ТЕМА 1. Соціологія культури як спеціальна дисципліна.

1. Культура як компонент життя суспільства. Буденне та наукове розуміння культури. Різноманітність визначень культури як відображення її багатозначності. Культура як соціальна система.

2. Предмет соціології культури. Сучасна культурологія та соціологія як джерела соціології культури. Основні позиції в сучасній літературі з проблеми статусу соціології культури в якості самостійної соціологічної дисципліни.

3. Рівні соціального функціонування та розвитку культури: суспільство і спільності, соціальна організація, культура особистості. Закономірності та механізми соціального функціонування та розвитку культури - предмет соціології культури. Структура соціології культури як наукової дисципліни. Знання, цінності, норми, соціальні зразки діяльності і поведінки людей - основні категорії соціології культури. Методи соціології культури. Зв'язок соціології культури з філософією, соціальною та загальною психологією, етнологією, антропологією та іншими мистецтвознавчими дисциплінами. Пізнавальне значення і практичне застосування соціології культури.

1. Дослідження феномена культури посідає важливе місце в соціальних науках; висловлюються найрізноманітніші точки зору щодо її сутності і суспільної ролі. Сам термін " культура" (його появі передувало латинське cultura, що означало процес культивування, вирощування) поки що не має загальновизнаного означення і є на сьогоднішній день одним із найскладніших слів, які вживаються у науці й практиці. Найчастіше використовують такі типи означення культури:

описові: наголос робиться на перерахуванні того, що охоплює поняття культури, наприклад: " культура, або цивілізація... складається... із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства" (Е. Тайлор);

історичні: акцентуються процеси соціальної спадковості, наприклад: " культура — соціально успадкований комплекс способів діяльності і переконань, які складають тканину нашого життя" (Е. Сепір);

нормативні: орієнтуються на: 1) ідею способу життя, наприклад: " спосіб життя, якого дотримується община чи плем’я, вважається культурою" (К. Уіслер); 2) уявлення про ідеали і цінності, наприклад: " культура... — це матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей" (У. Томас);

генетичні: культура розглядається з позицій її походження, наприклад: " те, що відрізняє людину від тварини, ми називаємо культурою" (В. Оствальд).

Науки, що вивчають культуру, спеціалізуються на вивченні найрізноманітніших аспектів її буття. Так, філософією досліджуються шляхи до пізнання і пояснення сутності культури; культурологія вивчає культуру як багатогранне складне суспільне явище, спосіб життя людини; етнографія сприяє усвідомленню національно-етнічної самобутності культури народів світу, ролі культури в міжнаціональних відносинах; психологія дає можливість глибше зрозуміти специфіку культурно-творчої діяльності людини; мистецтвознавство й естетика розкривають художню культуру в її неповторності, унікальності та емоційній силі впливу на особистість.

" Культура" є фундаментальною соціологічною категорією, яка формує уявлення про суспільство в цілому. Справді, який би культурний аспект не брався до уваги, незмінним залишається одне: всі культурні уявлення і дії упорядковуються спільнотою, отож культура має дуже важливе значення для людей, а отже — потребує соціологічного розгляду, зокрема в плані вивчення її впливу на суспільство в цілому та на різні групи суспільства та індивіда зокрема.

Водночас в історії соціології ще не вироблено несуперечливої концепції культури, в якій би адекватно відображалася соціальна суть цього поняття. Дотепер в середовищі науковців постійно відбуваються сперечання з приводу проблем означування культурних явищ і процесів, встановлення соціальних функцій культури, виявлення її ролі у конструкції суспільства; дискутуються такі важливі проблеми як зміст, скерованість та закономірності соціокультурних змін в певних конкретно-історичних ситуаціях тощо.

Перші соціологічні концепції культури з´ явились наприкінці XIX - початку XX століть (саме на їх основі у подальшому постала і сформувалася сучасна соціологія культури як самостійна дисципліна). В цей час у соціології викристалізувалися ´ два основних напрямки розгляду культури - об’єктивістський і культурно-аналітичний.

Одним із перших представників об’єктивізму називають французького дослідника £. Дюркгейма. На його думку, суспільство - це свого роду осереддя морального життя, яке існує там і тоді, де і коли існує спільна і загальновизнана система Цінностей і норм - загальнообов’язкова для більшості громадян. Цінності і норми, на думку дослідника, впливають на індивідуальну поведінку через певні механізми їх опосередкування, наприклад, через ціннісні орієнтації самих індивідів. Ідеї Є. Дюркгейма мали неабиякий вплив на його співвітчизників — соціологів, культурологів, філософів. Зокрема, К. Леві-Строссом культура розглядається як універсальний атрибут людського буття, " проекція" універсальних законів, що переводять без свідому структуру розуму на рівень свідомості і соціалізованої думки.

У подальшому об’єктивізм знайшов продовження в рамках структурної парадигми соціології та уможливив появу відповідних соціологічних концепцій культури. Так, серед найвідоміших дослідників культури в соціології називають Б. Малиновського — представника структурного функціоналізму. Основну мету своєї наукової діяльності він убачав у вивченні механізму людської культури, зв’язків між психологічними процесами людини і соціальною інституцією, а також біологічними основами загальнолюдських традицій і мислення. Функціоналізм Б. Малиновського концентрується на двох основних поняттях, що посідають центральне місце в його науковій концепції - поняттях культури і функції. При цьому культура в його розумінні являє собою сукупність або суму матеріальних витворів (артефактів), благ, технологічних процесів, ідей, навичок і цінностей; сюди ж уключено і соціальну організацію.

Як крайню форму об’єктивізму можна трактувати і марксистсько-ленінську соціологію (в радянській науці культура розглядалась як побічний продукт об´ єктивного суспільного розвитку, а проблема взаємообумовленості суспільства і культури не ставилася взагалі).

Інша тенденція, культурно-аналітична, розвивалась на специфіці людини як культурної істоти, тобто на культурологічному фундаменті. Цей напрямок в соціології представлено, в першу чергу, М. Вебером. В основі веберівської соціології лежить положення про людину, яка свідомо організовує свою поведінку і середовище своєї діяльності. Відтак у Вебера суспільство є культурним продуктом, а сама людина — культурною істотою. Соціологія М. Вебера має назву " розуміючої", акцент тут робиться на суб´ єктивних мотиваціях соціальної дії. Концепцію розуміння вибудовував й інший німецький учений - Г. Зіммель: на його думку, соціологія повинна прагнути відділити ціннісну сферу - бажання, пережиття, мотиви - від тих об´ єктів, які їх викликають.

Культурно-аналітична тенденція сформувала низку концепцій культури в рамках інтерпретативної парадигми сучасної соціології, зокрема — в символічному інтеракціонізмі. Його основоположником вважають Д. Міда. Цей дослідник відстоював точку зору, згідно з якою соціальне не існує " об´ єктивно", а лише виникає в ході людської взаємодії. Відтак соціокультурна реальність ним бачиться як мінливий світ, що складається з того, що є значимим для людської істоти. При цьому кожна соціальна група виробляє свій окремий " світ", який може змінюватись — у тих випадках, коли змінюються значення, які мають для людей певні об´ єкти (а змінюються вони, на думку Д. Міда, постійно). Виділяючи основні віхи розвитку соціології як культурного аналізу, ми могли б навести ще низку прикладів, здатних проілюструвати обидві зазначені вище тенденції. Більше того, які б концепції культури (з тих, що складають історію соціології культури) ми б не розглядали, всіх їх у кінцевому результаті можна звести або до об´ єктивізму, або культурно-аналітичного напрямку. В першому випадку соціальні явища (структури, інститути) розглядаються як об´ єктивні речі, котрі не залежать від ідей і думок членів суспільства, а в другому - навпаки, як такі, що існують виключно за допомогою ідей і думок. Іншими словами, об´ єктивіст завжди розглядає соціокультурні явища такими, якими їх бачить, а культурний аналітик - досліджує їх приховані смисли.

Сучасна соціологія культури як наукова дисципліна. Інтенсивне накопичення соціологічних знань про культуру зумовило виділення (початок XX ст.) соціології культури в самостійну наукову дисципліну. Об´ єктом соціології культури визначають діяльність спільнот і груп - носіїв культурних уявлень, цінностей, стилів і норм поведінки, а предметом — особливості функціонування культури в конкретних соціально-історичних умовах у зв´ язку із соціальними структурами та інститутами.

Сказане, однак, не можна вважати істиною в останній інстанції, тому що на даний момент соціологія культури ще не є усталеною науковою дисципліною, зі стабільним предметом, концептуальним апаратом і методологією (соціологією поки що навіть не вироблено несуперечливої концепції культури, в якій би адекватно відображалася суть цього поняття). І причина зовсім не в тому, що соціологія культури виникла недавно (як бачимо, це не так), а в тому, що протягом тривалого часу вона була соціологічною дисципліною другого плану, оскільки досліджувала явища, що вважались маловажливими. Ще донедавна культура в усьому світі розглядалась у більшості випадків лише як " епіфеномен соціального" в контексті ідеї про її відставання від розвитку суспільства (особливо це виявлялося в колишньому СРСР, де культура належала до сфери надбудови, що визначалася економічним базисом). Відтак соціологія культури розвивалася, з одного боку, як культурознавче відгалуження, з іншого — як комплекс галузевих соціологічних теорії (соціологія дозвілля, соціологія моралі, соціологія мистецтва тощо).

Останнім часом поступово змінюється розуміння ролі культури в житті соціуму, а отже — змінюється і сама соціологія культури. Так, культуру все частіше характеризують як " репресивну" (термін, введений до наукового обігу 3. Фрейдом) — виходячи з того, що саме вона пригнічує деякі небезпечні і шкідливі для суспільства схильності і прагнення людини, звичайно не виключаючи їх повністю, а лише регламентуючи умови їх задоволення. Однак, навіть попри те, що можливості культури не є необмеженими і, крім того, можуть змінюватися залежно від об´ єктивних умов (наприклад, в умовах кризового суспільства виникає потреба в сильніших регуляторах з боку держави), культура все частіше розглядається як якісна характеристика суспільства, втілення досягнень його розвитку, а соціологія культури кінця XX — початку XXI століть, перетворившись на самостійну наукову дисципліну, майже не несе в собі ідей про вторинність культури та її автономність. Таким чином, сучасна соціологія культури, ввібравши в себе надбання різних наук про культуру і базуючись на теоретичних принципах дослідження функцій, структур, динаміки соціальної взаємодії, являє собою посередницьку ланку, що поєднує знання на рівні загальної теорії культури і загальної соціологічної теорії, з одного боку, та дані емпіричних досліджень тої галузі культури, яка прийнята за об´ єкт дослідження - з другого. При цьому виділяють такі її рівні.

Перший рівень - фундаментальна соціологічна теорія. Тут вивчаються зв´ язки і відносини культури і суспільства; тенденції соціокультурного розвитку, що виявляються в свідомості, поведінці і способі життя окремих соціальних груп. Зокрема, велика увага приділяється вивченню змін культурних потреб та інтересів людини в умовах урбанізації, міграції, екологічної та духовної криз; вивчається типологія особистості в залежності від ставлення до ситуації в суспільстві.

Не менш важливим є і соціологічний аналіз діяльності соціокультурних інститутів, що здійснюється на другому рівні соціології культури. Тут увага зосереджується на вивченні культур різних соціальних груп, видах культурної діяльності, особливостях входження людини в культуру, тобто її інкультурації.

Третій рівень соціології культури заснований на соціологічній інформації, отриманій у результаті емпіричних досліджень, які можуть здійснюватися як кількісними, так і якісними методами. Саме на цьому рівні соціологія культури безпосередньо пов´ язана з практикою і спроможна не лише видати інформацію, але й указати шляхи усунення соціокультурних протиріч у суспільстві.

Трирівневість системи соціокультурного знання є важливим моментом, про який слід пам´ ятати, щоб уникнути помилок при встановленні рамок соціології культури. Так, останню не слід ототожнювати, скажімо, з культурологією - об´ єкт, предмет і завдання цих дисциплін різняться між собою. Також важливо розмежовувати соціологію культури в цілому від соціології базових галузей соціокультурної сфери і не зводити її до однієї зі спеціальних соціологічних теорій, оскільки жодна з них не спроможна створити цілісне уявлення про соціокультурну реальність. Що ж стосується емпіричних досліджень культури, то тут має бути розуміння, що вони не повинні обмежуватися вивченням особливостей функціонування закладів культури чи виявленням художніх смаків населення, як це було донедавна (хоча це також є немаловажним). Натомість необхідно вивчати найрізноманітніші прояви культури окремого індивіда та соціальних спільнот.

Суть і структура культури. Культура – сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об'єктивно втілені в предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. Поняття культури має далеко не однакове значення. Спочатку словом культура визначали способи обробітку землі. Мислителі XVIII ст. ототожнюючи культуру з формами духовного і політичного саморозвитку суспільства і людини, розгорнули формування своєрідної теорії культури. Натуралісти вбачали джерела культури в натуральній природі людини. Ідеалісти бачили призначення культури для морального розвитку людини і досягнення нею моральності. Культура – це системна інтегрована якість суспільства, що відбиває досягнутий рівень розвитку. Це стосується всіх видів і типів культури, її прояву. Культура – це явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результатом соціальної взаємодії. Культура – це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі. Норми і цінності культури генетичне не успадковуються. Культура демонструє свою соціальну природу, виражаючи в кожний період спрямованість суспільства на створення, зберігання і поширення результатів людської діяльності. Культура – погляд на світ скрізь призму Добра і Зла, корисного і шкідливого, прекрасного і потворного та ін. Внутрішня цілісність культури проявляється в формі стійкої, логічно простежуваної в основних елементах свідомості, визначеності сприйняття світу, оцінки реальних явищ. Зміна взаємозв'язків між людьми веде до еволюції культури.

Світ людської культури виступає сферою формування, розвитку, виявлення суті сил людини, їх реалізації в природі і суспільстві. В соціології культура визначається не як відносини між речами і не як відносини між ролями в системі соціальної організації, а як відносини між самими людьми, які зв'язують їх як особистостей і суб'єктів і суспільного розвитку. Культура – надзвичайно складне і специфічне суспільне явище. Культура має глибокі внутрішні зв'язки з природою і суспільством: закономірності розвитку і функціонування соціального організму, що є об'єктивною необхідністю. З позицій соціологи проявляються три основні сфери людської культури. По-перше, ставлення людини до навколишньої природи. В сучасних умовах культура і особа, культура і суспільство виміряються ступенем усвідомлення тієї ситуації, за якою людина має відповідально ставитись до середовища проживання з метою запобігання небажаних наслідків. Культура людського суспільства – гармонія взаємозв'язків з природою, що проявляються в найрізноманітніших сферах: на виробництві, відпочинку, в побуті. По-друге, культура – ставлення однієї людини до іншої. Від ступеню усвідомлення взаємозв'язків людей залежить рівень культури міжособистих, міждержавних, міжетнічних відносин, а також культурний клімат взаємовідносин в колективі, побуті, сім'ї. По-третє, культура – ставлення людини до самої себе. Культурна діяльність індивіду – це постійне самовиховання, самопізнання, саморозвиток. Рівень культури особи проявляється у формуванні позитивного ставлення до набуття знань, виховання стійких моральних принципів, розвитку почуття краси, благородної зовнішності, підтримки доброго здоров'я.

У культурі виділяють матеріальну і духовну відповідно двом основним видам виробництва – матеріального і духовного. Виділяючи такі види культури, не варто забувати, що культура – єдина цілісна система, всі елементи якої взаємозв'язані. Але виділення видів культури виправдано тим, що кожен з них має специфіку і відіграє особливу роль у розвитку суспільних відносин.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмет вжитку), що становлять матеріалізацію людських ідей, опредмечене знання. Зв'язана з перетворенням навколишнього середовища, матеріальна культура включає, по-перше, цілеспрямоване формування матеріального середовища виробництва; по-друге, змінення матеріального середовища побуту, і, по-третє, зміна соціального середовище фізичного розвитку людини.

Духовна культура – система, що включає всі види, форми і рінні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури. Сюди належать всі види пізнання, всі форми і типи літератури, мистецтва, філософа, релігії, науки, моралі. Духовна культура відіграє велику роль у формуванні всебічно розвинутої і соціальне активної особи в умовах створення демократичного суспільства. Якщо духовне життя суспільства – відносно самостійна сфера соціальної системи, що зв'язана з задоволенням духовних потреб членів суспільства, то духовне культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створений і створюваних творчою діяльністю людей і спрямованих на задоволення їх духовних потреб. Визнаючи відносну самостійність духовної культури, враховуючи її специфіку, соціологія рішуче протистоїть концепціям культури, що розглядають її у відриві від соціального життя, інтересів соціальних спільностей, як форму відображення якогось духовного джерела. Соціологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається разом з матеріальним, що в індустріальних, постіндустріальних, соціальне інтегрованих суспільствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно досягнена шляхом оволодіння силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання природи, суспільства і особистості.

Основні елементи культури. Мова. Властиві світосприйняттю того чи іншого народу поняття, система понять – мова – є першоосновою будь-якої культури. Всі люди освоюють навколишнє середовище, пізнають його, фіксують його елементи дещо по-своєму по-особливому. В українській мові, наприклад, є багато понять, що відображають явища навколишнього світу і властиві насамперед українцям, їх мові. Так, пори року, назви місяців, природні умови, клімат та інше, яскраво і характерно відбились в певних поняттях: зимові місяці – грудень, січень, лютий – характеризують стан природи. Так, в грудні замерзає земля і. здебільшого ще не покрита глибоким снігом, є змерзле груддя. В січні – січуть морози, а лютий – ще більше лютує морозами і вітрами, снігами і метелицями та ін. Аналогічно розкриваються назви і |весняних, літніх, осінніх місяців.
Мова відіграє важливу роль ретранслятора культури. Культура поширюється і жестом, звичаєм, мімікою, танцем та ін. Минулі покоління вміння, навички, лад думки доносять до сучасності в промовах, та інших формах. Але найзмістовнішу, точну, доступну передачу культури може забезпечити насамперед мова. Проте є два протилежні погляди, дві позиції оцінки мови як ретранслятора культури. Одні вважають, що для передачі національної своєрідності, колориту, звичаїв роль мови не така вже й важлива. Можна цілком вільно, без всяких негативних наслідків впроваджувати практику витіснення рідної мови мовою, яка має міжнародний статус. і ця практика, за такою позицією, не приносить реальної шкоди розвитку національної культури. Навряд чи можна погодитися з подібними доказами і аргументаціями. Справа в тому, що витісняючи рідну мову, в передачі національних цінностей культури навіть мовою, що має міжнародний статус, отже, звужувати межі національної культури. Але разом з тим не можна і абсолютизувати роль мови майже як єдиного носія національної культури, як це інколи намагаються зробити деякі дослідники, а особливо політики. Дуже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише як засіб комунікації, як засіб взаємозв'язку соціальних суб'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкування. Адже в тій чи іншій мірі може передаватися російською мовою – неросійська культура та ін. Та мова не лише ретранслятор культури, але в усі часи мова є засіб влади.

Варто зазначити, що в західних регіонах України сильніші традиції і схильність до рідної мови, аніж у східних і центральних. Якщо в західних регіонах України великий вплив на національну культуру, а разом і на українську мову, мають польська, угорська, словацька культури, тоді як в центральних і східних регіонах досить відчутно проявляється вплив прикордонних з Україною регіонів – російських, білоруських, а на півдні – румунських, молдавських. Але тут аж ніяк не абсолютизується роль рідної мови в соціальному, культурному житті, а використовується і російська, і молдавська мови, а особливо російська мова як одна із мов міжнаціонального спілкування і не зневажається і не витісняється українська мова, а сама українська культура збагачується цінностями культури російської та інших народів.

Знання і переконання. Знання і переконання – основні елементи будь-якої культури. Адже в переконаннях є те, в чому люди дійсно переконані, чим керуються в повсякденній діяльності, що втілюють в зразках, нормах і звичаях, поведінці. Переконання – певне духовне становище, властивість. Для переконань характерна генетична нероздільність інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоціонального і вольового компонентів. Переконання – чуттєве, творчо перетворене знання як особистісно-значуще, достовірне, сповнене потоком, енергією волі. Переконання зв'язані з природними і соціальними об'єктами. Будь-які переконання охоплюють всю структуру певних відомостей, інформацій (наукових і побутових) про явища суспільного життя, зміст і значення норм, принципів поведінки, тобто знання. Переконання, зв'язані з об'єктами природи, інформація про природні процеси у вигляді уявлень про фізичну картину світу, природничонаукові, технологічні знання, технологія, відповідна інформація про способи дії, прийоми, як і що варто вирішувати, виробляти тощо. Переконання, зв'язані з соціальними об'єктами – етичні, економічні, політичні знання, уявлення про традиції, звичаї, ритуали, етапи поведінки, дані про те, що вважається в межах культури бажаним або небажаним, справедливим або несправедливим та ін.

Під впливом об'єктивних умов буття людей, в процесі засвоєння створеної суспільством культури і нагромадження особистого практичного досвіду формуються переконання. Для переконань характерна нерозділеність чуттєвого, раціонального і вольового компонентів. Всі компоненти переконань передбачають вчинки і поведінку людей, стають мотивами діяльності. В структуру переконань обов'язковим компонентом входять певні, особисто-значущі знання. Природно, більшість знань, на які багате суспільство, так і не стають переконаннями. Між існуючими і поширеними в суспільстві знаннями і переконаннями людей завжди існує невідповідність. Особливо часто невідповідність стосується ідеологічних знань, що вибірково оцінюють актуальні соціальні проблеми. Причини розбіжності знань і переконань різні. Якщо знання суперечать дійсності, але мають статус панівних і нав'язуються суспільству, то люди, рано чи пізно, починають чинити опір їх реалізації. І, навпаки, коли знання відображають об'єктивні тенденції розвитку, то їх поширення суттєво впливає на переконання, сприяє духовному прогресу. Знання, що відображають і об'єктивні тенденції розвитку, надають переконанням об'єктивні тенденції розвитку, надають переконанням глибокий зміст, значення, визначають всезростаючу роль у суспільстві соціокультурних цінностей. І тут навіть неістотним є те, що окремі знання не включаються для аргументації власних переконань, а включаються в соціокультурну сферу суспільного життя. Ніхто уже не дає якоїсь однієї системи знань статуса «єдино вірного вчення». Залучення в культурне поле різноманітних знань веде до того, що культура суспільства і свідомість людей набувають багатомірності, гнучкості, долається жорсткість в оцінках і примітивність суджень. Логіко-психологічна структура переконань є єдність потреб, інтересів, надії, віри, намагань особи. Все це фокусується в діях і в образі мислення особи як здатність її невпинно і досконало відстоювати і аргументувати відповідну позицію, погляди. У центрі системи переконань і мотивів особи є ціннісні орієнтації.

Цінності виступають фактором, що відіграє певну роль у регуляції соціальних взаємодій. Цінності – визначальний елемент культури, її ядро. Культура – спосіб, метод саме ціннісного освоєння дійсності: і явищ природи, і технологічних винаходів, і взаємовідносин в сім'ї. Щоб визначити, оцінити, що корисно, значуще, а що – шкідливо, що – добро, а що – зло, важливо визначити оцінки, критерії. Саме критерії, оцінки предметів, дій, ідей, думок і визначають суттєве в культурі. Цінності – це своєрідний соціальний механізм, що відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне, що є з суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ полягає в дослідженні їх саме як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Один з творців сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лотце стверджував, що джерело цінності потрібно шукати не в дійсності, а в людській свідомості. Комплекс цінностей може визначатись як низка змістовних елементів, що мають для людини особливу значимість. Цінність відображає суттєве ставлення, де визначається значимість об'єкту для суб'єкту в якісних і кількісних показниках. Для того щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, необхідно мати певні властивості, що здатні бути корисними для людини. У такому розумінні цінність – об'єктивна. Цінність об'єктивна і тоді, коли сам відбір та використання потрібних властивостей визначається інтересами і потребами людей. І, мабуть, неправильно ототожнювати цінність з визначальним предметом. Цінність є значення предмету для людини. Поза людиною цінність позбавлена сенсу. Тоді поняття цінність суб'єктивна. Єдність об'єктивного і суб'єктивного в цінностях проявляється в градації самих цінностей. З одного боку, цінності явище, що визначається інтенсивністю тих об'єктивно властивих йому якостей, що мають корисне значення для людини. Так, руда, що містить більше металу, більше цінна для виробництва. Але, з другого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що знаходяться зворотно пропорціонально до інтенсивності оцінюваної властивості. Так, тепло бажано промерзлій людині, але лише в визначених межах – від 20 до 25 градусів по Цельсію. Якщо всі існуючі цінності розподілити за ступенем їх значимості для існування людини, то одержимо класифікацію ієрархії цінностей, що підпорядкована принципу субординації, де кожна цінність належить до певної вищої цінності та відіграє роль засобу або умови. Вищі цінності буття – людина і людство. Всі інші цінності є цінностями лише оскільки забезпечують існування і еволюцію людства. Соціальні, політичні інтереси завжди спільні.

Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності – соціальні цінності. Соціальні цінності характеризують значимість для суспільства або індивіда певних явищ дійсності. Соціальні цінності – основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рівність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варто боротися і навіть померти, і конкретних рекомендацій стосовно того, які дії, вчинки мають звершити людина. Цінність – як деякий тип переконаності, ядро цілісної системи переконань людини, американський соціолог Макс Рокші розглядає як поведінку людини, рекомендації, які вона має або не повинна вести себе або в решті не варто досягати реалізації соціальних цінностей в житті.

В сучасному світі цінності багатоманітні за змістом і функціями Соціологію інтересують цінності як фактори, що відіграють певну роль в регуляції взаємовідносин людей в суспільстві. роль цінності як регуляторів поведінки людини проявляються в тому, що орієнтують її в навколишньому світі, пробуджують до конкретних дій і надають діяльності певну спрямованість і зміст. Цінності подібно маякам, вказують людині, куди йти, що робити та ін. Не варто лише змішувати культурні цінності з вимогами людської природи – біологічними потребами. Культурні цінності можуть поширюватися в суспільстві для пригнічення біологічної природи людини, якщо її прояви загрожують мирному, цивілізованому життю суспільства. Культурні цінності формуються суспільством для того, щоб людина, оволодівши ними, творила бажані для суспільства дії, не порушувала цілісності суспільного життя, сприяючи його розвитку. Культура олюднює і самі біологічні потреби індивіда, надаючи їм соціальний зміст і цивілізованість. Сучасній людині потрібна їжа, житло певної якості і зовнішнього вигляду тощо. Норми, в яких та чи інша культурна цінність постає як бажаний конкретний зразок поведінки, виражає своєрідність тієї культури, в межах якої індивід освоює об'єктивний світ. Шлюб як цінність може фіксуватись в нормах моногамії (одношлюбності) для подружжя або ж тільки для одного з них (багатоженство).Норми визначають сферу діяльності і людини, вихід за межі яких може загрожувати її безпеці і безпеці інших людей або суспільству. |Норми обмежують діяльність людей.

Отже, з позицій еволюціонізуючого людства може бути придатна така класифікація цінностей: людина і людство – першорядні цінності; природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці, необхідні для існування і відтворення людства – цінності матеріального життя; різноманітні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства – цінності соціального життя; наукові знання (філософські, моральні, етичні і інші уявлення), ідеї, норми, що покликані задовольняти духовні потреби – цінності культури. Соціальний механізм, з допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і становить людську культуру. В стабільних суспільствах конфлікти цінностей вирішуються в межах існуючої культури. В сучасному суспільстві в Україні зона співпадіння основних цінностей соціальних спільностей, прошарків та груп різко звужена, тому можливість соціальних конфліктів досить вірогідна. Для їх запобігання бажано забезпечити в культурі всіх членів суспільства пріоритет таких цінностей, які об'єднують націю, зміцнюють суспільство, гарантують права та свободи особи.

Функції культури. Культура має функції: пізнавально-евристичну, регулятивно-аксіологічну, ціннісну, а також функцію передачі соціальної спадковості, засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь.

Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної культури тієї або іншої епохи дає можливість адекватно міркувати про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання і освоєння світу з допомогою евристичної мети людини, її пошукам найбільш ефективних форм.посилення влади людини у ставленні до навколишнього світу. Будучи реалізацією суттєвих сил людини в усіх сферах її діяльності, культура нерозривно зв'язана з творчістю.

Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з позиції такої функції виступає як система суспільних форм і цінностей в сфері міжособистих відносин. Цінності – основний системоутворюючий елемент культури. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом. Культурність є оцінювальне поняття, що визначає відповідність особи соціальним нормам та ідеалам. Культура регулює повсякденну поведінку людини в усіх основних сферах соціального життя. Без регулятивної функції культури суспільство взагалі не змогло б існувати.

Функція передачі соціальної спадковості. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі – культурі, що є формою зберігання, соціальної трансляції, застосування і удосконалення людського досвіду. Таку функцію культура реалізує з допомогою складних поколінь в словах, символах, формулах, знаках та ін.

В реальному житті функції культури повсякденно взаємодіють і переплітаються, збагачуючи і доповнюючи змістовно одна одну.