Закономірність забезпечення високої економічної ефективності РПС.

Сталий розвиток продуктивних сил полягає у: реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими економічними і соціальними умовами; вихід з енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу, раціональна система поселень, формування ефективної еколого-економічної політики держави.

7. Відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Це залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.

Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Відповідно до прийнятих урядових постанов в Україні ведеться підготовка середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10—15 років прогнозів економічного та соціального розвитку країни.

Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики органами державного управління та місцевого самоврядування.

9. Закономірність забезпечення високої конкурентоздатності продукції. Ця закономірність базується на врахуванні специфіки ринкової кон’юнктури, в основі якої — кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої сили, ринку капіталу тощо.

Закономірність забезпечення високої економічної ефективності РПС.

Увлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури.

3. Принципи та фактори розвитку та розміщення продуктивних сил, їх суть.

Принципи розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із закономірностей, виражають суспільно необхідні потреби і забезпечують ефективність регіонального розвитку.

Принципи розміщення продуктивних сил — це правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення

Найважливіші принципи розміщення і розвитку продуктивних сил:

1. Принцип раціонального розміщення виробництва Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

2. Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

3. Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

4. Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення).

5. Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи.

6. Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об'єктів передбачає:

• комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки;

• раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої і жіночої статі;

• встановлення ефективних виробничих зв'язків між підприємствами;

• створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів та населених пунктів.

На розвиток і розміщення виробництва впливають різноманітні фактори. Фактори - сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця просторового розташування окремих підприємств, їх груп і галузей.

Групи факторів:

- природно-географічні — кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і використання, рельєф, клімат та ін.;

- екологічні — природоохоронні, комплексного використання природних ресурсів і чинники забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення;

- техніко-економічні — досягнутий і можливий у перспективі рівень техніки і технологій, їх вплив на розвиток і розміщення виробництва.

- соціально-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої і соціальної інфраструктури;

-соціально-економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність (дохідність) виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв'язки, соціальна інфраструктура.

- геополітичні – особливості ЕГП країни та регіонів, переваги вітчизняного виробництва товарів і їх реалізацію на світовому ринку.

4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений послідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва. У цей період найвідомішими в Німеччині та за її межами були теорії Й. Тюнена і А. Вебера. Модель Й. Тюнена, опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалася для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана лише в окремих районах деяких країн Західної Європи та в деяких штатах США. Основними передумовами для її використання автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки й автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Основними факторами, які впливають на розміщення фермерських господарств, на його думку, були відстань від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізував свою продукцію, і земельна рента.

Праця Й. Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду тією чи іншою мірою вдосконалювали модель Й. Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.

Модель А. Вебера (1909 р.) була визнана на той час найбільш вдалою для розміщення промисловості. Враховуючи неоднорідність умов, підприємець розміщуватиме завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою й агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єктів. При цьому береться до уваги передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитися там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, що збувається на ринках, буде мінімальною.

Слабкі місця в моделі А.Вебера піддавалися критиці з боку багатьох учених, які дійшли загального висновку про те, що Веберівська модель розміщення, в якій взято за основу прагнення до мінімальних витрат, має багато вад через її відрив від реальних умов. Але незважаючи на це, деякі вчені весь час працювали над удосконаленням, перебудуванням моделі А. Вебера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувалися різні варіанти.

Менша частина вчених займалася розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок напрямку поклав В. Крісталлер (1933 р.), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними. Економічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

В. Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані у вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного трикутника.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

Він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з тим, він вважав головним районоутворювальним фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіональна наука», найвідомішими представниками якої є У. Айзард (США) та П. Хаггет (Велика Британія). Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних сил, розкривають взаємозв'язки розміщення підприємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. У науковій літературі існують також інші теорії та моделі розміщення виробництва і Серйозні регіональні дослідження відбувалися і в СРСР. Основу теорії регіонального розвитку становило розуміння регіону як соціально-економічної системи (М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, О. Г. Гранберг, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, С. І. Дорогунцов, М. Г. Чумаченко та ін.). Це і зумовило провідну ідею й механізм розвитку регіону — теорію відтворення господарства і суспільного життя населення та збереження природного середовища.

В останній період все більшого розвитку набуває теорія регіонального саморозвитку. Відповідальність за соціально-економічний розвиток регіонів лежить на адміністраціях цих регіонів, які, враховуючи ресурсні можливості регіонів, повинні складати прогнозні плани і програми їх реалізації. Розробляються теорії, науково обгрунтовані положення місцевого економічного й соціального розвитку, які реалізуються органами місцевого самоврядування і базуються на використанні місцевих ресурсів.

5. Поняття про економічний простір, особливості його формування та структура.

Економічний простір — це господарська система, розвиток якої взаємозумовлений зв’язками між природою і суспільством та економічними відносинами між суспільством та економічними відносинами між суб’єктами підприємництва. Він являє собою насичену територію, що має багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, транспортні мережі, різноманітні об'єкти інфраструктури загального користування. Близьким до поняття «економічний простір» є просторова (територіальна) структура економіки і просторова (територіальна) організація господарства.

Якщо більша частина об'єктів економічної діяльності знаходиться на певній території, то економічна діяльність виходить за межі території і використовує ресурси, що знаходяться поза поверхнею землі, тобто за межами території.

Це — і атмосфера, і літосфера, і гідросфера, і космічний простір. На відміну від території, що вимірюється показниками площі (м², км), ці сфери визначаються тривимірністю — довжиною, шириною та висотою чи глибиною.

Специфічною ознакою економічного простору є те, що він формується виробничими відносинами, тобто зв'язками між функціонуючими системами, об'єктами та суб'єктами підприємницької діяльності. Формування економічного простору — це насамперед розвиток системи відносин щодо розміщення множини економічних об'єктів на території, утворення науково обґрунтованих форм їх комплексування й організації взаємодії між ними.

Економічний простір в широкому розумінні — це сфера гоподарської діяльності в межах певного середовища. На міждержавному рівні він являє: собою узгоджену взаємодію економічних суб’єктів у певній сфері господарської діяльності (валютній, митній, ціновій тощо). Економічний простір характеризується зв'язками, взаємодією між елементами. Його межі є динамічними - можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв'язків між суб'єктами економічної діяльності.

Критерієм визначення меж економічних просторів можуть бути межі ринків різних видів товарів і послуг, робочої сили нерухомості, фінансів, інформації тощо. Функціонування цих ринків можливе за умови розвитку ринкової інфраструктури, зокрема товарно-сировинних, фондових, валютних бірж, бірж праці, банків, торгових палат, рекламних агенцій, страхових компаній, маркетингових, аудиторських організацій тощо, які відіграють роль функціональних елементів економічного простору.

Простір формується лише завдяки зв'язкам, тобто взаємодії між його суб'єктами: розширенню ринків, зростанню участі в економічній діяльності та її інтенсивності, поглибленню взаємодії тощо.

Закономірності формування економічного простору:

— впорядкованість та взаємоузгодженість. Усі елементи простору впорядковані стосовно один одного та знаходяться у взаємозалежності. Порушення існуючого балансу призводять до виникнення нового порядку речей в економічному просторі, який може задовольнити або не задовольнити господарюючих суб'єктів;

— нерівномірність розвитку елементів, що визначають економічний простір. Ця закономірність проявляється у наявності високорозвинутих і депресивних регіонів, а також у прискореному або сповільненому перебігу процесів та явищ;

— циклічність. Внутрішню причину циклічного розвитку становить складність систем, які за своєю природою є нестабільними;

— розширення масштабів. Економічний простір нерозривно пов'язаний з господарською діяльністю людини і розширюється освоєнням нею ділянок простору (не лише територій, але й способів організації виробництва).

Структура економічного простору. Визначають підходи до визначення структури економічного простору:

Регіональний простір — об'єднує виробників і споживачів товарів та послуг в єдину економічну систему в межах регіонів України. Його об'єднуючою ланкою є загальна інфраструктура (водо- енерго-, газопостачання тощо).

Ареальний простір — формується на обмеженій території (адміністративного району, агломерації, вузла, територіальних громад) і характеризується економічними зв'язками між підприємствами щодо використання певного ресурсу, агломераційного ефекту тощо.

Локальний простір — система економічних зв'язків, які складаються в процесі господарської діяльносіі конкретних територіальних громад. Важливу роль регулятора формування цих локальних економічних просторів відіграють органи місцевого самоврядування.

За якісними ознаками економічний простір є: промисловим, інформаційним, де розглядаються зв’язки між відповідними об’єктами.

6. Регіональний економічний простір, його роль у формуванні

соціально-економічних систем.

Регіональний економічний простір – це поліструктурна системна сукупність ресурсів та суб'єктів господарювання і відносини між ними, що формують відповідні сфери діяльності в процесі економічного відтворення, забезпечують суспільне виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних благ та послут для потреб суспільства.

Основні ознаки регіонального економічного простору:

Територіальність — це головна властивість економічного простору, що передбачає врахування всієї сукупності факторів регіонального розвитку, загальних закономірностей розміщення продуктивних сил, принципів регіональної політики на перспективу з метою раціоналізації територіальних пропорцій. Вона вивчає просторову диференціацію об'єктів дослідження. Територію слід розглядати як основу об'єднання людського суспільства та економіки. Вона є базою, де проходить життя людини, є ресурсом природи і суспільства. Тобто територія становить середовище життя людини із специфічними соціально-економічними, матеріально-технічними умовами. Тому територіальний аспект просторового розвитку є визначальним при вивченні розміщення продуктивних сил економічного простору.

Принцип комплексності розуміють як забезпечення пропорційного і збалансованого функціонування території. Поняття «комплексність» означає поєднання всіх елементів, явищ, що складають одне ціле. Комплексність просторового розвитку продуктивних сил — це поєднання структурних елементів та пропорційно взаємозв'язаний розвиток усіх підсистем, внутріпшє узгодження економічних, екологічних, соціальних процесів і явищ; розвиток регіонів як територіальних суспільних систем; ефективність використання соціально-економічного й природно-ресурсного потенціалу. На регіональному рівні вона виражається через різні елементи господарства регіону, їх раціональне використання (насамперед, природних ресурсів), через подальше вдосконалення інфраструктури, трудових ресурсів, науково-технічного та освітнього потенціалу як складових єдиного простору країни.

Принцип регіональної цілісності пов’язаний з єдністю природних, соціальних та економічних процесів і явищ, що проявляється на території економічного простору. За принципом регіонально-цілісного підходу регіон розглядається як цілісна система і як складова економічного прстору.

У сучасних умовах триєдиний економічний підхід дослідження економічного простору доповнюється новою якістю – глобальністю, необхідністю співвіднрошення локальних, регіональних та національних роблем з їх світовим (глобальним) фоном.