Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Методи історії економіки та економічної думки.




 

Звичайно, економісти не мають монополії на істину щодо важливих питань минулого та сучасності. Справді, багато явищ до сьогодні недостатньо вивчені та дискусійні. Про­те економісти та спеціалісти інших галузей знань розвинули методи до­слідження, що інколи називаються науковим підходом, які дають змогу проникати в суть складних явищ і сил, що впливаютьна економічне зро­стання, ціни і заробітну плату, розподіл доходу та зовнішню торгівлю. Уза­гальнююча досвід теоретичної діяльності економістів різних шкіл і на­прямів, можна виділити такі методи.

Одним із основних джерел економічного знання єспостереження економічних явищ, особливо аналіз даних економічної історії. Як приклад, розглянемо інфляцію, яка як поняття означає зростання загального рівня цін. Громадян, банкірів та політичних діячів часто непокоїть інфляція, і тому вживаються болісні заходи — зменшення обсягу виробництва і зростання безробіття, щоб попередити загрожуючу інфляцію або уповільнити її темп. Які втрати, що спричиняє інфляція? Одним із засобів вивчення є аналіз історичних випадків інфляції. Дж. Кейнс, спостерігаючи, як інфляція розвіяла багатство середнього кла­су і призвела до соціального неспокою (безробіття), обґрунтував свою тео­рію державного втручання в економіку. Дослідження втрат від таких гострих форм інфляції, яка охопила майже увесь світ наприкінці 20-х та на початку 30-х рр., дає краще зрозуміти інфляцію нинішню, у тому числі і в нашій економіці.

Історія і факти є основою для такої емпіричної науки, як економічна, та факти не можуть розповісти власну історію. До історії слід долучити економічний аналіз, бо тільки через розвиток і перевірку економічних теорій можна впорядкувати і організувати безладну суміш даних і фактів у чіткий погляд на дійсність.

Що розуміють під економічним аналізом? Це підхід, що починається з набору припущень, на основі яких у подальшому виводяться певні логічні завбачення щодо поведінки людей, фірм або економіки в цілому.

Цілісне розуміння економічної діяльності передбачає використання економічних даних істатистичного аналізу. Уряди і фірми друкують томи даних, що дають економістам кількісні характеристики економічної пове­дінки. Практичне дослідження такої поведінки потребує розвиненого апа­рату теорії ймовірностей та економетрики, тоді як розуміння результатів дослідження передбачає лише уважне читання і здоровий глузд.

Економічне життя суспільства навдивовижу складне — з мільйонами підприємств і мільярдами цін. Щоб стримувати економічне зростання, економісти зверталися до лабораторного та іншихконтрольованих експериментів для вивчення економічних явищ.



Що таке контрольований експеримент? Дослідник ставить цей експеримент шляхом поділу населення на дві або більше груп, кожна з яких досліджується в один і той самий спосіб за винятком одного фактора. Дослідник вимірює вплив фактора, що досліджується, за інших незмінних факторів. В економіці ставити експерименти значно складніше порівня­но з іншими науками.

По-перше, економісти не можуть вимірювати економічні зміни з точністю, з якою фізики вимірюють масу, швидкість або віддаль. По-друге, важко відтворити реальну економіку в лабораторних умовах.

Незважаючи на ці труднощі, економісти покладаються дедалі більше на експерименти, щоб пояснити економічну поведінку. Наприклад, в одній групі контрольованого експерименту протягом останніх двох деся­тиліть економісти визначали реакцію різних людей на різні види урядо­вих програм, що підвищують доходи бідних. Ці експерименти були дуже корисні, бо показали, як зміни в урядових програмах можуть впливати на трудові навики і поведінку щодо заощаджень. Інші експерименти сьогодні присвячені поведінці ринків за малої кількості виробників.

Ці чотири методи - спостереження,економічний аналіз, статистич­ний аналіз та експеримент - становлять підхід, за допомогою якого за­безпечується прогрес економічної науки. Кожного дня виникає нова еконо­мічна загадка. У відповідь економісти висувають нові ідеї і відкидають старі, й історія економічних знань поповнюється і розвивається.

Під впливом яких саме факторів трансформуються погляди і концепції економістів? Однозначної відповіді бути не може. З одного боку, не можна не визнати правомірним проведення прямого і безпосереднього зв'язку між змінами соціально-економічних умов і відображенням цих умов і відповідних інтересів у економічних теоріях і концепціях. Цей зв'язок існує, але він не має прямого, "жорсткого" характеру.



З іншого боку, при розгляді об'єктивних умов формування тієї чи іншої концепції не слід абсолютизувати значення якогось одного фактора. Взаємозв'язок економічної реальності з теоретичними узагальненнями надто багатогранний, суперечний, змінний.

І все ж таки можна виділити найбільш істотні фактори, під впливом яких формуються і розвиваються економічні погляди і концепції:

- об'єктивні умови, потреби та інтереси живої економічної практики (монетаризм зобов'язаний загостреній інфляції);

- праці й погляди представників більш ранніх концепцій, їх підходи, термінологія, проблематика;

- взаємовплив національних шкіл;

- розвиток суміжних розділів економічної науки — статистики, математики, демографії, соціології та ін;

- удосконалення методів наукового дослідження;

- розширення (зміна) тематики і поглядів на предмет економічної науки;

- взаємозв'язок і узгодження окремих розділів економічної теорії, наявність або, навпаки, відсутність внутрішньої логічності, поєднання економічних законів і категорій.

Еволюція економічних поглядів і концепцій відбувається під впливом практичних потреб, у процесі порівняння і узгодження різних підходів, позицій, методів, при певній консервативності і безперечній спадковості знань і висновків.

Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Йо­го вивчає система економічних наук, які включають науки про за­гальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища, на­уки про народне господарство.

Кожна з них має свій предмет, своє коло досліджуваних питань. Першість серед усіх економічних наук належить економічній теорії (політичній економії). Політична економія як наука склалась у XVII ст. Вона є результатом тривалого історичного розвитку еконо­мічної думки.

Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Очевидно, уже в первісному суспіль­стві люди замислювались над економічними явищами. Але ці їхні погляди ще не складалися в будь-яку систему. Перші спроби систе­матизації економічних поглядів можна віднести до стародавньої до­би й середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи.

Економічні знання стали самостійною галуззю досліджень у XVI-XVII ст. - в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники за­ймалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

Видатний економіст Йозеф Шумпетер писав, що меркантилізм був не стільки науковим напрямом, скільки практичною політикою. Так само і література меркантилістів була вторинним явищем і міс­тила лише зачатки науки.

Таку оцінку меркантилізму заперечує відомий англійський еко­номіст М. Блауг. Він пише, що не можна, наслідуючи Шумпетера, “зводити меркантилізм лише до другорядної течії поступального розвитку економічного аналізу” (Блауг М.Экономическая мысль в ретроспективе. - М.. 1994. - С. 27). У меркантилістській літературі вже містилися основні елементи класичного підходу, підкреслює М. Блауг.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті ба­гатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.

Зрозуміло, що в добу панування торгового капіталу основними були питання, зв'язані з торгівлею. Іще не існувало науки, яка б ґрунтувалась на економічних законах і охоплювала всі сфери люд­ської економічної діяльності. Початки такої науки було закладено А. Смітом - представником класичної політичної економії. Саме А. Сміт створив першу систему політичної економії, узагальнивши нагромаджені до нього окремі економічні знання.

Послідовники й учні А. Сміта розвивають теорію, вносять в неї нові ідеї. Згодом з'являється критична течія у політичній економії, представники якої (зокрема С. Сісмонді, котрий називав себе учнем А. Сміта) виступають із критикою «економічної ортодоксії». Ця критика забезпечила появу нових напрямів економічної думки.

Формуються соціалістичні ідеї. Виникає утопічний соціалізм, з'являється марксизм, який проголошує себе науковим соціалізмом.

У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого - суб'єктивно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з по­явою якого зв'язане становлення мікроекономіки.

Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках так званого кейнсіанства.

Кейнсіанці, на відміну від неокласиків — прихильників економі­чного лібералізму, на перший план висувають проблему регулюван­ня ефективного попиту. З появою кейнсіанства зв'язане також фор­мування нового розділу економічної науки - макроекономіки.

Неокласичний напрям і кейнсіанство з моменту їхньої появи і до наших днів пройшли складний еволюційний шлях, по черзі виходя­чи на перший план і в економічній теорії, і в економічній політиці.

Своєрідним напрямом економічної думки є інституціоналізм, який виник наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей напрям, який за предмет свого дослідження взяв переважно позаекономічні фак­тори, розширив поле аналізу економічних наук, інтегрував економі­чну теорію з іншими суспільними науками.

Значний внесок у розвиток економічної думки зробили соціал-реформістські концепції. Знання цих концепцій є практично цінним для формування ринкової економіки в пострадянських країнах.

Зрештою, не можна обминути процес історичного розвитку еко­номічної думки в нашій країні. Тривалий час українська економічна думка взагалі не досліджувалась, а видатні українські економісти оголошувались російськими і вивчались у відповідному контексті єдиного суспільно-економічного простору.

Процес розвитку економічних поглядів та ідей і є предметом історії економіки та економічної думки Цей курс охоплює також економічні по­гляди, які не склалися в систему. Історія економічних учень є поняттям вужчим, ніж історія економічної думки. А історія політичної економії, у свою чергу, є основою історії економічних учень.

Зрозуміло, що цей розподіл є досить умовним. Будь-який підруч­ник з історії економічних учень (Див.: История зкономических учений. - М., 1983; История зкономических учений. - Ч. I-II -М., 1989) розглядає, власне, історію економі­чної думки, досліджує процес виникнення й розвитку економічних поглядів та ідей, починаючи зі стародавнього світу. Тобто історія економіки, історія економічної думки та історія економічних учень ототожнюються.

Французькі економісти Ш. Жід і Ш. Ріст у підручнику з історії економічних учень (Жид Ш., Рист Ш. Исторня зкономических учений.- М., 1995) як синонімічними користуються термінами: іс­торія економічних учень, історія економічних ідей, історія економіч­ної думки, історія політичної економії.

Те саме стосується і вже згадуваного підручника з історії еконо­мічної думки англійського економіста М. Блауга. Він уживає термі­ни: історія економічної думки, історія економічної науки, історія економічної теорії. Усе це дає підстави зробити висновок, що йдеть­ся, власне, про історію економічної науки в більш чи менш широких межах.

Щодо методико-методологічних засад аналізу історії економіки та економічної думки, то вони можуть бути різними залежно від того, якої мети бажає досягти дослідник. У літературі виділяють, в основному, два принципи, два методи: історичний, або хронологічний, і логічний. Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукуп­ність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поєднуватися з аналізом со­ціально-економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї.

Логічний метод ґрунтується на дослідженні еволюції концепцій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв'язку з іншими тео­ріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто оби­два методи поєднують Варто згадати і так званий мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковується економічній мо­тивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну част­ку кінцевого продукту, а відтак -класова позиція теоретиків, ідео­логів того чи того класу. Цей метод використовував К. Маркс і його послідовники.

Не заперечуючи наявності такої боротьби, треба, проте, урахову­вати, що це лише одна зі складових характеристик суспільства, а її теоретичне обґрунтування - одна зі складових економічної теорії. Очевидно, річ у тім, щоб теоретично вирішувати передовсім питан­ня ефективного функціонування економіки.

Може застосовуватись і територіальний метод, що передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах. Кожний метод має свої переваги і недоліки. Застосовується той чи той метод, як уже зазначалось, залежно від того, які завдання ставить перед собою до­слідник. Може використовуватись поєднання різних методів, особли­во у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

З проблемою методико-методологічних засад дослідження й ви­кладу матеріалу безпосередньо зв'язане питання періодизації історії економіки та економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.

Економічні теорії та школи можна досліджувати відповідно до історичної послідовності їхнього виникнення й розвитку, тобто ко­ристуватись історичним методом дослідження. Саме таку періоди­зацію подано в цьому підручнику. Тут досліджується історія еконо­міки та економічної думки Стародавнього світу та середньовіччя, теорія меркантилізму, що охоплює XV-XVII ст., класична політична еко­номія та її еволюція у XVIII - першій половині XIX ст., а також виникнення критичного напряму в політичній економії і формуван­ня соціалістичних ідей (перша половина XIX ст.).

Друга половина XIX ст. характеризується формуванням марксиз­му, виникненням маржиналізму, розвитком ідей історичної школи та становленням неокласичного напряму. У рамках XX ст. аналізується виникнення та еволюція основних напрямів сучасної економічної ду­мки: неокласичного, кейнсіанства та інституціоналізму. Предметом дослідження є також соціал-реформізм і радянська економічна думка. Отже, в даному разі періодизація здійснюється за історико-хронологічною ознакою. Проте історичні межі, етапи розвитку економічної думки виокремлюються відповідно до панівних економічних теорій.

У марксистській літературі застосовувався класовий принцип періодизації в поєднанні з формаційним. Аналізувалась економічна думка Стародавнього світу, середньовіччя (феодалізму), доби капі­талізму й соціалізму. У рамках капіталізму економічна думка поді­лялась на буржуазну класичну (наукову) та буржуазну вульгарну (ненаукову). Розглядалась також дрібнобуржуазна економічна думка. У сучасній літературі деякі автори пропонують нову періодиза­цію, нову структуру курсу історії економіки та економічної думки. Так, Я. Ядгаров уважає за необхідне застосувати позбавлену класового підходу періодизацію етапів і напрямів розвитку економічної думки.

Він пропонує поділити історію економіки та економічної думки (економічних учень) на три етапи: 1) економічні вчення доби доринкової економі­ки; 2) економічні вчення доби нерегульованої ринкової економіки; 3) економічні вчення доби регульованої (соціальне орієнтованої) ринкової економіки (Див.: Ядгаров Я.С. История зкономических учений. - М., 1996. - С. 9). Не вдаючись у детальну критику такої схеми, зауважимо, що далеко не всі теорії вкладаються в запропоновані ав­тором етапи. Це особливо стосується третього етапу.

Щодо пріоритетів, то цілком зрозуміло, що всю історію економі­ки та економічної думки, навіть у стислому викладі, неможливо вмістити в одній книжці. Кожний дослідник обмежує себе певними періодами, на­прямами, країнами. У нашому підручнику теж досліджуються лише основні напрями, школи, які сприяли формуванню сучасних еконо­мічних ідей.

Важливим моментом дослідження історії економіки та економічної думки є ви­явлення співвідношення між економічними теоріями та ідеологією. Ця проблема є особливо актуальною для пострадянських країн. Адже історія економіки та економічної думки, як і всі суспільні науки, була занадто ідеологізованою. Деякі економісти пострадянських країн удаються тепер у іншу крайність. Намагаючись позбутись марксистського догматиз­му та зайвої ідеологізації економічної теорії, вони заперечують будь-який зв'язок економіки та ідеології. Але ігнорувати цей зв'язок не­правомірно. Це питання є предметом широких дискусій серед захід­них економістів. Усі вони визнають роль ідеології, проте не всі одна­ково визначають цю роль. Одні економісти заперечують наявність ідеологічних елементів у економічній теорії, інші - визнають ці еле­менти як такі, що реально існують і є неминучими. Одні намагаються «звільнити» економіку від ідеології, інші - визнають функціональну роль ідеології і науки як знарядь соціального контролю.

Ті, хто заперечує роль ідеології в економічній теорії, твердять, що «чисту» економічну теорію можна використати для дослідження будь-якої економічної системи без огляду на її ідеологічну суть. Ін­ші - навпаки, наголошують на необхідності враховування ідеоло­гічних аспектів у економічному аналізі.

Як правило, радикальніші економісти надають цій проблемі більшого значення. Ортодоксальні, або консервативні, - примен­шують її роль. Крім того, є різні погляди й на саму суть ідеології: західні економісти визнають її явищем групової, професійної свідо­мості, а не особливою формою класової свідомості, як К. Маркс.

Й. Шумпетер визнавав вплив ідеології на економічну теорію, але вважав, що він не є суттєвим. Шведський економіст Г.Мюрдаль твердив, що політико-ідеологічні елементи неможливо усунути з економічного аналізу, хоч їхня роль у сучасному суспільстві посту­пово зменшується. А відомий французький економіст, лауреат Но­белівської премії (1988) Моріс Алле, навпаки, підкреслював поси­лення політизації науки й наукової діяльності “через вплив ідеологічних концепцій, до якого б крила вони не належали”. І саме тому економіка, на його думку, іще не є “справжньою наукою”, оскільки “її вихідний матеріал тісно зв'язаний із інтересами та ідеологією” ( Алле Морис. Зкономика как наука. - М., 1995. - С. 28,100). Англійські економісти Моріс Добб і Дж. Робінсон ствер­джують, що економічна теорія неминуче має ідеологічний характер. Дж. Робінсон наголошує, що економічний аналіз відіграє основну роль у виправданні існуючого ладу. Американський економіст Пол Суїзі неокласичний економічний аналіз прямо називав однією зі стадій апологетики капіталізму. Польський економіст Оскар Ланге й американський Р. Хейлбронер наголошували на безпосередній за­лежності економічних теорій від ідеології. І справді, якщо розгляда­ти історичну еволюцію економічної думки, то зв'язок економічних теорій і ідеології простежується досить виразно.

А. Сміт проголошував ідею гармонії приватних і суспільних ін­тересів. Проте він поширював цю ідею лише на виробництво багат­ства, а не на його розподіл. На відміну від А. Сміта Д. Рікардо по­клав саме проблему розподілу в основу своєї праці. Він висловив думку про протилежність і взаємозалежність заробітної плати й прибутку, наголосив на трудовому характері ренти. Теорію ренти Рікардо використав у боротьбі проти землевласників, викриваючи протилежність їхніх інтересів та інтересів робітників і промисловців.

Сісмонді одним із перших поставив проблему становища робіт­ничого класу за умов капіталізму, виступивши з критикою ідеології економічного лібералізму класиків. Економічна свобода сприяла не лише розвитку продуктивних сил, вона призвела до зубожіння робіт­ничого класу і криз. Сісмонді намагається з'ясувати причини цих явищ і знайти способи їх подолати.

Сісмонді не був соціалістом, проте його ідеї знайшли підтримку в соціалістів Прудона, Родбертуса, Лассаля. Вони виступали із за­кликами справедливішого розподілу, втручання держави в економі­чні й соціальні процеси, реформування суспільства. Соціалісти-утопісти ставили своїм завданням вирішення соціальних питань. Проблему розподілу вони підпорядковували проблемі відносин вла­сності і на цій підставі дійшли висновку про протилежність ін­тересів, суперечності між трудящими й «експлуататорами». Вирішення соціальних проблем вони сподівалися здійснити через свідо­му й розумну діяльність суспільства, організацію асоціацій, добро­вільну кооперацію. Проти теорій соціалістів виступали Бастіа і Кері, проголошуючи гармонію інтересів праці й капіталу. Ця гармонія зумовлена тим, що, на їхню думку, частка праці й капіталу в проду­кті зростає паралельно, проте частка праці зростає й абсолютно й відносно, а капіталу - лише абсолютно.

Історична школа сприяла розвитку та поширенню реформізму, зокрема доказу доцільності його застосування у сфері розподілу.

Маркс чітко й однозначно сформулював проблему класових суперечностей, експлуатації. Її суть полягає у привласненні капіталіс­тами додаткової вартості. Усунення експлуатації, за Марксом, мож­ливе лише революційним шляхом.

Маржиналісти розподіл пов'язують із оплатою факторів вироб­ництва, хоч самі фактори та їхня продуктивність набувають нового тлумачення. Теорія граничної корисності маржиналістів передбача­ла відхід від розгляду соціально-економічних відносин. Проте її іде­ологічна спрямованість породила особливо багато суперечок. Якщо Шумпетер уважав за можливе розглядати її як ідеологічно нейт­ральну, то Дж. Робінсон заявляла, що цю теорію просякнуто ідеоло­гією і її покликано покласти край іншим ідеологіям.

Маршалл, як і маржиналісти, теорію розподілу зв'язує з теорією факторів виробництва. Проте в нього, на відміну від маржиналістів, і, зокрема, їхньої теорії граничної продуктивності, ідеться про умо­ви попиту і пропозиції, якими визначається нормальна ціна кожного фактора виробництва. І тому завдання теорії розподілу Маршалл убачає в тім, щоб з'ясувати елементи, рушійні сили, які визначають попит і пропозицію. Він визнає недосконалість розподілу, його не­рівність, проте виступає проти соціалістичних принципів рівного розподілу. Маршалл запропонував замінити назву “політична еко­номія” новою — наука економіки (economics).

Якщо у XIX ст. відбувалася гостра теоретична боротьба різних шкіл, котра ще посилювалась політичними розбіжностями й різними соціальними інтересами, то поява нової функціональної теорії «есоnomics» означала послаблення її соціальної і класової спрямованості.

Але разом з неокласичним напрямом виник інституціоналізм, прихильники якого одразу заявили про себе гострою критикою ка­піталізму, критикою «бездіяльного, паразитичного класу». Інституціоналісти виступили з вимогою соціального контролю суспільства над економікою.

Кейнс не надавав особливого значення політичним і соціальним факторам і стояв на позиціях безперервності економічного розвитку, хоч і не заперечував необхідність реформ. Проте в посткейнсіанців у центрі уваги стоять проблеми економічного зростання й розподілу У 70-х - початку 80-х рр. на зміну кейнсіанству прийшов неоконсерватизм, який спирався переважно на неокласичні ідеї, хоч у неоконсервативних теоріях чіткіше виявляється ідеологічна спрямо­ваність. Прихильники цих теорій виправдовують нерівність у дохо­дах, у розподілі багатства. Вони виступають за податкові пільги для найбагатших верств населення, домагаються скорочення соціальних програм. Про зростання ролі політики та ідеології у неокласичному напрямі писали й західні економісти, зокрема американці А. Айхнер і Р. Ерл.

Не залишався незмінним і економікс після появи перших дослі­джень з цієї дисципліни А. Маршалла (1890) і американського еко­номіста А. Гедлі (1896). Маршалл називав економіко наукою «чис­тою і прикладною», незалежною від державної політики.

Такі самі погляди висловлював і професор Чиказького універси­тету Ф. Найт, який писав, що поява економіки означала відокрем­лення чистої науки від проблем державної політики. Проте ці заяви цілком безпідставні. Навіть сам Ф. Найт, визначаючи проблеми еконо­міки, не зміг уникнути питань державної політики.

У всесвітньо відомому підручнику П. Самуельсона “Економікс” (Підручник вийшов з друку 1958 р. і дотепер витримав 13 перевидань) спостерігається поступове зростання інтересу як до політичних, так і до соціальних проблем. До того ж Самуельсон неодноразово по­вертається до терміна «політична економія», підкреслюючи соці­альну значущість останньої і увагу до соціальних проблем. На дум­ку Самуельсона, предмет політичної економії (економічної теорії) збігається з предметом таких наук, як соціологія, психологія тощо (Див.: Самуельсон П. Экономикс. - М., 1964. - С. 26).

Отже, будь-які спроби заперечити зв'язок економічної теорії та ідеології, створити деідеологізовану історію економічної думки не мали успіху. І не випадково американський економіст Уоррен Дж. Семюельс писав: “Неокласична школа, кейнсіанство, монетаризм, марк­сизм і інституціоналізм - усі ці напрями економічної думки є біль­шою чи меншою мірою невизначеними, але відносно відособленими парадигмами. Усі вони функціонують як ідеологія, виступаючи одно­часно як пізнавальні системи і як вираз систем цінностей (Сэмюэльс У.Дж. Идеология в зкономическом анализе // Современная зкономическая мысль.- М., 1981.- С. 678).

Щодо більш широкого аспекту визначення місця й ролі ідеології в науці й усьому духовному житті, то тут для другої половини XX ст. можна назвати два етапи, два підходи до вирішення пробле­ми. У 1950-1960-ті роки, а це був період економічного піднесення в розвинених капіталістичних країнах, з'являється цілий ряд концеп­цій, що проголошували “деідеологізацію” західного суспільства й міжнародного життя в цілому.

Одним із перших, хто заклав основи концепції «деідеологізації» у праці «Опіум інтелектуалів» (1955), був французький соціолог Р. Арон. На початку 1960-х рр. ця ідея розроблялася в різних варіантах американ­ськими вченими С. Ліпсетом, А. Шлезінгером, Т. Парсонсом. Д. Белл у збірці статей “Кінець ідеології” (1969) прямо заявляє, що традиційні системи вичерпали свої творчі можливості й відходять у минуле.

У 1970-ті роки західні теоретики оголосили про “оновлення духу”, виникнення “нової ідеології”. Вони закликали до “реідеологізації” західного суспільства, тобто відродження ідеологізації. Перегляда­ють свої погляди щодо ролі ідеології в сучасному суспільстві Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет, Т. Парсонс та інші. А західнонімецький соціолог Є. Хельце в монографії “Ідея та ідеологія” (1969) заявив про необхідність оцінювати значення ідеології в рамках історичного процесу, відмовитись від концепції деідеологізації як такої, що не витримує критики, не підтверджується фактами. Він підкреслював, що ідеологія активно втручається в усі сфери життя, що навіть саме поняття «деідеологізація» уже має ідеологічне забарвлення. Поява цієї ідейної хвилі, що означала посилення ролі ідеології, позначи­лась на всіх напрямах суспільної думки.

Яким є завдання курсу, або для чого ми вивчаємо історію еконо­міки та економічної думки? Оволодіння економічною теорією потребує знання магістрально­го шляху розвитку економічної думки. Історія економіки та економічної думки розкриває процес виникнення економічних категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.

Відомий англійський історик економічної думки М. Блауг пише, що вивчення історії економічної науки потрібне для того, щоб ліп­ше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. На підтвердження своєї думки він цитує слова англійсь­кого поета Т. С. Еліста і навіть бере їх епіграфом до своєї праці:

“Хтось сказав: “Письменники минулого ще далі від нас тому, що ми знаємо значно більше за них”. І це правильно: ми знаємо більше то­му, що ми їх читали” (Блауг М. “Кінець ідеології” (1969р., с.660).

Вивчення історії економіки та економічної думки необхідне і для розуміння й розвитку сучасних економічних теорій.

Визнаний авторитет у галузі історії економічної думки японсь­кий економіст Такаші Негіші в книжці “Історія економічної теорії”, як і М. Блауг, ставить запитання: “Для чого ми вивчаємо історію еко­номічної думки?” Даючи відповідь, він наголошує, що це необхідно не лише для того, щоб довідатись, як сприймали і вирішували еко­номічні проблеми в минулому, а й для розуміння сучасних теорій, які часто успадковують теорії минулого. “Порівняльне дослідження економічних теорій тепер, - пише Негіші, - можливе лише на базі визначення того, як ці різні теорії розвинулись із тих чи інших тра­дицій, що домінували в минулому. Корисна конкуренція між пара­дигмами стала можливою лише завдяки вивченню історії економіч­ної думки” (Такаши Негиши. История зкономической теории. - М., 1995. - С. 18). І справді, сучасні неокласичні теорії неможливо зро­зуміти без глибокого усвідомлення ідей класиків. Кейнс, наприклад, називає своїми попередниками меркантилістів і Мальтуса. Монетаризм, який відіграє провідну роль у сучасній економічній думці, розвиває ідеї кількісної теорії грошей, започаткованої ще в XVII ст.

Блауг писав з цього приводу: “Сучасна теорія вкрита рубцями вчорашніх проблем, нині вже вирішених, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути повністю зрозумілою, якщо не розгля­дати її як спадщину минулого” (Блауг М. Назв. тв., с.34).

Ясна річ, розвиток історії економіки та економічної думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням економічних ідей. У різні економі­чні епохи вчені досліджують різні економічні реальності. І економі­чні ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й за­стереженням від сучасних помилок.

Отже, глибоке розуміння суті сучасних економічних теорій по­требує з'ясування джерел їхнього зародження й розвитку. А знання сучасних економічних теорій дає змогу розуміти й формувати еко­номічну політику держав, в основу якої завжди беруться ті чи ті економічні теорії. Чому, наприклад, економічно розвинуті країни у своїй економічній політиці перейшли від кейнсіанських рецептів до неокласичних теорій? Як формувалась економічна політика в коли­шньому СРСР? Яку економічну політику проводять зараз постра­дянські країни, зокрема Україна? Які теорії лежать в її основі?

Економічні проблеми торкаються нас усіх. Ніхто не лишається байдужим до таких категорій, як заробітна плата, податки, безробіт­тя, інфляція тощо. І якщо економічно неосвічені люди сприймають ці категорії інтуїтивно, то професіонали мають не тільки глибоко розуміти їхню суть, а й знати історію виникнення й розвитку з тим, щоб впливати на економічну політику сьогодення.

Знання історії економіки та економічної думки важливе для оволодіння куль­турою економічного мислення, для творчого сприйняття й викорис­тання економічної теорії, для дальшого розвитку економічної науки.

Історія економіки та економічної думки як науки теж має свою історію. Спроби критично осмислити теоретичні доробки попередників трапляються вже в працях стародавніх мислителів: Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Критичному аналізу піддають погляди меркантилістів представ­ники класичної політичної економії. Критичний аналіз класичної по­літичної економії має місце у працях представників історичної школи в Німеччині, у працях Сісмонді тощо. Такий підхід притаманний і на­ступним етапам розвитку економічної науки. Отже, праці з політичної економії завжди містили критичні оцінки попередників.

Щодо спеціальних досліджень з історії економіки та економічної думки, то початок їм було покладено статтями передовсім у Британській ен­циклопедії. Класичною працею з історії економіки та економічної думки є “Теорії додаткової вартості” К. Маркса.

Першим фундаментальним дослідженням з історії економіки та економічної думки вважають книжку Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954), яка здобула високу оцінку фахівців. Згодом з'являється ціла низка праць з історії економіки та економічної думки - Е. Жамса, М. Блауга, Б. Селігмена, Такаші Негіші, Р. Хейлбронера та багатьох інших.

Викладання курсу історії економіки та економічної думки в університетах по­чалось наприкінці XIX ст. Протягом першої половини XX ст. спо­стерігалося як періодичне підвищення інтересу до курсу, так і втра­та такого інтересу.

Як пише М. Блауг, на початку 60-х рр. історію економіки та економічної дум­ки як предмет викладання було фактично виключено з програм анг­лійських і американських університетів (Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXVIII). Але в 70-х рр. спостерігає­ться “злива статей і книжок з історії економічної теорії не кажучи вже про відновлення читання курсів з історії економічної думки на економічних факультетах усього світу (Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXVIII).

У СРСР читали переважно курс “Критика буржуазних економіч­них теорій”, в якому вся буржуазна політична економія (після кла­сичної) оголошувалась згідно з марксистською формулою вульгар­ною, тобто ненауковою. Саме тому такою важливою для нас тепер є відповідна переоцін­ка цінностей.

Визначаючи роль історії економіки та економічної думки для розуміння й роз­витку сучасної економічної теорії, звернімося знову до Блауга, який писав: “Правильно, що не слід вивчати сучасну теорію ціни, не зна­ючи Адама Сміта. Але не менш правильно й те, що не слід читати Адама Сміта до вивчення сучасної теорії ціни. Між минулим і суча­сним економічним мисленням існує взаємодія, бо незалежно від то­го, чи вивчаємо ми їх коротко чи багатослівне, кожне покоління пе­реписуватиме наново історію економічної думки” (Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXIV).



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал