Обов’язки доказування і подання доказів

В ст. 60 ЦПК України закріплено норму, відповідно до якої кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень. В той же час доказуванню підлягають лише ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі. Таким чином, предмет доказування визначає загальні рамки обов’язку доказування для сторін.

Обов’язок доказування не є обов’язком подання доказів. Відповідно до ст. 27 ЦПК України подавати доказати є правом осіб, які беруть участь у справі. При цьому суд зобов’язаний сприяти здійсненню особами, які беруть участь у справі, їхніх прав, який передбачено ч. 4 ст. 10 ЦПК України. При цьому у разі подання доказу однією стороною, на підставі якого судом буде встановлено обставину, доказування якого входить до обов’язку іншої сторони, буде вважатися, що обов’язок останньої є виконаним. Виникнення обов’язку подати докази на сьогодні можна прослідкувати в тих ситуаціях, коли за клопотанням однієї зі сторін або осіб, які беруть участь у справі, суд виносить ухвалу про витребування доказу (ст. 137 ЦПК України).

В процесуальній діяльності небайдуже, хто зобов'я­заний бути активним у встановленні факту, оскільки завжди має бути можливість покласти наслідки його недоведеності на когось з учасників процесу[2]. Ведучи мову про розподіл обов’язку доказування слід розуміти не лише визначення особи, яка має збирати і надавати докази, а розподіл між сторонами спору обставин предмету доказування на випадок неможливості вірогідного їх встановлення.

Існує загальне правило розподілу та спеціальні правила перерозподілу обов’язку доказування. Загальне правило міститься в ч. 1 ст. 60 ЦПК України, де зазначається, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, коли мають місце підстави звільнення від доказування, визначені ст. 61 ЦПК України.

Спеціальні правила перерозподілу обов’язку доказування встановлюються щодо окремих категорій справ або для вирішення конкретного питання і можуть міститися як в нормах процесуального, так і в нормах матеріального законодавства. Змістом спеціальних правил є припущення або ствердження, які змінюють зміст загального правила розподілу доказових обов’язків, а також правила, які звільняють від виконання обов’язку доказування. З урахуванням названих критеріїв до спеціальних правил відносяться презумпції, фікції, доказові виключення (обмеження), інші спеціальні правила[3].

Наприклад, згідно з частиною третьою статті 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

В ЦПК України відсутнє положення щодо презумпцій.