💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Розвиток культури у другій половині XVII - XVIII СТ. 4 страница

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила " права народів". Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

Один із засновників світового романтичного руху, німецький філософ і історик, видатний дослідник світової культури, чиїми творами зачитувалася вся Європа, Йоган Ґотфрід Гердер після відвідин України ще в 1769 р. відзначав: " Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля - колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація, її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ". Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов´ янських народів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували українську культуру як частину " всеросійської" чи " всепольської" культур. Водночас їх приклад усе більше переконував, а деяким і відкривав очі на непересічну цінність української культури.

Разом з тим важливо зауважити, що романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний " порядок". Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі " Описание свадебных малороссийских обрядов". 20 років по тому (1798 р.) тут же з´ являється перша енциклопедія українознавства " Записки о Малороссии" Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Але ще більше значення мала видана того ж року інша книжка - " Енеїда" Котляревського, з виходом якої тради-ційно-умовно пов´ язують початок українського відродження.

У 1819р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі " Попытку собрания старых малороссийских песен" - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: " Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів".

Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою " Малороссийские народные песни" склав у 1827 p. Михайло Максимович — майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О.Пушкіна і М.Гоголя, на вибір життєвого шляху П.Куліша і М.Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо зізнався, що він " обкрадав" його пісні. Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав " Український альманах" - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романти-ками, а в 1833-1838 pp. - шість випусків " Запорожской старины".

Український професор Московського університету - Осип Бо-дянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. " Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем, - писав Бодянський, - і наскільки різні народи там живуть".

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинсь-кий, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях - від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили усі аспекти народногожиття - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Протягом усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Лівобережжя не згасала зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно у той же час, що й " Історія русів" Г.Полетики, з´ являються історичні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги з точки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Ру-бан (" Короткая летопись малороссийская", 1777) і Опанас Шафонський (" Черниговского наместничества топографическое описание", 1786).

Крім інтересу до старовини та місцевого патріотизму, для занять історією у нащадків козацької старшини був також інший мотив. У досить широких колах пошук історичних документів і загальна зацікавленість історією посилилися у зв´ язку з необхідністю підтвердити своє шляхетське походження, яке повинна була засвідчити спеціальна комісія у Петербурзі - так звана " Геральдія". Чимало з тих, хто відшукував відомості про вірнопідданські заслуги своїх предків, переслідували суто прагматичні цілі, але якась частина не могла залишитися байдужою до драматичних подій не такого вже далекого на той час минулого.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була 4-томна " История Малой России" Д.Бантинш-Каменського (опублікована лише 1903 p.). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну Історію українці є відгалуженням російського народу, а возз´ єднання з Росією - найвизначніша подія української історії.

У 1842-1843 pp. підготовано до друку, але так і не видано 5-томну " Історію Малоросії" Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М.Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В.Бєлінський. Він також засудив автора за прагнення висвітлювати історію України як незалежну від історії Росії.

Визначним прогресивним ученим, який зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович (1804-1873). Він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії російського історика М.Погодіна про " запустіння України від нашестя Батиєва", показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а особливим станом українського суспільства.

Одним з найвидатніших істориків XIX ст. був Микола Костомаров (1817-1885). Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів " Історичні монографії та дослідження". Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці.

На відміну від Костомарова, у якого переважає описовий метод висвітлення історичних подій і виразно простежується власна оцінка, В.Антонович (1834-1908) у своїх наукових працях не дав наперед жодної готової вже думки, яка б пронизувала дослідження і змушувала б читача дивитись на факти очима автора. У нього переважає тверезий позитивістський підхід, критичність та аналіз: після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання на джерела. В.Антонович написав понад 300 праць, створив так звану " документальну" школу українських істориків. До неї належали М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко та їх численні учні.

Особливе місце у розвитку історіографії посів Михайло Драгоманов (1841-1895), який критикував народницьку школу. Домінантну аксіому народників - " інтерес трудового народу" - він вважав суб´ єктивним і ненауковим. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він вважав духовно-моральний, економічний та політичний розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які сприяли такому розвитку.

Освіта. Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потре би в освічених і кваліфікованих працівниках і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське культурно-національне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювались при церковних парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Повітові школи були спочатку дво-, а згодом - трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку навчалися 4 роки, а згодом - 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, " закон божий", священну та церковну історію. Наприкінці 50-х pp. XIX ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них дві в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (працює з 1817 р.), Крем´ янецький (з 1819 p.), Ніжинський (з 1820 p., див. на мал. фасад).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві - фельдшерське, в Миколаєві - артилерійське іштурманське училища, у Севастополі - морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилась землеробська школа, яка готувала агрономів.

Характерними рисами освіти у першій половині XIX ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика " обрусєнія", рутинні засоби навчання. Київська академія, яка в попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з бо-гослів´ я і для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, що стало можливим завдяки ліберальній політиці в національному питанні імператора Олександра І та його урядовців. Університети внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігравати велику роль в культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства-і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н.Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з імператором Олександром І та міністром внутрішніх справ Михайлом Сперанським (який пам´ ятав про українське походження свого батька-священика) уможливило прийняття рішення про створення в Харкові вищого навчального закладу. З постанням університету пов´ язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С.Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років - 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П.Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Тут були професорами І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, Д.Багалій. За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. У першій половині XIX ст. характер національно-культурного відродження на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався просвітницькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального закладу.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем´ янецького ліцею (див. на мал. вигляд, головного корпусу з боку Ботанічного саду). На думку імператора Миколи II, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим перш за все проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років - 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 чол. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних рангів.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох університетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обов´ язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, за рік - Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893) та ін.

На Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, алефактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М.Грушевський.

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов´ янської мови та практичного богослів´ я.

У 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступеня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40% часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою " виховання у відповідному дусі" вводився інститут класних наставників, вводився кодекс покарань.

Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш наближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику, їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 p., організовував і очолив цей заклад український письменник і громадський діяч Г.Квітка-Основ´ яненко), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30% дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24%.

Центрами науки були університети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М.Максимович. Він написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії.

У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І.Рижський, засновником вітчизняного слов´ янознавства - професор Харківськогоуніверситету І.Срезневський. У 1813-1820 pp. ректором Харківського університету був Т.Осиповський, який написав тритомну працю " Курс математики", що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В.Каразін. Він підкреслив, що в соціальному плані " повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі". Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, як він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних " книжних" елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з´ явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О.Пав-ловський. За розробленими у цій граматиці правилами українські письменники могли писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була пристосована до діючого російського " гражданського" алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в граматиці Павловського ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак вже сама її поява викликала появу наступних робіт у напрямку подальшого вдосконалення українського правопису, ставши їх основою.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Невипадково " батьком" нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769-1838, один з рідко репродукованих прижиттєвих портретів див. на мал. на с.403). Поема І.Котляревського " Енеїда" (1798) була першою поемою, написаноюживою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Обробки уривків класичної поеми Вергі-лія були популярним заняттям західноєвропейських, російських та українських студентів і літераторів ще у XVII-XVIII ст., успішно робилися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак " Енеїда" Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особливий дух, що поривається з рутини приниження і неволі бажанням " вдарити лихом об землю" і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських " троянців". Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми на фоні цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котля-ревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л.Боровиков-ський та М.Білецький-Носенко. Діяльність заснованого у 20-ті pp. у Львові М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагілевичем літературно-фольклористичного об´ єднання " Руська трійця" стала початком нової української літератури в Галичині.

Вихідець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ´ яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г.Квітки. Перша - тяжіння до сентименталізму: у творах " Маруся", " Сердешна Оксана", " Щира любов", " Козир-дівка" переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. Друга - перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях " Солдатський патрет", " Конотопська відьма", " Мертвецький Великдень" Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки-Основ´ яненка пов´ язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П´ єси І.Котляревського " Наталка Полтавка", " Москаль-чарівник", комедії Г.Квітки " Сватання на Гончарівці" та " Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті - 40-ві pp. позначаються досить енергійним розвитком етногра
фії, мовознавства та журналістики, який пов´ язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з´ являються такі журнали, як " Харьковскій Демокріт", " Украинский вестник", " Украинский журнал", альманахи " Сніп", " Молодик", зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Нова література зробила " заявку" на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь " загальноросійської" літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є.Гребінкою та Г.Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В.Наріжний і О.Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей " Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831-1832) та " Миргород" (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Т.Шевченко у вірші " Гоголю" (1844) висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника, а в листі до В.Рєпніної писав: " Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжні-шою любов´ ю до людей". Навіть В.Бєлінський, відверто не дружній щодо української культури, скріпивши серце, констатував, що в " Тарасі Бульбі" Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ України. При цьому він мав на увазі, що після " Тараса Бульби" самому Гоголю, а тим більше іншим письменникам нема чого звертатися до української історичної тематики. Однак гоголівські традиції письменства, в тому числі й українофільські, в подальшому творчо розвивалися не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

Поява у 1840 р. " Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобуній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т.Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т.Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю Т.Шевченка приховує в собі глибини всеохоп-ного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі (на мал. - " Автопортрет зі свічкою", написаний Шевченком вже у літньому віці 1860 p., але митець бачить себе ще досить молодим). Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають " слово" (національна культура), " слава" (культурно-національна спадщина) і " правда" (загальнолюдська мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поняття-архетипи, як " воля", " доля" (передусім важка й нещаслива, " зла доля"), " надія" та ін.

У ранніх баладах поета " Тополя", " Причинна", " Утоплена", " Русалка" сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, яка визнається безповоротно втраченою, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію (" До Основ´ яненка", " Іван Підкова", " Гамалія", " Тарасова ніч", " Гайдамаки" та багато ін.). Особливо сильно й яскраво романтичні настрої поета виразилися у поемі-містерії " Великий льох" та своєрідному епілозі до неї " Стоїть в селі Суботові..." (1845) з приголомшуючим образом " домовини України", асоційованої з церквою-усипальницею гетьмана Б.Хмельницького. Поет висловлює свою віру в те, що невдовзі Україна воскресне з-під уламків: