Романтизм і європейська історіографія ( основні риси ).

Філософське осмислення минулого й сьогодення народило на початку ХІХ

ст. такий своєрідний інтелектуально-культурний феномен як романтизм, який охопив сфери мислення і творчості. У першій половині ХІХ ст. він просякнув більшість європейських історіографій. Романтизм був неоднорідним явищем, в цілому йому були властиві: (1) ідеалізація минулих “спокійних” періодів історії, з яких на першому плані було середньовіччя, як час станової гармонії й ідеологічної стабільності; (2) зміщення центру ваги з особи до спільноти — “народу-нації”, яка має свої особливі культурно-психологічні риси, котрі проявляються у мові, традиціях, звичаях, нарешті, національній самосвідомості; (3) героїзація видатних осіб, які спроможні зрозуміти й висловити “волю” народу-нації; (4) ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом, а

лише чуттям, інтуїцією; (5) увага, насамперед, до особливих і неповторних явищ у минулому; (6) відмова від універсалізму історичного процесу й надання переваги особливостям історії окремих народів і держав; (7) заміна людського розуму, як підстави історичного розвитку, колективним “національним (народним) духом”, який зумовлює специфіку суспільної свідомості й визначає еволюцію народів і країн.

Романтизм сприйняв від Просвітництва і розвинув ідею історизму, як

принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість й суспільні порядки. Романтики, однак, акцентували увагу на духовному житті людей кожної конкретної епохи й народу. Історія стала професійною діяльністю, наукою, яка відокремилася від літератури. У європейських країнах масово виникали історичні кафедри в університетах, спеціалізовані дослідницькі історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Виходили друком фундаментальні документальні публікації, як от у Німеччині багатотомні “Пам’ятки історії Німеччини” (від 1826 р.), “Невидані

документи з історії Франції” (понад 400 томів) і т.д. Інтерес до минулого підніс науковий престиж історії. Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці видатного німецького філософа Йоганна-Ґотфрида Гердера, який вважав, що історія людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є

підсумком і, водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер включає усе, що пов’язано з людською діяльністю — матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу і місця, але назагал усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей.