Елліністично-римська філософія

Після смерті Аристотеля починається нова доба в історії античного

світу. Вона триває з Ι Ι Ι ст. до н.е. по VΙ ст. н.е. Пов’язана вона з наслідками

завоювань Олександра Македонського (356–323 рр. до н.е.), що включив до

грецької цивілізації Єгипет, Близький Схід та Індію. В цей час грецька мова

й грецька культура відіграють вирішальну роль на території Македонії, Си-

рії та Єгипту і тому його називають елліністичним. З 50-го року до н.е. полі-

тично-військову перевагу здобуває Рим. Від Іспанії до Азії панує римська

культура та латинська мова, тому даний період називають римським або пі-

знім античним і закінчується він закриттям імператором Юстиніаном у

529 р. Афінської Академії, заснованої ще Платоном.

Соціальні зміни в епоху еліністично-римської доби не могли не поз-

начитись і на філософі. Руйнування полісу (міста-держави), який був осно-

вою життєдіяльності людини, її самодостатності, призвело до формування

нового світобачення, світовідчуття та й свідомості загалом. В імперії зага-

льне (політичні справи, установи) не залежить від індивіда, державний

устрій виштовхнув людину із громадського життя, що призвело до втрати

інтересу до загальних справ.

Дані обставини спричинили і зміну предмету філософії. Домінуючою

стає етична проблематика з питанням: у чому полягає щастя і як його досяг-

ти. Крім цього слід відзначити такі риси філософії, як індивідуалізм (вона

орієнтована на захист окремого індивіда), суб’єктивізм, еклектика (синтез

різних елементів, настанов, ідей) та ін.

Для створення певної панорами філософської думки цього часу потрі-

бно проаналізувати такі напрями: кінізм, епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм,

неоплатонізм.

ФІ Л О С О Ф І Я. КУ Р С Л Е К Ц І Й

Кініки (2-га пол. V – Ι Ι Ι ст. до н.е.) – одна із сократичних шкіл, засно-

вником якої був АНТИСФЕН із Афін (445–360 рр. до н.е.). Найвідомішим кі-

ніком був його учень ДІОГЕН.

Антисфен стверджував, що для досягнення блага жити потрібно «по-

дібно собаці» (звідси назва, грец. κ ύ ω ν – собака), тобто це – простота життя,

презирство до умовностей вміння твердо відстоювати свій спосіб життя, ві-

рність, хоробрість, шляхетність.

Основним завданням філософії, з точки зору Антисфена, є досліджен-

ня внутрішнього світу людини, розуміння того, що для неї є істинним бла-

гом. Концепцію блага кініків можна звести до 4-х положень:

• натуралізм, який виходить із ідеї мінімуму, що означає сукупність

тільки природних потреб;

• суб’єктивізм, заснований на тлі духу, характеру, здібності до неза-

лежного існування, самообмеженні, звільненні від пут релігії, держави, сім’ї

і т. ін.

• індивідуалізм, який орієнтує поведінку людини на досягнення не-

залежності від суспільства;

• евдемонізм, який вбачає спасіння і щастя людини у відмові від ма-

теріальних благ, вміння задовольнятися малим, не бажати багато, бо це не-

досяжне.

Отже етичний ідеал кініків це: простота, презирство до всіх потреб,

крім основних, безумовність особистої свободи.

В теорії пізнання кініки по-своєму вирішували проблему співвідно-

шення одиничного та загального. Реальність загального не існує, а існують

лише одиничні речі; поняття – це лише слово, яке пояснює чи є річ. Тому

неможливо застосовувати загальні поняття до окремих предметів.

Кініки визнавали благо загальною метою і запитували в чому слід шу-

кати його прояв для конкретної людини.

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта ЕПІКУР

(342–271 рр. до н.е.). Основний його твір «Про природу». В його вченні до-

мінує етична проблематика. Основна мета філософії, вважав Епікур – щастя

людини, яке досягається через пізнання законів світу.

Всесвіт вічний, унікальний і незмінний. Він завжди був таким і буде

таким. Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднання-

ми невмирущих атомів. У Демокріта атоми відмінні за формою і величи-

ною, а у Епікура за вагою. Під дією ваги атоми падають вниз і під час па-

діння атом може відхилятись від траєкторії, Можливість відхилення тлума-

читься як основа не тільки природної свободи а й індивідуальної (людської).

Це означає відсутність приреченості (фатуму), а отже, можливість вибору з

кількох життєвих варіантів. Всі людські біди він пояснював тим. що люди

не знають, що таке істинна насолода. Завдання філософії, на його думку –

дослідити дійсну насолоду, бо люди часто не знають, чого їм шукати. Коли

Епікур говорить, що насолода є кінцева мета, то він розуміє не насолоду ро-

Тема 3. Антична філософія

зпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі,

зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).

Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про

еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись

від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викли-

каючи відчуття – копії.

Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ ТИТ

ЛУКРЕЦІЙ КАР (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей»

він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його ду-

мку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти че-

рез пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні

етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхилення

атомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються

один з одним, утворюючи таким чином всю багатоманітність речей і явищ

природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини.

Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала

джерелом несправедливості, вважав філософ.

Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто до-

сліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ –Ι Ι Ι ст. до

н.е. Його найвідоміші представники – ПІРРОН з Еліди (бл. 360–270 рр. до

н.е.), ЕНЕСІДЕМ з Кноса (Ι ст. до н.е.), СЕКСТ ЕМПІРИК (кінець Ι Ι – поч. Ι Ι Ι ст.).

Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказува-

ли на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідях

на них:

• якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;

• що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утри-

муючись від суджень;

• що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? –

Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива

користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей

та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень.

Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті,

тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати,

а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок:

утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії –

«однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюван-

нях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здаєть-

ся».

ФІ Л О С О Ф І Я. КУ Р С Л Е К Ц І Й

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з

якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує

сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.

Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» –

назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у

цьому притулку навчав своїх прихильників ЗЕНОН із Кітіона (бл. 336–264 рр.

до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були КЛЕАНФ (331–

233 рр. до н.е.) ХРІСІПП (281–208 рр. до н.е.). У Пимі його ідеї розвивали

ЛУЦІЙ АНЕЙ СЕНЕКА (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), ЕПІКТЕКТ (50–138) та МАРК

АВРЕЛІЙ (121–180).

Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фі-

зика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати

сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь

пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням,

життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню

у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна си-

ла. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровіль-

но і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і без-

розсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно ви-

значити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це

спокій, незворушність.

Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери

людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страж-

дання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До

них людина повинна ставитися байдуже.

Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою».

Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Ге-

ракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Лого-

су.

Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати

на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя»,

«Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше

місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він

вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого

вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). До того часу,

поки людина не знає волі бога, вона не може розумно побудувати своє жит-

тя. Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатна

протистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою.

Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії бу-

ли: ПЛОТІН (205–270), ПОРФИРІЙ (232 або 233 – поч. Ι V ст.), ЯМВЛІХ (бл. 245

– бл. 330 рр.), ПРОКЛ (410–485).

Тема 3. Антична філософія

Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про пер-

винність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систе-

матизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єди-

ного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків на-

ступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шля-

хом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову

(божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще,

вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цін-

ність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближ-

чою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне

самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного.

Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та

розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею.__