Шлях грішного до раю

Заким пролізеш у голки вушко —

обдерешся, як пес в шелюгах.

Все побільше — лишаєш із одягом,

все поменше — з собою.

На тім боці, вузькім, мов шпара,

ніби цвинтар обпатраних душ.

На тім боці — стільки всякої всячини,

а ти, як бубон, голісінький.

Підв'язали в раю нитками

сороміцьке тіло твоє.

Набігає брижами обурення,

жаль — брижиться.

На цім боці стаєш, мов матінка

народила, випрямила до губ.

На цім боці — все на одну мірку.

Все — плазує.

V. 1964

* * *

Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —

все поновила, сплутавши, зима.

І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхів'я зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!

Іти б і йти — до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!

* * *

Не відволодати душі —

біль груди переріс.

Єдине: хочеш — задушись

чи — головою вниз.

Один! Один! Як є — один,

один — на цілий світ!!!

І усамітнених годин

цей опівнічний лід.

Як сонце посмерку пече!

Як приском обдає!

І так повільно час тече,

і так — життя твоє.

Ой жаль стоїть по всіх кутках,

ой фіолетний жаль,

і трясця садить гопака,

і вурдиться печаль.

Вже не знайтись межи поразк,

хоч сто мене — в мені,

коли у грудях — сто відраз

і кожна з них — до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма — ріс

(так хмара плаче — горілиць

і так — чумацький віз).

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно-хорі кажани

об архітрави б'ють.

Затята, проклята, мовчить

відьомська довга ніч.

Лишень під ранок прокричить

пітьмою п'яний сич,

несповна розуму.

X. 1965

* * *

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

VI. 1963

* * *

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!

Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.

А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,

заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.

І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,

раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

IV. 1964

* * *

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —

даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!

Догоряють українські ватри,

догоряє український весь

край. Моя дорога догоряє,

спрагою жолобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без кунтуша!

III. 1969