воно не вразило ніскілечки. Вона спитала, раптом дрібно засіпавшись:

Ходили біло-горватські, галицькі, червенські та инчі руські князі за Дунай і воротилися з полоном великим, і многі русичі лишилися там орати землю, й осіли аж коло гір Гемських, і нічого не могли вдіяти їм греки, бо їхні роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались із ними противу своїх стратигів та епархів.

Велій страх був у Константинополі, й оружив імператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многі циркові бігуни, й колясники, й метальники сулиць і розділилися навпіл — прасини тягли руку за Хрисафія-євнуха й усіх єюпетських товстосумів; венети ж були супротиву їм і хотіли зверхності Константинополя та стольних вельможів.

І ратилися межи собою прасини й венети, й кров річками бігла, й многі діти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.

Сів на столі патріаршому царгородському Флавіан, і був ворог і супротивник імператорові Теодосієві Другому та чільникові євнухів придворних Хрисафієві, та всіх олександрійців єюпетських. І мислив Хрисафій-євнух бодай многе золото й срібло взяти з Флавія, та новий патріарх прислав йому в дар просту хлібину, мовляв, то є тіло боже.

І став Хрисафій усемогутній ворогом йому явним, оскаженівши по такому дарункові, й повів рать невидиму супротиву патріархові Флавіану. Й мав Хрисафій друга щирого — Діоскора, який заступив померлого єпископа олександрійського Кирила. Й було їх троє — Хрисафій, Діоскор та імператор Теодосій Другий, а всемогутня сестра Теодосієва Пульхерія тягла руку за патріархом, бо Хрисафій висотував з константинопольських вельможів і простих городян усі гроші, щоб платити дань київському Великому князеві Аттілі.