Характеристика етногенезу та його виявів

Характеристика процесу становлення етносу і його розвитку в науковій літературі дістала назву етногенез (від лат. ethnos — народ та genesis — виникнення, походження). Етногенез пов'язаний із формуванням мови, свідомості, зародженням культури. Практично всі етноси пройшли складний шлях становлення, утворилися з кількох різнорідних частин, поки не усвідомили себе цілісністю.

Для виявлення й пояснення закономірностей етногенезу, тобто розкриття механізму виникнення, розвитку і розпаду етносів, політологи пропонують використовувати поняття пасіонарності, запропоноване російським географом Л. Гумільовим, під яким розуміють «надлишок біохімічної енергії живої істоти, що виявляється у здатності людей до наднапруження». На жаль, до сьогодні немає єдиної концепції етногенезу, як і єдиної моделі розвитку і становлення етносів.

Вельми популярною є концепція Л. Гумільова, який для пояснення процесу етногенезу застосував не гуманітарну, а природничо-наукову методологію. Вчений поєднав геобіохімію та систематику з історичною географією, виходячи з того, що етнос як біосоціальна спільнота є частиною біосфери й водночас продуктом соціальної еволюції. Біосоціальні спільності народжуються, живуть і вмирають не стільки за соціальними, скільки за природничими законами. Кожна етнічна система має власну історію, яка вкладається в таку схему: поштовх — підйом — перегрів — занепад — загасання. За Гумільовим, усі процеси етногенезу розгортаються одноманітно, тобто зміна його фаз у різні епохи підпорядковувалася чіткій внутрішній закономірності, а тривалість кожного з цих процесів становила від 1200 до 1500 років.

У цілому Гумільов виокремив три основні історичні типи етногенезу:

• палеоетногенез — формування етносів різних метаетнічних спільностей, тобто груп етносів, що склалися в результаті тривалої культурної взаємодії або політичних зв'язків. Форми палеоетногенезу поділяються на етномовні (германці, слов'яни, тюрки, араби), етнорасові (народи Латинської Америки), етнокультурні (народи Кавказу, Сибіру, Поволжя) та етнополітичні (британці, швейцарці);

• мезоетногенез — виникнення етносів на зразок народностей, тобто таких, що перебувають на стадії між племенами і націями. За часом мезоетногенез збігається з утворенням ранньокласових держав, і згодом саме на базі таких етносів сформувалася більшість сучасних націй;

• неогенез — етногенез нового та новітнього часів, що відбувається на території Африки, Америки, Азії, Океанії, в якому беруть участь як представники етносів, що вже склалися (переважно європейські переселенці), так і місцеві етнічні групи, що перебувають на різних стадіях етногенезу.

У сучасній науці проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною. Колишня радянська етнографія, яка ґрунтувалася на марксистсько-ленінській методології, розглядала етногенез як процес етнотворення крізь призму боротьби класів, визначальний принцип підходу до історії взагалі. Таким чином, до появи класів у первісному суспільстві існували такі етнічні групи, як рід та плем'я, у феодальному з'являється новий тип етнічної спільноти — народність, а на капіталістичній стадії розвитку суспільства, коли починають діяти товарно-грошові відносини, утворюється нація як вищий тип етнічної спільноти. Відтак нація розглядається як історично відносна категорія, бо за логікою марксистської методології вона вже втратила своє прогресивне значення й є скоріше реакційною силою. Саме на основі цієї теорії розвинулася радянська теорія нації.

Український учений О. Майборода запропонував таку схему етнополітичної еволюції українців:

• первісний етнічний субстрат (до індоєвропейський, індоєвропейський, слов'янський);

• давньоруський етнічний субстрат;

• українська національність;

• українська нація;

• українська нація — держава.

Сучасні дослідники пропонують розглянути гіпотезу цивілізаційного підходу до етногенезу, який ураховував би фундаментальні зрушення в технології, комунікаціях, життєзабезпеченні народів, оскільки радикальні зміни в цивілізації значною мірою впливали на характер і тип етногенетичних процесів.

Процес етнічного розвитку не є однолінійним, він скоріше дискретний, хвилеподібний і локальний. Отже, етногенез є певним тлом, на якому відбувається спонтанний, безперервний, глобальний соціальний розвиток. У світі немає етносів, які б пройшли всі щаблі суспільно-економічного розвитку, всі стадії етногенезу.

9. поняття культура і цивілізація та їх співвідношенняПоняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.