Літературна премія Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.

1935 року українське письменство в Галичині почулося настільки сильним, що вирішило встановити свою першу літературну премію, яку й назвали літературною премією Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.

На премію претендували Богдан Лепкий за тетралогію „Мазепа”, Катря Гриневичева, про яку говорили, що якби вона писала якоюсь іншою мовою, а не українською, то давно була б лауреатом Нобелівської премії, журі взяло до уваги її повість „Шестикрилець", Наталена Королева претендувала на премію повістю „ІЗІЗ". Ще претендентами були блискучий критик та поет Євген Маланюк, прекрасний літературознавець Дарія Віконська, але першої премії не було присуджено нікому.

Другу премію присудили провінційній письменниці з Коломиї Ірині Вільде за книжку „Химерне серце” та „Метелики на шпильках”. Дати їй першу премію журі просто не відважилося...

У пресі зчинився грандіозний скандал: як посміли обминути такі визнані авторитети і дати премію нікому не відомій Ірині Вільде? З поясненнями змушений був виступити сам професор М.Гнатишак.

Але повернімося до творів циклу „Метелики на шпильках” Тут досить сильно проступають спогади, переживання та враження з дитячих літ, переважно того періоду, коли сім’я з рідного буковинського краю переїхала до Галичини. Та це аж ніяк не автобіографічні повісті. В них порушується проблема формування світогляду молодої людини (українського походження) в умовах окупації Буковини королівською Румунією.

У цих творах письменниця зробила спробу вийти за межі „кімнатно-сімейної” тематики (що характерно для більшості її новел). Назва „Метелики на шпильках” – символічна. Молоде покоління, яке прагне освіти, культурного, громадського оновлення в суспільстві, ніби метелики повесні, пришпилені терновими колючками, б’ється над вічними проблемами і не може їх реалізувати.

Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості, передусім, це чудова повість „Повнолітні діти” (1938).

Ще в 30-ті роки, коли родина Макогонів змушена була переїхати в Галичину, щоб уникнути переслідувань румунського уряду.

1936 року в сім’ї Полотнюків народився син Ярема. А в 1939 році Євген Полотнюк, який працював лісничим в Прикарпатті, потрапляє в трагічно-відому Березу Картузську, за підозрою в причетності до ОУН. Звідки його визволяють вже радянські війська і сім’я Полотнюків з радістю приймає радянську владу.

Сповнились новим змістом життя й праця письменниці. Ірина Вільде багато пише, листується з письменницькими і культурними колами Радянської України. У 1940 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання „Товаришка Маня”, „”До моря”, „Володко”, „Роман жениться” „Орися”, низка нарисів, статей, кореспонденцій в різних газетах. Звичайно, не все із задуманого вдалося письменниці реалізувати, та важливо інше: вона прагнула осмислити нове життя.

Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював Євген за своєю лісничою спеціальністю.

Після проголошення правління Ярослава Стецька, Полотнюк отримав направлення на посаду лісничого в угіддя Андрія Шептицького в селі Микуличин Надвірнянського району. Там діяла школа для підготовки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде була поруч з чоловіком, знала про його роботу.

14 серпня 1942 року вона народила молодшого сина – Максима. У 1943 році УПА і партизани-ковпаківці заключили тимчасовий союз: УПА дозволила прохід з’єднанням Ковпака по підконтрольним їй територіям і забезпечувала партизан продуктами. Називалась операція „Буря”, а одним із здійснювачів її зі сторони УПА був Євген Полотнюк. Таким чином партизани і сам Сидор Ковпак опинились біля Яремчі і познайомились з Полотнюками.

За допомогу ковпаківцям, і взагалі за його діяльність в жовтні 1943 року гестапо знищило Євгена Полотняка.

Восени 1944 року Ірина Вільде, разом із синами, приїзжає до Львова. Зупинилась вона у своєї давньої приятельки Ольги Думчинської, яка представляла письменницю читачам і журі літературної премії Товариства імені І.Франка.

1945 року Ірині Вільде вдалося випустити у видавництві „Вільна Україна” абсолютно без змін (у порівнянні з довоєнним виданням) повість „Б’є восьма”.

1947 рік в житті письменниці став знаменним. Ірину Вільде обирають депутатом Верховної Ради УРСР і нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора. У подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської рад, очолювала львівську письменницьку організацію.

Роман Ірини Вільде „Повнолітні діти” – ґрунтовна переробка двох повістей „Б’є восьма”(1936) та „Повнолітні діти” (1939). У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року, а 1963-го його перекладено російською мовою. В останній період життя автор ще працювала над твором. Його фрагмент від назвою „Дзеркало” публікувався у журналі „Жовтень” (1973, № 5).

Протягом багатьох років Ірина Вільде продовжувала свою працю над великим прозовим полотном „Сестри Річинські” (почала працювати над романом ще в 1939 році).

Ірина Вільде славилася з гостинністю. Хто тільки не гостював у її помешканні! Одного разу до Львова на гастролі приїхав хор Григорія Верьовки й усім складом прийшов до Вільде в гості.

А які концерти влаштовувалися влітку на її дачі в селі Дора, що під Яремчею! Вечорами всі збиралися на величезній, мов бальна зала, веранді, і розпочинався концерт.

Ірина Вільде багато подорожувала Радянським Союзом, була не раз і за кордоном – в США, Канаді, Японії, Франції, Австрії, Швеції, Болгарії, Румунії, Польщі, Італії.

Усі роки свого життя у Львові Ірина Вільде була небайдужою до всього, що відбувалося в її краї, а особливо ж до письменництва.

Між Іриною Вільде й письменником з Буковини Михайлом Івасюком були прекрасні особисті стосунки.

Під час відвідин письменника Ірина Вільде вперше побачила юного музику Володю Івасюка, за творчістю якого згодом спостерігала, любила приходити до нього в його львівську квартиру й слухати музику. Але по-справжньому, з дорослим композитором, письменниця познайомилась у 1971 році на 100-літньому ювілеї Василя Стефаника в Русові.

У 1977 році Ірина Вільде була запрошена в Чернівці на 60-літній ювілей Михайла Івасюка. 4 дні вона прожила на вулиці Маяковського, 40. Їй було затишно й добре в цій гарній родині. На згадку про візит залишилось близько 20 світлин, на яких Ірина Вільде зафіксована разом з Михайлом Григоровичем, його братом Дмитром, Софією Іванівною Івасюк, з донькою Оксаною.

З собою в Чернівці Ірина Вільде привезла збірку поезій львівського поета Василя Мартинова, в якій був вірш „Поговоріть з Людиною”, присвячений їй.

Як згадує Мартинов, Володимир пообіцяв тоді покласти вірш на музику. На жаль, не встиг. У нарисі-спогаді „Переростання в ріку” Василь Мартинов згадує розмову, яка відбулась у нього з Іриною Вільде 1 лютого 1979 року:

„І через якусь мить письменниця згадала Володимира Івасюка:

— Який же він скромний! Хоч міг би і зазнатись. Є від чого. Та не зазнається. — Ірина Вільде зробила тривалу паузу й додала:

— Мабуть, усі справжні таланти скромні”.

У музеї Володимира Івасюка зберігається книжечка Ірини Вільде „Окрушини”, яку вона подарувала Михайлові Івасюку з таким написом: „Дорогому краянинові Михайлові Івасюку з найкращими побажаннями. Ірина Вільде”

На жаль, немає серед нас ні Ірини Вільде, ні батька й сина Івасюків. Але своєю творчістю й своєю шляхетною дружбою вони дають нам уроки краси й добра.

В одній із окрушин Ірина Вільде писала: „Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією”. Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 року у Львові.

Могила Ірини Вільде у Львові на Личаківському цвинтарі.