Поліфонічність української теми у європейській літературній традиції.

В європейській романтичній літературі тема України - як екзотична, етнічна, національна – починає звучати в повну силу. Романтиків приваблюють звичаї, фольклор, особливості національного характеру українців, зокрема, їх любов до свободи; і це змальовується у жанрових особливостях роману, романтичного оповідання і повісті, в поетичних стилізаціях фольклорних творів. У цей період в центрі уваги письменників опиняються поворотні моменти української історії та ключові її фігури. Велику роль у посиленні інтересу до історичного минулого відіграє публікація історичних праць, зокрема, «Истории Малой России» (1822) Д.Бантиш-Каменського та «История русов» (1846) Г.Кониського, яка довгий час поширювалася у списках, а також збірник «Малоросійських пісень», виданих М.Цертелєвим у 1819 р. та М.Максимовичем у 1827 і 1834 роках. Починаючи з творів Ф.Глинки і К.Рилєєва в літературу поступово входять образи Б.Хмельницького, І.Мазепи, С.Наливайка, гайдамаків. Побутова та історична тенденції тісно переплітаються у творчості багатьох письменників. Західноєвропейські романтики зверталися до різних епох і подій української історії, до різних її діячів, зокрема до Визвольної війни середини XVII ст. та Богдана Хмельницького, до гайдамацького руху XVIII ст. та його ватажків, але найпривабливішою виявилася для них епоха Мазепи і передусім особистість самого гетьмана.[43, c.108]

Велику увагу Україні приділяла польська література. В 20 - х роках ХІХ ст. вній виникла " українська школа", фундаторами якої стали літератори - вихідці з Правобережної України, які навчалися в Уманській школі та Кременецькому ліцеї. Більшість з них були вихідцями з України. В них жевріла іскра певного національного почуття - не польського, а українського. З погляду етнічного – вони являли собою досить чистий український тип, який відрізняв їх від польського суспільства. Любов до української землі, історії, фольклору виявилась серед цієї верстви з такою силою, яка може бути лише в справжніх українців. І коли хвиля романтизму докотилась до Правобережної України, то наперекір польській традиції, що звикла малювати козаків як запеклих ворогів всього польського, серед поетів і повістярів Правобережжя починається ідеалізація козацької минувшини. І дійсно, починаючи з А.Мальчевського (1793-1826), автора поеми " Марія", цілий ряд представників цієї школи в поезії змальовує українське життя, переважно минуле: поети Богдан Залєський (1802-1886), С.Гощинський (1803-1876), А.Гроза (1807-1875), Т.Олізаровський (1811-1879), Т.Падура (1801-1872), повістярі Л.Семенський та інш. Дехто з цих поетів, як Б.Залєський, а, особливо Т.Падура переходили до написання своїх творів українською мовою.

Поети-романтики писали спиралися на фольклорно–етнографічних основу записів, здійснених в гущі народу, правдиво відображували в оповіданнях, повістях, поемах побут, звичаї, традиції й прагнення українського населення. Вони намагались зрозуміти об'єктивні причини його боротьби проти панування Речі Посполитої і, таким чином, утверджували авторитет української нації в польському середовищі.[35, c.109] Саме в такому дусі вперше прозвучав опис на основі історичних та фольклорно-етнографічних свідчень життя українських селян, Поділля в поемах уродженця цього краю М.Гославського «Поділля» (1826), «Дума про Нечая», «Зиґмунд Кордиш або «Взяття Немирова» (1827), у написаних в еміграції книгах - збірниках С.Вітвіцького (псевдонім - Подолянин) «Балади і романси» (т.1-2, 1824), «Нотатки Подолянина» (1826), «Вечори пілігрима» (т.1-2, 1833 - 1835), «Сільські пісеньки» (1830 р.), у повістях С.Грози (1792 - 1849 р.), «Подільські українські повісті» (1846).[26, c.272]

Найбільш яскраво описали життя та побут українського населення Волині, його минувшини Ю.Словацький (1808 - 1849) «Срібний сон Саломеї», «Дума українська» (1826), «Дума про Вацлава Жевуського» (1832), Ю.Крашевський, який до 1859 року понад 20 років прожив у ряді сіл Волині й Житомирі і палко полюбив цей край. На основі вивчення особливостей життя українського села Ю.Крашевський опублікував цикл народних повістей: «Історія Савки» (1845), «Уляна» (1843), «Остап Бондарчик» (1847), «Буднік» (1848), «Хата за селом» (1853), «Єрмола» (1856).[2, c.127]

На увагу заслуговує і творчість подолянина З.Мілковського (1824 - 1915), який з глибоким знанням етнічних, звичаєвих і суспільних сторін українського народу написав повісті «Василь Голуб» (1858 р.), «Ґандзя Загорніцька» (1859), «Григір Сердечний (1873 р.). Ці повісті були спрямовані проти утисків селян та вказували на суспільні мотиви національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького, розуміння її і виправдання.[1, c.354]

Події життя українського населення Київщини, етнографічні особливості цього краю використав С.Гощинський в історичній поемі «Канівський замок» (1828), «Вечір напередодні Івана Купайла»(1834), Б.Залєський «Пан староста Канівський» (1836), М.Грабовський «Станиця Гуляйпольська» (1840 - 1841), «Про українську пісню» (1837), «Про українські народні легенди» (1875), тощо.

Таким чином, представники «української школи» в польській літературі, навіть самого демократичного спрямування в силу свого виховання в ідеях культу колишньої польської державності, визначаючи право на існування української нації, висловлюючи до неї повагу та популяризуючи її культуру, водночас бачили українські землі, насамперед, Правобережну Україну як складову майбутньої реформованої незалежної Польщі. Україну, цілком відокремлену від Польщі, могли собі уявити лише одиниці. Однак, їх описи України, її фольклору та етнографії є цінним джерелом до вивчення та популяризації.

В історії українсько-європейських культурних і літературних відносин саме епоха романтизму була важливим етапом їх розвитку. Вона означена їх розширенням і активізацією, на цьому етапі поряд з традиційними з’являються їх нові аспекти і форми. Так, до традиційних належать інтерес західних авторів до української історії, одначе її рецепції та інтерпретації зазнають значної трансформації, набувають романтичної специфіки. Серед нових аспектів найзначнішим є зацікавлення українською народною творчістю, яке протягом доби романтизму дедалі посилюється і виливається в її переклади, переспіви та переробки.

Існує багатий матеріал, що свідчить про велику популярність І.Мазепи в європейському письменстві, живописі, музиці, театральному мистецтві. Цей матеріал різнорідний, але при тому він легко поділений на дві групи — на історію І.Мазепи і міф про І.Мазепу. В біографії гетьмана є дві події, різномасштабні й різнозначущі, які, проте, виявилися однаково цікавими як для «високої культури», так і для масової свідомості.[32, c.495]

Перша — це пригода його молодості, кохання до заміжньої жінки й відоме покарання: прив’язання до спини коня; все це, якщо вірити польським мемуаристам, відбулося на побутовому рівні, але згодом обросло домислами і перетворилося на легенду про несамовиту багатоденну скачку І.Мазепи, прив’язаного до спини дикого коня, степами України. Та поява цієї легенди стала можливою тільки тому, що відбулася друга подія, масштабна й резонансна історична акція І.Мазепи — спроба звільнити Україну від російського панування за допомогою шведів і крах цієї спроби. У творах романтизму автори часто зосереджувалися на конфлікті людини та суспільства, на відчутті катастрофічності історичного процесу. Й у цьому разі приклад І.Мазепи був дуже вдалим.[33, c.44]

Західноєвропейська література ХVІІІ ст., паралельно з українською, творить власний образ України, її історії, найяскравіших діячів політики й культури, серед яких – І.Мазепа.

У зарубіжній літературі ХVІІІ ст. творення образу України та її гетьмана І.Мазепи базується здебільшого на художньому вимислі. Започаткував традицію змалювання романтичної пригоди з юнацьких років І.Мазепи Ф.Вольтер, переповівши в “Історії Карла ХІІ” пригоду, описану Я.Пасеком. Він першим увів образ Мазепи до системи романтичних образів західноєвропейської літератури.[43, c.132]

Традиція творення образу гетьмана І.Мазепи у західноєвропейській літературі ХІХ ст. розвивалася у двох напрямках. Перший – романтичний, започаткований Дж.Байроном, який спопуляризував і опоетизував любовну пригоду юного пажа при дворі Я.Казимира й покарання ображеним чоловіком, описаний сучасником і ворогом І.Мазепи Я.Пасеком. Другий – ідеологічний, з’являється у О.Пушкіна, який вводить нові сюжетні лінії: Мазепа - Мотря, Мазепа - Петро, творить образ «зрадника російського царя», що відповідає тогочасній імперській політиці.[34, c.58]

«Полтава» О.Пушкіна належить до жанру історичної поеми, що містить елементи авторської міфотворчості. Пушкінська «Полтава» пов’язана з поемою Дж.Байрона «Мазепа», але ця пов’язаність специфічна. Власне, вона є полемікою з Дж.Байроном і О.Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся в трактуванні постаті І.Мазепи. У своїй поемі Байрон цілком прихильно ставиться до гетьмана, більше того, його образ поетизується і героїзується, що цілком неприйнятне для О.Пушкіна. Відверто прагнучи «розвінчати» І.Мазепу, він удається у своїй поемі до чорних фарб і різких звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як утілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку), як справжнє «виплодок пекла», що не має в собі нічого людського. Образи Петра І та І.Мазепи розміщаються в О.Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються протилежною векторністю. Образ Петра І — це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов’язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із потойбічного світу.[10, c.44] О.Пушкін наділяє його демонічними рисами: у нього немає довірливих взаємин з людьми, він самотній, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його не приймає та осуджує. Образ Мазепи створювався О.Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов’язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як утілення завершеного зла, руйнівного й історично безперспективного.[6, c.199] Усе це доводить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Дж.Байрона і О.Пушкіна. Тому в західноєвропейській літературі затвердився й набув поширення саме романтичний образ покараного вигнанця, який, подолавши на своєму шляху всі перешкоди, отримав булаву. Інший погляд на постать І.Мазепи мав російський письменник К.Рилєєв. Образ українського гетьмана він намагається відтворити в думі «Петр Великий в Острогожске» (1832), у поемі «Мазепа», яка дійшла до нас в планах і начерках (задум лишився нереалізованим), а також у поемі «Войнаровський» (1823-1824).[11, c.58]

Найбільш яскраве втілення образ Мазепи знайшов у поемі «Войнаровський». Тут поетові вдалося уникнути тієї однобічності підходів у змалюванні гетьмана, яка характеризувала попередні спроби. Цьому сприяли і особливості художньої структури поеми. До її складу входили «Життєпис Мазепи», підготовлений А.Корніловичем та «Життєпис Войнаровського», створений О.Бестужевим. Включаючи в поему ці «тексти в тексті», автор намагався підкреслити історичний характер поеми, а також зобразити історичні події з різних позицій.[9, с.520]

Слід зауважити, що історична довідка про Мазепу витримана в спокійному тоні, у ній відсутні ярлики типу «зрадник», «лиходій», без яких ім’я українського гетьмана в ті часи згадувалось рідко, особливо в офіційних колах. Незважаючи на цензурні умови, авторові «життєпису» вдається уникнути однобічних оцінок.

Образ І.Мазепи присутній також у французькій романтичній літературі. Так, у поемі В.Гюго він втрачає зв’язок з локальною та історичною конкретикою, поміщається в умовний час та простір і перетворюється на символ, що є обов’язковою складовою міфу.

В першому розділі поеми розгорнута живописна картина скачки Мазепи, зв’язаного на спині дикого коня, а в другому виявляється, що вона не має самодостатнього змісту, що це «предметна» чи фабульна складова символу, яка дає образний відповідник романтичного концепта поета й поетичного натхнення.

Як епіграф В.Гюго узяв перший рядок твору Дж.Байрона –„Away! – Away! ”. Так само, як Дж.Байрон, В.Гюґо теж наголошує на відстані, що лежить між цінностями українського героя і західним читачем. Проте прагнення романтичного героя до свободи – це не єдина роль Мазепи В.Гюґо.

У своїй поемі автор використовує подорож історичної постаті, прив’язаної до коня для того, щоб знайти символічні аналогії у мистецтві. Мазепа символізує митця, і саме цей символ стає центральним у французькому романтизмі.

В.Гюґо свідомо використовує мотив нестримного лету дикого коня, до спини якого прив’язаний герой. Але традиційний сюжет подається у його творі в зовсім іншому зображенні. Тут немає ліричної сповіді героя, яка є основою композиції Дж.Байрона. В.Гюґо намагається змалювати події в об’єктивному висвітленні. Мазепа у В.Гюґо не тільки жертва приниження, але й володар. Останні слова поеми – «ти – володар» – підтверджують цю думку.[48, c.208]

Дикий скакун Мазепи помирає і тільки тоді, коли живого українця відв’язують від спини коня, він досягає вершини людської витримки та спроможний стати гетьманом.

Цей символізм В.Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа – це символ митця, що прив’язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від його пут, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія – тобто коня – несе митця з банального світу на межі ідеалу.

У західноєвропейській поезії романтичного періоду, зокрема, у творчості В.Гюґо, Мазепа постає як легендарна особа і справжній романтичний герой, змальований за виняткових обставин. Розмірковуючи про те, як інтерпретують образ українського гетьмана, можна підкреслити, що «вродливий юнак напівголий, прив’язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом назустріч таємному призначенню» є не стільки плодом уяви чи маревом, скільки романтичним жестом.[38, c.42]

Б.Хмельницький і І.Мазепа – у цих двох іменах і є вся новіша історія України. Фатальні події тих часів залізно закарбувалися в світовій історії. Мабуть увесь характер, вся воля визначного гетьмана І.Мазепи є в цих словах. Добре розуміючи обставини історії, захоплюючись героїзмом українських гетьманів, європейські письменники залишили видатні твори, які яскраво відображають події минувшини з погляду сторонніх глядачів. Один з найяскравіших творів, присвячений гетьману є поема Джорджа Гордона Байрона «Мазепа». Поема, про стійкий, незламний дух людини, яка бориться із жорстокою сучасністю. «Мазепа» - остання поема «байронічного» типу.