Життєвий шлях М. Монтессорі і розвиток її педагогічної системи

Небагатьом ученим і педагогам пощастило за жит­тя здобути світове визнання і повагу, побачити, як по­ширюються та реалізуються їхні ідеї. М. Монтессорі належить до таких постатей у світовій педагогіці. За­сади Монтессорі-педагогіки реалізують Монтессорі-дитячі садки, Монтессорі-школи. Функціонують вони в країнах Європи, Америки, Азії, Австралії. На почат­ку XX ст. такі навчально-виховні заклади діяли і в на­шій країні, однак згодом у зв’язку з уніфікацією типів освітніх закладів, програм і методів роботи з дітьми, а також через різку критику теорії Монтессорі за її невід­повідність комуністичній ідеології їх було заборонено. На початку 90-х років XX ст. вітчизняну Монтессорі-педагогіку відроджено. Нині в окремих дошкільних закладах України, як і Росії та Білорусі, принципи Монтессорі-педагогіки інтегруються з традиційними для вітчизняної педагогіки виховними та освітніми програмами.

Світове визнання технологія М. Монтессорі здобула завдяки гуманістичному підходу до виховання і нав­чання дітей, вірі у безмежні можливості розвитку дитини, опорі на її самостійність та індивідуальність. Виховна мета цієї технології полягає в розкритті духов­ного та інтелектуального потенціалу дитини, засобами її досягнення є не зовнішні впливи на особистість, а спе­ціально сформоване середовище, своєрідна «духовна екологія». За переконанням Олександри Савченко, ці ідеї все більше усвідомлюються сучасною освітою, без них не можна уявити теорію і практику розвитку дітей дошкільного і молодшого шкільного віку у XXI ст.

М. Монтессорі народилася 1870 р. неподалік порто­вого міста Анкона, що на Адріатиці, в сім’ї військового. Батьки її були глибоко релігійними людьми, неухильно дотримувалися католицьких правил і звичаїв. У такому дусі виховували і свою єдину дочку.

Шістнадцятилітньою вона вступила до Технічної школи Мікеланджело Буанарроті з наміром здобути професію інженера. Однак невдовзі її інтереси переорі­єнтувалися на медицину, і Марія стала студенткою ме­дичного факультету університету. На той час це був ри­зикований вчинок, оскільки вища освіта жінок не схва­лювалася. У липні 1896 року М. Монтессорі отримала (перша серед жінок в Італії) диплом доктора терапії та хірургії Римського університету.

Після закінчення університету вона створила спеці­альну школу, а згодом і медико-педагогічний інститут для дітей з бідних сімей і сиріт, де розробила і застосува­ла різноманітний дидактичний матеріал, який пізніше увійшов в історію як «Золотий матеріал» Монтессорі.

За власною методикою М. Монтессорі навчила ді­тей читати і писати так, що на вступному іспиті до на­родної школи вони виявили значно кращі результати, ніж діти з нормальних сімей. Це викликало справжню педагогічну сенсацію. Успішність, як вважала Мон­тессорі, залежить від методів навчання: психічний розвиток занедбаних дітей підтримували і стимулюва­ли, а розвиток дітей із нормальних сімей затримували через відсутність індивідуальних програм навчання.

Розробляючи власну педагогічну систему, М. Мон­тессорі спиралась на ідеї французьких психіатрів і пе­дагогів Жана-Гаспара Ітара (1775—1838) та Едуарда Сегена (1812—1880), які теоретично обґрунтували і практично довели неабиякі можливості виховання ді­тей з особливими потребами за допомогою спеціальних вправ. В ідеї Е. Сегена про доцільність застосування у процесі виховання нормально розвинених дітей фізіо­логічного методу, що ґрунтується на індивідуальному дослідженні дитини, організації виховних прийомів з урахуванням фізіологічних і психологічних явищ, М. Монтессорі побачила потенціал, реалізація якого мог­ла б реформувати школу, виховання загалом.

Вона почала працювати зі звичайними дітьми, ста­новище яких у школах було набагато гіршим, ніж її ви­хованців. Необхідність послуговування найновішими науковими даними спонукала її до вступу на філософ­ський факультет університету, де вона опановувала проблеми експериментальної психології, дидактику по­чаткової школи, одночасно викладаючи педагогічну антропологію. Результатом цієї праці стала книга «Педагогічна антропологія», в якій Монтессорі підтри­мує положення свого вчителя, відомого італійського антрополога Джузеппе Серджі про те, що «проводити антропологічні виміри зовсім не означає встановлювати систему педагогіки», а «для відшукування розумних природних методів виховання суттєво необхідно прово­дити точні та раціональні спостереження над людиною як особистістю, особливо в період до 7 років, оскільки це вік, у якому повинні закладатись основи виховання і культури».

Після багаторічних наукових пошуків М. Монтессорі задумалася над створенням системи, яка була б строго індивідуалізованою, давала б змогу педагогові спостері­гати за дитиною і вивчати її. Посередником між педаго­гом і дитиною, за її переконанням, має бути дидактич­ний матеріал, покликаний пробудити самодіяльність дитини, допомогти її самовихованню, самонавчанню, саморозвиткові. Зібравши, осмисливши й інтегрував­ши компоненти багатьох педагогічних теорій (Р. Перейри, Ж.-Г. Ітара, Е. Сегена, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля таін.), М. Монтессорі розро­била цілісну систему, в якій відсутність, на перший по­гляд, теоретичної новизни й оригінальності, за багатьох безперечних переваг, є її головною практичною силою.

У 1907 р. М. Монтессорі трапилася нагода застосува­ти на практиці свою теорію та результати перших спо­стережень і дослідів. Генеральний директор Римської домобудівної асоціації, талановитий інженер Едуардо Таламо, наважившись на соціальний експеримент, за­пропонував їй відкрити в реконструйованих Асоціаці­єю будинках новий тип дошкільного закладу — денний притулок, школу для малюків. Створений «Будинок дитини» М. Монтессорі використала як своєрідний екс­периментальний майданчик. Спеціальне середовище в ньому стимулювало природний розвиток дітей. Навчали­ся вони з 9 до 16 год., а їхні заняття поєднували вільні іг­ри з молитвами, різноманітну пізнавальну діяльність — зі співами. Все в школі було зорієнтовано на те, щоб при­вчити дитину до самостійності, сприяти її різнобічному вдосконаленню, допомогти їй організувати свою діяль­ність, реалізувати свою природу. Не визнаючи класно-урочної системи, М. Монтессорі змінила інтер’єр примі­щень, у яких навчалися діти. Переставляти відповідно до своїх потреб легкі переносні столики, маленькі стільчики й крісла могла навіть трирічна дитина. Різновіко­ві Монтессорі-групи об’єднували вихованців від двох з половиною до шести років. Кожен із них вчився працю­вати наодинці або разом з іншими. Цей вибір дитина ро­била сама, дотримуючись основних правил групи і спо­нукаючи до цього інших. Новачкам допомагали старші, досвідченіші. Здобувши згодом навчальні навички, во­ни вже допомагали тим, хто цього потребував. Так малюки вчилися поводитися у товаристві різних людей, тобто набували навичок соціальної поведінки.

За таких умов у дітей швидко з’являвся довільний, внутрішній інтерес до занять, що й було метою їх вихо­вання. Цей досвід М. Монтессорі виклала в книзі «Метод наукової педагогіки, застосовуваний до дитячого вихо­вання у Будинках дитини» (1909). Через кілька років стало зрозуміло, що її соціально-педагогічний експери­мент завершився великим заслуженим успіхом.

Популярність нової педагогічної системи ширилася за межі Італії. Щоб ознайомитися з нею, до Риму прибували вихователі, вчителі з Іспанії, Голландії, Англії, Швеції.

Педагогічні ідеї М. Монтессорі стрімко здобували при­хильників у різних країнах. Багатьох із них у 20—40-ві роки вона відвідувала особисто, організовуючи там з фе­номенальним успіхом лекції й демонстраційні заняття. Всюди створювались дитячі заклади, які працювали за системою Монтессорі. Її педагогіка не знала державних, національних і релігійних кордонів. Серед друзів М. Мон­тессорі були австрійський психіатр, психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939), американський філософ, психолог і педагог Джон Дьюї (1859—1932), швейцарський філософ, психолог Жан Піаже (1896—1980), американський вина­хідник у сфері техніки Томас Едісон (1847—1931) та ін.

Немало прихильників здобула педагогічна система М. Монтессорі й серед вітчизняних спеціалістів, які за­початкували суспільне дошкільне виховання в Україні. Найактивнішими і найпослідовнішими серед них були

О. Дорошенкова, Н. Лубенець, С. Русова. Ідеї Монтессо­рі пропагував журнал «Дошкольное воспитание», що виходив друком у Києві. У 1915 р. побачила світ книга ініціатора створення і керівника київського Товариства народних дитячих будинків Наталії Лубенець (1877— 1943) «Фребель і Монтессорі», яка зазначала, що «праці Монтессорі становлять еру в історії дошкільного виховання і доводять, що це — найважливіше і найшляхетніше завдання, яке потребує інтелігентності та великої душі». Автор першої концепції національно­го дитячого садка в Україні Софія Русова (1856—1940) майже у кожному розділі книги «Дошкільне вихован­ня» (1918) апелювала до авторитету Монтессорі. Високо оцінювала вона «уроки номенклатури», які «готують ди­тину до абстрактного думання», «новий дитячий садок», як і головні принципи її педагогічної системи. Поділяла Русова погляди М. Монтессорі на педагога як на уважно­го спостерігача і вдумливого дослідника дитячої душі.

Протягом 20—30-х років XX ст. багато навчально-виховних установ України широко застосовували еле­менти технології М. Монтессорі.

Противник насильства і тоталітаризму, глибоко ре­лігійна людина, М. Монтессорі після встановлення фа­шистської диктатури Беніто Муссоліні (1883—1945) бу­ла змушена виїхати з Італії. Перебуваючи в Індії під час Другої світової війни, вона вивчала східну мудрість, заснувала індійський Монтессорі-рух, який швидко на­був там великої популярності. Він дотепер має багато прихильників. Повернувшись після війни до Європи, во­на читала лекції на започаткованих в Італії у 1913 р. міжнародних навчальних курсах. З часом їх було органі­зовано в Іспанії, Бельгії, Голландії, Англії, на Цейлоні.

В одній з останніх праць «Всотуючий розум» (1949) М. Монтессорі заснувала напрям, що зосередився на проблемах розвитку дітей протягом перших трьох років життя, оскільки саме в цьому віці вона бачила величезні потенційні можливості формування особистості людини.

Праці М. Монтессорі були перекладені майже всіма мовами світу. Найвідоміші з них: «Метод наукової педа­гогіки» (1909), «Педагогічна антропологія» (1913), «Са­мовиховання та самонавчання у початковій школі» (1922), «Виховання для нового світу» (1946), «Розвиток потенційних можливостей людини» (1948), «Формуван­ня людини» (1950). Висунення кандидатури М. Монтес­сорі для присудження Нобелівської премії в 1949, 1950 і 1951 рр. свідчило про всесвітнє визнання її творчого до­робку.

Життя М. Монтессорі обірвалося в 1952 р. у Голлан­дії, однак її ідеї популярні й нині. У світі існують десят­ки тисяч шкіл Монтессорі (дитячих садків, початкових шкіл, гімназій, ліцеїв), у деяких університетах та інс­титутах є відділення, які готують Монтессорі-вчителів.

У США, Голландії налагоджено випуск дидактичного матеріалу Монтессорі. З 1929 р. діє Міжнародна асоціа­ція Монтессорі (Association Montessori International — АМІ), президентом якої до 1952 р. була М. Монтессорі. У 1993 р. було створено Міждержавну альтернативну Монтессорі-асоціацію (МАМА), що об’єднала учених, педагогів-практиків України, Росії, Білорусі, Казахста­ну, які вивчають і застосовують її технологію.

Усе це підтверджує слова російської послідовниці педагогіки М. Монтессорі Юлії Фаусек (1863—1943), яка у 1924 р. писала: «Настане час, коли школи Монтес­сорі вкриють мережею всю Європу... Немає більш інтернаціонального методу виховання дітей, ніж метод Мон­тессорі. Найрізніші діти найрізніших країн у виявах свого інтелектуального розвитку є дітьми однієї нації — дітьми мислячого людства».