Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Abraham Flexner, Die Universitdten / Нім. переклад. - 1932. - С. 241. ** eine Geistesaristokratie






яність — і яку він відчуває як важку ношу, котрої хотів позбутися ще тоді, коли був студентом, завдяки розкладу занять, складеному кимсь іншим — ніби учень, народжений для послуху. Розумова праця, котру він виконує під чиїмсь керівництвом, може мати добрий сенс. Але він повинен знати, що він робить, і не висувати високих вимог до того, що йому не годиться.

Духовно шляхетний індивід, який більше не відчуває прив'язаности до авторитету, творить собі його сам, розсудливо прислухаючись до вимог високих традицій. Він протистоїть старшим, духові цілого — бо ж вони мають бути для нього авторитетами і витримати іспит на правоту. У вищому навчальному закладі, де є такі авторитети, до цього не змушують, не спонукають, а дають свободу, щоб спільними зусиллями здобути авторитет над усіма людьми.

Викладач вищого навчального закладу — це дослідник. Він — приклад для наслідування тим, хто вчиться, однак вже не є школярами, а дорослими, самостійними та відповідальними людьми, що вчаться. Він цінний своїми вказівками і тим, що дає можливість брати участь у власній інтелектуальній діяльності. Використовувати його як шкільного вчителя є зловживанням.

Вирішальне значення в організації життя вищого навчального закладу мусить мати меншість з її інтелектуальною ініціятивою. На меншість рівняється більшість, щоб досягти того, що вдалося їй.

б) У самоврядуванні корпоративного закладу таїться немало небезпек:

1. З особистих інтересів і зі страху перед кращими, корпорації мають схильність до переродження у кліки монопольного захисту власної пересічности. Під час атестацій і призначання на посади вони, спочатку майже непомітно, але опускаються на нижчий рівень. Замість того, щоб у таких об'єднаннях проґресивно розвиватися, вони скочуються до посередностей.

2. Вільний відбір кадрів для посад дозволяє обрати найкращих, хоча є прецеденти, коли обирали другорядних. Кожному закладові, не лише Університетові, притаманні заздрість і неусвідомлене прийняття конкуренції, що несумісна з духовністю. Він інстинктивно борониться від особистостей, що переважають його за вагою і намагається їх позбутися. В таких установах намагаються уникати і пересічностей, бо вони б зашкодили авторитетові та репутації Університету. Обирають " діловитих" людей однакового інтелектуального рівня, з середніми якостями.

У жодному випадку Університет не є загальнодоступним для кожної розумово здібної людини. Прийом викладачів здійснює завідувач катедри, який сам повинен захиститись на цьому факультеті. Якщо доступ не обмежити, учителі будуть схильні під час заміщення вакансій надавати перевагу своїм учням. Ті (учні), начебто неправильно зрозумівши надану їм можливість обійняти посаду, просувались би по службовій драбині, а їхні наставники-симпатики сприймали б це як належне. Ті ж учні шукають викладачів, про яких відомо, що вони забезпечують учням місця. Макс Вебер хотів запобігти цьому лихові постановою, за якою той, хто пише дисертацію, мусить захищати її в іншого викладача і в іншому Університеті. Але коли він хотів утілити цей принцип у життя серед своїх учнів, то відразу ж виявив, що одному з них в іншому закладі не повірили, бо припустили, що його кандидатуру відхилив сам Макс Вебер через непридатність. На наставника ляже важка провина, якщо він сприятиме захисту дисертації свого учня, суттєво завищивши його оцінки. Неприпустимо вважати, що неодмінною передумовою захисту дисертації має бути написання вагомої за значенням та обсягом наукової праці. Такий шлях приведе до неправильного підбору кандидатів, бо замість самостійних особистостей до Університету прийдуть люди зі школярським мисленням, протопче кар'єристську стежку до моменту з ризиком — завдяки інтелектуальним здібностям здобувати успіх і авторитет серед товариства втаємничених у справу людей. Більшість учителів школи мають схильність симпатизувати слухняним учням, які не зможуть перерости їхнього рівня, але кожен викладач Університету повинен взяти собі за правило допускати до захисту дисертацій лише тих студентів, від яких сподівається, що вони досягнуть принаймні його власного рівня, і мати на оці ще кращого студента, який перевершить його самого, допомагати насамперед йому, навіть якщо той — не його вихованець.

3. Спрощення навчального матеріялу до легше засвоюваного має тенденцію збіднювати і сковувати вже наявне духовно-інтелектуальне життя. Введення інтелектуального здобутку до традицій остаточно закріплює набуті форми. Те, що вже сталося, змінити важко. Наприклад, розподіл наукових дисциплін визначає звичка. Може статися, що після проведеного фахового розподілу не знайдеться місця для видатного науковця, бо, затверджуючи на посаду, катедра віддасть перевагу науковцеві пересічному, оскільки він за своїми можливостями відповідає сформованій схемі.

4. Свобода слова, що висновується з ідеї Університету, часто переростає у пусту полеміку через залежні від закладу причини. Ревнощі і заздрість призводять до безпідставних звинувачень. У XIX сторіччі, як і в часи найбільшого розквіту Університетів, такі пороки буяли. Ґете зауважив цю університетську недугу, коли порівнював вільний науковий пошук: " Як і скрізь, тут можна виявити, що науки набрали необхідного повільного чи жвавого поступу, тим часом, як декому, хто студіює науку відповідно до свого соціяльного стану, йдеться переважно про маєтки і панування". А далі таке: " Як можна помітити, вони ненавидять і переслідують один одного ні за що, бо один не хоче терпіти іншого, хоч усі могли б жити в злагоді, якби досягли якихось успіхів і заслужили повагу". До норм поведінки кожного розумного університетського наставника входить правило — не відповідати на таку звинувачувальну полеміку й інтриґи, що з них випливають, ставитись до них так, ніби їх узагалі не існує, або принаймні запобігати їхньому розголосові, щоб їхня співпраця по змозі служила інтересам Університету.

5. Ґарантована свобода наукового пошуку і навчання, яку кожен розуміє як абсолютну, а також необмежена свобода слова, яку кожен піддає сумніву, мають тенденцію оплутувати індивіда своєю привабливістю, робити з нього недоторка, й замість того, щоб спонукати до спілкування, ще більше ізолюють його. Небезпека для установи виникає тоді, коли в ній наділяють найширшою свободою, коли через взаємостосунки можна самому здобути цю свободу і захиститись від словесних нападів інших. Таку поведінку членів факультету порівнюють з поведінкою мавп на блаженних перелісках Бенареса. Коли на кожній кокосовій пальмі сидить мавпа, то вони скидаються на дуже миролюбних і їх зовсім не турбує присутність інших; але якщо б одна мавпа захотіла залізти на пальму іншої, та б закидала її кокосовими горіхами. Процес взаємоповаги закінчується там, де кожному в його галузі врешті дозволяється сваволити і робити що завгодно; коли суттєві для Університету речі перестають бути спільним надбанням, а, відповідно, лише надбанням індивіда, тоді як спільне " делікатно" переходить у царину формального. Щось схоже відбувається тоді, коли кожному завідувачеві кафедри дозволяють захистити дисертацію, щоб самому таким чином отримати свободу. Небезпека чатує й тоді, коли уникають конструктивної критики. Такі заради тактовности усталені стосунки руйнують спілкування, яке має бути інтелектуальною боротьбою за ясність і суть. Усе ж, і в такій поведінці криється мудрість: свобода окремого вченого аж до сваволі (з погляду сучасників) є передумовою продуктивности духу. Отож критика в дискусії тут доречна, однак корпоративно вимушене втручання окремих осіб у речі, пов'язані з науковим пошуком і наукою, неприпустиме. У всіх інших справах, що виходять поза рамки особистої компетенції, у всьому, де проглядаються спільні інтереси факультету чи Університету, таке втручання є обов'язковим — наприклад, під час призначення чи обрання на посаду. У приватних колах ідеї Університету відповідають висловлюванню думок, дискусії — тобто справжнє спілкування, яке може бути тільки особистим, не офіційним і не формальним, — ознака духовности. Його свобода у підході до самих коренів, до обговорення питань про людину зокрема і загалом, — передумова для істини. І це фатально, що свобода викликає тенденцію якраз до ліквідації самої свободи.

ІІІ. 3. Університет як інституція

Університет реалізовує своє завдання — науковий пошук, навчання, виховання, спілкування, втілення в життя наукових ідей — в рамках інституції. Для цього йому потрібні корпуси, науковий матеріял, підручники, інститути й порядок адміністрування цими речами. Йому потрібні розмежування прав і обов'язків його членів. Він живе за конституцією.

Його ідея набуває втілення в інституції. Це втілення має вагу, поки в ньому реалізується ідея. Проте втілення було б мертвим за своїм впливом, якби ідея вивітрилась. Кожна інституція повинна пристосуватися до цієї ідеї та встановити для неї обмеження. Ідея ніколи не досягне ідеалу, а залишається на підступах до нього, в постійних тертях між самою ідеєю і відсутністю інституційної реалізації.

Кожна реалізація якоїсь ідеї в інституції веде також до обмеження цієї ідеї. Інституція, її закони та форми конфліктують між собою. Вона не здатна підпорядкувати їх собі. І завжди існує небезпека, що через інституцію захочуть створити те, що може тільки рости. Те, що потрібно створити, здатні створити лише ті люди, які все своє життя, роками й десятиріччями, служать істині.

А) Ця інституція — необхідна

Творення та існування одиничного перебуває під загрозою безслідного зникнення. Тому його варто долучити до певної інституційно ґарантованої традиції, щоб воно було для нащадків спонукою, вченням, предметом. Наукові досягнення пов'язані зі співпрацею багатьох, а вона можлива в тривалій інституції.

Тому Університет як інституція такий важливий для нас. Ми любимо Університет, поки він, як інституція, втілює ідею. Університет, незважаючи на всі його вади, став її притулком. Він дає нам чуття віри в духовне життя суспільства. Ми відчуваємо справжнє задоволення від належности до цієї інституції, навіть якщо ця належність часткова, і нам боляче, коли нас з неї виключають. Студентам і викладачам не потрібно дивитися на Університет як на випадкову державну інституцію, чи просто школу, чи механізм для видачі дипломів: їм треба стати складовою частиною університетської ідеї — цієї західноєвропейської, наднаціональної, елліно-германської ідеї. Ідею цю неможливо відчути на дотик, побачити очима, почути вухами. Вона тліє у попелі інституцій і час від часу ясніше спалахує в окремих людях або в групах людей. Щоб жити нею, не обов'язково належати до державної інституції. Але ідея потребує інституції і, коли індивіди в ізоляції, почуває себе неповноцінною і непродуктивною. Жити нею — означає долучатися до цілого.

Та все ж не варто перебільшувати, що, мовляв, Університет —- це єдиний справжній притулок духовного життя. Ми — ті, хто любить Університет як місце й осередок нашої праці, не сміємо забувати про його особливість та обмеженість. Творче начало часто виникає поза стінами Університету: спочатку Університет його відкидає, та потім переймається ним, аж поки воно набере сили. Гуманізм епохи Відродження виник поза стінами схоластичного Університету і всупереч йому. Навіть коли університети стали гуманістичними, а відтак філологічними, все одно філософсько-природниче оновлення XVIII сторіччя проходило поза його стінами (Декарт, Спіноза, Ляйбніц, Паскаль, Кеплер).

Коли філософія у подобі вольфіянізму проникла в Університет, поза ним зародився неогуманізм (Вінкельманн, Лессінґ, Ґете) і швидко запанував над Університетом в особі видатних філологів (Ф.А. Вольф). Та й менші новації виникають нерідко поза Університетом, і університетська наука довго їх не приймає — як наприклад, марксистську соціологію чи як десятиріччя тому гіпнотизм, що став зараз визнаною цариною досліджень або як психологію пізнання, яку виокремили К'єркеґор і Ніцше. Якоб Ґрімм пише: " В університетах панує всевладне книжне навчання, яке само себе возвеличує і само собі сприяє, воно передчасно відкидає неординарні праці, які ще не здобули авторитету. Університети стали мов садові ділянки, які не дуже люблять, коли на них проростає щось дике". Якщо створюється новий напрям інтелектуальної діяльности, то Університет його опановує і розвиває своїми численними винаходами й збагаченнями; отримані результати він зберігає у вигляді навчального матеріялу. Цей навчальний матеріял може вкладатися в ідею тільки тоді, коли Університет, досліджуючи її, проґресує сам. Такі процеси в університетах тривають постійно. Бувало — власне, у більшості випадків, — що вони самі давали розвиток новому. Найбільше таке досягнення — філософія Канта і філософія німецького ідеалізму, що виросла з неї. У XIX сторіччі майже всі новації в історичних та природничих науках повністю залежали від університетів.

Б) Розчинення ідеї в інституції

Добра організація Університету вже посідає тенденцію до перекручення власного змісту.

Інституція має тенденцію перетворювати себе в самоціль. Хоч вона і є необхідною життєвою передумовою для розвитку і традицій наукового пошуку, та все ж потребує ґарантій для збереження свого буття, потребує постійної перевірки на відповідність свого духу, який є засобом для досягнення мети, справі втілення ідеї. Однак адміністративна організація прагне самоствердження.

Інституція легко стає знаряддям жадання влади з боку науковців, які, незважаючи ні на що, підтримують бажаних людей, свою " школу", використовують авторитет, зв'язки з державою і приятельські стосунки. Від часів Геґеля постійний предмет нарікань — засилля лідерів шкіл.

В) Інституція і особистість

Для людей, що працюють над реформою організації, характерно те, як вони розглядають особистість і як — інституцію. Саме особистості надихають інституцію. Проте у бутті старих інституцій, що існують і дотепер, схована глибока мудрість, якщо їхній вплив люди відчувають і досі. Інституція й особистість пов'язані одне з одним.

1.В Університеті створюють спеціяльні механізми для надійного і дисциплінованого перебігу справ. Це — формальності, які залишаються недоторканними так довго, поки їх свідомо не замінять. Якщо дотримуватися цих формальностей і законів, то зберігатимуться передумови д, ля існування духу, його підвалини. Формальності необхідно обмежувати цими підвалинами. Тоді їх якомога доцільніше формують та з задоволенням виконують. Це розширює свободу.

Сенс цих формальностей і достойність їхнього збереження в жодному випадку не мають бути формалістичним абсурдом. Традиційність цих формальностей має силу самих традицій, поки вони не завдають явної шкоди.

Ці формальності своїм існуванням протистоять халатності, безладу, варварству. Вони потребують захисту, щоб самим захищати. Розважлива особистість охоче триматиметься визначених рамок поведінки, цим самим зміцнюючи їх, тоді як, на думку багатьох, кожен спалах демагогії приносить шкоду основним засадам Університету.

2. У кожній інституції є начальники і підлеглі. Потрібно поважати не лише фактичні відмінності у рівні людей. Існує ще й посадова ієрархія. Жодна раціональна установа немислима без керівництва. Так студенти від самого початку охоче групуються навколо науковця, так директор керує науковим інститутом і своїми помічниками. І очевидно, що таке керівництво завжди терпиме і бажане, якщо керівник — людина високоінтелектуальна. Але таке в інституціях трапляється рідко. Нестерпно важко переносити керівництво людини убогої, яка компенсує свою бездуховність і невдоволеність насолодою від начальництва. Славними керівниками є голови творчі, які покликані до керівництва, які свідомо, знаючи обмеженість своїх можливостей, дають свободу кожному живому імпульсу своїх підлеглих і честю для себе вважають бачити, що ці підлеглі хочуть зробити щось краще, ніж вони самі.

3. З полярности інтересів особистости й інституції постають і крайнощі: з одного боку — культ особи, наголошення на ориґінальності та власній волі, з другого боку — дії інституції, яка силує або працює намарно. В обох випадках панує сваволя, в першому — вибір керівника, якому треба коритися, у другому — любов до ліквідації та реорганізації. В Університеті має правити розважливість, яка остерігатиметься цих крайнощів, має панувати толерантність до чудасій окремих людей, до можливого залучення сторонніх осіб, до почуття спільности, в якій сплетуться протилежності. Оскільки особистість є втіленням ідеї і сили, то вона вважається особистістю і без культу. В Університеті поважають ранґ, заслуги, з пієтетом ставляться до старших. І людина завжди надаватиме великої ваги тому, щоб стати бажаним членом факультету. Вона захоче, щоб її добровільно обрали цим членом, а не нав'язали членство силоміць.

4. Існування університетів залежить від особистостей, а не від інституції, яка є тільки його передумовою. Інституцію будуть оцінювати з того, чи вона зможе залучити до себе найкращих людей, чи створить найсприятливіші умови для наукового пошуку, спілкування і навчання. Допоки живе ідея Університету, протистояння між активними науковцями-особистостями та інституційними формами має спричинювати зміни. На зміну часам консерватизму приходять часи нових прагнень.

5. Інституція як така ніколи не може задовольнити. Абстрактне вигадування і впроваджування складних стосунків означає занепад. Найважче дається простота, але й надмірна простота є тільки спрощенням.

Отже, просте розмежування за наявности конкретних труднощів — це зовсім не вирішення проблеми; не приносить цього вирішення й відокремлення дослідницької установи від навчального інституту, науки — від професії, освіти — від спеціяльности, системи навчання для найобдарованіших — від системи навчання для загалу. Справжнє духовне життя існує завжди тільки там, де одне поєднано з іншим, а не там, де одне стоїть поруч з іншим. І цю єдність реалізує особистість.

Перекладено за виданням:






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.