Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Художні особливості думи

Епітети: «білий камень», «бідні невільники», «святий день», «тяжка неволя», «розкіш турецька», «лакомство нещасне», «тихі води»

Метафора: «сльозами проливали»

Повтори: «...стояла темниця кам'яная»; «...козаки, ви, бідні невольники»; «Словами промовляли, Сльозами проливали»; «...дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка».

Риторичні оклики: «Козаки, ви, бідні невільники!», «Гей. Козаки, ви, бідні невільники!», «Як ти нам святий Великдень і сказала!», «Тільки города Богуслава не минайте!», «...Между мир хрещений!», «Пошли, Боже, на многая літа І до конця віка!».

Риторичне запитання: «Чи ви знаєте, Що в нашій землі Та й день затепера?»

Образ Марусі Богуславки — це художній вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків, коли українські дівчата-полонянки були дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на подвиги в ім’я своєї Батьківщини.

Головна героїня змальовується у всій психологічній складності. Її образ розкривається не відразу, а поступово, в міру розгортання сюжету. В цьому виявилась висока майстерність твору. Симпатії творців і виконавців думи на боці героїні, і вони прагнули викликати до неї співчуття. Тому він продовжував відігравати суспільно-виховну роль і в пізніші часи.

Ця дума була добре відома Тарасу Шевченку, він її вмістив у свій «Буквар южнорусский», виданий ним у 1861 році для українських шкіл. А М. Старицький під впливом цього твору написав однойменну історико-побутову драму (1897), п’єсу під цією ж назвою («Маруся Богуславка») написав і І. Нечуй-Левицький (1895), а також Б. Грін-ченко драму «Ясні зорі», С. Воробкевич оповідання «Турецькі бранці»; композитор А. Свєчников створив балет «Маруся Богуславка» (1951); М. Пригара — оповідання «Богуславка».

«Самійло Кішка»

Тема «Самійло Кішка»: зображення перебування Самійла Кішки з козаками у турецькій неволі, їх звитяжна боротьба з ворогом.

Ідея «Самійло Кішка»: возвеличення мужності, стійкості, віри у перемогу (Самійло Кішка, козаки); засудження зрадництва, підступності, прагнення до ситого життя (Лях Бутурлак).

Основна думка: віра, християнська любов до рідного народу, наполегливість у досягненні своєї мети – критерій, яким керуються справжні патріоти-українці, зрадництво

– найстрашніший гріх, який карається смертю.

Жанр «Самійло Кішка»: історична дума про страждання невільників у турецькій неволі.

«Самійло Кішка» сюжет

Ця дума про перебування козаків у турецькій неволі. Самійла Кішку змальовано запорізьким гетьманом, який разом із козаками 25 років знаходився у неволі. Протилежний йому персонаж Лях Бутурлак — зрадник і людина слабкої вдачі. Він не витримує знущань і страждань і стає ключником на галері, і вірним слугою турецького паші, який командує цією галерою. Лях Бутурлак підмовляє Самійла Кішку до зради, але гетьман відкидає цю пропозицію, а натомість при зручній нагоді разом із козаками знищує сторожу, захоплює галеру і повертається на рідну землю. У думі протиставлено образ справжнього героя, вірного Батьківщині, слабкодухому зраднику.



Композиція «Самійло Кішка»

Вступ: перебування козаків-невільників на турецькій галері.

Основна частина: визволення козаків із неволі, боротьба з ворогом.

Закінчення: Самійло Кішка і козацтво на рідній землі.

Хто такий Самійло Кішка

«Кішка Самійло — запорізький гетьман поч. XVII ст. У 70-х рр. XVI ст. потрапив у турецький полон. Поблизу Гевлева (нині Євпаторія) у 1599 році очолив повстання українських невільників і повернувся на Україну, де його було обрано запорізьким гетьманом. Запорожці під керівництвом Кішки у складі польського війська брали участь у походах до Молдавії (1600) та Лівонії (1601–1602)».

Ідейний зміст думи »Самійло Кішка» та реальні історичні факти

Пливе по Чорному морю турецька галера. На ній – вельможа (Алкан-паша) з охороною та ще військо чимале (700 турків, 400 яничар), бо можуть перестріти її козацькі чайки – і не з медом тоді буде туркам, не врятують ані високі борти, ані гармати, ані вітрила. Тому сидять високо на щоглах кілька яничарів і зусібіч розглядають водний простір. Щастить галері – багато років ніде не натикалися на козаків.



Не щастить невольникам: знемагають унизу на веслах та все молять Бога, щоб послав на судно чайки. Визволили б їх єдинокровні брати і хоч на старість стали б вони вільними. Більшість галерників ще дрібними дітьми потрапили в неволю. Наскочила татарська орда, захопила ясир і погнала його в Кафу на ринок. А там, мов худобу, попродали в рабство. Хто менший був – у яничари взяли, старших веслярами на галери посадили. Так і виросли в неволі, посивіли. І ще є поміж них колишні козаки, що пораненими в полон потрапили. Над такими особливо збиткувалися турки. Спершу ніби по-доброму пропонували віру перемінити, хрести з ший зривали. Хто відступався від християнства, той уже вважався турком і не був рабом. А хто відстоював проти цієї спокуси, той зазнавав і наруги й знущань, і все його існування ставало пеклом. На галері, звичайно ж,— ті, які не зреклися віри своєї.

Сумно похилив голову на груди й гірку думу думає Самійло Кішка. Двадцять п’ять років у неволі, двадцять п’ять літ гребе на галері й частується канчуками наглядачів, які затяглися вибити з нього козацький дух, та ніяк не виб’ють і від того ще більше навісніють, шматують його тіло канчуками. Мабуть, скоро й заб’ють. «Хай так і буде,— думає Кішка,— краще смерть, аніж життя в неволі».

А потім ввижається йому славне товариство запорозьке, чується гомін Січі. Було все це колись у далекій молодості. Ходив з походами, рубався з ворогами, радів перемогам. Те життя йому згадується як пісня, інколи в снах повертається. А прокинеться — не може на світ білий дивитися, тяжка журба душу точить.

Після чорної безнадії інколи приходять хвилини, коли раптом віриться в те, що настануть ще дні волі. І подумав одного разу Самійло Кішка, що якщо ніхто не може допомогти невольникам, то вони самі собі допомогти мусять. Визрів у нього план. Наглядач за веслярами (Лях Бутурлак) — потурчений слов’янин, що дуже любить випити.

Треба підстерегти мить, коли він набамбуриться горілки по самі очі, й украсти у нього ключі, якими їх замкнено на ланцюгах. Поділився своєю думкою з невольничим товариством, і стали вони гуртом чекати слушного моменту.

В одному порту галера довго стояла на якорі. Майже всі турки зійшли на берег. А наглядач пив горілку та до галерників промовляв, аби вони християнства зрікалися, то стануть такими ж вільними, як і він.

Особливо на Кішку налягав, бо дуже йому хотілося козака в турки переманити. Самійло завів з ним розмову, а наглядач став частувати його горілкою. Наглядач п’є, а Кішка в рукав виливає. Кішка тверезий, а наглядач звалився п’яний і захропів. Отоді й забрали в нього ключі і всіх повідомили. А коли повернулися турки на судно, кинулися галерники на них і всіх перебили.

Так оповідає народна дума про невольничі роки й урятування Самійла кішки. Прилетіла по морю галера до українських берегів, і прийшов на Січ Кішка не зламаним у неволі чоловіком, не колишнім рабом, а вільним і гордим козаком. І знову були походи, люті битви з ворогом. І завжди попереду був хоробрий Самійло Кішка, що відразу велику повагу заслужив на Січі. Бо на козацькому колі обрали його за гетьмана: «Будеш нашим батьком!» — гукали всі братчики, що бували з ним у походах і битвах.

І почав Кішка гетьманувати на Січі. Виявилося, що він — не тільки хоробрий воїн, а й гетьман мудрий. Завжди відстоював права козацькі 110 Усі уроки української літератури у 8 класі 111 Українські народні думи. «Слово про похід Ігорів»через перед польським королем, стежив, щоб усе на Січі було по совісті й по честі. Тому охоче слухалися його і старі. Й молоді козаки.

1600 року Польща почала війну зі Швецією. Польський король Жигмонт ІІІ прислав до Самійла кішки послів, які просили козацької допомоги. Довго вмовляли вони гетьмана, навіть погрожували.

Іван виставив певні умови, аби поляки зобов’язалися шанувати козацькі привілеї. У Варшаві для цього довелося навіть сейм збирати, який прийняв відповідні рішення. І тільки тоді Кішка на чолі чотирьох полків вирушив у похід.

Тяжка то була для козаків війна. Не вистачало провіанту, козаки мерли від ран і хвороб. В одному з боїв наклав головою і славний гетьман Самійло Кішка. Загинув далеко від рідної землі, за чужі інтереси.

У відомій народній думі про Самійла Кішку говориться:

Буде слава славна
Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!

У пам’яті народній він лишився одним із найдоблесніших з-поміж українських гетьманів.

«втеча трьох братів з города азова»

Дума розповідає про втечу трьох братів з турецької неволі, і про те, як старший брат вбиває двох молодших.

«Отаман Матяш»

дума про досвідченого воїна та необстрілених козаків.

Образ отамана Матяша — збірний, епічний. Його як досвідченого старого воїна дума протиставляє легковажній необстріляній молоді — бравославцям-небувальцям. Словом «бравославці» тут означено молодих козаків, що хизувалися своїм становищем, красувалися (бравий — гарний, красивий) козацькою славою, хоч ще й не мали для цього достатніх підстав.

Історія записів

Відомий єдиний запис думи, опублікований Павлом Житецьким за рукописом «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст слепца Ивана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале XIX в.» в кн.: Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с. 238—240.

Одна з копій «Повестей» позначена 1805 p. Записувач дум надав ряду слів російських форм, проте лексика зберігається повністю. У третьому від кінця рядку в дужках подано нерозбірливо написане слово, яке П. Житецький прочитав як «лицаря да».

Рукопис, що містив ряд цінних текстів був опублікований Житецьким в журналі «Киевская старина» у 1893 році. Прізвища записувача і досі не вдалося встановити, а рапсодієм Іваном був, очевидно, відомий кобзар Іван Стрічка.

Деякі мотиви цього твору перегукуються з думою про Івася Коновченка.

3.Зображення конкретно-історичних обставин та головного героя в думах про українського народу з польсько-шляхетськими поневолювачами(«Хмельницький і Барабаш», «Іван Богун», «Перемога корсунська», « Про Хмельницького Богдана смерть»)

Дума про Хмельницького і Барабаша” є однією з найкращих і найвиразніших дум про Богдана Хмельницького, побудована на гострому протиставленні двох образів - Богдана Хмельницького i Барабаша. Більш цього, у думі криється значно глибший зміст: конфлікт між Хмельницьким і Барабашем символічно відображає гострі протиріччя всього украïнського народу з польською шляхтою та ïï прислужниками.

В основу сюжета думи покладено розповідь про здобуття Хмельницьким королівських універсалів на козацькі привілеї, схованих вірним польській короні гетьманом Барабашом.

Історія записів

Записи проводилися в хронологічній послідовності.

Музика

У 1888 році в журналі «Киевская старина» М. Лисенко помістив запис уривку думи "Про Хмельницького та Барабаша", який він записав від 50 літнього чернігівського кобзаря Павла Братиці.

«Іван богун»

Багатостраждальний український народ зазнав чимало знущань та наруги від татаро-турецьких загарбників, але не менше й від польсько-панської агресії. Частина України вже входила до польського королівства, але поляки не залишали надії заволодіти всією Україною, підкорити собі її волелюбний народ. Знемагала скривавлена, спустошена українська земля, але мужні її захисники — українські козаки — вели героїчну боротьбу проти іноземних загарбників. Цю звитяжну боротьбу українського козацтва прославив народ у своєму героїчному народному епосі.

 

Багато дум присвячено визвольній війні українського народу 1648—1654 років та її героям. Особливе місце серед них займають думи про Богдана Хмельницького та його соратників — Івана Богуна, Максима Кривоноса. Одна з таких дум — «Іван Богун». Головний герой цієї думи — Іван Богун. Це справжній народний герой. Йому притаманні такі риси характеру, як хоробрість, гострота розуму, винахідливість, молодецьке завзяття, відважність. Має він і неабиякий військовий талант. Отже, це справжній лицар, патріот Батьківщини, який нещадно бореться проти її запеклих ворогів — польських панів. Але, на жаль, військо його потрапляє в оточення. І тут на допомогу Богуну приходить Богдан Хмельницький. Він не тільки визволив з оточення військовий загін Богуна, а й знищив польське військо.

— Слава Богу і хвала гетьману,
Що не дав нас у неволю, ляхам
На поталу, —
каже Іван Богун.

Таким чином, у думі «Іван Богун» Богдан Хмельницький зображений як талановитий полководець, мудрий державний діяч, справжній лицар, який завжди готовий прийти на допомогу товаришу, що потрапив у біду.
Герої цієї думи вчать нас завжди пам'ятати, хто ми, чиї діти, любити й шанувати славну історію нашого народу, бути чесними, сміливими, відважними, беззавітно любити свою Вітчизну, як любили її наші славні козаки-лицарі Богдан Хмельницький, Іван Богун, оспівані у багатьох народних думах та піснях. Людська пам'ять назавжди збереже їх імена.

«Перемога корсунська»

26 травня під час Корсунської битви поляки знову зазнали поразки, в полон потрапили обидва командуючи коронним військом, 80 знатних шляхтичів, 127 офіцерів, більше 8 тисяч жовнірів. [Субтельний 1991, 120] Хоча в бою Миколай Потоцький показав себе вправним воякою, дрався як простий жовнір і тільки міцний шолом захистив його життя від козацької шаблі, він таки зазнав дошкульних порівнянь з боку козацької маси. Про це писав польський анонім кінця XYII ст.: "...яке посміховисько чинило козацтво, хлопство з коронного гетьмана, як соромили, вигукуючи: "А що, пане гетьмане ляцький, що ж ти, великий боярин, ти знаєш як воювати, ах пане гетьмане, милостивий пане, чи ж то накажеш гетьмана Хмельницького на палю вбивати...ах, найясніший гетьмане ляцький, іди до Криму, дурню..."

«Про Хмельницького Богдана смерть»

Пішов у смерть - і повернувся в думі (образ Богдана Хмельницького у народній поезії)
Десятиріччя тому, коли українці об'єдналися під жовто-блакитним прапором незалежності, слово "патріотизм" набуло, на мій погляд, нового звучання. У ньому міцно та гармонійно переплелися і намагання вивести країну із сьогоденної кризи, і турбота за майбутнє рідної землі, і велика повага до її славетного минулого.
Тому не дивно, що останнім часом стрімко зросла увага до історичних пісень та дум, де відбито історичну пам'ять нашого народу, його національну свідомість, без якої немає людини-патріота. Особлива увага у цих народних перлах приділяється образам славних героїв, що шаблею і серцем боронили свою Україну. Це про них наша сучасниця Ліна Костенко в романі "Маруся Чурай" сказала:
Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
Пішов у смерть - і повернувся в думі,
І вже тепер ніхто його не вб'є.
Почесне і особливе місце серед цих героїв посідає образ Богдана Хмельницького - українського гетьмана, талановитого державного діяча, який оспіваний у багатьох народних піснях і думах, зокрема таких, як "Повстання проти польських панів", "Хмельницький і Василій Молдавський", "Перемога над Корсунем" та інших. У них з натхненням підноситься велич Б. Хмельницького, бо він виражав волю народних мас, надавав організованого характеру їхнім стихійним виступам, був справжнім прикладом відваги, розуму і щирого патріотизму.
Однією з найкращих і найвиразніших дум про Хмельницького є знана і улюблена українцями дума "Хмельницький і Барабаш", побудована на гострому протиставленні двох образів - Богдана Хмельницького і Барабаша. На мою думку, тут криється значно глибший зміст: конфлікт між Хмельницьким і Барабашем символічно відображає гострі протиріччя всього українського народу з польською шляхтою та її прислужниками.
Засіб такого протиставлення допомагає безіменним авторам думи (бо, як відомо, перший, авторський, текст доповнюється подалі різними виконавцями) краще змалювати героїчну постать гетьмана України. На тлі зрадницько-огидної позиції Барабаша, його користолюбства контрастно постає звеличений народною славою Богдан Хмельницький, який, як говориться в думі, "добре дбав" про волю рідного народу. У цьому його підтримали прославлені герої того часу - полковники Максим Ольшанський (Кривоніс), Мартин Полтавський (Мартин Пушкар), Іван Богун і Матвій Борухович (Матвій Гладкий). Вони дружно стояли пліч-о-пліч з Хмельницьким, який закликав рідний народ до своєї національної гідності і незалежності:
Ей, козаки, діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сна уставайте,
Руський очинаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Ляхів, мостових панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської
у поругу вічні часи не подавайте!
І хоч останнім часом звучать певні звинувачення на адресу славетного гетьмана, але, дотримуючись історичної правди, ми не маємо права забувати, що, попри свої помилки, великий воїн віддав усього себе за свободу рідної землі.

4.Думи про класову боротьбу,класову нерівність(«козак нетяга Фесько Ганжа Аидибер», «про наймита-чабана», «про сорочинські події 1905р.»)

Дума про Феська Ґанжу Андибера — історична дума, в якій оспівується козацька звитяга в боротьбі проти татарського і польського поневолення України. Головний герой думи — козак-нетяга Фесько Ґанжа Андибер.

У думі відбуваються гострі соціальні суперечності, що склалися в Україні в часи визвольної війни 1648—1654 рр.

На думку Михайла Грушевського у цій думі зображено події, що передували «Чорній раді», в результаті якої гетьманом був обраний Іван Брюховецький, і під іменем Феська Ґанжи Андибера у думі зображено саме Брюховецького, який виступав проти «луків-старшин» і протиставляв себе їм як носій справжніх запорозьких традицій, та агітував против старшинських кандидатів Сомка і Золотаренка.[1] Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство.

У червні 1663 р. під Ніжином на Чорній раді, участь в якій брали не тільки козаки але й усі інші стани, Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву — (Сомка, Золотаренка) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.

Історія записів

У створення цієї думи брали участь не тільки кобзарі, але й записувачі Амвросій Метлинський та Пантелеймон Куліш, які різні варіанти, записані від кобзарів Андрія Шута,Андрія Бешка та Миколи Ригоренка, звели в один текст і опублікували в 1854 та 1856 рр. В 1874 р. був зроблений запис у Павла Братиці а в 1923 р. запис був зроблемий Є. Кирилом від Павла Кулика.

Мелодія думи

 

Фольклорист та етнограф Климент Квітка записав мелодію думи «Козак-нетяга Феско Ґанджа Андибер» від кобзаря Павла Кулика в селі Сосниці Чернігівської області. Аналізуючи мелодію запису цієї думи, Квітка вважав, що вона могла належати до нового, ще не дослідженого шару кобзарської виконавської традиції. Це одинокий запис мелодії цієї думи.

Аналізуючи діяльність кобзаря Павла Кулика, Віктор Мішалов звернув увагу на те, що вчитель кобзаря Павла Кулика не мав цієї думи в своєму репертуарі. Це спонукало його зробити припущення, що мелодія була створена самим кобзарем на базі тексту, який він вивчив з літературного джерела. Це пояснює чому мелодія думи не характерна і не споріднена з мелодіями дум, які записали Філарет Колесса та Микола Лисенко, і чому не існує інших записів, що містять мелодію цієї думи.

Образи думи в мистецтві

Образ Феська Ґанжи Андибера відтворено в історичній повісті Д. Мордовцева «Сагайдачний», в опері радянського композитора В. Золотарьова «Фесько Андибер» (лібретто Максима Рильського), в графічних творах художника Михайла Дерегуса.

Пантелеймон Куліш у драму «Байда, князь Вишневецький» увів головний персонаж народної думи про Феська Ґанжу Андибера, де він уособлює ватажка козацької голоти в боротьбі проти козацької старшини. Іншим персонажем думи, що був використаний у цій поемі, є шинкарка Настя Горова.[2]

Виконавці

Павло Братиця,

Павло Кулик,

Андрій Шут,

Андрій Бешко,

Микола Ригоренко

про наймита-чабана

Думу записано влітку 1927 р. від колишнього чабана Петра Голуба, 78 років, з с. Покровське, Нікопольського району, Дніпропетровської обл.

Своїм сюжетом дума близька до наймитських пісень; її варіанти відомі з публікацій 80-х років XIX ст. (див. «Таливіря», текст записано І. І. Манжурою. журн. «Киевская старина», кн. IV, 1883, стор. 907—908, а також текст думи-билини «Курта», записаної в 60-х роках XIX ст., журн. «Киевская старина», кн. VIII, 1882, стор. 385—387).

ПРО СОРОЧИНСЬКІ ПОДІЇ 1905 РОКУ.

Записано влітку 1906 р. О. Г. Сластіоном від автора думи кобзаря Михайла Кравченка. Друкується за копією запису, що зберігається в матеріалах Інституту МФЕ АН УРСР. Рядки про розправу Филоненка з повстанцями, взяті в круглі дужки, подано за зб. «Українські думи та історичні пісні», стор. 97.

В думі відповідно до історичних фактів оповідається про першу і другу каральні експедиції, які жорстоко розправилися з повсталими селянами с. Великі Сорочинці. Першу експедицію карателів з козаків очолював помічник миргородського повітового справника Барабаш, якого вбили повсталі селяни; друга, яка прибула до Великих Сорочинців у ніч з 21 на 22 грудня 1905 р., теж була з козаків і мала дві гармати; очолював її статський радник полтавської земської управи Філонов (в думі «Филоненко-полковник»). Філонов силою зібрав селян на площу біля волосного правління і під загрозою смерті поставив на коліна в глибокий сніг, примусивши людей стояти так чотири години. Філонов провів масові арешти; всю ніч на селі чинили розправу п’яні козаки, які вбили багато селян. Кобзар Кравченко, який сам потерпів від карателів, правдиво змалював це в своїй думі.

Усі люди союз собі великий мали, собі кумпанію велику ізбирали — вказівка на порівняно організований характер збройного грудневого повстання селян с. Великі Сорочинці 1905 р.

Орудія оружили — усіх людей на землю положили — поетичний домисел автора; в загоні Барабаша гармат не було.

Празник пробувати, без хліба, без солі загибати — події відбувалися перед різдвом.

5.образи,мораль,життеві явища в суспільно побутових думах («Бідна вдова і три сини», « буря на чорному морі», «сестра і брат»)

БІДНА ВДОВА І ТРИ СИНИ.

Цю побутову думу записано кобзарем В. Шевченком у 1904 р. від кобзаря Платона Кравченка з с. Шафоростівка, Миргородського району, Полтавської обл. З матеріалів Інституту МФЕ АН УРСР.

Відомо близько 50 записів цієї думи, зроблених переважно на Полтавщині, Харківщині та Чернігівщині (1810—1930 рр.); варіанти думи можна поділити на дві групи: в одній мати прощає синам їх вчинки, але додому не повертається, в другій — мати повертається до своїх синів.

«Буря на Чорному морі»

Тема: зображення бурі на Чорному морі, в результаті якої два рідні брати ледве не загинули, бо звернулися до Господа.

Ідея: засудження легковажності, надмірної гордості, зневажливого ставлення до батьків, членів родини, людей.

Основна думка: тих, хто не поважає і не шанує батьків, Господь карає.

Жанр: соціально-побутова дума.

Сюжет «Буря на Чорному морі»

Двоє братів-козаків, потопаючи, стали просити у Бога прощення за свої гріхи. Найбільшим своїм гріхом вони вважали те, що зневажали батька й матір, своїх рідних та сусідів. Тільки щира материна й батькова молитва допомогла їм урятуватися. А за козака-сироту нікому було молитися, нікому було його прощати, тому він потонув. Вони врятувалися, їх викинуло на берег. Прийшли до батьків. Ті, їх питали яка дорога була. Брати повіли, що хороша, лише у морі тяжко було дивитися як потопає той, за кого нікому молитися.

Композиція «Буря на Чорному морі»

Вступ: опис бурі і її насілдків.

Основна частина: осмислення потопаючих братів про те, що їх карає Бог за зневажливе ставлення до своєї родини.

Закінчення: допомога Господа братам, бо вони згадали отцеву і мачину молитву.

Проблематика «Буря на Чорному морі»

- батьки і діти;

- найважливіші життєві цінності;

- поведінка людини у надзвичайній ситуації.

7.жанрові особливості дум: композиція,ритміка,художня мова.

Жанрові особливості

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.

На думку Г. Нудьги, «на відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача. В цьому відношенні думи близькі до балад і деякий час європейські вчені так і називали їх українськими баладами. Однак своєрідна, надто оригінальна, тільки думам притаманна віршована форма, неповторний стиль, їх поетика виключають подібне ототожнення».[4].

Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях. Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі. Тому дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам'ять дослівно. На думку дослідників, кожен кобзар переймав від свого вчителя зразок рецитації (речитативного виконання) лише в загальних рисах, а тоді витворював свій варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Тобто досить гнучка та вільна щодо словесного та музичного вираження дума ніби завжди народжується заново, імпровізується. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.

Віршова форма

До такого виконання також спонукає нечітка віршова форма. Думи не мають звичної для пісень, балад, коломийок та інших ліричних жанрів сталої строфи. Вірш думи астрофічний через змінність порядку римування, а також нерівноскладовий, з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи. Рядки в думах виділяються за ознакою закінчення думки і групуються в уступи, періоди, тиради, які є своєрідними строфами дум. Рядки не мають визначеної сталої кількості складів (від 5—6 до 19—20 і більше складів у рядку), у свою чергу уступи не мають сталої кількості рядків (від 2—3 до 9—12). Імпровізацію дум полегшує вільне, нестале римування. Переважає дієслівне римування, яким поєднуються 2—3 рядки, а часом і більше — до 10 рядків підряд зі співзвучним кінцем.

Композиція

Незважаючи на гнучкість виконання дум, досить стрункою і сталою є їх композиція, що характеризується рисами властивими тільки цьому жанру. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає одні і ті ж складові елементи, жанрову структуру.

Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму:

Як у неділю рано-порано

Не голосні ї дзвони задзвонили,

Не сизопері орли защебетали,

А не сивая зозуля закувала;

То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали.

(«Дума про невольників»)

То не ясний сокіл квилить-проквиляє,

Як син до батька, до матері у городи християнські поклони посилає.

(«Плач невільника»)

У неділю борзо рано-порану, зорями пораненьку

Сива зозуля налітала,

На могилі сідала,

Жалібненько закувала…

(«Плач зозулі»)

Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами).

У канву сюжету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.

Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:

Дай, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Неприятеля під ноги топтали

Справа не вмре, не поляже,

Од нині довіку.

Даруй, Боже, на многії літа!

(«Козак Голота»)

І вже його слава не вмре, не поляже,

Буде слава поміж царями,

Поміж панами,

Поміж православними християнами.

(«Дума про втечу трьох братів з Азова»)

Часто окрім проголошення слави героям у закінченні висловлюється побажання добра народові чи безпосередньо слухачам думи:

Дай, Боже, на здоров'є на многії літа

Всім православним християнам,

На многії літа

До кінця віка.

(«Іван Богословець»)

Ой уклоняюся наперед Господу Богу,

І отаману — батькові кошовому,

І всьому товариству кревному і сердешному,

І всім головам слухающим,

І на многії літа до кінця віку!

(«Невільники на каторзі»)

9.Українські кобзарі – носії духу протесту і свободи українського народу(Архип Никоненко,Андрій Шут,Іван свічка,Павло Титаренко,Остап Вересай,Федір Холодний,Михайло Кравченко,Терентій Пархоменко,Опанас Бар,Євген Мовчан,Федір Кушнерик та ін..)

Архип Никоненко

Народився і помер у містечку Оржиця на Полтавщині.

Один із найкращих виконавців дум, майстер імпровізації.

Відомості про нього записав П. Куліш, що зустрів його під час фольклористичної подорожі по Україні на початку 50-их років 18 століття. Від нього записав 5 дум, які були надруковані в «Записках о Южной Руси» 1856 року. Це були «Козак Голота», «Вдова й три сини», «Сестра і брат», «Буря на Чорному морі», «Втеча трьох братів з Озова». Думи й історичні пісні виконував із певною своєрідністю. Часто зупинявся посеред співу і, злегка перебираючи струни, починав пояснювати мораль виконуваної думи чи пісні, підкріплюючи це прикладами власного чи навколішнього життя.

Перші кільканадцять років він грав тільки на бандурі, а далі почав грати і на лірі, пояснюючи це тим, що ліра голосить дуже, й на ній можна грати й на весіллях, де, із-за великого гомону, гра на кобзі є малочутною.

Дати народження та смерті невідомі. Містечко Оржиця належало до Хорольського повіту перед 1802 роком, а опісля — до Лубенського повіту.

Андрій Шут

АНДРІЙ ШУТ народився і жив у містечку Олександрівка (тепер село в Корюківському районі). У 17 років втратив зір. Кобзарства навчався у діда Павла Козла із с. Спаського Стародубського повіту. Вважають, що А. Шут був одним з найкращих знавців дум серед усіх кобзарів та лірників і від нього почали записувати думи (Г. Базилевич, П. Куліш, А. Метлинський). Всього кобзар знав 13 дум, 9 з яких було опубліковано – “Бідна вдова й три сини”, “Козак Нетяга Фесько Ганжа Андибер”, “Хмельницький і Барабаш”, “Гноблення України польською шляхтою й повстання проти неї”, “Богдан Хмельницький і Василь Молдавський” та ін. В репертуарі було також багато псалмів та народних пісень.

Серед учнів кобзаря були: А. Бешко, А. Гайденко та ін.

Помер А. Шут у 1873 році в с. Олександрівка.

 

О. М. ВЕРЕСАЙнародився в с. Калюжинці (тепер Чернігівської області) в сім`ї кріпаків. Сліпий з 4-річного віку. Навчався у кобзарів С. Кошового (с. Голінка) та Микити (с. Кладьківка) на Чернігівщині.

Близько 1852 року оселився в с. Сокиринці. Виконував думи (“Про втечу трьох братів з города Азова”, “Проводи козака”), українські народні пісні (“Нема в світі правди”, “Старий з молодою”, “Ой їхав, не заїхав” та ін.), псалми тощо.

Творчість О. Вересая привертала увагу М. Лисенка, І. Франка, Ф. Колесси, М. Грінченка та ін. Про кобзаря знав Т. Г. Шевченко. У 1860 році він подарував йому “Кобзар”.

В 1873 р. О. Вересай виступив у Києві на засіданні Південно-Західного Російського географічного товариства, в 1874 р. – на третьому археологічному з`їзді, в 1875 р. – відбулися його концерти в Петербурзі.

Його учнями були: В. Бублик (с. Никонівка), Ярохтей і Янголь (с. Березівка), А. Негрій (с. Калюжинці).

Помер О. Вересай у квітні 1890 року в с. Сокиринці Срібнянського району.

 

Федір Федорович Гриценко (Холодний) (*3 червня 1814 — †1889) — український музикант, бандурист, кобзар.

Народився на Полтавщині у селі Глинські Опішнянської волості Зіньківського повіту.

У 14 літ осліп. Учився Хведір досить довго — 8 років у незрячих панотців Василя Назаренка і Дмитра Кочерги, від останнього вивчив думи «Бідна вдова і три сини», «Сестра та брат», а згодом 3 роки в оркестрах панів Твардовських, Кочубеїв, Абаз.

Багато переймає у слобідського торбаніста Семена Чаплі та бандуриста Івана Однорога. За свідченням П. Мартиновича, Хведір Холодний отримав благословення самого Гаврила Зелінського (Вовка) і «посів його бандуру» (отримав у спадок). У виконавській манері Гриценка-Холодного поєдналися найкращі сторони кобзарського і бандурницького мистецтва XIX ст. Гра Холодного викликала захоплення у найвибагливіших шляхетських аудиторіях, натомість незрячі співці були переконані, що Хведором грає «нечистий». Учнями Хведора Холодного були: Семен Скорик (з Ізюму Харківської області), Василь Парасочка (м. Костянтиноград) та Іван Городницький (м. Костянтиноград). За свідченням П. Мартиновича, Хведір Гриценко-Холодний знав 8 дум, 72 псальми і кількасот пісень.

Про Федора Холодного (Гриценка) кобзаря, «рівного якому не було й, можливо, не буде» (В. Мішалов), дійшло до наших днів дуже мало письмових згадок. Відомо, що вражав «голови слухаючі» не тільки надзвичайно експресивною манерою співу, а й дивовижною технікою гри (сучасники захоплювалися «скрипковим звучанням» його сорокап'ятиструнної бандури). «Бандурник він без числа хороший, — казали про нього кобзарі, — і вже гра, вже гра! Своїм духом гра, та й годі». А псевдонім Холодний Федір Федорович Гриценко дістав тому, що, обурений байдужістю людей до долі співців, волів «краще тремтіти й мерзнути на холоді, мокнути під дощем, аби не звертатися по допомогу». (О. Сластіон) Холодний, на відміну від інших менш талановитих кобзарів, був такий бідний, що не мав змоги ні найняти собі поводиря, ні обзавестися притулком.

Неповторно виконував думи «Про вдову й трьох синів», «Про сестру та брата», «Втеча трьох братів з Азова», «Маруся Богуславка», «Брати Самарські», «Олексій Попович», «Фесько Ганжа-Андибер».

Кобзар Опанас Бар, із захопленням розповідаючи О. Сластіону про гру Ф. Гриценка-Холодного, запевняв, що нічого подібного він іще не чув: «Було, як сяде, як зашкряба, як затужить, то й сам плаче, і всі за ним, а мідяки то, як той горох, у коновочку тільки тр… тр… тр…». Той же Бар казав, що Ф. Гриценко-Холодний міг босими ногами грати на бандурі будь-якого козачка.

«Дуже дивний кобзар був Холодний, — писав П. Мартинович у листі від 3 серпня 1932 року до Гната Хоткевича. — Іноді, як грав на бандуру, так у його звуки зливались, і така гра його була, як гра на скрипці, що не чути бренькання!.. І грав на кобзі так, неначе говорила кобза його, словами вимовляла. У мене дух захватило, як я його вперше почув! І як він спитав мене, як мені здається його гра, то я довгесенько мовчав од захвату духа, од великого дива, не міг зразу й слова промовити». Таке велике враження справила гра Ф. Гриценка-Холодного на П. Мартиновича, який до нього зустрічався з багатьма кобзарями й добре розумівся на їхньому мистецтві.

Незважаючи на неабиякий талант, Ф.Гриценко-Холодний не любив свого мистецтва. «Мені якби місце трапилось тихе, — говорив він, — то я і грать би не грав. Хай їй лиха година зовсім».

З репертуару Ф. Гриценка-Холодного надруковано лише три думи: "Івась Удовиченко, Коновченко", "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат". Численні ж записи — дума "Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі", псалми та пісні — зберігаються в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР.

У Ф. Гриценка-Холодного навчався відомий згодом кобзар М. С. Кравченко.

Кравченко Михайло Степанович (1858 Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губерні — 21 квітня 1917 Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії) — відомий кобзар із Великих Сорочинців.

М. Кравченко тяжко захворівши осліп на п'ятнадцятому році життя. З сімнадцяти років, аби заробити собі на шматок хліба, почав навчатися у миргородського кобзаря Самійла Яшного. Майже дев'ять місяців навчався у Гриценка-Холодного.

Михайло Степанович був знайомий з етнографом Опанасом Сластіоном, який записував від нього українські думи, знався з письменником Володимиром Короленком.

У лютому 1902 року від М. Кравченка записав думи О. Сластіон, які надрукував у травні того ж року разом із статтею про кобзаря. О. Сластіон описав Кравченка, його репертуар, написав його портрет.

Мешкав М. Кравченко в невеликій хаті. Перша жінка померла, і він залишився з трьома дітьми. Одружився вдруге. У 1901–1902 роках жив у одній хаті зі своїм братом та його дружиною. — людьми хворими і нездатними до жодної праці. М. Кравченко дуже бідував. Щоб прожити самому й утримати таку рідню (як до нього А. Шут, А. Никоненко й деякі інші співці-музики), заробляв не лише кобзарством, а й плетінням мотузок. Робота ця була тяжкою, псувала пальці ці. «Як попов'єш, — говорив кобзар Ф. Колессі, — отих верьовок з місяць, так з пучок дванадцять шкур злізе, — куди вже там грати».

М. Кравченко був середнього росту, кремезний; голова у нього була майже кругла, чуб темно-русий. Симпатичний з обличчя, як писав О. Сластіон, з добрим, привітним виразом. Зауваження його були влучні, думки тверезі й вірні. Про себе розповідати не любив.

У 1902 році М. Кравченко знав чотири думи (О. Сластіон писав, що п'ять, але п'ятою він назвав варіант думи «Маруся Богуславка» — «Про дівку-бранку»), а також вісімнадцять псалмів, дванадцять сатиричних пісень. Крім того, знав багато інших пісень, чимало танців і маршів.

До репертуару М. Кравченка входили: думи — «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Бідна вдова і три сини», два невольницькі плачі; сатиричні пісні — «Дворянка», «Чечітка», «Сусідка» та інші, а також пісні різноманітного змісту.

З відомостей, наведених О. Сластіоном та Г. Хоткевичем, бачимо, що в 1901–1902 роках репертуар М. Кравченка був досить різноманітним. Співвідношення в ньому дум, псалмів, пісень тощо було таке саме, як і в інших кобзарів. Правда, до зустрічі зі збирачами в репертуарі М. Кравченка було більше дум, ніж у 1901–1902 роках. Їх кількість зменшилась під впливом об'єктивних обставин. «Я дечого й більше знав, — розповідає кобзар Г. Хоткевичу, — та ото як почали нас переслідувати, так я й повикидав усе з голови, — думка така: нащо воно тепер і здалося».

За свідченням О. Сластіона, співав добре, хоч мав не дуже чистий голос. Особливо любив виконувати думи. Їх він повторював не дослівно. На запитання О. Сластіона про те, чого він в думи іноді вставляє слова, звороти і навіть цілі вірші (рядки), яких раніше не співав, кобзар відповів: «Е, то вже всякий так, се ж не пісня. Як підійде, знаєте: іноді й коротко, а іноді й довше буде… То вже всякий так: те забуде — друге вигада, або й од іншого згадує що-небудь. То вже у пісні друге діло, а то ж таки!..».

На початку 1902 року О. Сластіон улаштував поїздку М. Кравченка на кустарну виставку до Петербурга, де той мав виступати зі своїми думами та піснями. Зробити це пощастило на кошт Російського географічного товариства. О. Сластіон сам проводжав М. Кравченка. Посадивши кобзаря у вагон, запитав: «А що, дядьку Михайле, якби й вам Бог дав те, що тому Рябініну, — якби й вам довелося співати перед самим царем, що б ви тоді?» — «А що ж, — відповідав кобзар, — якщо Бог приведе до того, то прохатиму, щоб усій нашій братії було вільно ходить, де хочеш, а мені самому нічого не треба». О. Сластіон був вражений усвідомленням цією простою людиною інтересів «своєї братії», інтересів, які вона ставила вище за свої особисті.

М. Кравченко виступав у Петербурзі. У серпні того 1902 року М. Кравченко грав та співав разом з іншими кобзарями на ХІІ Археологічному з'їзді у Харкові.

Крім Петербурга й Харкова, побув він і в Катеринославі, Одесі, Ялті. У Москві спробували було записати його гру та спів на фонограф, але спроба ця не вдалася.

На початку XX століття М. Кравченко познайомився з видатним російським письменником-демократом В. Г. Короленком. Колишній поводир кобзаря Г. Г. Легейда так згадує ті відвідини: "Прийшли ми одного разу до с. Хатки, де тоді влітку відпочивав В. Г. Короленко. Письменник був росту середнього, борода менша, ніж на портретах і молодший був. Дуже привітний. Зустрів він Кравченка дуже ласкаво. «Моє шанування!» — сказав і подав руку кобзареві. Потім грали і говорили, говорили… Коли ми зібралися іти, Короленко знову міцно потиснув руку Кравченкові і сказав: «До побачення!» Ішов я тоді додому і думав: «Ні, не старець дядько Михайло, коли йому такі люди в дружбу йдуть».

В. Г. Короленко записав одну з його дум — «Чорна неділя в Сорочинцях».

М. Кравченко був свідком повстання селян у його рідному селі Великих Сорочинцях, яке спалахнуло 1905 року. У село було послано каральний загін на чолі з помічником миргородського повітового справника Барабаша. Повстанці відбили карателів, а Барабаша вбили. В ніч з 21 на 22 грудня до Великих Сорочинців прибув другий загін — цього разу з двома гарматами. Очолював його статський радник Полтавської земної управи Філонов. Повстання було придушене. Карателі провели масові арешти, жорстоко знущались із селян.

Повстання селян та жорстока розправа над ними залишили глибокий слід у серці М. Кравченка. Він склав дві думи: «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про Сорочинські події 1905 року». Завдяки оригінальному поєднанню традиційних і нових художніх засобів думи сприймаються як мистецькі твори. Незважаючи на трагічний кінець повстання, М. Кравченко вірив у те, що прийде розплата, і втілив цю віру в думі «Про Сорочинські події 1905 року».

До жанру дум у зображенні революційних подій нашої епохи звертатимуться кобзарі й пізніше, але М. Кравченко зробив це вперше.

Бандура Кравченка зберігається у Миргородському краєзнавчому музеї. Кобза М. Кравченка (інв. № Д-316) надійшла до музею в незадовільному стані — без кілочків і струн. На тильному боці грифа викарбувано текст: «Оцю кобзу роздобувъ Мыхайло Стыпановичъ Кравченко, а переробляли брати Заикыны, а коштує вона дорогенько 10 карбованцівъ». Цей напис повідомляє нам прізвище невідомих сьогодні майстрів кобз (а можливо, й кобзарів) — братів Заїк із Миргородщини, слід гадати, з Великих Сорочинців, де й сьогодні є прізвище Заїка.

Злидні, поневіряння, безперервні вимушені мандри, підірвали здоров'я народного митця, дочасно звели його в могилу.

 

Т. М. ПАРХОМЕНКО

(28.10.1872 – 23.03.1910)народився 20 жовтня 1872 року у с. Волосківці Сосницького повіту Чернігівської губернії. У 13 років навчився грати на бандурі та лірі. Його вчителем був А. М. Гайденко з с. Синявка Сосницького повіту. Мав гарний голос (тенор). У 1902 році М. Лисенко організував його виступи в Київському оперному театрі. Тоді ж виступив перед учасниками ХІІ Археологічного з’їзду у м. Харків. Брав участь у заходах по відзначенню 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка, виконуючи пісні на вірші поета (“Дума з поеми “Невольник”) та про нього (“Зійшов місяць, зійшов ясний”, “Сподівалися”). У репертуарі Т, Пархоменка – 7 дум, історичні (“Пісня про Морозенка”), сатиричні, побутові пісні, 28 псалмів. Більшість дум вивчав з книжок (читав поводир), мелодії добирав сам та за допомогою М. Лисенка й О. Сластіона.

Учнями Т. Пархоменка були: А. Гребінь, П. Ткаченко.

Помер кобзар 23 березня 1910 року у с. Волосківці, де й похований.

 

Мовчан Єгор Хомич (19 квітня (1 травня) 1898[1], с. Велика Писарівка, тепер смт Сумської області — †22 листопада 1968, Київ) — український кобзар.

Народився 19 квітня 1898 року в с. Велика Писарівка Богодухівського повіту Харківської губернії. На десятому році життя, перехворівши на віспу, утратив зір. 1907—1909 рр. навчався у харківському музичному інтернаті для незрячих (графині Уварової). Після розпуску інтернату Єгор повертається до Великої Писарівки і 1909 року пішов у «науку» до відомого панотця Степана Пасюги. У навчанні Єгор перебував три роки (з перервами на хворобу). 1913 року дістав від Пасюги «одклінщину» і почав самостійно кобзарювати. Багато перейняв у харківських кобзарів — Івана Никоненка, Павла Гащенка, Петра Древченка. Ходив без поводиря.

З кобзою за плечима незрячий кобзар обійшов сотні сіл, ніс у маси улюблені народом пісні та думи. Був учасником першої республіканської наради кобзарів і лірників в Києві (1939 р.), брав активну участь в роботі утвореного тоді державного ансамблю кобзарів. В 1940 р. був учасником всесоюзної наради народних співців.

Під час Німецько-радянської війни Єгор Хомич складав антифашистські пісні, якими викликав ненависть до ворогів.

У повоєнний час Є.X. Мовчан продовжує свою кобзарську діяльність. За високохудожнє виконання пісень не раз одержував подяки і премії. Відзначення 60-річчя та 90-річчя від дня народження Є.X. Мовчана перетворилося на народне свято пісні і музики.

Його співу і грі аплодували сотні учасників Міжнародного конгресу славістів у Москві. Багатий репертуар кобзаря в записах зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР. Мав багатий репертуар. Виконував чотири думи: “Плач невільників”, “Удова”, “Про Братів Самарських”, “Про смерть козака-бандуриста”.

Помер 1968 р. у Пущі-Водиці в Будинку ветерана. 1978 року у Великій Писарівці встановлено пам'ятник Мовчану Єгору Хомичу. На місці хати, у якій народився Мовчан Є. Х., встановлено меморіальну плиту.

Бандура

Бандура Є. Мовчана знаходиться в музеї Театрального мистецтва в Печерській Лаврі. 154. Бандура, на якій грав Є. Мовчан. I чверть ХХ ст. Фабрика П. Когутовського. 12 басів, 35 приструнків; головка грифа видовжена; кілки і шемсток металеві, дерев'яні кілки на грифі декоративного призначення; клен, ялина. Довж. 105. № 2588.

Кушнерик Федір Данилович (7 (19) вересня 1875, с. Багачка Полтавська область — 23.7.1941 там же) — кобзар. В сім років осліп. Самостійно навчався грати на скрипці, фісгармонії, з яким ходив по весіллях і ярмарках, заробляючи на прожиття. В 1909 зустрівся з М. Кравченком який взяв його в учні. Портрет змалював О. Сластіон (1928).

Репертуар

Думи — # Втеча братів з Озова

Олексій Попович

Самійло Кішка

Федір безрідний

Про сестру та брата

Маруся Богуславка.

Стаття

Кобзарів називають українськими народними співцями, виразниками мрій і прагнень простих людей, їхніх ідеалів і естетичних смаків. Особливого розвитку набуло кобзарське мистецтво на Полтавщині, яка дала світу Остапа Вересая, Самійла Яшного, Михайла та Івана Кравченків. Їхні найкращі традиції запозичив і гідно проніс через усе життя уродженець Великої Багачки Федір Кушнерик.

«Народився я в щасливому місці — у полі біля гречки. Мати жала гречку, на роботі й породила. Поклала у суконну спідницю, та поки донесла до хати, то й плечі мені постирала. Батько з матір'ю років двадцять робили у пана, косили пашню або сіно — йому чотири, а собі п'яту десятину. Своєї землі не було. Тільки була маленька хата та хижка, ото й усе хазяйство. Городу було стільки, як обійти кругом хати. До шести років я бачив добре. Потім заболіли очі. Моя бабка повела мене до попа. Закапав піп мені чимось очі, то поки довели додому, я зовсім осліп…» — згадував Федір Данилович.

З малих літ у Федора проявився потяг до науки. Хоч і був сліпим, ходив до школи, знання отримував на слух. Батьки помітили його бажання вчитися музиці, тому викроїли п'ятдесят копійок і купили хлопцеві скрипку. А якось взяли Федька до Великих Сорочинців на ярмарок, там хлопця помітив відомий кобзар Михайло Кравченко й подарував йому свою кобзу, на якій Кушнерик грав усе життя, пройшов з нею майже півсотні тисяч верств. Його кобза звучала на весіллях, на вулицях Кременчука, Хорола, Полтави, Миргорода, Лубен, Києва, Ромен, Пирятина. Він співав думи «Про трьох богатирів азовських», «Про Кішку Самійла», «Про Олексія Поповича», пісні на вірші Тараса Шевченка і Степана Руданського, сам складав думи.

Одного року Кушнерик на базарі в Лубнах виконував сатиричні пісні, які не дуже подобались жандармам. Вони розігнали слухачів, а кобзаря повели до дільниці. Поводир з переляку втік, так що вести довелось самому уряднику. По дорозі Федір придумав слова й заспівав: «О боже, боже, який тепер світ настав, що лубенський урядник у сліпого поводирем став».

Читати по Брайлю Кушнерик навчився, коли йому було вже 37 років. Він складав пісні й думи про важке життя селян. В радянські часи створив думи «Зійшло сонце осіннє», «Про трактори», «Сніг розтав, вода стекла», «Пісню про піонера Павлуся» — поетичну розповідь про вбивство у Великих Сорочинцях піонера Павлика Теслі.

У 1939 році Федора Кушнерика запросили в столицю на республіканську конференцію кобзарів і лірників, там прийняли до Спілки письменників України. Наприкінці наступного року широко відзначали 65-річчя від дня народження й тридцятиріччя його кобзарської діяльності. До Великої Багачки на святкові торжества приїхали представники Академії наук України, письменницької спілки, громадських організацій. Виступаючи на зібранні, Павло Тичина наголосив: «…у радянському хорі народних співців чутно голос найстарішого українського кобзаря».

Та недовго він звучав — у липні 1941-го перестало битися серце Федора Кушнерика. На його батьківщині, у Великій Багачці, тепер щороку проводиться Кушнерикове свято — кобзарське.

Бандура

Бандура Ф. Кушнерика знаходиться в музеї Театрального мистецтва в Печерській Лаврі. 128. Бандура (1920-1930-і рр.), на якій грав Ф. Кушнерик. Майстер Ф. Убийвовк. 3 баси, 14 приструнків, корпус овальний, кілки дерев'яні. Довж. 95. № 2783. Неправильно зазначено що інструмент кобза.

 

 

нагромадження виражальних засобів є однією з характерних рис українського народного епосу. У пісні такого «згущення» майже не буває, бо вона обмежена певними ритмічними і мелодійними рамками. Але імпровізований характер дум відкриває для їх виконавців можливість використання цього прийому досить широко. Він певною мірою відіграє також роль уповільнення, яке досягається шляхом використання інших художніх засобів, зокрема повторенням близьких мотивів чи епізодів таретардацією — спеціальним уповільненням розповіді через повторення певних фраз-формул, а також вводяться ліричні відступи. Це посилює епічність творів.

Стилістичні особливості[ред. • ред. код]

Стиль дум підкреслено урочистий, піднесений, чому сприяє вживання певних поетичних форм, крім традиційних епітетів (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, тяжка неволя). Найсвоєріднішим стилістичним поетичним засобом, що зустрічається в думах частіше, ніж в інших жанрах, є тавтологічні звороти чи синонімічні пари хліб-сіль, мед-вино, орли-чорнокрильці, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари, п'є-гуляє, а також коренеслівні пари — піший-піхотинець, жити-проживати, кляне-проклинає, п'є-підпиває, квилить-проквиляє та ін.

Вони надають текстові певного емоційного відтінку. Урочистість стилю підкреслюється використанням архаїзмів, старослов'янізмів та полонізмів (златоглавий, глас, іспадати, розношати, соглядати, перст, глава та ін.). Ліризм дум підсилюється застосуванням здрібніло-пестливих форм типу неділенька, матіночка, братик ріднесенький, зозуленька, миленький, сивенький, жалібненько та ін.

Важливу поетико-змістову функцію виконують в думах риторичні запитання, риторичні оклики, звертання, як, наприклад, «земле турецька», «віро бусурманська», «браття козаки запорожці», а також анафора (єдинопочаток).

Символіка[ред. • ред. код]

Символіка дум досить традиційна, але виконує не ту функцію, що у піснях, бо зумовлюється своєрідністю епічного стилю розповіді. Символи часто лежать в основі паралелізму. Найчастіше використовуються символи сокола-козака, круків-ворогів, зозулі-старої матері, вдови та ін. Думи насичені поетичними фігурами, які завжди емоційно наснажені, несуть важливе психологічне навантаження.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
методология моделирования IDEF3 | Задание 3. Для функции, заданной таблицей узловых значений, вычислить коэффициенты и составить формулы кубического сплайна.

mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.047 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал