Розділ XXIII

БАЙРОН

Дев'ятнадцяте сторіччя у порівнянні з теперішньою добою ви­дається розумним, прогресивним і задоволеним, і все ж багатьом постатям цієї минулої доби ліберального оптимізму були не чужі й зовсім протилежні риси, більше властиві нашому часові. Коли поглянути на людей не як на митців і винахідників, не як на прихильних чи неприхильних до наших уподобань, а як на сили, як на причини структурних змін у суспільстві, переоцінки цінностей, змін світогляду, то ми побачимо, що нещодавні події змушують нас уточнити наші оцінки; декотрі постаті вже не зда­ються такими великими, як раніше, тоді як інші, навпаки, наби­рають ваги. Серед тих, чия велич більша, ніж здавалося, Байрон заслуговує чільного місця. В континентальній Європі такий погляд не видасться дивним, але в англомовному світі ця думка викличе подив. Саме на континенті найсильніше виявлявся вплив Байрона, тож не в Англії слід шукати його духовних нащадків. Більшість із нас часто вважає його вірші одноманітними, а почуття надміру хи­мерними, але за кордоном спосіб його почувань і його погляд на життя передавались, розвивались і зміцнювались, аж поки зрештою стали такі поширені, що спричинялися до визначних подій.

Бунтар-аристократ, зразком якого був свого часу Байрон, дуже відрізняється від ватажка селянського або пролетарського бунту. Голодні не потребують якоїсь розвиненої філософії для заохочення або виправдання свого невдоволення, і всі спроби побудувати таку філософію здаються їм просто розвагою нероб-багатіїв. Вони праг­нуть того, що є в інших, а не якогось невловного метафізичного добра. Хоч вони можуть, як середньовічні бунтарі-комуністи, про­повідувати християнську любов, справжні причини такої їхньої поведінки дуже прості: саме брак любові до ближніх у багатих і можновладних спричиняє страждання злидарів, а почуття любові серед товаришів-повстанців уважається потрібним для успіху. Але досвід боротьби призводить до зневіри в силі любові, рушійною силою зостається сама ненависть. Коли бунтар такого типу — як-от Маркс — винаходить якусь філософію, то та філософія має тільки доводити остаточну перемогу його партії, вона не цікавиться ніякою вартістю. А вартості в нього примітивні: добре доволі їсти, а вся решта - балачки. Здається, жодна голодна лю­дина не думає інакше.

Бунтар-аристократ, оскільки їсти в нього доволі, повинен мати інші причини невдоволення. Я не вважаю бунтарями звичайних лідерів фракцій, тимчасово позбавлених влади, — до них я зара­ховую тільки тих людей, чия філософія вимагає трохи більших перемін, ніж особистого успіху. Потаємною причиною їхнього не­вдоволення цілком може бути й любов до влади, але в їхніх свідомих думках проступає критика світового ладу, яка, будучи досить глибокою, прибирає форми титанічного космічного само­ствердження або, в тих, хто дотримується певних забобонів, фор­ми сатанізму. 1 те, і те можна побачити в Байрона. Обидві ці форми, здебільшого через людей, що зазнавали його впливу, по­ширювались у різних верствах суспільства, які важко назвати аристократичними. Аристократична філософія бунту, виникаючи, розвиваючись і, в міру досягнення зрілості, змінюючись, надихну­ла цілу низку революційних рухів - від карбонаріїв після падіння Наполеона до Гітлерового перевороту 1933 p.; і на кожній стадії вона формувала відповідні манери мислення й почувань серед інтелектуалів та митців.

Очевидно, щоб стати бунтарем, аристократ повинен мати не­звичайну вдачу й потрапити в незвичайні обставини. Байронові обставини життя були ще й які незвичайні. Його найперші дитячі спогади — сварки між батьками; матері своєї він боявся через її жорстокість і не любив за вульгарність; його нянька поєднувала порочність із найнесхитнішим кальвінізмом; Байрон весь час соро­мився своєї кульгавості і не міг через неї брати участі в іграх своїх однолітків у школі. В десятирічному віці, живучи доти в бідності, він раптом став лордом і господарем Ньюстеда. Його двоюрідний дід, «безчесний лорд», по якому він дістав спадок, тридцять три роки тому вбив на дуелі людину, і відтоді сусіди піддавали його остракізмові. Рід Байронів відзначався буйністю, ще більше було її в Гордонів, його предків по материнській лінії. Після злиднів в абердінському завулку хлопець, звичайно, тішився своїм набутим титулом та абатством і був радий стати подібним до своїх предків з удячності за їхні землі. І коли в не­далекому минулому їхня войовничість завдавала їм клопоту, то в давнину, як дізнався Байрон, вона уславила їх. В одному з ранніх віршів - «Прощанні з Ньюстедським абатством» — Байрон висловлює сьо'і тодішні почування, захоплюється предками, що брали участь у хрестових походах, билися при Крессі і Марстон-мурі. Вірш він закінчує святобливим наміром:

Хочу жити, як ви, і, так само сконавши, З вашим прахом змішати останки свої*.

Тут іще немає ніякого бунту, але можна вже вгадати Чайльда Гарольда, сучасного пера, що наслідує середньовічних баронів.

* Переклад Д.Х. Паламарчука.

Кінчаючи університет і вперше живучи власним коштом, Байрон писав, що почувається таким же незалежним, «як німецький князь, що карбує свою власну монету, або як вождь племені че-рокі, що ніякої монети не карбує, зате тішиться найдорожчим -Свободою. Я так захоплююся цією богинею тому, що моя люба матінка була вкрай деспотична». Згодом Байрон писав набагато шляхетніші вірші про свободу, але слід затямити, що оспівана ним свобода - це свобода німецького князя або вождя індіанців, а не той нижчий її різновид, яким можуть тішитися навіть зви­чайні смертні.

Попри Байронів родовід і титул, його аристократичні родичі скоса позирали на нього й дали йому втямки, що він усе-таки не їхнього кола. Його матері тяжко не любили, через те з підозрою ставились і до нього. Байрон знав, що вона вульгарна, і тому ду­же боявся цієї вади в себе. В цьому й криється причина такого дивного поєднання в ньому снобізму і бунту. Якби він не міг бу­ти джентльменом у новітньому стилі, то став би сміливим баро­ном на кшталт своїх предків-хрестоносців або, може, на кшталт іще лютіших, зате й романтичніших ватажків гібелінів, проклятих Богом і людьми, поки вони пробивали шлях до свого блискучого падіння. Середньовічні романи та оповідки стали його

підручниками етикету. Він грішив, як Гогенштауфен, і загинув, мов хрестоносці, воюючи з мусульманами.

Через свою несміливість і самотність Байрон був змушений шукати розради в коханні, але, підсвідомо шукаючи радше матір, а не коханку, він розчарувався в усіх жінках, окрім Августа. Кальвінізм, якого Байрон ніколи не міг позбутися, - 1816 р. у листі до Шеллі він назвав себе «методистом, кальвіністом, авгу-стиніанцем», - підказував йому, що його спосіб життя порочний, але порочність, переконував себе Байрон, - його вспадковане ро­дове прокляття, лиха доля, приготована йому Всемогутнім. Якщо це справді так, а він повинен бути незвичайним, то він стане незвичайним грішником і вдасться до розпусти, що набагато пере­вершить сміливість світських розпусників, яких він волів зневажа­ти. Він щиро любив Августу, бо, по-перше, вона була його крові - з Ізмаелітської парості Байронів, - а по-друге, - і таке пояс­нення простіше, - з ніжністю старшої сестри піклувалася про його щоденний добробут. Але це ще не все, що Августа могла дати йому. Завдяки своїй простосердій, лагідній і зичливій вдачі вона стала джерелом найутішніших самовдоволених докорів сумління. Байрон міг почуватися одним з найбільших грішників -рівнею Манфредові, Каїнові й мало не самому Сатані. Кальвініст, аристократ і бунтар - усі були однаково задоволені; так само й романтичний коханець, чиє серце розбилося після втрати єдиної земної істоти, ще здатної пробудити в ньому шляхетні почуття любові й жалю.

Байрон, хоч і почувався рівнею сатані, ніколи не зважувався поставити себе на місце Бога. Цей дальший крок у піднесенні гор-

дощів зробив Ніцше, кажучи: «Якби були боги, хіба б я стерпів, що я не Бог! Отже, богів немає». Замисліться над прихованим змістом цього міркування: «Все, що принижує мої гордощі, має бути засуджене як облудне». Ніцше, як і Байрон, і навіть іще більшою мірою дістав побожне виховання, але, маючи кращий розум, він знайшов кращий рятунок, ніж сатанізм. Проте Ніцше вельми прихильно ставився до Байрона. Він писав:

«Трагедія в тому, що ми не можемо вірити в догми релігії та метафізики, якщо маємо в голові і серці суто істинні методи, але, з другого боку, внаслідок свого розвитку людина стала так тонко відчувати страждання, що нам потрібні найдосконаліші спо­соби спасіння і розради: адже виникає небезпека, що людина, визнавши істину, спливе кров'ю». Байрон висловив це в безсмерт­них рядках:

Пізнання - скорбота. Хто знає найбільше, Найтяжче заплаче від правди гіркої, Що різні дерева життя і пізнання.

Іноді, хоча й рідко, Байрон ближче підступає до поглядів Ніцше. А загалом Байронова теорія етики, на відміну від його реальних учинків, нітрохи не виходила за межі пристойності.

Видатна людина для Ніцше богорівна, для Байрона це звичай­но титан, що бореться сам із собою. Але іноді він зображує муд­реця, трохи подібного до Заратустри, - Корсара в його ставленні до своїх поплічників:

Він душу згнічує, залякує, чарує, Над почуттям і думкою панує.

Цей самий герой «занадто ненавидить людину, щоб відчувати докори сумління». Примітка запевняє нас, що образ корсара цілком реальний, оскільки схожі риси вдачі мали Гензеріх, ко­роль вандалів, Еццеліно, гібелінський тиран, і якийсь пірат з Луїзіани.

Байронові не було потреби обмежуватись у пошуках героя Левантом і середніми віками, бо неважко вгорнути в романтичну мантію Наполеона. Вплив Наполеона на уяву європейців дев'ят­надцятого сторіччя був дуже глибокий: він надихнув Клаузевіца, Стендаля, Гайне, думку Фіхте та Ніцше, виступи італійських патріотів. Його дух пройшов крізь усе сторіччя і був єдиною до­сить могутньою силою, що могла протистояти індустріалізації та торгівлі, сіяти зневагу до капіталізму та гендлярства. «Війна і мир» Толстого - це спроба прогнати той дух, проте вона вияви­лась марною, бо цей привид ще ніколи не був таким могутнім, як нині.

Протягом Ста днів Байрон прагнув перемоги Наполеона, а дізнавшись про Ватерлоо, сказав: «Прокляття, який жаль!» Тільки одного разу він на мить повернувся проти свого героя: 1814 p.,

коли (на його думку) імператорові треба було накласти на себе руки, а не зрікатися. Тієї хвилини Байрон шукав утіхи в чесноті Вашінгтона, але повернення з Ельби зробило це зусилля не­потрібним. У Франції, коли помер Байрон, «у багатьох газетах було відзначено, що двоє найвидатніших людей сторіччя, Наполе­он і Байрон, зникли майже одночасно»*. Карлейль, що вважав тоді Байрона «наишляхетнішим духом у Європі» і мав відчуття, ніби «втратив брата», згодом став віддавати перевагу Гете, але й далі поєднував Байрона і Наполеона:

«Для ваших шляхетніших розумів видання таких мистецьких творів тим або тим діалектом стає майже потребою. Бо що це, власне, як не пересварка з дияволом ще до того, як ви чесно почнете битися з ним? Ваш Байрон опублікував свої «Плачі лор­да Джорджа» віршами, прозою і безліч разів ще й по-іншому. Ваш Бонапарт виставляє свою оперу «Плачі Наполеона» в най-пишнішому стилі: з музикою канонади і передсмертних зойків світу; його сценічні вогні - спалахи пожеж, його рими і речита­тиви - тупіт могутніх армій, гуркіт руйнованих міст»**.

Щоправда, через три розділи Карлейль патетично вигукує: «Закрий свого Байрона, відкрий Гете». Але Байрон був у нього в крові, Гете зоставався тільки прагненням.

Для Карлейля Гете і Байрон - протилежності; для Альфреда де Мюссе - співучасники мерзенного злочину, обидва вливали от­руту журби у веселу галльську душу. Чимало молодих французів тодішньої доби знали Гете, здається, тільки із «Страждань моло­дого Вертера» і не здогадувалися про справжню велич Олімпійця. Мюссе дорікав Байронові за те, що його не втішили Адріатика й графиня Гвіччолі, - й дорікав безпідставно, бо, спізнавшись із нею, Байрон уже не писав «Манфредів». Але «Дона Жуана» так само мало читали у Франції, як і найоптимістичніші вірші Гете. Всупереч твердженням Мюссе, відтоді не один французький поет знаходив найкраще джерело натхнення в Байроновім смутку.

Для Мюссе Байрон і Гете були найвидатнішими геніями сторіччя лише після Наполеона. Народившись 1810 p., Мюссе на­лежав до покоління, як він сам сказав у ліричному описі звитяг і поразок імперії, «congus entre deux batailles», «зачатого між двох битв». У Німеччині в оцінці Наполеона не було такої одно­стайності. Одні, як-от Гайне, вбачали в ньому могутнього послан­ця свободи, що касує кріпацтво і застарілі закони, змушує тремтіти всіх династичних володарів. Натомість другі вбачали в Наполеоні антихриста, що нібито прагнув знищити шляхетний німецький народ, амораліста, який зразу й довіку дав утямки, що тевтонську доброчесність можна зберегти тільки завдяки незгасній ненависті до Франції. Бісмарк здійснив поєднання: Наполеон зос­тався антихристом, але таким, якого треба наслідувати, а не

* Maurois, Life of Byron.

** Sartor Resartus, Book II, Ch. VI.

тільки жахатися його. Ніцше, що теж погодився з таким комп­ромісом, із хижою радістю відзначив, що надходить класична до­ба воєн і що це добро ми завдячуємо не Французькій революції, а Наполеонові. Таким чином націоналізм, сатанізм і культ героїв -Байронова спадщина - стали складниками німецької душі.

Байрон не лагідний, а ґвалтовний, мов буря. Те, що він каже про Руссо, цілком можна прикласти до нього самого. Руссо, за словами Байрона,

Той, хто дав

Чар пристрастям, а горе вбрав у шати

Слів осяйних, хто дуже добре знав,

Як божевіллю знади надавати

1 як покров божистий накидати

На хиби всіх земних думок і справ.

Але між цими двома постатями є й глибока відмінність. Руссо жалісний, Байрон гнівний, боязливість Руссо очевидна, Байрон її ховає; Руссо захоплюється чеснотою, якщо вона наївна, Байрон схиляється перед гріхом, якщо він могутній, мов стихія. Така відмінність, дарма що вона розмежовує лише дві стадії бунту ан­тигромадських інстинктів, дуже істотна і вказує на дальші напря­ми розвитку цього бунту.

Слід сказати, що Байронів романтизм тільки наполовину щи­рий. Часом Байрон казав, ніби поезія Попа вища за його власну, але така думка, мабуть, приходила до нього тільки в певному настрої. Світ наполегливо спрощував Байрона і нехтував елемент пози в його космічному відчаї та роздмухуваній зневазі до людст­ва. Як і чимало інших видатних людей, Байрон був важливіший як міф, ніж як реальна постать. Вплив цього байронівського міфа, надто на континенті, був величезний.