Додаток до теми СВ №6

Фрагмент памфлету І. Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР»

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть повертатися додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, урожений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес по Европі утікаючи перед репатріяційними комісіями з СССР, хочуть повернути мене на «родіну».

Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беруце слово в лапки, як слово ненависне для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким не зрівняним цинізмом навязуване нам совєтською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совєтську родіну» і навязують її силою цю страшну «тюрму народів», іменовану СССР.

Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають й повернуть, в мене сивілі волосся і вожу з собою дозу ціаністого калія, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою «родіною».

Для європейців і для громадян всіх частин світу /крім СССР/ дивно й не зрозуміло, як то може людина утікати від своєї вітчизни і не хотіти пвертатись до неї? То мабуть великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю вітчизною?

Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово Вітчизна наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кости предків, де могила матері.

Для нас слово Вітчизна теж наповнене святим змістом, і може більше як будь для кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік в федерації, іменованій СССР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я висидів за неї третину свого життя по совєтських тюрмах і концентратах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і всеж я не хочу нині повертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що то значить – і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи зараз страшну правду про тамтешній світ ми робимо це з повною с відомістю, що ставимо під загрозу смерти-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну зло6у і кровожерну зненависть до нас українців. Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тої страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод, геть далі, як страшна примара, - правди про ту «родіну», про країну сталінського соціялізму і про нашу українську трагедію в ній.

Отже:

І

Візьміть Малу Совєтську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на літеру «У» і прочитайте в рубриці «УССР» що там написано.

Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і петітом, що Совєтська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 міліони, а в 1939 році, тобто через 12 років…28 міліонів.

Всього лише 28 міліонів. Де ж ділося 4 міліони людей протягом 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років маз бути щонайменше 6-7 міліонів?

Разом тож виходить яких понад десять міліонів. Де ж вони ділися ці 10 міліонів українського населення? Що з ними сталося в країні «квітучого соціялизму»?

Ось через це я не хочу повертатися під більшовизм.

Я пройшов тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком де поділися ті міліони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.

При чому підкреслюю, що я є син робітника /пролетаря/, тобто представник «панівної» в СССР кляси, іменем якої Сталін і його партія здійснюють т. Зв. «пролетарську диктатуру». Але я є сином українського пролетаря, а крім того мати моя селянського походження – дочка селянина Івана Кривулі з села Куземен на Полтавщині – ось це є нещастям цілого мого життя в «найдемократичнішій» СССР.

І через те я був не тільки свідком де ділися 1О міліонів українського населення, а й часткою тих міліонів, що разом з нами мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму.

II.

Я був ще маленьким 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кат мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святого Зосиму і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня над вечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного з його синів /а мого дядька/. Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялися й під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія все було забризкане кровью. Кров все життя стоятиме мені в очах. То так починалася «варфоломеївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато по Україні, й я маленький чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі ХХХХ ХХХХХХХХ господарів й священника, і організував ту ніч /як безліч таких ночей/ большевизм в особі представників «ЧЕКА» та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого підсовєтського життя і симболом долі приготованої більшовизмом для цілого мого народу. Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин /мав 40 десятин землі/, а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби в 1917-18 роках солдатом національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність Українського народу.

Другого мого дядька, що врятувався тоді від смєрти втечею, пізніше заарештували і без суда заслали на Соловки /совєтське Дахау/ на 10 років, потім добавили ще 10, і він там загинув.

Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя рідня.

Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УССР – тобто України, підгорненої під Совєтський режим, колонізованої червоним московським імперіялізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

ІІІ

Підгорнувши Україну більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно і національно, прагнучи зробити з многонаціонального СССР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатішою в СССР республікою й другою по величині після Росії, - більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно нарід того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, духовного і фізичного знищення цілих людських поколінь, що й робив протягом всього свого панування і робить тепер. Це знищення проводилося в грандіозних масштабах як і личить режимові, опанованому манією грандіозности.

IV

В роки 1929-32, в роки т.з. «колективізації», більшовизм виповів війну заможньому селянству гаслом: «знищення куркуля, як кляси». В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення «куркуля як кляси» в дійсності було для нас винищенням України як нації, бо вона на 70% селянська. Під цим гаслом фізичного винищення винищено бувально міліони українського народу. І не т.з. & qut; куркулів», а бідняків, інтелігентів і робітників.

Бо на Україні це знищення провадилось не в соціяльнім пляні, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони «куркулі». Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували «куркулям», а значить були «підкуркульниками». В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти совєтської влади і колективізації.

Всі ті маси людей, приречених на жертву засилали в сніги Сибіру і далекої півночі, на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду і хороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.

Висилали їх геть з усім, вириваючи з корінем, тобто з стариками і маленькими дітьми. А женучи через цілий СССР етапами, цькували їх як тільки могли, - живим словом і в пресі. А довізши десь до понурої Печери чи Мурманська, кидали там на призволяще. Хто не вмер по дорозі, той загибав на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священників і без домовини. А невдовзі й самі лягали тамже.

Костями цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетра тої «необятної родіни».

Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того на Україні нікому не стало краще.

Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу повертати на «родіну».

V

В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

Перед очима цілого світу українське селянство вимірало цілими селами й районами. Понад 5 міліонів українського селянства загинуло тоді страшною голодною смертю. І ніхто палець об палець не вдарив в Кремлі, щоб урятувати той нещасний нарід. Навпаки: допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом Митрополита Шептицького, допомогу від тої частини українського народу, що жила поза межами СССР під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це виміраючим українцям в СССР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на голодні смерть свідомо, щоб змусити його до покорності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

Елеватори в цілому СССР тріщали тоді від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцін світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію, тощо… В цей час уміраючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостині, виловлювала червона жандармерія, іменована «робітничо-селянською міліцією», і викидала геть за місто вмирати на шляхах.

Український народ в цій страшній трагедії бів воведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері зїдали своїх дітей…

Ви, матері цілого світу, ви можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли зїсти власну дитину?

Ні?

Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!

А це було в Україні в 1933 році.

Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки, матері і сестри – є з племені ботокудів чи бушменів, чи інших диких племен Африки?

Ні, наші матері і сестри є зі Східної Европи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християнство ще на світанку европейської цивілізації.

Наші матері й сестри є з одного з найшляхетніших славянських племен, з України, і вони такі ж шляхетні й прекрасні, як матері і дівчата Італії або Франції, або Англії. Але…до того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступня трагедії, що не піддається навіть охопленню нормальним розумом. Вони були поставлені перед жахливою альтернативою: або страшна голодна смерть, або…і це друге «або» було вже вислідом божевілля вмираючого. І за цим другим «або» все одно стояла смерть. І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. Тут можна зібрати таку силу фактів і матеріялів, і живих свідків, що висвітлили б жахливу сторінку нашої історії. Аби лише тим хто поцікавився. Та ніхто в світі не цікавиться і в цьому наша, українського народу, ще більша трагедія.

Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності.

Ось чому я ненавиджу большевизм і не хочу повертатись на «родіну» […].

Засудження тоталітарної політики в памфлеті І. Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР»

Я вернуся до своєї Вітчизни…, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська.. Багряний. У 1922 році на карті світу з’явилася нова держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Це одна з найкращих країн, що згодом здивувала світ тим, що в рекордно стислі строки змогла підняти економіку, мала великий військовий потенціал, перемогла фашистську навалу, а потім доволі швидко подолала розруху. Наприкінці 40-х років двадцятого століття радянський уряд закликав співвітчизників, що перебували за кордонами держави, до репатріації – повернення на Батьківщину. І тоді вибуховим одкровенням для народів Європи стала публіцистична стаття Івана Багряного «Чому я не хочу вертатися в СРСР». Ця людина мала повне право голосу, бо дійсно пройшла усі кола радянського пекла, намагаючись подолати бар’єр між вірою у справедливість і брутальністю тоталітарної системи. Переслідування, репресії, заслання на Далекий Схід, втеча, знову арешт, тортури у в’язниці, співпраця з ОУН та УПА, еміграція до Німеччини, тяжка хвороба, передчасна смерть – ось неповний перелік того, що випало на долю письменника Івана Багряного. Він став одним із небагатьох, хто хоча б морально переміг радянську тоталітарну криваву машину, доклавши до цього надлюдських зусиль.

Лейтмотивом памфлету «Чому я не хочу вертатись до СРСР», на мою думку, є дещо парадоксальна фраза: «Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни тому, що люблю свою Вітчизну». Це своєрідна відповідь на облудні заклики радянського уряду і на дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР, намагання змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб». Тисячі емігрантів не хотіли повертатися на Батьківщину, бо її, як такої, вже не було: «ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну»», – пише Багряний, називаючи СРСР «страшною тюрмою народів». У дванадцяти розділах памфлету письменник поступово розкриває цивілізованому світові злочини влади СРСР: криваве встановлення більшовицького режиму, денаціоналізація, «колективізація, заслання і «куркулів», штучно організований голодомор 1933 року; винищення культурної еліти держави, цілковите зневаження прав людини, утримання мільйонів людей у тюрмах і таборах, варварське ставлення до релігії тощо». Ця стаття – викриття радянського «щасливого» соціалістичного суспільного ладу, показ людини – гвинтика в машині смерті, засудження комплексу національної вищості росіян. Окрім того, автор памфлету наголошує на актуальних питаннях української політики: на ідеї соборності, тобто об’єднання населення України в єдину цілісність, на потребі знищення комплексу меншовартості українця, осмислення українського досвіду, історії. Твір «Чому я не хочу вертатися до СРСР» вражає читачів своєю експресивністю, гостротою, емоційною наснагою, злободенністю. Ми розуміємо, що автор – справжній патріот, непересічна особистість, яка, не зважаючи на небезпеку, хоче використати становище емігранта і перебування у вільному світі для боротьби за свободу Вітчизни.

«Більшовизм – це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволя політичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є гніт фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна», – підсумовує Іван Багряний. Вважаю, що стаття «Чому я не хочу вертатися до СРСР» є дуже актуальною. Бо зараз можна почути думки літніх людей, а подекуди й молоді, щодо об’єднання республік у новітній СРСР. Мене особисто такі люди дивують. Можливо, це пояснюється безпорадністю: вони не хочуть бути керманичами свого життя, воліють, щоб держава вирішувала все і керувала долями мільйонів. Безперечно, уряд повинен піклуватися про людину, але не встановлювати тотальний контроль, знищуючи Особистість. Я порадив би таким «прихильникам СРСР» прочитати твори Івана Багряного, Уласа Самчука, Олександра Солженіцина, Анатолія Рибакова, нарешті роман Джорджа Оруела «1984».

Памфлет І. Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» - документ, який розпочав розвінчання сталінського режиму

Під час війни радянські люди потрапляли на Захід різними шляхами і з різних причин. Серед них багато було військовополонених, яких тримали в таборах смерті, остарбайтерів, яких примусово вивозили на роботу; втікачів з Радянського Союзу, яких режим переслідував за їхні погляди і переконання.

Після розгрому фашистської Німеччини і звільнення більшість цих людей із радістю поверталися додому. Але, ступивши на рідну землю, вони знову потрапляли за грати. Держава звинувачувала одних у тому, що вони потрапили у полон, а інших у тому, що дозволили вивезти себе і працювали на заводах, фабриках, на землі.

Коли перший потік репатріантів став меншати, по містах і селах Західної Європи поїхали емісари СРСР. Вони вишукували тих, хто не хотів повертатися, і відправляли додому силоміць.

Люди тікали, ховалися від енкаведистів, а жителі Західної Європи не розуміли, як це може бути, що хтось не хоче повертатися додому. Для них це могло значити одне; ця людина є злочинцем на батьківщині і боїться розплати. Цивілізована людина не могла повірити, що в СРСР можна ув'язнити за анекдот, пісню, зайве слово, а тим більше за те, що громадянин Радянського Союзу був за кордоном.

Колишні репресовані, ости, полонені ховалися під чужими іменами, не сміли признатися, хто вони і звідки, а західні демократичні уряди сприяли насильницькій репатріації біженців до Союзу, де вони потрапляли прямо до концтаборів.

Іван Багряний своїм памфлетом «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» став на захист знедолених. Це полум'яна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції в більшовицькому «раю»; про свій тернистий шлях і про колективізацію і розкуркулення мільйонів селян; про знищення тисяч людей тільки за те, що вони співчували «куркулям»; про штучний голодомор на Україні 1932—1933 pp.; про репресії української інтелігенції; про нації, які російський більшовизм хоче злити в один «радянський народ».

Він, Іван Багряний, не хоче повертатися до СРСР, до тюрми народів і націй, бо він є ворогом режиму. Він не повернеться туди доти, доки там панує більшовизм, і повернеться, коли «кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська».

Памфлет був передрукований кількома європейськими мовами і мав ефект бомби, що розірвалася під самим носом західноєвропейських демократів і лукавих європейських урядів. Кожен остівець тримав його в себе і показував як посвідчення особи.

Полум'яний твір Івана Багряного став документом, який розпочав розвінчання сталінського режиму, змінив ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб» і зберіг життя багатьом людям.

Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був відповіддю на обманливі й підлі заклики радянської пропаганди і на безсоромні вчинки західних держав, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в тюрми та концтабори. Це відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й загіпнотизована сталінською пропагандою, ставилась до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських запроданців.

Публіцистичні твори письменника виступають своєрідним захистом національної гідності, вони є прикладом послідовного, безкомпромісного викриття сталінської політики, яку порівняно з брунатною гітлерівською чумою. У статті «Квадратура кола» письменник називає радянську дійсність «терпкою», де тільки резолюції є світлом для мільйонів людей, а все інше – сірість. І. Багряний наводить рядки з поезії Павла Тичини:

І Білий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв –

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

Стоїть сторозтерзаний Київ

І двіста розіп’ятий я!..

Ось так розвінчував політику «рівноправності» всіх республік колишнього СРСР письменник, що на далекій чужині гостро переживав становище України.

Недаремно ж зараз в світі Багряного називають “речником першої еміграції з Радянського Союзу”. Можливо, завдяки цьому публіцист і здобув таку широку славу, а його твори вивчаються та їх люблять. Тим більше, що він чи не один з перших почав піднімати з забуття теми близького минулого – знищення провідних представників української інтелігенції, катування їх в сталінських таборах і тюрмах. Багряний першим розповів в своєму романі “Сад Гетсиманський” жахи радянських концтаборів, які пережив сам. А пізніше не забув викласти їх і у своїх публіцистичних творах.

У воєнні та післявоєнні роки в еміграцію виїхало багато вихідців з України. Однак, із усієї численної і не бідної талантами еміграції Іван Багряний виявився письменником та публіцистом найбільш відомий: його доробки були переведені на кілька європейських мов. Не в останню чергу тому, що все, написане Іваном Багряним, звернено до всього народу, а не до малої його частки, еміграції, що роздирається до того ж протиріччями і постійними сварами. Це перший висновок щодо публіцистичної творчості Багряного – вона звернена та написана до всіх – від сусіда в будинку до закатованого в Сибірі українця.

У своїй публіцистиці Багряний ставить надто часто питання щодо майбутнього України, української нації, що необхідно зробити для її щасливого й незалежного життя. Питання з одного боку звернене до потенційних відповідачів цієї справи перед українським народом. Тож й не дивно, скільки публіцист сильним словом зажив собі ворогів за життя – химерних “іуків” і досить реальних та владних.

Все життя тривожила й проблема преси, насамперед російської еміграційної. Особливо болючим питання для автора стало в на початку 50-х років ХХ століття, коли він збагнув, наскільки все запущене, наскільки всі залякані, що ліпше мовчати чи підгавкувати товаришу Сталіну. В іншому випадку будеш гнути спину, в кращому разі, на каторзі або гнити десятиліттями в тюрмах. Можливо, з цієї причини публіцистика І.Багряного останніх років життя стала ще в’їдливішою й нещаднішою, гострішою й незламною.

До речі, ще однією особливістю публіцистики І.Багряного є те, що спершу автор приділяв здебільшого увагу питанням національним, а пізніше спектр цікавих для нього питань значно розширився. Публіцист став звертати приділяти увагу питанням культури, літератури, міжнародного значення. Разом з цим публіцистика стала більш гострішою, ще з більшою антирадянською вираженістю. Автор також виступав проти блюзнірського перекручування спадщини видатних діячів України, зокрема, Тараса Шевченка та Миколи Хвильового.

Публіцистика І.Багряного є органічною сферою виявлення політичної, інтелектуальної і творчої енергії. І навряд чи був справедливий Улас Самчук, коли дорікав Багряному, “що той розмінює на непотрібне” свій талант. Громадський темперамент Багряного не вміщався в річищі суто художньої творчості і проривався гнавіть і поезії та прозі – політичними деклараціями та політичною сатириою. Навпаки – в його публіцистиці на ідеологічній конструкції та логічні виклади лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи вже простилістичну багатобарвність і часом “світіння” слова.

Загалом же публіцистичний доробок Багряного являє надзвичайний інтерес і, як яжу говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з поглядами автора, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалений періодів нашої світової історії і висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального ключа до них.

Водночас публіцистика Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в прогресистських і інтелектуальних. У нього швидка і безпомилкова реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній нашій публіцистиці.

Іван Багряний був великим Бунтарем, Поетом, прозаїком, громадським діячем, борцем за Людину, за Україну, справжнім гуманістом.

Додаток до теми СВ №7

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури пробивалися струмені опозиції. З літературного обігу було вилучено роман О. Гончара «Собор» на тій підставі, що в ньому мовилося про потребу відновлення національної пам’яті, про право людини на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму. Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. З неї спроквола витіснялися штампи «соціалістичного реалізму», за якими дійсність розколювалася на дві непримиренно ворожі сили, що фарбувалися в контрастні чорний та білий кольори. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою творчого експерименту. Свідчення цьому — збірка «Гранослов» (1967). Високі морально-етичні критерії поет обґрунтовував і у великих віршованих формах («Поєдинок», «Вогнище» та ін.), до яких зверталися й інші поети. Можливо, найповніше в цьому жанрі розкрився талант Б. Олійника. Скромно дебютувавши у 60-х pp., він поступово освоївся у філософському осмисленні принципових явищ етичного змісту («Дорога», «Рух», «Урок». «Доля» тощо). Особливе місце в його доробку посідає поема-цикл «Сиве сонце моє». З переконливою силою художнього слова тут вимальована постать матері. Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася Л. Костенко. Вона зуміла показати особистий приклад спротиву офіціозній імітаційній літературі. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про «щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії. Після збірки «Мандрівки серця» (1961) лише 1977р. з’явилася її книжка під символічною назвою «Над берегами вічної ріки». Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія, пов’язана з публікацією її історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979). Читача вразила не тільки нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини, а й потужний спалах історії. Ця надчутлива перейнятість пам’яттю роду і народу перетворилася на провідну в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про трьох братів неазовських» та у віршах, позначених історіософічною пристрастю («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Князь Василько», «Чадра Марусі» тощо). Поетеса змогла сфокусувати історичну перспективу в одну точкуВ одну неподільну сув’язь поєднував долю давнього і нинішнього Києва П. Загребельний у романі «Диво», намагався поетапно висвітлити перебіг національного минулого («Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» тощо). Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого справжнього родоводу. Тому брутальній критиці було піддано романи «Мальви» Р. Іваничука та «Меч Арея» І. Білика. Давню традицію самовидців-речників культурної опозиції продовжував В. Шевчук. У його творах часто зображені персонажі-книжники, наприклад, Семен-затворник («На полі смиренному»), Ілля Турчиновський («Три листки за вікном»). Подібна манера спостерігається і в його романах, присвячених сучасності («Дім на горі»).